4.4. Способи коректорського читання

Кожен із типів коректорського читання може виконувати­ся різними способами. Однак, як правило, виконується якимсь конкретним — оптимальним для нього; для інших типів коректорського читання цей спосіб може й не бути ви­сокоефективним. Тому важливо зорієнтуватися (насамперед це стосується завідувача коректорату), який спосіб обрати для опрацювання того чи іншого коректурного відбитка.

Коректор може працювати над коректурою як самостійно, так і у співпраці з колегами. Ця обставина є визначальною для характеристики способів коректорського читання, серед яких:

• самостійне читання;

• підчитування;

• перехресне читання.

Самостійне читання полягає в індивідуальному опрацю­ванні відбитків коректором. До нього доцільно вдаватися при вичитуванні зверстаних шпальт і при опрацюванні звірних аркушів.

А от самостійне зчитування виправленого редактором ав­торського оригіналу потребує від коректора надто великого напруження та посиленої уваги. Організовують його так. При читанні без помічника оригінал кладуть зліва, а коректурний відбиток — справа. По ходу читання під рядки оригіналу лівою рукою підводять лінійку, а праву руку з ручкою руха­ють по відбитку. При виправленні знайденої у коректурі по­милки ліву руку можна відірвати від оригіналу; місце в оригіналі, де читання перервалося, не загубиться — на нього вкаже залишена там лінійка. Зіставляти фрагменти оригіналу і відбитку краще у такій послідовності: спочатку читати кіль­ка слів в оригіналі, а потім перевіряти їх у відбитку.

Самостійне зчитування може призводити до зорових ілюзій, суттєвого послаблення уваги до змісту, зрештою, це до­сить повільний спосіб коректорського читання. Проте для складних видів складання — з формулами, схемами, таблиця­ми тощо — самостійне читання, безсумнівно, найефективніше.

Щоб полегшити його здійснення, як свідчить М. Уаров («Книжно-журнальная и газетная корректура», К., 1950), у 1930 р. один ленінградський коректор змайстрував спеціаль­ний апарат — пюпітр із системою валиків у верхній частині. На пюпітр клали коректурний відбиток, а між валиками фіксували оригінал. Валики пересувалися рукою, а з ними ру­хався й оригінал. При цьому дві металеві стрілки (дроти) пе­ресувалися одночасно по зіставлюваних текстах, підходячи під аналогічні рядки. Винахід, справді, певною мірою полег­шував роботу коректора і гарантував якісніше читання. Про­те масового застосування він не знайшов.

Підчитування — читання, при якому один коректор читає вголос коректурний відбиток і виправляє помилки в ньому, а другий коректор (підчитувач) стежить за виправленим оригі­налом і повідомляє про виявлені розбіжності між оригіналом і коректурою.

Припускається й інший розподіл ролей: підчитувач читає виправлений оригінал, а коректор мовчки опрацьовує корек­туру. Вибір варіанту при цьому залишається за конкретними виконавцями, залежить від виробленого у коректораті стилю роботи. Але традиційно вважається: читаючи вголос текст, коректор контролює його ще й у смисловому плані — помічає змістові помилки; тоді як мовчазне опрацювання відбитків коректором зводиться виключно до перевірки правопису і техніки складання.

Як, правило, у пару зводять кваліфікованого коректора з початківцем-підчитувачем. Коректору при цьому варто сидіти праворуч від підчитувача — так зручніше зазирати в оригінал, щоб уточнити певні нюанси. Тому підчитувач пови­нен постійно фіксувати ручкою або лінійкою опрацьовуваний Рядок.

При читанні в підчитку зазначають усі абзаци, шрифтові виділення, більшість розділових знаків (питання, оклику, Коли тире, дефіс, двокрапку), попереджають про виноски, акцентують увагу на складних випадках написання, закінченнях , прийменниках тощо.

Коректор, що читає, повинен володіти чіткою дикцією, не говорити надто гучно, бо це втомлюватиме колегу.

Підчитування доцільне для простих за складанням текстів. Ним зручно перевіряти наявність усіх редакторських виправ­лень в електронній версії техскладання (після внесення їх опе­ратором із виправленого авторського оригіналу). А у звірних аркушах читання коректури підчитуванням взагалі не має сенсу, оскільки внесення редакторських виправлень уже про­контрольоване в попередніх коректурних відбитках.

Перехресне читання — спосіб, при якому частини коректу­ри, прочитані одним коректором, передають іншому коректо­ру, а частини, опрацьовані останнім, — далі наступному ко­лезі. Така організація коректорського читання запобігає зви­канню до тексту, адже відбувається взаємоперевірка та підстрахування.

Щоб не виникав при цьому надто тривалий колообіг ко­ректурного відбитка, частини коректури до наступного коле­ги можуть потрапляти вже у наступному коректурному відбитку: приміром, коректор, вичитавши перший варіант зверстаних шпальт глави книги, передає цю главу своєму ко­лезі вже після другої верстки. До речі, перехресне читання доцільно застосовувати саме при опрацюванні зверстаних шпальт.

Перехресне читання називають ще й зустрічним, бо вичи­тування зверстаних шпальт книги може здійснюватися водно­час кількома коректорами — завідувач коректорату ділить між ними коректурний відбиток на рівні частини. А коректо­ри, виконуючи завдання, рухаються один одному «на­зустріч».

Використання описаних способів у практичній діяльності коректоратів залежить від низки чинників: чисельності корек­торату, рівня підготовки спеціалістів і їх завантаженості по­точною роботою, термінів опрацювання коректури, типу ви­дання тощо. Приміром, у практиці газет не використовують перехресне читання, а при підготовці книги, навпаки, можуть вдаватися до усіх способів коректорського читання.