Лекц_1.4_1.5_ЕЗК

4. Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації

Відкритий ще в ХІХ ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. знайшов своє подальше втілення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економічного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає у тому, що в умовах високої динаміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологіями і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплинути на процес вирівнювання є обмеженими.

Сам процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття “капіталізм”, яке практично не використовувалося у 80-90 роки ХХ ст., на початку ХХІ стає дедалі більш вживаним і відображає процес посилення диспропорційності між різними типами країн світу.

Дж. Д.Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вважає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20% глобального ВВП, тоді як проживає 80% населення планети. Проте й самі держави-лідери мають доволі різні показники продуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу названий вище показник у виробництві США за 100% (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96%, Швеції – 90%, Франції – 83%, Німеччині – 80%, Японії – 73%, Канаді – 68%, В. Британії – 67%, Австралії – 51% від американського рівня.

Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими державами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс Розвитку Людського Потенціалу (2001) визначається в країнах-лідерах – Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах в межах 0,944 – 0,938, а в країнах-аутсайдерах – С’єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді від 0,254 до 0,324. За даними В.П. Колесова та М.М. Осьмової (Росія) з 1970 по 1990 рр. питома вага країн Тропічної Африки знизилася у світовому експорті какао-бобів з 80,3% до 67,2%, кави – з 26% до 15%, бавовни – з 30% до 6%, залізної руди – з 12,5% до 2,5%. В цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7% у 1980 р. до 2% на поч. 90-х років ХХ ст.

Виходячи з вищенаведених фактів, можна стверджувати, що суперечності наприкінці. ХХ ст. по лінії Захід-Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного таборів) поступово замінюються на відносин Північ-Південь між розвиненими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Таку модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький економіст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає наступним чином: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною структурою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов’янські народи.

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розвиваються, для яких характерною є досить строката палітра інтересів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-економічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави – Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші – Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина населення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

У науковій літературі досить розповсюдженою є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється перш за все у різниці віросповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на думку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності» є прогнозованим “недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим, пропоноване пояснення “успіху-невдачі” національних моделей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швидке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з їх різномаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте, суперечності між країнами “золотого мільярду” та рештою світу мають місце і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків:

• Зростання незацікавленості країн Півночі у тісних контактах з Півднем.

Причин цього більш, ніж достатньо, але найголовнішими з них є наступні:

а) зростання зовнішнього боргу, обсяг якого нерідко у 3-4 рази перевищує річний ВВП країни-реципієнта, а відтак ймовірність повернути гроші “паризькому” чи “лондонському” клубу є невисокою.

б) зміна домінантів у сприйнятті країн, що розвиваються, як джерел сировини та ринків збуту.

в) виникнення суперечностей між блоковими розвинутими країнами та окремими державами-лідерами Півдня (Китай-США, Китай-ЄС, Бразилія-США).

• Економічна постколонізація. Вона принципово відрізняється від колонізації, що панувала у попередні віки, тому що не вимагає експансії політичної влади. Також вона відрізняється від неоколоніалізму, який передбачав посилення впливу колишніх метрополій на політичний та економічний розвиток їх колоній. Постколоніальна модель передбачає створення сприятливих умов для ТНК, винесення шкідливих виробництв у країни “третього світу” під гаслом їх індустріалізації, використання дешевої робочої сили та стимулювання “відпливу розуму”.

• Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розвиваються:

а) Інвестиції ТНК мають нестійкий, мінливий характер і можуть викликати стихійні припливи капіталу і не менш жахливі відпливи, які є руйнівними для національної економіки тих країн, яким притаманна слабкодиверсифікована структура виробництва і сфери послуг.

б) Гуманітарна, фінансова та інша допомога носить тимчасовий та обмежений характер і далеко не завжди є ефективною. На її оптимізації наполягають як експерти країн-донорів, так і урядові чиновники з країн-реципієнтів. Нерідко вона не доходить до тих, хто її потребує у першу чергу.

в) Північ за допомогою своїх ТНК та ТНБ формує на Півдні таку територіальну і галузеву структуру виробництва та сфери послуг, яка максимально відповідає інтересам свого бізнесу і може не збігатися при цьому з намірами країн, що розвиваються. Відтак: товарно-сировинні конфлікти є неминучими.

Новітня теорія “полюсів” економічного зростання Беттлера-Валлерастайна, яка виникла наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. значною мірою пояснює суть поляризації геоекономічного простору. За А.Беттлером (Канада) глобальний чи регіональний полюс передбачає визначення такого суб’єкту, який відрізняється від інших переважанням своєї економічної потужності над економічним потенціалом наступної за ним держави, як мінімум у 2 рази. З цього випливає, що економічний потенціал не є синонімом економічної потужності. Проведені у 1999 році розрахунки вище згадуваного автора засвідчили, що за показником сумарного ВВП, світовим (глобальним) полюсом виступає США (8,3 трил. дол.). Далі після цієї країни йде Японія, ВВП якої є удвічі меншим за наведену вище цифру. У Західній Європі полюсів взагалі немає. Так, приміром, ВВП Німеччини становить 2,1 трил. дол., що недостатньо випереджає Францію з її 1,4 трил. дол. (перевищення у 1,5, а не у 2 рази).

Локальних лідерів на кожному материку чи мегарегіоні налічується значно більше. Так, у Латинській Америці “регіональною парою” виступають Бразилія (743 млрд. дол.) та Мексика (429 млрд.), на Близькому та Середньому Сході – Туреччина та Іран, у Східній Азії – Японія та Китай, у Східній Європі – Росія (333 млрд. дол.) та Польща (153 млрд. дол.). На локальному рівні пострадянського простору Беттлер виділяє Росію та Україну, відповідні показники яких відрізняються у 8-м разів.

5. Основні моделі економічного розвитку країн світу

В останні роки практично всі тлумачення дефініції «модель» зводяться в основному до двох пояснень. Перше з них визначає модель економіки як схематичний опис будь-якого явища чи процесу в суспільстві, друге – трактує як зразок, що слугує еталоном для відтворення.

Серед найбільш відомих визначень дефініції “країнова модель” зупинимось на тлумаченні В.П. Колесова та М.Н. Осьмової (2000), які стверджують, що країнова (регіональна, субрегіональна) модель економічного розвитку – це сукупність елементів, що формують цілісність національного господарства та механізм, який забезпечує тісний зв’язок та взаємодію цих елементів. За своїм характером вони є природними, технологічними, економічними, соціальними, соціокультурними, історичними.

Критерії, за якими оцінюють зміст моделі, є достатньо відомими: співвідношення форм влади; рівень розвитку суспільства та форми організації ринкового середовища у цілому та окремих його сфер; межи та методи державного впливу на економіку; мета та засоби економічної політики, що реалізується; джерела та масштаби фінансування економіки, рівень її інноваційності; ступінь відкритості економіки; динаміка, структура та управління зовнішньоекономічними зв’язками тощо. До цього нерідко додаються ще й макроекономічні показники, про які вже йшлася мова раніше.

Таким чином, у сучасному світі можна виділити декілька країнових моделей економік:

• Ліберальна, неоліберальна чи приватно-корпоративна. Характерна для англосаксонських країн (США, Велика Британія, Ірландія, Нова Зеландія). Для неї притаманні: низька питома вага державної власності, законодавче забезпечення максимальної свободи суб’єктів ринку, низька питома вага державного бюджету в структурі ВВП.

Недоліки: неоднорідність суспільства, значна диференціація доходів громадян.

Переваги: висока динаміка розвитку, гнучкість господарства щодо пристосовування до нових економічних умов.

• Соціальне ринкове господарство (соціально орієнтована економіка). Притаманна для країн-членів ЄС, Канади та Ізраїлю. Інколи її називають соціал-демократичною (соціал-ліберальною) моделлю. Характерним для неї є перерозподіл доходів приватного сектору через податкову систему. Частка держбюджету в ВВП перевищує 50%, розвинута система соціальної підтримки, регулювання трудових відносин здійснюється не на рівні підприємств, а на національному рівні. Нерідко соціальні складові переважають у функціонуванні господарського комплексу (швецька модель), що може у довготерміновій перспективі призвести до зниження ділової активності та відпливу інвестицій. До недоліків слід віднести також високий рівень безробіття, дефіцит державного бюджету, низьку ефективність державного підприємства. У сучасному Європейському Союзі відбувається процес конвергенції (зближення) соціальних моделей, коли найменш розвинуті країни намагаються підтягнути свої показники до середнього рівня по ЄС, а найбільш успішні – зменшити витрати на деякі соціальні потреби, які ще десять років тому визнавалися як основні.

• “Азіатсько-Тихоокеанська модель” (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) полягає у рідкісній гармонізації інтересів підприємців та держави, експортній орієнтації економіки та орієнтацією фірм на довготермінову перспективу. Крім цього азіатсько-тихоокеанській моделі притаманні дух колективізму та патерналізму на виробництві, посилений вплив на суспільне відтворення людського фактору, наявність високоінтегрованих форм швидкого економічного зростання (кейрецу, чеболей), в яких держава намагається всіляко підтримати вітчизняні компанії. До середини 90-х років ХХ ст. успіхи країн цього регіону називали “азіатським дивом”. Однак економічна криза кінця 90-х років суттєво вплинула на прогнози подальшого економічного зростання.

До недоліків слід віднести прояви злиття інтересів держави та приватних корпорацій, що веде до виникнення природних монополій, закритість внутрішнього ринку, обмеженість соціальних гарантій, доволі велику тривалість робочого тижня.

• Соціалістична модель представлена невеликою чисельністю країн, про які вже йшлася мова (Куба, В’єтнам, Північна Корея). Планова економіка, що панувала в них, призвела до значних спотворень у виробництві та розподілі, вичерпала екстенсивний шлях розвитку господарства і сформувала низьку конкурентоспроможність національної економіки. Умовно до цієї категорії можна віднести Китай, хоча зміна форм власності (точніше їх розмаїття) говорять про те, що в цій країні сформувалася досить оригінальна, відмінна від інших модель соціально-економічного зростання.

Звичайно, що наведений вище список країнових моделей являє собою “пропорційну” спробу класифікації, проте існують й інші підходи. Так, російський дослідник В.М.Кудров (2000) запропонував моделі за географічним принципом: американська, європейська, японська, латиноамериканська, африканська. Думається, що таке погрупування хоча й доцільно з точки зору територіальної спільності проте досить спрощено передає країнову специфіку.

Література

Економіка зарубіжних країн / За ред. д.е.н. А.С. Філіпенка. – К.: Либідь, 1998. –416 с.

Ломакин В.К. Мировая экономика. – М.: Финансы. – 1999. – С. 24-57.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. Проф. В.П. Колесова. – М.: Флинта, 2000. – С. 10-67.

Глобалізація і безпека розвитку. Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.