4 Проблема правового регулювання процесу входження освіти України до європейського освітнього простору

Щодо аналізу проблеми правового регулювання входження освіти України до “Болонського клубу”, відповідності норм чинного вітчизняного освітнього законодавства вимогам, зафіксованим у документах Болонського процесу, потенційних шляхів їх адаптації, є певні прогалини.

Безперечно, останніми роками в Україні, як й у багатьох інших країнах, склалася певна і відносно уособлена система нормативно-правових актів, що регламентують складні і багатопланові за характером відносини у сфері освіти. Значущість цих відносин для суспільства, держави і особи, а також кількість і системність чинних нормативно-правових актів, що їх регулюють, дають певні підстави для висновку про формування в Україні нової галузі законодавства— освітнього законодавства України.

Відносини у сфері освіти охоплюють не лише суто педагогічні, пов’язані з навчанням і вихованням, а й відносини управлінські, трудові, фінансові, майнові та ін., що пов’язані із забезпеченням навчання та виховання, діяльністю педагогічного, професорсько-викладацького складу тощо.

Отже, відповідно до ст. 1 Закону України “Про освіту” в редакції від 23 березня 1996 р. законодавство України про освіту базується на Конституції України [1] і складається із цього Закону та інших актів законодавства України [2].

У процесі аналізу відповідності складових чинного освітнього вітчизняного законодавства вимогам, виконання яких забезпечить Україні вільне входження в європейський освітній простір, особливий інтерес викликають деякі положення, зафіксовані у законах України “Про освіту” та “Про вищу освіту” (останній від 17 січня 2002 р.) [2; 4].

Незважаючи на те, що ці закони, а також Національна доктрина розвитку освіти, підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи і спеціальні комісії експертів зробили позитивні висновки щодо розвитку вищої освіти, є певні невідповідності, що потребують адаптації з огляду на вимоги європейського освітнього інтеграційного процесу.

До структури вищої освіти України згідно зі ст. 6 Закону України “Про вищу освіту” [4], що, в свою чергу, виходить із структури освіти, яка зафіксована у ст. 29, 30 Закону України “Про освіту” [2], входять освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні. До освітніх рівнів структури вищої освіти, що характеризують вищу освіту за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню, належать: неповна вища освіта, базова вища освіта та повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційний рівень (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) визначається як за ступенем інтелектуальних якостей, так і за ступенем спеціальних знань, умінь і навичок, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що відображено у “Положенні про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №65 від

20 січня 1998 р.

Отже, є підстави констатувати, що зафіксована у ст. 29, 30 Закону України “Про освіту” та у ст. 6 Закону України “Про вищу освіту” структура освіти та відповідно структура вищої освіти неповністю відповідають уніфікованим умовам структури, що діють у європейському співтоваристві.

Як зазначалося, в умовах єдиного освітнього європейського простору передбачається двоциклова система підготовки фахівців з вищою освітою “бакалавр— магістр”, що чітко зафіксовано в документах Болонського процесу. Це означає, що освітньо-кваліфікаційна система вищої освіти України максимально наближена до структури ступенів більшості країн Європи, однак переобтяжена рівнями “молодший спеціаліст” і “спеціаліст”.

Існує думка, що достатньо аргументованою та організаційно нескладною, без суттєвої зміни змісту підготовки, є трансформація рівня “молодший спеціаліст” у фахову професійну підготовку із присвоєнням виробничої кваліфікації (професії) або, в окремих випадках, у підготовку рівня “бакалавр”. Щодо рівня “спеціаліст” вважається, що “логічною є його трансформація у підготовку “бакалавра” з посиленням фахової підготовки останнього для повного кваліфікаційного визнання” [7].

Отже, проблема правового врегулювання відповідності структури вищої освіти України вимозі впровадження двоступеневої системи освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою “бакалавр — магістр” залишається невирішеною.

Перехід на європейську систему вимагає також усунення розбіжностей у трактуванні таких визначальних понять, як “кваліфікація” та “науковий ступінь”. В Україні відповідно до норм чинного освітнього законодавства (ст. 31, 32 Закону України “Про освіту” та ст. 59 Закону України “Про вищу освіту”) встановлено такі наукові ступені: кандидат наук, доктор наук та вчені звання: старший науковий співробітник, доцент, професор. Відповідно до ч. 3 ст. 59 Закону України “Про вищу освіту” присудження наукового ступеня або присвоєння вченого звання особі є визнанням рівня її наукової кваліфікації. У документах Болонської декларації часто під науковим ступенем розуміють освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр). На думку дослідників цієї проблеми [11], це питання є принциповим, оскільки якщо не знайти консенсусу в рамках освітньої асоціації, вітчизняні вчені будуть часто потрапляти у незручне, навіть принизливе положення.

Загальновідомо, що завершальним етапом закордонного навчання є підготовка доктора філософії. В жодній країні Заходу не зафіксований такий науковий ступінь, як кандидат наук. Щоб дещо пом’якшити таку невідповідність, ВАК України видає кандидатам наук підтвердження, складене англійською мовою, про те, що вони є докторами філософії. Але законодавчо цю відповідність не закріплено, що потребує врегулювання, оскільки

сьогодні маємо двозначність: згідно із положеннями чинного законодавства йдеться про “кандидата наук”, а в контексті Болонського процесу— “доктора філософії”.

Є ще одна проблема, яка потребує аналізу та правового врегулювання. В Україні законодавчо закріплено вищий науковий ступінь— доктор наук. Західна ж система не передбачає підготовки докторів наук. Прийнявши її у незмінному вигляді, втратимо значний науковий потенціал, що буде, на думку дослідників, величезною помилкою [11].

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна констатувати, що нормативна база освіти в Україні не сприяє запровадженню нової структури освіти.

Крім того, не можна не зазначити, що курс на загальноєвропейський рівень розвитку був взятий нашою державою ще на початку 90-х років, коли система вищої освіти України започаткувала низку прогресивних реформ, результатом яких стало вдосконалення нормативно-правового та методичного забезпечення підготовки фахівців у сфері вищої освіти— перехід до гуманістично-інноваційної парадигми освіти, впровадження нових освітніх

стандартів, введення рівневої системи підготовки фахівців, оновлення змістової частини навчальних програм, введення системи контролю якості через ліцензування та акредитацію, виборність ректорів, демократизацію через розширення прав органів самоврядування, в тому числі студентського, та ін.

Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на певні досягнення, законодавча й нормативно-правова база освіти потребує перегляду та адаптації до загальноєвропейських освітніх стандартів за умови збереження вітчизняних надбань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.— К.: Преса України, 1997.— 80 с.

2. Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 р. №100/96-ВР // Зб. законів України. Сер. 3. — 2003. — № 12.

3. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 р. №651-XIV // Законодавчі та нормативні акти про освіту в Україні.— К., 2000.— Т. 6.— 461 с.

4. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 р. // ВВР Ук-раїни.— 2002.— №20.— Ст. 134.

5. Освіта в Україні: Нормативна база.— 2-ге вид.— К.: КНТ, 2006.— 484 с.

6. Болонський процес у фактах і документах / Упоряд. М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш.— К.; Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2003.— 52 с.

7. Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. / За ред. В. Г. Кре-меня.— Тернопіль: Навч. кн.— Богдан, 2004.

8. Журавський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти.— К.: ІВЦ “Вид-во “Політехніка”, 2003.— 200 с.

9. Кремень В. Г. Болонський процес: зближення, а не уніфікація // Дзеркало тижня.— 2003.— №48 (473).— 13–19 груд.

10. Товажнянський Л. Л., Сокол Є. І. Болонський процес: цикли, сту-пені, кредити.— Харків: НТУ “ХПІ”, 2004.— 144 с.

11. Болонський процес в дії: Матеріали круглого столу, проведеного Інститутом вищої освіти АПН України та редакцією тижневика “Освіта” (травень 2004 р.— лютий 2005 р.) / За ред. О. С. Коноваленко, Б. І. Корольова.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005.— 98 с.

12. Рedrosa J. Notes concerning the preparation of the Bologna meeting

(Sorbonne Declaration).— Aveiro, 1999.