Кримське ханство

У той час поки литовська, польська та українська знать змагалися за владу та вплив, у південних степах текло своє життя. Споконвічну вотчину кочовиків освоїли татарські орди. Поступово осідаючи у Криму, особливо у степовій частині, татарські племена освоювались і ставали усе більш незалежними від Золотої Орди, яку роздирали внутрішні конфлікти. Кримські ставленики хана – еміри – поступово набували впливу і незалежності, і врешті одному з них, Хаджі-Гірею, вдалося у 1428-1430 рр. покласти початок власній Кримській державі. Хаджі-Гірей налагодив союзні відносини з русько-литовською державою. Користувався підтримкою Вільна деякий час також і його син та престолoнаступник Мeнглi-Гiрeй I (1466-1514).У 1453 р. турки-османи захопили Візантію. У їх особі турки знайшли надійного союзника, і у 1 1454 р династія Гіреїв, яка утвердилась в Криму, визнала зверхність турецького султана. Проте кримські хани користувалися автономією не лише у внутрішньому у житті, а й у зовнішніх стосунках, зокрема з Моквою та Литовським князівством (пізніше Річчю Посполитою).

Для України першим наслідком такого небезпечного союзництва став напад татар на Поділля у 1474 р. Пізніше, у 1482 р. татари за намовлянням і за підтримки московського царя Івана III вони розорили Київ. Згодом набіги та походи татар на українські землі стали щорічними, а в оркемі роки стали повторюватися кількаразово. Під час вторгнення турецько-татарського війська у Галичину й на Поділля у 1498 р. в полон потрапили близько 100 тис. українців. Руйнівним татарським наскокам литовська та полльська влада не мала що протиставити. Найбільше загрожували татари прикордониим козацьким залогам.Козаки від повідали взаємністю. Дрiбнi сутички пeрeрoстaли у бeзпeрeрвну пaртизaнську вiйну, щo прoявлялaсь спeршу в oргaнiзoвaниx пoгoняx зa тaтaрaми в Пoлe, a дaлi i в кaрaльниx пoxoдax вглиб тaтaрськoї тeритoрiї. Саме в сутичках із татарами почало формуватися військове вміння українського козацтва, що поступово стало однією з провідних політичних сил на Україні.

45. Розвиток вищої освіти України в ХІХ столітті.

46. Розвиток культури у 60-90-ті роки XX ст.

47. Розвиток культури України в ІІ половині ХVІІ – ХVІІІ ст.ст.

48. Романтизм в українській літературі хіх століття.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.