Теоретичні основи та загальні відомості

1. Основні міжнародні угоди та їх загальна характеристика

   1. Міжнародні угоди з промислової власності

Міжнародні угоди з охорони промислової власності прийнято поділяти на три групи:

• програмні (встановлюють міжнародну систему охорони);

• класифікаційні (закладають міжнародні класифікаційні системи);

• реєстраційні (полегшують умови отримання охорони промислової власності в декількох країнах).

До програмних відносяться угоди (6):

• Паризька конвенція з охорони промислової власності;

• Найробська про охорону олімпійського символу;

• Мадридська про припинення неправдивих (фальшивих) або таких, що можуть ввести в оману, вказівок про походження товару;

• Будапештська про депонування мікроорганізмів;

• Вашингтонська щодо інтелектуальної власності відносно інтегральних мікросхем;

• Женевська про закони щодо товарних знаків.

До класифікаційних відносяться угоди (4):

• Страсбурзька про Міжнародну патентну класифікацію (МПК);

• Ніццька про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (МКТП);

• Локарнська щодо закладення Міжнародної класифікації промислових зразків (МКПЗ);

• Віденська щодо закладення Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків (КЗЕ).

До реєстраційних відносяться угоди (7):

• про патентну кооперацію (РСТ);

• про патентне право (РLТ);

• Будапештська про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури;

• Мадридська про міжнародну реєстрацію знаків;

• Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

• Лісабонська про охорону найменувань місць походження товарів та їх міжнародної реєстрації;

• Гаазька про міжнародне депонування промислових зразків.

Паризька конвенція з охорони промислової власності

Ця Конвенція є основною міжнародною угодою, що регулює питання охорони прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та зазначення про походження чи найменування місця походження товарів, а також припинення недобросовісної конкуренції.

Положення Конвенції діляться на чотири основні групи:

1. правила, які стосуються матеріального права і гарантують як головне право — право національного режиму для кожної із держав-учасниць;

1. норми щодо права пріоритету;

2. загальні правила в сфері матеріального права, що стосуються прав і обов'язків фізичних та юридичних осіб;

3. положення, що відносяться до адміністративної структури, та заключні положення Конвенції.

Головна мета Конвенції — створення більше пільгових умов для патентування об'єктів промислової власності фірмами, організаціями і громадянами одних держав в інших.

Перший проект розглянутий у 1880 р. 20.03.1883 р. проект підписаний 11-ма державами.

Надалі Конвенція переглядалася і доповнювалася на конференціях:

Брюссель 1900 р.

Вашингтон 1911 р.

Гаага 1925 р.

Лондон 1937 р.

Лісабон 1958 р.

Стокгольм 1967 р. (ратифікована в Україні)

Зміни на сесіях Дипломатичної конференції:

Женева 1980 р.

Найробі 1981 р.

Женева 1982 р.

Паризька конвенція не передбачає створення міжнародного патенту, який, будучи виданий в одній країні учасниці цієї Конвенції, діяв би у всіх інших країнах (там він може вільно використовуватися без видачі винагороди, якщо він там не запатентований).

Основні положення Конвенції:

1. про національний режим заявки на патент за чинними у країні законами (однакові права іноземцям);

2. про конвенційний пріоритет (заявка, подана в одній країні-учасниці Конвенції, володіє в інших країнах пріоритетом протягом року, винятково з моменту подачі в першій країні);

3. спрямовані на запобігання зловживань, пов'язаних із здійсненням виключного права, наданого патентом.

Запобігання зловживань передбачає:

• видачу примусових ліцензій іншій особі, якщо патентовласник не дає можливості застосовувати іншим особам винахід (малоефективне);

• охорону винаходів на виставках, якщо заявка буде подана протягом шести місяців;

• застосування винаходу на кораблях, засобах повітряного чи наземного транспорту, що тимчасово прибули в країну, де отриманий патент (це не порушення прав);

• недопускання до реєстрації знаків, що відтворюють державні герби, емблеми міжнародних організацій і т. ін.