2. Проблеми розвитку ір та доступу до них

Огляд проблем розвитку інформаційних ресурсів України необхідно починати з визначення місця інформації у людському житті на сучасному етапі суспільного розвитку. Так, Закон України „Про інформацію” визначає інформацію як „документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі” [23, с. 1]. Інформаційний ресурс же визначено законодавством як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, с. 1]. Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – рушійна сила прогресу – законом визначено як „систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях» [24, ст. 1].

Наведені дефініції щодо інформації, інформаційних ресурсів та науково-технічної інформації не розкривають властивостей цих категорій, не дають критеріїв й орієнтирів інформаційної діяльності, не визначають спрямованість на прогресивний розвиток соціальної системи. Вони лише віддзеркалюють наявність ресурсу як такого у вигляді інформації та знань, накопичених суспільством. Основні принципи інформаційних відносин, закріплені правовими нормами, також не дають необхідного усвідомлення певних процесів, а саме:

• гарантованості права на інформацію;

• відкритості, доступності інформації та свободи її обміну;

• повноти і точності інформації;

• законності одержання, використання, поширення і збереження інформації [23, ст. 5].

Тобто вказані принципи, незважаючи на їхню важливість, ре­гулюють інформаційні відносини у відриві від реальної дійсності, не наближають до усвідомлення механізмів і способів впливу на матеріальні та енергетичні фактори прогресу.

Авторами сучасних досліджень з даної теми пропонуються різні моделі інформаційних ресурсів. Однак, як правило, такі моделі мають описовий характер і не наближають до розуміння головних властивостей інформації (інформаційних ресурсів), яка є першоосновою всіх сфер людської діяльності.

Найбільш прийнятним варіантом термінологічного визначення інформаційних ресурсів є такий: „Це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази та банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об’єктами права власності всіх суб’єктів України і мають споживчу вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо)” [25, с. 535].

Таке формулювання дефініції пов’язує інформаційні ресурси з інтелектуальною, творчою діяльністю людини, результатом якої є об’єкт права власності, тобто ресурси через свою споживчу вар­тість мають використовуватися в усіх сферах соціальної системи. Отже, повноцінне існування особи, суспільства, держави немож­ливе без інформаційної складової. Але інформація (інформаційні ресурси) не є самодостатньою силою прогресу.

Ґрунтовні відповіді щодо механізмів діяльності, спрямованої на реалізацію можливостей інформації, містять системні дослід­ження взаємозв’язків людина – природа – соціальна система – інформація, викладені у [22]. Для розуміння системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових цих процесів наведемо ключові висновки вченого.

1. Людина соціально-економічно, функціонально-історично накопичує інформацію як знання про закони природи і формує відповідну психоінформаційну картину світу... Практичність трансінформаційної світової орієнтації тут цілком зрозуміла, адже вона не тільки сигнально-випереджувальна, але й передбачувальна та прискорювальна.

2. ...Інформація як феномен – це тільки психічний відтінок дійсних явищ, процесів і об’єктів. Тобто це ідеальний, не самору­хомий образ, відірваний від свого носія і тому енергетично „мерт­вий”. Інформація зароджується винятково в суб’єктно-об’єктних відносинах і тому може бути „оживленою” тільки відповідною „компетентною” психікою людини.

3. ...Як ідеальний не саморухомий феномен (видимість) інфор­мація абсолютна, а як образ конкретних об’єктів речовинно-енер­гетичного світу – відносна. Слід додати, що інформаційні абст­ракції можуть мати різний рівень: від первинного, з максималь­ною об’єктивністю, і до похідного, включаючи фантастику і пря­му дезінформацію.

4. ...Активна творча діяльність людини здійснюється в речовин­но-енергетичному середовищі і має повністю відповідати його не­похитним законам. І саме для того щоб мати можливість дотри­муватися цих законів, людство в процесі свого історичного роз­витку формує психоінформаційну картину світу.

5. ...Як засвідчили загальносистемні дослідження, свою світо-орієнтовну, цілепокладальну або трудову діяльність сучасне роз­винене суспільство реалізує винятково на інформаційній основі як єдиному об’єктивному субстраті – зв’язку з речовинно-енерге­тичною першоосновою. Оскільки трудовий процес як такий завдяки принципу розподілу праці завжди складається з окремих операцій, то інформація служить також деяким субстанційним зв’язком в ієрархічному комплексі цілей і фактично за рушійною силою свідомої психіки (мислення, емоції, воля) створює кожну трудову систему.

6. Феномен інформації дуже складний і в першу чергу його можна назвати поліфункціональним. З певної точки зору інформацію як знання про світ слід вважати одним з найголовніших факторів, що породжують і розвивають свідому психіку та духовну сутність людини. Вона є змістовним фактором мислення й активного творчого ставлення людини до об’єктивно існуючого світу, прямим і зворотним зв’язком у цих відносинах. Тобто це – сутнісний міст в суб’єктно-об’єктній взаємодії [22, с. 641-645].

Відповідно до висновків О.Г. Білоруса, виходячи із загальносистемної точки зору, первинною і найголовнішого є прискорювальна, або прогресотворча, функція інформації, яка пов’язана з історично та практично виваженою вузловою економічною категорією – продуктивністю праці, головним критерієм прогресивного суспільного розвитку, основою якого є безперервне, творче удосконалення технологічних процесів. При цьому темпи збагачення цивілізованим шляхом залежать від темпів розвитку виробництва.

Наступним важливим аспектом прогресивного розвитку, на думку вченого, є інформаційна складова попиту і реалізації виробленої продукції, яка відображає з одного боку людські потреби, а з другого – об’єктивні можливості їхнього досягнення та можливості споживача, враховує феномен цінності (вартості) та феномен грошей як системи інформаційних знаків відображення виробничо-споживчих факторів. Він пише: „...інформація як система знаків, зокрема як грошовий знак, сама по собі несаморухома і не може активно взаємодіяти із середовищем. Вона починає діяти тільки в органічній єдності з людською свідомою і відповідно налаштованою психікою. Відповідний лад в соціально-психологічному стані людей падає якість інформації – її об’єктивність і достовірність ... без урахування відповідного психологічного стану людей, без їх довіри до життєво важливої інформації, в першу чергу до грошей, принципово не можна одержати позитивного результату” [22].

І наступний, важливий фактор ґрунтовно доведений О. Г. Білорусом: „Якщо, наприклад, функціонально необхідну для організації ефективної діяльності інформацію накопичувати без кваліфіковано скоординованої системи та перевірки на якість, то це зрештою неминуче приведе до тих чи інших потрясінь. Тому що це вже дезорієнтація, і ми є живими свідками наслідків такої дезорієнтації . ... Але, мабуть, існує певна величина „критичної маси” наявної в суспільстві об’єктивної і достовірної, соціально важливої інформації. І вектор розвитку вирішально залежить від цієї маси. ... Отже, психологічно найбільш здоровим сьогодні можна визнати суспільство з високорозвиненою та добре і цілеспрямовано систематизованою науковою інформацією. Громадянство також має великий вплив на суспільно-інформаційну проникненість соціально-економічної сфери. Тому вирішальним фактором тут треба визнати атмосферу моральності та правосвідомості, які врешті-решт формуються на основі якісно сформованої інформаційно-цільової системи. ... В певним чином систематизовану інформаційну основу входять (повинні входити) всі без винятку спеціалізовані інформаційні підсистеми. Адже з огляду на єдність об’єктивно існуючого матеріального світу, інформаційна його картина генетично є – і методологічно також повинна бути – системно єдиною” [22, с. 645-650].

Таким чином, фундаментальні дослідження відомого українського вченого О.Г. Білоруса є ключовими для усвідомлення системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових процесів прогресивного економічного і соціального розвитку; шляхів формування і розвитку національного інформаційного простору на основі об’єктивної, достовірної і соціально важливої інформації; проблем логічного поєднання в загальній національній інформаційній системі всіх спеціалізованих інформаційних підсистем (галузей і видів інформації).

Розглянемо найпринциповіше проблемні питання розвитку інформаційних ресурсів та цивілізованого їхнього формування у середовищі національного інформаційного простору.

• Поширене у суспільстві обмежене уявлення про державну інформаційну політику, зміст якої начебто зводиться лише до інформування населення про події та явища, про роботу державних органів, про діяльність засобів масової інформації тощо створює реальну загрозу розвитку інформаційного середовища та його інформаційних складових.

Реальністю є те, що в Україні створено умови для штучного вилучення інформаційно-політичних, економічних, соціокультурних та інших складових із системи державної інформаційної політики. Тобто сьогодні державна інформаційна політика штучно відірвана від матеріально-енергетичної основи і реального економічного та соціально-культурного життя суспільства і держави. Наслідком цього є поширення в суспільстві різних квазіотеорій інформаційного спектра: „інформаційна економіка” – лише як обмін інформацією та знаннями; необмежена свобода і повна відкритість інформаційної діяльності; інформатизація та „великий стрибок” до кібернетичного простору як засоби лікування всіх економічних і соціальних „хвороб”; інтеграція у глобальну економіку та світовий інформаційний простір за будь-яку ціну тощо. Все це на інформаційно-теоретичному рівні гальмує осмислення проблем економічного і соціального розвитку, заважає накопиченню в суспільстві „певної величини „критичної маси” об’єктивної і достовірної соціально-важливої інформації”, від якої вирішальною мірою залежить вектор розвитку. До цього слід додати, що накопичення певної „критичної маси” спотвореної, необ’єктивної і недостовірної інформації неминуче призведе до появи нових економічних проблем і соціальних конфліктів та інших негативних явищ. Спотворене ставлення до інформації О.Г. Білорус називає „соціальною психопатією” [22, с. 648].

Таким чином, гострою і актуальною проблемою сьогодення є необхідність розробки концептуальних основ державної інформаційної політики, яка б логічно поєднувала весь комплекс інформаційних складових (галузей, видів інформації) в єдину цільову інформаційну систему, спрямовану на виконання світоорієнтивної, системо утворювальної, прискорювально-прогресотворчої функцій інформації і знань задля економічного і соціального розвитку, підвищення добробуту людини і, врешті-решт, підвищення комунікаційної можливості забезпечення стабільності в суспільстві і державі.

• Актуальною проблемою сучасного розвитку України те, що в суспільстві, навіть офіційними каналами, циркулюють величезні обсяги недостовірної і спотвореної інформації. Розглянемо проблеми найважливіших складових єдиної інформаційної системи (середовища).

Проблеми інформаційно-економічної складової. Економічна теорія свідчить, що ефективне функціонування сучасної ринкової економіки неможливе без надійного і достовірного інформаційного забезпечення, від якого залежить поведінка суб’єктів економічних відносин, їхня конкурентоспроможність та результативність економічної діяльності.

Аналіз стану інформаційної складової економічного розвитку свідчить про безсистемність і хаотичність функціонування інформаційно-економічного середовища України, яке здебільшого наповнюється недостовірною, а в окремих випадках і спотвореною інформацією.

Так, за оцінками експертів, система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, „насамперед, це стосується сфери зовнішньоекономічної діяльності та ПЕК. ...Різні дані (за однаковими позиціями) щодо зовнішньої торгівлі оприлюднюють Державний комітет статистики України і Державна митна служба, а оцінки показників зовнішньої торгівлі, зроблені в Україні, значно відрізняються від показників, що наводяться її зарубіжними партнерами. Аналогічна ситуація і в інших сферах” [26, с. 25]. І ще один аспект, який був виявлений експертами і засобами масової інформації: „За даними Державного комітету статистики України, за дев’ять місяців 2000 р. реальні грошові доходи населення зросли на 7,1 % (Експрес-доповідь „Грошові доходи та витрати населення України, № 347, 10. 11 2000 р.) Президент України заявив про падіння реальної зарплати на 7,9 % за 10 місяців 2000 р. (Укрінформ, 12. 12 2000 р.). У свою чергу фахівці Міжнародного центру перспективних досліджень стверджують, що реальна зарплата протягом 2000 р. зросла на 1 % (УНІАН, 29. 11. 2000 р.). При цьому кожна зі сторін використовує різні показники (реальні грошові доходи, реальна зарплата) та різні бази для порівняння (за 9 місяців, за 10 місяців, протягом року), що робить оцінки неспівставними”. [26].

Суперечна інформація, яка використовується представниками різних політичних сил і економічних шкіл у період щорічних бюджетних дебатів. І тільки в ході виконання бюджету виявляється, що заплановані пропорції мають значні розбіжності з об’єктивною реальністю.

Можна згадати також рекламу комерційних банків, зокрема комерційного банку „Україна”, коли за допомогою засобів масової інформації тиражувалася свідомо недостовірна інформація, що стало однією з причин втрати заощаджень великою кількістю людей і створило певне соціальне напруження.

Серйозну проблему становить неадекватність інформаційних показників, якими у суспільстві оперують суб’єкти соціально-економічних відносин. Так, вважається, що банкрутство підприємств є необхідною умовою оздоровлення мікроекономічного середовища. Однак в умовах інформаційного хаосу досконалих критеріїв визнання того чи іншого підприємства банкрутом просто не існує. За оцінками експертів Інституту економічного прогнозування НАН України 49 % вітчизняних підприємств збиткові, тобто неплатоспроможні [27]. За таких умов, керуючись формальними ознаками неплатоспроможності, прибутковості, рентабельності можна визначити банкрутами майже половину підприємств виробничої сфери.

Наступна проблема щодо кризи платоспроможності підприємств пов’язана з інформаційною складовою політики ціноутворення. Сьогодні фактично неможливо передбачити рівень цін наперед на декілька місяців. Деякі аспекти цієї проблеми обґрунтовуються так: „Постачальники продукції не завжди мають змогу точно передбачити, у якій ланці станеться розрив платежів через функціонування збиткових підприємств. Страхуючи ризик втрати частини доходів, вони завищують ціну на свою продукцію. З огляду на масштаби нерентабельного виробництва, можна припустити, що таке „цінове страхування від неплатежів” досить поширене. У масштабі нагромадженого між вітчизняними підприємствами боргу за неоплачені продукцію та послуги навряд чи сприяють відмові від нього” [27]. Серйозні сумніви також висловлюються щодо об’єктивності підвищення цін на електроенергію. Співвідношення вітчизняних електро-тарифів та середньої заробітної плати у промисловості вже у двічі-тричі перевищує аналогічний показник у США. Та й небажання компаній-виробників публічно обговорювати структуру своїй видатків свідчить, що подорожчання їхньої продукції аж ніяк не пояснюється об’єктивними чинниками [27].

Отже, відсутність належного інформаційного забезпечення підводить до таких висновків: по-перше, невизначеність і хаос у ціноутворенні унеможливлюють стратегічне і тактичне планування господарської діяльності суб’єктами економічної діяльності; по-друге, створюються умови для недобросовісної конкуренції та по­стійного порушення прав споживачів.

Багато проблем виникає через незадовільний стан інформаційного забезпечення політики приватизації, функціонування фондового ринку, надзвичайної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Виникають суперечки стосовно оцінок прибутків від приватизації державних підприємств, здійснюються масштабні товарні та фінансові операції за кордоном, в офшорних зонах без відповідного державного контролю тощо.

Реальністю є також штучна закритість інформаційно-економічних потоків, що циркулюють в Україні. У зв’язку з відсутністю ефективних механізмів державного регулювання рівних можливостей доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації багато суб’єктів господарювання працюють без знання умов ринкового середовища. Фактично галузева і відомча інформація, створена на кошти платників податків, використовується, як правило, у вузьковідомчих інтересах. Перевагу у доступі до неї отримують лише комерційні структури, утворені при багатьох державних органах, котрі безкоштовно користуються централізовано зібраною інформацією і самочинно встановлюють ціни на інформаційні послуги. Користувачі, що не мають можливості оплатити ці послуги, змушені користуватися нелегальними каналами отримання необхідної економічної інформації.

Можна навести багато прикладів, що характеризують сучасний інформаційно-економічний простір як фрагментарний, дезінтегрований, наповнений недостовірною, а в деяких випадках і спотвореною інформацією. Все це є підставою для таких висновків.

• Дезінтеграція інформаційно-економічного простору і трива­лий інформаційний хаос в економіці створювали і надалі створюватимуть передумови для припинення і навіть згортання склад­них виробничих процесів, невдалої орієнтації національних ви­робників у конкурентному середовищі сучасного ринку. Відсут­ність надійної і достовірної інформації стосовно всіх соціально-економічних складових унеможливлює прогнозування і раціона­льне планування стратегічного розвитку на далеку перспективу.

• Можна припустити, що дезінтеграцій ні процеси, інформаційно-економічний хаос, закритість певної галузевої І відомчої еко­номічної інформації підтримуються штучно. Підтвердженням цього можуть бути надприбутки при операціях на фондовому ринку та в процесі перепродажу акцій приватизованих підприємств, знеособлен­ня об’єктів промислової вартості, відплив капіталів за кордон тощо.

• Країна, яка неспроможна організувати поєднані в загальну ін­формаційну систему надійні інформаційно-економічні потоки, що дозволяють прогнозувати і планувати складний комплекс економі­чного і соціального розвитку на основі досягнень науково-технічно­го прогресу, приречена на втрату економічної самостійності, незалеж­ності, перетворення на сировинний придаток розвинених країн.

• Дезінтеграцію інформаційно-економічної складової єдиного інформаційного простору України неможливо перебороти будь-якими одиничними організаційними або технічними заходами. Зу­мовлено це значним поширенням і глибоким укоріненням дезінтеграційних процесів. Потрібен комплекс взаємоузгоджених і взаємо­пов’язаних дій, які було б доцільно визначити виваженою держав­ною політикою, адекватною внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Автори дослідження не ставлять за мету розглядати і обґрун­товувати будь-які аспекти економічної теорії. Вони лише підкрес­люють, що будь-який шлях економічного розвитку та практична реалізація будь-якої економічної теорії без надійного інформацій­ного забезпечення неможливі.

Для формування розвиненого та ефективно функціонуючого інформаційно-економічного середовища, на думку авторів, було б доцільним здійснити такий комплекс заходів.

1. Організувати розробку і впровадження організаційних і правових механізмів очищення інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації. Визначити державні органи, їхню компетенцію і відповідальність за формування достовірної, надійної інформації для своєчасного надання її суб’єктам господарювання України. Забезпечити рівні умови для доступу до загальнодоступної (відкритої) економічної інформації всім суб’єктам економічних відносин, тобто до інформації, яка в розвинених країнах є суспільним надбанням. Доцільно також на законодавчому рівні посилити захист економічних інтересів споживачів, суспільства і держави. Інформаційне законодавство фактично не захищає користувачів інформації від зловживань, пов’язаних з поширенням різного роду недостовірної і спотвореної інформації.

2. Забезпечити удосконалення системи інформаційного забезпечення суб’єктів економічної діяльності як на традиційній основі, так і шляхом застосування інформаційно-телекомунікаційних систем.

3. Потребує вирішення і комплекс інформаційно-економічних проблем, а саме: налагодження надійних процедур індексації вартісних пропорцій, грошових потоків, прибутків і витрат на випадок сплеску неконтрольованої інфляції; розробка та впровадження критеріїв оцінки стану економічних об’єктів через неефективність застосування критеріїв рентабельності, які використовуються в стабільній ринковій економіці; розв’язання проблем державного впливу на ринкові відносини, наприклад, в процесі зовнішньої економічної діяльності тощо.

Тільки шляхом очищення національного інформаційно-економічного середовища від недостовірної і спотвореної інформації можна забезпечити розвиток інформаційно-економічної складової загальної інформаційної системи України та забезпечити накопичення необхідної „критичної маси” інформації і знань, яка визначає подальший стратегічний розвиток.

4. Формування на інформаційно-теоретичному рівні необхідних уявлень про економічний і соціальний розвиток в сучасних умовах є проблематичним без всебічного осмислення процесів глобалізації та інтеграції. Закономірність цих процесів ґрунтовно розглядається сучасною наукою – глобалістикою. Ключовими для розуміння сучасних проблем глобального світу є фундаментальні дослідження [22].

З точки зору формування інформаційної складової національного інформаційно-економічного середовища з урахуванням глобальних інтеграційних процесів потребують вирішення наступні проблеми.

По-перше. Усвідомлення на інформаційно-теоретичному рівні співвідношення та механізмів взаємодії національної економіки і капіталів з міжнародними фінансовими організаціями і транснаціональними корпораціями (ТНК), а також позитивних і негативних аспектів інтеграційних процесів.

На думку економістів, прихід західних ТНК на вітчизняний ринок матиме неоднозначні наслідки. З одного боку – це позитивний фактор, бо корпорації демонструють вищу продуктивність праці, застосовують новітні технології та ефективний менеджмент [28]. Про позитивні аспекти і вигідність цього процесу для країн, що розвиваються насамперед через одержання західних технологій, йдеться в багатьох публікаціях і дослідженнях. Прихід ТНК розглядається як „приплив цінної прикладної інформації, яка вже пройшла шлях соціально-практичної конкретизації від суто наукової до технологічно-виробничої” [22, с. 639].

З іншого боку, ТНК абсолютно байдужі до проблем української економіки, бо орієнтуються на включення високоприбуткових її сегментів у міжнародний розподіл праці. Такий стан речей і в подальшому поглиблюватиме депресію менш прибуткових галузей економіки [28]. При цьому необхідно враховувати, що за міжнародними фінансовими, економічними та іншими організаціями стоять розвинені країни Заходу – лідери глобалізації. Їхні дії спрямовані на досягнення власних інтересів, тобто на економічний розвиток сильних країн за рахунок слабих і тих, що розвиваються.

Таким чином, наукове осмислення і політичне прогнозування економічного і соціального розвитку в умовах глобалізації сприятиме відповіді на нериторичне питання відомого українського вченого О.Г. Білоруса: „Неоколоніальна глобалізація чи глобальна інтеграція?”

По-друге. Реальністю сьогодення є дискусії навколо проблем відкритості та закритості науки. У зв’язку з цим доцільно нагадати, що наука за своєю природою є інтернаціональною, однак вона робиться в конкретних країнах. І кожна країна з урахуванням попиту на наукову інформацію, рівнем розвитку її технологічних ресурсів здійснює заходи щодо забезпечення монопольних прав на реалізацію власних наукових здобутків. Механізмом вирішення цих питань завжди була патентно-ліцензійна система та система засекречування.

Це переконливо підтверджує досвід США, де „було чимало небезпідставних спроб обґрунтування негативних наслідків обміну технологіями (здебільшого їх експорту) в формі науково-технічної документації та інформації. Одну з причин послаблення своїх позицій на світовому ринку США бачать у продажу за кордон великої кількості так званих „голих технологій” (тобто патентів, ліцензій, ноу-хау) замість того, щоб продавати ці технології вже втіленими в капітальне устаткування і високотехнологічну споживчу продукцію... При цьому США свідомо звужують сферу патентно-ліцензійного обміну, вірніше експорту шляхом засекречування результатів наукових досліджень і розробок. ... Патентно захищена науково-технічна інформація в США є головним об’єктом комерції і розвиненого внутрішнього, тобто національного, ринку. ... Зовнішньоекономічні відносини принципово відрізняються від внутрішньо економічних саме „абсолютним” характером монополії на науково-технічну інформацію” [22, с. 639, 640].

Автори даного дослідження неодноразово писали про необхідність у сучасних умовах забезпечити логічне поєднання свободи інформаційної, в тому числі наукової, діяльності, міжнародного наукового обміну та припустимих обмежень на поширення інформації в інтересах економічного, соціального розвитку України і укріплення її національної безпеки. Цей постулат повинен бути основою формування і розвитку науково-технологічної складової інформаційно-економічного середовища України.

По-третє. В умовах процесів глобалізації та інтеграції тільки дієздатна держава може забезпечити функціонування і розвиток інформаційно-економічного середовища України. Шляхами вирішення цих проблем, на думку авторів, можуть бути такі:

• підвищення ролі й відповідальності державних інституцій з урахуванням світового досвіду регулювання процесів інформаційно-економічної взаємодії;

• впровадження комплексу правових механізмів регулювання діяльності міжнародних фінансових, економічних та інших організацій в Україні, вдосконалення законодавства щодо обміну технологіями, захисту об’єктів інтелектуальної власності.

Тобто йдеться про формування й удосконалення інформаційно-правової основи інформаційно-економічного середовища України.

Характерною ознакою української дійсності є те, що перехід до постіндустріального етапу розвитку здійснюється дуже специфічно: значною мірою зруйновано власну індустріальну основу, в тому числі електронну промисловість. Це стосується не тільки України, а й низки інших країн на пострадянському просторі.

Авторами даної монографії протягом кількох років вивчалися питання впливу комп’ютеризації на виробничі й управлінські процеси в державних органах і на підприємствах.

Слід зазначити, що в таких державних органах як ДПА, МВС, Держкомкордон, Держмитслужба, Нацбанк і деяких інших, де інформатизація здійснюється методично і послідовно, основна маса комп’ютерної техніки використовується за призначенням.

У більшості ж інших державних органів і на низці підприємств, де вивчалося це питання, комп’ютерна техніка використовується для друкування і тиражування документів. У понад 90 % керівників державних органів і підприємств у робочих кабінетах наявні персональні комп’ютери. Водночас для переважної більшості з них комп’ютер не є необхідним робочим обладнанням, а лише ознакою того, що цей керівник крокує в ногу з часом. Реальні державні витрати на інформатизацію, в тому числі на комп’ютеризацію, в Україні поки що ніхто не підраховував, статистична ж звітність об’єктивної відповіді на це питання не дає.

У різних регіонах України авторами монографії було вивчено ці питання у понад п’ятдесяти господарських товариствах, утворених спільно з іноземними фізичними та юридичними особами. Зазначимо, що у понад половини з них частка іноземного капіталу в статутному фонді – комп’ютерне обладнання, перераховане на гроші. Такого плану іноземні „інвестиції” в українську економіку поки що реальної віддачі не дають. Окрім того, потрібно враховувати витрати на комп’ютеризацію з різних позабюджетних, благодійних та інших фондів, а це в декілька разів перевищуватиме витрати бюджетних коштів на інформатизацію.

Наведене дає підстави для таких висновків і припущень.

По-перше, новий сектор економіки – інформаційно-техно­логічний – поки що збитковий і для його упорядкування потрібні раціональні підходи та жорстке державне регулювання бюджет­них і позабюджетних коштів, що виділяються на інформатизацію. Особливу увагу слід приділяти впровадженню інформаційних (комп'ютерних) технологій у сфери, які забезпечують інноваційний розвиток країни – у науково-технологічну та виробничу сфери, а також у сферу державного управління. При цьому треба зауважити, що найновітніші технології, ноу-хау та інші наукові здобутки, навіть при їх надлишку, за відсутності необхідного національного попиту, виробничих можливостей, ресурсів, реалізованими бути не можуть. В умовах глобалізації інформаційних процесії будь-які науково-технологічні новації, не затребувані національною економікою, використовуються ТНК у власних інтересах.

По-друге, альтернативні варіанти для створення інформаційно-технологічної бази постіндустріального суспільства існують. Можна бути користувачем. За таких умов процес створення інформаційно-технологічної бази також здійснюється. Впроваджуються новітні технології як в економіку, так і у сферу обігу інформації і знань. Стосовно процесів інформатизації створено всі передумови для відведення Україні ролі споживача. Правовою нормою Закону України „Про Національну програму інформати­зації” встановлено, що з метою підвищення науково-технічного рівня виконання окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації до них можуть залучатися іноземні юридичні та фізичні особи, іноземні інвестиції [10, ст. 27]. Порядок закупівлі програмних та технічних засобів для виконання Національної програми визначається на конкурсних засадах на суму понад сто тисяч гривень. Протекціоністські заходи, передбачені Законом, не забезпечують надійного захисту вітчизняного виробника засобів інформатизації [10, ст. 20]. Результат відомий: ринок засобів інформатизації завойований іноземними фірмами. Тобто без вжиття дієвих державних заходів Україна приречена і надалі залишатися лише користувачем засобів зв’язку, комутації та обробки інформації іноземного виробництва.

Альтернативний варіант – це розвиток економіки країни з використанням наукоємних технологій, створення і розвиток на цій основі національної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, інформаційних технологій і системи виробництва інформаційних продуктів і послуг. При цьому слід підкреслити, що розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу має забезпечувати виготовлення конкурентоспроможних засобів інформатизації, інформаційних технологій, продуктів і послуг, які б відповідали вимогам світових стандартів. За умов „окупації” національного ринку України зарубіжними виробниками засобів інформатизації – це дуже складна проблема, вирішення якої вимагає чіткого визначення напрямів і пріоритетів, вжиття з боку держави комплексу організаційних, правових та економічних заходів. Поширення серед частини науковців, управлінців і особливо серед значної кількості спеціалістів уявлень про інформатизацію і глобалізацію інформаційних процесів лише як про такі, що саморегулюються на основі ринкових механізмів, і надалі створюватиме передумови для бурхливого розвитку інформаційно-комуні­каційних систем у напрямі, далекому від захисту національних ін­тересів у цій сфері.

Слід зазначити, що інколи кроки керівництва держави щодо її організаційного, правового, економічного зміцнення зустрічають з боку окремих суспільних груп, партій різку і часто необґрунтовану критику. З цього приводу було б доцільним нагадати думку видатного німецького економіста і державного діяча Л. Ерхарда, яку він висловив в урядовій заяві „Політика центру і взаєморозуміння” 18 жовтня 1963 р.: „Саме промислово розвиненому сус­пільству потрібна міцна держава. Чим сильніше тиск об’єднань і груп на політику, чим відвертіше виявляється егоїзм окремих джерел насильства, тим категоричніше стає місія відповідальних сил, в особливості федерального уряду, дбати про дотримання за­гального блага. Ми зможемо вирішити майбутні завдання німець­кої політики лише тоді, коли суспільна сила об’єднань не буде підпорядкована суто особистим інтересам” [82].

Автори монографії вважають, що було б доцільним у „Стра­тегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки” окремим розділом визначити напрями і пріоритети розвит­ку сучасної інформаційно-технологічної інфраструктури України. Наукове обґрунтування економічних, матеріально-технічних, на­уково-технологічних, соціальних аспектів, у тому числі розвитку інформаційно-технологічної бази, покладено на Інститут еконо­мічного прогнозування НАН України та Національний інститут стратегічних досліджень.

Розглянемо актуальні проблеми розвитку сучасної національ­ної інформаційно-технологічної бази.

Докорінного реформування й удосконалення вимагає законо­давче і нормативно-правове регулювання суспільних інформацій­них відносин, як пов’язаних зі створенням і розвитком технологі­чної бази та захистом національного виробника засобів інформа­тизації, так і з виконанням програм і проектів інформатизації.

На засіданні РНБО України 31. 10. 01 р. „Про заходи щодо вдо­сконалення державної інформаційної політики та забезпечення ін­формаційної безпеки України” йшлося про юридичну незабезпече­ність функціонування інформаційних мереж, відсутність правил придбання та експлуатації інформаційно-телекомунікаційних тех­нологій та систем проведення фінансової та технічної експертизи проектів інформатизації, неврегульованість питань функціонування „Комп’ютерних мереж корпоративного зв’язку та Інтернет, відсутність норм та механізмів недопущення монополізації цього сектору інформаційної галузі та використання мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства, держави, також йшлося про відсутність системи ліцензування провайдерів та Інтернет-ЗМІ.

Аналіз чинного законодавства підводить до висновку, що поряд з недосконалістю регулятивних функцій правових норм деякі акти свідомо закладають правові механізми, що не враховують необхідності захисту національних інтересів. Так, Закон України „Про Національну програму інформатизації” в процесі формування й організації виконання державних, регіональних і місцевих програм і проектів не передбачає їхнього розмежування за режимом доступу до інформації, що в них циркулюватиме [10, ст. 2, 7, 8, 17-19]. Не дає необхідного усвідомлення щодо інформаційно-телекомунікаційних систем за вказаними ознаками і прийнятий у 1994 році Закон України „Про захист інформації в автоматизованих системах”, який визначає поняття автоматизованої системи як такої, що „здійснює автоматизовану обробку даних і до складу якої входять технічні засоби їх обробки (засоби обчислювальної техніки і зв’язку), а також методи і процедури, програмне забезпечення” [36, ст. 1]. Отже, правові норми наведених законів заклали підвалини для створення інформаційно-телекомунікаційних мереж лише за архітектурою відкритих систем, для ігнорування вимог спеціально уповноваженого органу державної влади у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

У зв’язку з тим, що будь-яке обмеження прав і свобод у сфері інформаційної діяльності відповідно до світових стандартів і правової норми Конституції України (ст. 34) може бути введено лише законом, потребують чіткого визначення на законодавчому рівні категорії інформаційно-телекомунікаційних систем за режимом доступу до інформації, яка в них циркулюватиме.

Національні інформаційно-телекомунікаційні системи доцільно розділяти на територіально розподілені, державні та корпоративні системи (мережі) спеціального призначення і системи загального користування.

Законом України „Про Національну систему конфіденційного зв’язку” введено поняття „спеціальна система (мережа) зв’язку – система (мережа) зв’язку, призначена для обміну інформацією з обмеженим доступом” [37, ст. 1]. Цей досвід нормотворення може бути використаним для визначення на законодавчому рівні категорій інформаційно-телекомунікаційних систем, у тому числі спеціальних, призначених для передачі, обробки, накопичення і поширення інформації з обмеженим доступом, а також встановлення ефективних правових механізмів забезпечення режиму секретності (конфіденційності) інформації в цих системах (мережах).

Актуальною проблемою розвитку інформаційно-технологічної бази та інформатизації є необхідність прагматичних підходів до визначення державою напрямів та пріоритетів. Зумовлено це як бурхливими процесами вирішення цих питань, так і теоріями та ідеями, відірваними від реалій сьогодення і розуміння суті державного управління взагалі та управління процесами інформатизації, зокрема.

Наприклад, прибічники теорії „електронного уряду” наповнюють це поняття таким змістом: „Електронний уряд – це уряд, в якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків та процесів підтримується і забезпечується відповідними комп’ютерними технологіями. Іншими словами, необхідною умовою переходу до електронного уряду є широка інформатизація всіх процесів, що мають місце у звичайній діяльності міністерств, відомств, місцевих органів, виконавчої влади, причому як внутрішніх, так і зовнішніх”. При цьому лише визнається необхідність забезпечення безпеки інформації, у тому числі захисту персональних даних [38].

Деякі дослідники на підставі аналізу директив президента США Б. Клінтона (від 01.07.97 р. та від 17.12.99 р.) щодо розвитку електронної комерції для закупівлі федеральними службами необхідного устаткування і товарів та розширення інформування громадян про діяльність урядових служб доходять висновку, що це і є „електронний уряд”. Найповніше уявлення про наведені теорію дає аналіз російського вченого І. Бачило у публікації журналу „Експеримент” під назвою „Уряд і Інтернет”, підготовлено на основі публікації англійського журналу „The Economist”. Розглядається досвід Австралії, Великобританії, Канади, США, Сінгапура, Туреччини. Аналіз свідчить, що практично йдеться лише про ту складову діяльності державних органів, яка стосується інформування населення і виконання обслуговуючих функцій з використанням мережі Інтернет, а саме:

• у США, Великобританії, Сінгапурі робиться спроба комплексно вирішити проблеми контактів з населенням (інформаційних та обслуговуючих);

• в більшості з цих країн – реєстрація і перереєстрація автотранспортних засобів, податкових, страхових, працевлаштування і вирішення деяких інших проблем здійснюється з використанням мережі;

• у США – поширена „Інтернет – торгівля тощо.

Автори публікацій у журналах „The Economist” та „Експерт” пустили в обіг поняття „електронний уряд” [40, с. 87-88].

Наведене свідчить про способи розвинених країн за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій вирішити комплекс проблем важливого і надзвичайно складного сегмента управлінської діяльності, пов’язаного з наданням і розширенням спектра державних послуг населення. До практичних кроків у цій сфері розвинені країни йшли майже п’ятдесят років.

До цього слід додати, що навіть у США впровадження інформаційно-технологічних новацій здійснюється зі збереженням подвійних технологій (у тому числі традиційних) на період адаптації населення до нових методів комунікації.

Інформатизація процесів інформування населення, надання з боку держави відповідних послуг – це важливий аспект розвитку сучасної інформаційно-технологічної бази. Однак об’єктивна реальність вимагає виваженого підходу до вирішення цього завдання, обережних оцінок цих процесів і явищ.

Наприклад, нинішній стан справ з відкритістю внутрішньої і зовнішньої інформації в Україні, принципом загальної публічності інформаційних ресурсів у діяльності державних органів можна витлумачити як нерозуміння змістовної сутності управлінської діяльності, як спроби теоретиків „електронного уряду” нав’язувати суспільству „романтичні” ідеї загальної відкритості та гласності. Як буде показано далі, державна управлінська діяльність містить дві інформаційні складові:

• інформацію про діяльність державних органів, яка є відкритою і загальнодоступною;

• інформацію про задоволення потреб органів державної влади й управління та прийняття управлінських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури, забезпечення суб’єкт-об’єктної інформаційної взаємодії між елементами системи; значна частина цієї інформації містить відомості обмеженого доступу і має циркулювати і використовуватися у сфері, обмеженій відповідними режимними заходами.

До наведених положень слід додати, що такий підхід ґрунтується на світовому досвіді і заклики до загальної відкритості внутрішніх і зовнішніх інформаційних ресурсів щодо діяльності державних органів в умовах будівництва суверенної і незалежної держави не тільки несерйозні, а й шкідливі.

Таким чином, розвиток інформаційно-технологічної бази, інформатизацію всіх сфер суспільного життя доцільно здійснювати на раціональній основі, методично і методологічно послідовно, з урахуванням позитивних та негативних чинників, які впливають на процеси формування інформаційного простору України, створення соціально-культурних передумов переходу до нового етапу розвитку суспільства – інформаційного.