Етапи розвитку сша

І. Пасивна антициклічна бюджетна макрополітика (1946-1962), період президентів Г.Труменена та Д.Ейзенхауера.

У цей період домінуючими були кейнсіанські заходи державного регулювання, які мали на меті прискорення темпів економічного зростання, скорочення безробіття, використання федерального бюджету для активізації інвестицій. Замість збалансованого бюджету в країні переважав бюджетний дефіцит за Д.Кейнсом з типовим для нього недоліком – інфляцією.

ІІ. Бюджетний активізм (1962-1977) припадає на епоху президентства Дж.Кеннеді, Л.Джонсона, Р.Ніксона та Дж.Форда. На цьому етапі економічної історії США прийшло розуміння того, що ресурси екстенсивного економічного зростання вичерпані, сприятливі фактори розвитку економіки замінилися несприятливими, розпочалися суттєві циклічні коливання, що були пов’язані із структурними кризами (енергетична, сировинна), а також стагфляцією. Норма валових нагромаджень у промисловості знижувалася, відбувалося стійке падіння норми прибутку.

На початку 60-х років адміністрація Д.Кеннеді перейшла до бюджетного впливу на сукупний попит, що отримав назву “кейнсіанський фіскалізм”. З початку 70-х рр. виявився негативний бік забезпечення повної зайнятості, інфляція значно зросла (Пригадайте з курсу макроекономіки, яку залежність ілюструє крива Філліпса?). Як результат – країна вимушена була перейти до політики градуалізму, тобто поступового регулювання сукупного попиту.

ІІІ. Кейнсіанський бюджетний консерватизм (1978-1980) припадає на період президента Дж.Картера. У цей період домінуючою стає ідея бездефіцитності бюджету, яка виявилася важливим інструментом боротьби з інфляцією. Попри все, останню подолати не вдалося, а “кейнсіанський ефект» щодо регулювання макроекономічних процесів не спрацював через відхід від застосування типових для цієї моделі інструментів та механізмів державного регулювання.

IV. Неоконсервативний етап розвитку (1981-1992) припадає на період президентства Р.Рейгана та Дж.Буша. Сукупність заходів, яку запропонувала адміністрація Р.Рейгана мала всі ознаки консервативної моделі і здобула назву “рейганоміки”. Ця політика передбачала розв’язання трьох основних завдань: а) зниження рівня інфляції; б) збільшення темпів економічного зростання; в) забезпечення збалансованості федерального бюджету. До її розробки та реалізації були підключені кращі економісти США та Канади. Серед них окремо слід назвати Мілтона Фрідмена, Роберта Манделла (майбутні Нобелівські лауреати) та визначного економіста Артура Лаффера (пригадайте криву Лаффера). Ними була запропонована нова модель “економіки пропозиції” (supply-side economics), яка і стала важливою складовою “рейганоміки”, а наукову економічну школу почали називати чикагською за місцем роботи вище названих професорів. Трохи пізніше ідеї «чикагців» вилилися в основні постулати теорії монетаризму, домінуючої моделі розвитку суспільства кінця ХХ ст.

Основними заходами реалізації нової економічної політики США були:

1. Жорстка кредитно-грошова політика, яка сприяла зниженню інфляції та підвищенню процентної ставки, що заохочувало іноземних інвесторів вкладати гроші в економіку США. Дуже скоро вона дала очікуваний ефект – в США з’явилися європейські, японські, арабські інвестори, що викликало як позитивний, так і негативний резонанс у суспільстві.

2. Нова фіскальна політика передбачала зменшення федеральних податків, що сприяло збільшенню рівня заощаджень та інвестицій;

3. Перегляд соціальної політики, заставив американців працювати більш енергійно не розраховуючи на постійну підтримку з боку держави.

V. Модернізована макроекономічна політика 90-х років припадає на період президентства Б.Клінтона та Дж.Буша-молодшого. Особливістю дії адміністрації Б.Клінтона стало відновлення регулюючої ролі держави та забезпечення стійкого економічного зростання. Основними заходами щодо реалізації нових цілей макроекономічної політики стали:

1. Підвищення основних федеральних податків (ставка індивідуального прибуткового податку у цей період зросла з 31 до 36,9%).

2. Скорочення федеральних видатків.

3. Збереження доцільної соціальної інфраструктури, у якій чітко визначалася адресність цільової допомоги (по бідності, на період безробіття, догляду за дитиною після полог) тощо. При цьому забезпечувалося дотримання соціальних, федеральних та регіональних стандартів.

1999 рік був апогеєм розвитку американської економіки. Якщо у 1992 році дефіцит державного бюджету складав 290,4 млрд. дол., то вже у 1999 позитивне сальдо становило 80 млрд. дол.. Інфляція була знижена до 2-3%, безробіття до 4,5% (нижче прийнятої норми безробіття), індекс ділової активності Доу-Джонса зріс з 3310 (1993 р.) до 10913 (1999 р.). 14 січня 2000 року названий вище показник досяг свого піку – 11723 пункти.

Цей же період характеризується значним припливом іноземного капіталу в США, який уповільнився вже у 2000-му році (Див. табл. 3.2).

Таблиця 3.2