21

Лекція 11.

Тема: Мережа установ опіки Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст.

План.

1. Діяльність державних органів (прикази громадського призріння) та органів місцевого самоврядування (земства) у напрямку допомоги населенню.

2. Створення та діяльність особливих напівдержавних об'єднань:

а) Відомство установ імператриці Марії;

б) Імператорське Людинолюбне товариство;

в) Товариство Червоного Хреста.

3. Класифікація та загальна характеристика розвитку громадських благодійних товариств, установ та організацій.

4. Діяльність окремих благодійних інституцій:

а) організації допомоги військовим;

б) товариства допомоги дітям;

в) установи допомоги інвалідам.

1. Діяльність державних органів (прикази громадського призріння) та органів місцевого самоврядування (земства) у напрямку допомоги населенню.

Весь період ХІХ – початку ХХ ст. слід умовно поділити на 2 етапи: перша половина ХІХ ст. (дореформений період) та друга половина ХІХ – початок ХХ ст.

На першому етапі продовжувалася діяльність створених за Катерини ІІ приказів громадської опіки (у 1857 р. в Російській імперії нараховувалося 55 приказів). У 1842 р. загальна кількість закладів приказів становила 793. Це були заклади трьох груп: 1) виховні та навчальні заклади; 2) медичні та благодійні заклади; 3) виправні заклади. У період правління Олександра І (1801-1825 рр.) прикази були віднесені до Міністерства внутрішніх справ. Однак у їх роботі спостерігалося все більше формалізму, бюрократизму, зайвого контролю та регламентації з боку Міністерства. Так, наприклад, існували жорсткі правила щодо заснування нових благодійних установ. У 1823 р. міністр граф В.С.Кочубей віддав розпорядження стосовно внутрішньої організації установ приказів: усі установи були поділені на 4 розряди у залежності від кількості тих, хто там доглядався. Зокрема, лікарні можна було засновувати лише на 120 (І розряд), 80, 40 та 30 місць (ІV розряд). Якого саме розряду лікарню заснувати, вирішувало місцеве начальство, однак ухилитися від зазначеної кількості (наприклад, заснувати лікарню на 50 місць) було неможна. Крім того, роз’яснювалися найменші подробиці щодо внутрішнього устаткування, аж до довжини кроватей, ширини проміжку між стінкою та кроваттю, які дерева посадити у дворі тощо. Діячі приказів перетворилися на звичайних чиновників, підкорених численним регламентам і правилам.

Погіршився матеральний стан приказів. Якщо ще у першій чверті ХІХ ст. їм було дозволено мати та отримувати прибуток від таких установ як кузні, лавки, млини, сади, городи, сінокоси, цегельні заводи, суконні фабрики, то вже у другій чверті становище приказів значно погіршилося, а у 1856 р. їм взагалі було заборонено займатися кредитно-позичковими операціями.

Ні грошей, ні кваліфікованих працівників не вистачало для надання якісної допомоги. Так, в одному з виховних будинків з 1317 дітей померло 806 (більше 61%), причому зазначалося, що вони померли “від недостатнього догляду, від недопостачання необхідним устаткуванням, від неможливості утримувати гарних годувальниць”. Врешті решт Міністерство взагалі заборонило відкривати нові будинки для немовлят, пропонувало віддавати сиріт у приватні руки.

Отже, у першій половині ХІХ ст. система державного призріння поступово заходить у глухий кут. Сучасники навіть відмічали, що “на кінець дореформенного періоду системи призріння у нас майже не існувало”. На один приказ (а отже, на 1 губернію) припадало в середньому 9-10 лікарень, 2 богодільні, 1 сирітський притулок, 0,5 робітного будинку.

Оскільки державна система опіки поступово занепадала, ситуацію могли б поліпшити громадські благодійні заклади, однак на їх відкриття потрібен був спеціальний дозвіл з боку Міністерства внутрішніх справ або імператора. З часів самодержавного режиму Миколи І (1825-1855 рр., відомий як “жандарм Європи”) відбувається навіть певне гальмування благодійництва. Відомо, що при Миколі І було утворено лише 25 благодійних, наукових та сільськогосподарських товариств. У березні 1848 р. Микола І наклав таємну заборону на всі благодійні товариства, яка була відмінена тільки в 1859 р.

У такій ситуації велике значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки відіграли органи місцевого самоврядування - земства та міські думи. Земства були утворені у 1864 р. згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи; у 1870 р. Олександр ІІ затвердив Городове положення, згідно з яким у 509 містах Росії були створені органи міського самоврядування – міські думи та їх виконавчі органи – міські управи.

Земства були впроваджені не скрізь, а лише в 34 з 55 губерній. У губерніях, де земства не засновувалися, зберігалися прикази громадської опіки (21 губернія).

Основні напрямки роботи земств у галузі допомоги населенню:

1) медична допомога. Здійснювалась шляхом створення фельдшерських пунктів, з яких формувалися лікарські ділянки. Ділянка могла складатися з 3-6 фельдшерських пунктів. Крім лікарів і фельдшерів медичну допомогу надавали повитухи. Система медичного обслуговування була роз’їздна: лікар об’їжджав свої фельдшерські пункти. Поступово вона перетворилася на стаціонарну чи змішану (лікар виїжджав лише в окремих важких випадках). Ця система була досить ефективною та безкоштовною. У 1910 р. нараховувалося 2686 лікарських та 2620 фельдшерських пунктів, з них більшість - у сільській місцевості. У деяких земствах відкривалися школи по підготовці фельдшерів.

Земства займалися також забезпеченням ліками, медичним обладнанням, проведенням щеплень. У Херсонському земстві було утворено санітарну службу для ведення медико-статистичної роботи та профілактики епідемій. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всіх людей, незалежно від того, платив пацієнт земські податки чи ні. Земства також відкривали лікарні. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

2) економічна допомога. Її можна назвати превентивною, тобто такою, яка спрямована на запобігання збідненню населення. Виявлялася в організації ремісничих шкіл, навчальних майстерень. Земства давали позики селянам, які мали борги по виплаті державних податків, а також тим, хто не мав права на отримання кредиту в банку. У деяких земствах були створені спеціальні позичково-благодійні фонди і капітали для допомоги обезземеленим селянам. Існували й такі форми допомоги як поширення сільськогосподарської літератури, поліпшення знарядь обробки землі, організація розплідників садових рослин тощо. З 1910 р. існувала агрономічна служба в 310 повітах 34-х губерній, де нараховувалося 1500 земських агрономів. Існували склади сільськогосподарських машин, які відпускали техніку в кредит. Для переселенців та прийшлих робітників організовувалися бараки, харчувальні станції, странноприймальні. Були зроблені спроби організації довідникових бюро та контор для пошуку роботи. Займалися земства також організацією громадських робіт (розрізняють земські та урядові громадські роботи. Організацією урядових громадських робіт займалося “Попечительство трудової допомоги” та інші відомства). Найбільшого розмаху громадські роботи набули у 1911-1912 роках, коли на них витратили більше 40 млн. крб., ними було охоплено близько 1.500.000 осіб, які заробили більше 5,5 млн. крб. Громадські роботи мали переважно сільськогосподарський характер. Серед них: побудова різноманітних дорожних споруджень, лісні, будівельні, земляні (наприклад, роботи по укріпленню оврагів, берегів річок) й орошувальні роботи (побудова плотин, водосховищ, дамб, роботи по накопиченню сніга на селянських пашнях), роботи із заготівлі матеріалів для весняних робіт, інші дрібні роботи (наприклад, знищення ховрахів).

3) Освіта. Земськими органами самоврядування створювались земські школи. За 50 років роботи земства відкрили майже 30 тис. шкіл – це в 10 разів більше, ніж за часи Катерини ІІ, Павла І, Олександра І та Миколи І разом. В 1910 р. в цих школах навчалося понад 420 тис. дітей. У порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними земські школи відрізнялась більш високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії. Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово” К.Д.Ушинського, “Мій друг” М.О.Корфа і ін.). Склався особливий тип земської школи з трирічним і чотирирічним навчанням.

Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту фабрично-заводським робітникам, ремісникам та іншим міським жителям, а також їх дітям.

Земства займалися також будівництвом шкільних споруд, формуванням кваліфікованих учительських кадрів, введенням прогресивної освітньої системи; здійснили перехід до безплатного навчання і безкоштовного забезпечення учнів навчальними посібниками, створення мережі культурних закладів, в тому числі бібліотек, книжкових складів, народних театрів і народних будинків.

Земства приділяли увагу бездоглядним дітям. У багатьох губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі, священики разом з поліцією. Створювалися такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників - землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки.

4. Юридична допомога. Переважною формою допомоги були юридичні консультації.

5. Утримання установ соціальної допомоги. Земська допомога була значно ширшою та ефективнішою, ніж приказна, що видно з таблиці:

Губернії	Кількість закладів на 1 губернію
	Лікарні	Сирітські будинки	Богодільні та інвалідні будинки
Земські	26-27	2	10
Приказні	7	1 будинок на 2,6 губернії	1,75

6) створення системи взаємодопомоги. З метою профілактики зубожіння створювалися також емеритальні каси (від “емеритура” – грошова допомога, спеціальна пенсія відставним службовцям). Їх фонд формувався за рахунок благодійних пожертв та членських внесків, які складали 6% від окладів членів каси. Пенсії, які виплачувалися з кас, мали велике значення для дрібних чиновників, вчителів, фельдшерів тощо. Однак розвиток таких кас відбувався повільно через велику кількість вимог до реєстрації та звітності.

На початок 1890-х років земства утримували більше 1090 установ соціальної допомоги (у 10 разів більше, ніж вони прийняли від приказів громадської опіки).

Земська благодійність охопила більший контигент осіб, які потребували допомоги. Якщо приказні установи піклувалися в основному про “дряхлих і убогих”, та дітей, тобто таких, які не могли самостійно заробляти собі на життя, то земські благодійні заклади піклувалися про тих, хто міг працювати, але перебував у скруті через якісь причини: не мав житла (для цього створювалися нічліжні притулки), переселенців, робітників, які уходили на заробітки, безробітних, непідготовлених до праці. Стосовно дітей, якщо прикази обмежувалися лише створенням сирітських та виховних будинків, то земства значно збільшили кількість установ для них: вони засновували дитячі колискові, ясла, дитячі садки. Для малолітніх злочинців відкривалися виправні землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки. Деякі земства піклувалися також про дітей арештантів та засланих, дітей-епілептиків; про осіб, що відбули покарання, покусаних скаженими собаками тощо.

Однак були й певні недоліки в діяльності земств. По-перше, опіка бідних вважался не обов’язком, а правом земських та міських установ. Внаслідок цього земські установи у 1906 р. з майже 133 млн. крб. свого бюджету витратили на суспільну опіку лише 7 млн.