Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Лекц_я. Польско-литовский период.doc

Скачиваний:

Добавлен:

08.09.2019

Размер:

347.14 Кб

Скачать

☆

1 / 61 2 3 4 5 6 > Следующая >>>

Лекція 4. Соціальна історія українських земель у польсько-литовський період (14 – 17 ст.)

1. Державний устрій та суспільний лад Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

2. Соціальна структура українського населення у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства. Правова система.

3. Особливості розвитку української культури в 14 – 17 ст.

************************************************************************************************************

У розвитку українських земель у складі іноземних держав виділяють три періоди:

І період: ХІІІ ст. – 1377 (1385) рр.^¹ – «оксамитове» литовське проникнення, тобто поглинання литовцями «руської спадшини». Це була на той час краща альтернатива для русинів.

Починаючи з ХІІІ ст. приєднання українських земель, колишньої частики Русі історики називають «оксамитовим» литовським проникненням. Велике князівство Литовське було органічним продовженням державного ладу Київської Русі. Як правило, входження українських земель до складу Литви, проходило на основі договору Великого князя литовського з удільними князями: князь української землі зобов’язувався боронити від татар нову землю або через династійний шлюб. Оскільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських земель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці запозичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях з’являються назви службовців, що існували за часів Русі: намісник, городничий, тіун, конюшний, ключник та ін. Українсько-білоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Наприкінці правління князя Литви Ольгерда (1341 – 1377) населення литовської держави на 90 % складалося з слов’янського населення. Кордони Великого князівства Литовського доходили до Чорного моря, гирла Дніпра та Південного Бугу. Офіційний титул литовського князя: «Великий князь (господар) Литовський і Руський». Офіційна назва держави – Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське. Поступово литовські князі «ослов’янювалися»: литовці хрестилися за православним обрядом, одружувалися з руськими князівнами. У ВКЛ діяв принцип: «старовини не знищувати, новизни не вводити». Литовці панували в політичній сфері, українці та білоруси в культурній та економічній.

Устрій та суспільний лад вкл

Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське було ранньофеодальною монархією.

На чолі ВКЛ стояв Великий князь (Господар). Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову влади, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну та укладав мир, вів дипломатичні зносини з іноземними державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обов’язково старшого сина, спадкоємцем.

Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації земель-князівств, рівноправними суб’єктами якої були й українські землі – Київське (князь Володимир Ольгердович з 1363 р.), Чернігово-Сіверське (князь Дмитро-Корибут Ольгердович), Волинське (князь Федір Любартович), Подільське князівства (князі Коріатовичі). Однак правили князівствами удільні князі-намісники, які призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів династії Рюриковичів або членів великокнязівської родини литовської династії Гедеміновичів.

У період існуання Польсько-Литовської державності Великий князь (Господар) роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою тимчасової беніфіції («вислуга до ласки»), або пожиттєвої бенефіції («доживотна вислуга»), або за умови несення військової служби («феод», «лен» чи «аллод»). У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні – ще дрібнішим лицарям – володільцям землі. Так встановлювалася ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі.

ІІ період: 1377 (1385?^{^*}) – 1569 рр. – ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Литви та Польщі.^²

Ягайло/Йогайла (1351 р. н.) 1377 – 1392 рр. (1385 – 1434 рр. як польський король). Шлюб 37 річного литовського князя з 12 річною польською королевою Ядвігою через Кревську унію (1385) було утворено і функціонувала Польсько-Литовська державність, за формою державного устрою – персональна (особиста) унія, коли кілька держав, зберігаючи свій суверенітет були об’єднані одним органом влади – монархом. Литва та Польща пішли на це у зв’язку з необхідністю боротьби з німецьким Тевтонським орденом, який відрізав Польщу від Балтійського моря, і Московського царства, яке претендувало на землі колишньої Київської Русі й було головним конкурентом Литви у боротьбі за прибалтійські землі (Лівонські війни).

Якщо спочатку опозиція литовсько-руська очолювана Вітовтом протидіяла персональній унії Польщі та Литви, воліла відродити незалежність ВКЛ. Й Острозька унія 1392 р. це відновлення суверенітету Литви, однак зі збереженням васальної залежності литовського князя Вітовта від польського короля Владислава ІІ Ягелло. Далі, під тиском зовнішньополітичних причин кровні вороги стали на шлях зближення двох держав. Польща та Литва почали зближуватися знову свідченням чого є Віленська унія (1401) та Городельська унія (1413).

Великий князь Литви починає посилювати свою владу. У 1452 р. після смерті князя Свидригайла Ольгердовича, Волинське князівство припинило своє існування. Київське князівство було ліквідоване в 1471 р. після смерті київського князя Семена Олельковича (правив у 1455 – 1470 рр.). Спочатку литовці запроваджують замість князівств намісництва, а потім воєводства. На чолі князівств були призначені литовські намісники, а самі уділи втратили ознаки державності й перетворилися на провінції Литви. У 1471 р. створено Київське воєводство, у 1566 р. Волинське, Брацлавське, Берестейське, Мінське. Після Поляновського миру з Росією, у 1636 р. Річ Посполита утвоила Чернігівське воєводство.

Велике князівство Литовське перетворюється на станово-представницьку монархію.

Керівником Польсько-Литовської держави є польський король й він же одночасно литовський князь, що уособлює законодавчу, виконавчу та судову владу в державі. З 1440 р. Великого князя Казиміра Ягайловича вперше обрали на Пан-Раді (рада панів), що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих земських та двірських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Пан-Ради, яка за відсутності Великого князя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами. У відповідності із спеціальними привілеями від 1492 р., 1505 р., 1509 р. визначалося правове становище Ради: закони приймаються тільки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовців і чинить суд за порадою Ради; збирає і витрачає кошти, роздає староства тільки за згодою Ради.

У ВКЛ існував центральний апарат управління, який підпорядковувався Великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який за відсутності Великого князя головував на Раді. Маршалок земський відповідав за етикет при дворі та роботу Пан-Ради. Маршалок надвірний відповідав за дотримання порядку на державних зборах та при дворі, був начальником служби із шляхти при дворі. Підкоморій – відповідав за порядок та убранства в палаці, розбирав конфлікти між шляхтою. Функції міністра закордонних справ і начальника державної канцелярії виконував канцлер (хазяїном великої печатки) та його помічник підканцлер (хазяїн малої печатки). Фінансами держави завідував земський підскарбій, фінансами Великого князя – підскарбій надвірний, а військовими справами – гетьман коронний (командувач військами) та гетьман польний (заступник гетьмана коронного).

У 16 ст. ВКЛ поділяється на воєводства. Зокрема сейми 1564 – 1566 рр. поділили ВКЛ на 13 воєводств, а кожне воєводство – на повіти очолювані старостою. Староста виконував функції адміністратора, управителя державним доменом з усім господарством, збирав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі, городничі, тіуни, дітські та ін. воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тільки адміністративні функції, але й командував військом. Шляхта кожного повіту становила окремий військовий підрозділ, яким командували повітові хорунжі та маршалки.

Пан-Рада ВКЛ перетворилася на Вальний (Загальний) сейм Литви за Литовським статутом 1566 р. обмежила владу Великого князя. Таким чином ВКЛ була станово-представницькою монархією.

Поступово дрібна аристократія втягнулася у політичне життя країни. Упродовж 15 ст. збиралися з’їзди лицарів, на яких обговорювалося питання унії Литви з Польщею, обрання князя. Ініціатива скликання з’їзду, який став називатися сеймом, належала Раді. У 16 ст. сейми середнього і дрібного лицарства трансформуються у постійній державний інститут. Литовським Статутом від 1566 р. встановлюється представництво: дві особи від кожного повіту.

Невдоволена українська знать шукає нового сюзерена. У 1481 р. нащадки князів Михайло Олелькович, Федір Бєльський, Іван Гольшанський зробили спробу вбивства Казиміра ІV Ягайловича (Ягелончика), й посадити на трон Михайла Олельковича. Але змову викрили й уникаючи репресій, та шукаючи можливостей для самореалізації представники династій Одоєвських, Воротинських, Бєльських, Новосельських, Масальських, Глинських перейшли на службу до московського царя (до Московії місцева аристократі приєднала й свої вотчини – 319 міст та 70 волостей).

Останньою спробою української аристократії зберегти свій вплив в політиці Литовського князівства було повстання 1508 р. Михайла Львовича Глинського, який зробив спробу взяти Вільно (Вільнюс) і Ковно (Каунас). Але зазнавши поразки втік у Московське царство. Племінниця Михайла Глинського – Олена одружилася з Василем ІІІ Рюриковичем і народила Іоанна ІV Грозного Рюриковича.

Зміна українською аристократією сюзерена порушила баланс сили між Московським царством та Великим князівством Литовським. Посилюється литовсько-московитське протистояння за право бути центром збирання Русі. 1486 – 1492 рр. тривала «прикордонна війна» між Литвою та Московією, у 1500 – 1503 рр. територіальна війна. Московський цар оголосив себе правонаступником Великого київського князя й таким, що має усі права на територіальний та політичний спадок Київської Русі.

Паралельно оголошувалося, що московські князі походять від римського імператора Августа і можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син Мономаха – Юрій Долгорукий) одержав царські регалії від свого діда – візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха. У 1480-ті рр. у титулах Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Москва мала також релігійний аргумент. Після падіння Константинополя в 1453 р. Москва виступає з ідеєю духовного лідерства у православному світі. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).