5. Сучасна демографічна політика

Післявоєнний розвиток демографічної політики (50-і - 60-і рр.) визначався багато в чому дискусіями навколо програм планування сім'ї в країнах третього світу і практичною діяльністю, пов'язаною з їх реалізацією. Соціально-політичною передумовою появи такого акценту в демографічній політиці була істотна зміна політичної карти світу, звільнення від колоніальної залежності десятків країн, що розвиваються, перш за все в Африці і Азії. Традиційно висока народжуваність в них, практично не регульована на рівні сім'ї, у поєднанні з медицини, що знижується в результаті розвитку, і охорони здоров'я .смертностью породили феномен, що отримав назву "Демографічний вибух". Швидке зростання населення виявилося серйозною проблемою для національних економік, що розвиваються, поступово набуваючи характеру глобальної проблеми.

Багато політиків і учені побачили в плануванні сім'ї і регулюванні народжуваності єдино доступне для убогої економіки колишніх колоній і засіб гальмування зростання населення, що оперативно реалізовувався, не заперечуючи при цьому і важливості соціальних і економічних перетворень. Виступаючи на відкритті III. Міжнародній конференції з сімейного планування (Бомбей, 1952), колишній президент Індії С. Радхакрішнан закликав до планування сім'ї для зниження смертності і збереження здоров'я матерей і дітей, підкреслюючи, що розвиток економіки і зміни соціальної системи — "довгострокові лікувальні засоби".

Колишній президент Міжнародного банку реконструкції і розвитку Ю.Р. Блек в 1961 р. в обігу до економічної і соціальної Ради ООН писав, що "зростання населення загрожує звести до нуля всі наші зусилля з підняття рівня життя в багатьох країнах".

У колективній праці "Криза народонаселення і використання світових ресурсів" (Гаага, 1964 р.), що включав статті видних державних і суспільних діячів і вчених різних країн світу, для протистояння зростанню населення і зростаючому тиску населення на наявні ресурси пропонувалося проводити активну демографічну політику, ухвалювати на державному рівні рішення, пов'язані з регулюванням народжуваності.

У все більшому числі країн, що розвиваються, стурбованих високими темпами зростання населення, що утрудняють економічний розвиток, з 60-х рр. отримує визнання і підтримку політика контролю народжуваності. До 1975 р. в 34 країнах Африки, Азії і Латинської Америки діяли державні програми, що базувалися на розповсюдженні практики планування сім'ї і орієнтовані на зниження народжуваності і скорочення темпів зростання населення.

Більшість країн, що розвиваються, намічали як офіційну мету скорочення загального коефіцієнта народжуваності з 35-45%о в 1965-1970 рр. до 15-25%о до 1985 р., наприклад: Індія — до 25%о до 1984, Єгипет — до 24%о до 1984 і тому подібне Прийняті програми припускали зниження народжуваності в результаті популяризації і розповсюдження практики обмеження подружжям дітородіння, включали санітарну освіту і консультування з питань планування сім'ї, забезпечення населення протизаплідними засобами, пропаганду переваг малодетной сім'ї, стимулювання малодетности економічними і адміністративними заходами. Деякі країни (Індія, Малайзія, непал, Пакистан і ін.) як один з методів обмеження величини сім'ї вирішували добровільну стерилізацію і забезпечували її проведення.

У багатьох країнах, що узяли офіційний курс на зниження народжуваності, програми планування сім'ї увійшли складовою частиною в національні плани економічного розвитку, тобто, по суті своїй, вони ширше за комплекс заходів з обмеження народжуваності.

У 1969 р. XV сесія Комісії з народонаселення рекомендувала не обмежуватися тільки фінансуванням програм контролю над народжуваністю, а використовувати ці засоби для дослідження взаємодії соціально-економічного і демографічного розвитку.

Програми планування сім'ї підтримувалися і підтримуються різними спеціалізованими і регіональними установами ООН, а також поряд неурядових організацій: Міжнародною федерацією з планування сім'ї, Радою з народонаселення і ін. Низький культурно-освітній рівень населення і відсутність соціально-економічних стимулів до внутрісімейного обмеження дітородіння не завжди дозволяють успішно здійснювати програми планування сім'ї. Реалізація їх гальмується також браком фінансових і технічних коштів, недоліком кваліфікованих фахівців для служб планування сім'ї. У 70-х рр. у вирішення питань регулювання розмірів сім'ї як частині проблеми збереження здоров'я матери і дитини включився Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ спільно з ВІЗ.

Регіональні конференції з народонаселення в Мехіко (1970), Аккрі (1971), Токіо (1972), Бейруті (1973) і Каїрі (1973) підкреслили в своїх резолюціях, що політика народонаселення — складова частина політики і планування розвитку. У 1974 р. Комісія з народонаселення прийняла документ "Діяльність ООН в області народонаселення", в якому в число п'яти основних напрямів оперативній діяльності ООН увійшли політика в області народонаселення і програми планування сім'ї.

Прийнятий на Міжнародній конференції з народонаселення в Бухаресті (1974 р.) Усесвітній план дій в області народонаселення звернув увагу урядів на те, що політика народонаселення не замінює соціально-економічний розвиток, а є частиною його. План передбачав створення в кожній країні органу, народонаселення, що займається проблемами, а також систематичну оцінку ефективності політики народонаселення.

При підведенні підсумків реалізації Плану на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко (1984 р.) був узагальнений досвід розробки політики в області народонаселення в різних країнах, проаналізовані тенденції, перспективи і цілі політики. У Рекомендаціях з подальшого здійснення Всесвітнього плану дій в області народонаселення (Мехіко, 1984), були намічені нові орієнтири в політиці народонаселення, зокрема, з досягнення певних рівнів тривалості життя і зниження смертності, причому диференційовано для розвинених країн, і країн, що розвиваються.

Урядам було рекомендовано підтримувати планування сім'ї в рамках програм охорони здоров'я матери і дитини як один з методів скорочення пологів в дуже ранньому або пізньому віці матери, збільшення інтервалів між народженнями і зменшення числа народжень вищого порядку; виділяти необхідні ресурси на надання послуг в області планування сім'ї, покращувати якість і підвищувати ефективність послуг в області планування сім'ї; забезпечити, щоб всі подружні пари і окремі особи користувалися основним правом людини вільно і відповідально вирішувати питання про число своїх дітей і про частоту їх народження, а також мати доступ до необхідної для цього інформації, освіти і засобів. Число урядів, підтримуючої мети і програми планування сім'ї, збільшилося з 97 в 1976 р. до 125 в 1988 р., а число країн, де обмежується застосування засобів планування сім'ї, скоротилося за цей же період з 15 до 7.

Для того, щоб мати можливість отримувати і узагальнювати інформацію про демографічну політику різних країн світу, ООН проводить періодичні опити урядів з питаннь політики в сфері населення. Всього було проведено сім таких опитів — 1963, 1-972, 1976, 1978, 1982, 1988, 1993 рр. Результати опитів були проаналізовані, систематизовані і лягли в основу спеціально створеного Банку даних про політику в області населення. Банк містить постійно поповнювану інформацію про 174 країни (див. табл. 10).

Експерти Європейської Економічної Комісії в документах, підготовлених в 1990 р., відзначали необхідність розробки для всіх країн єдиної бази даних, що дозволяє здійснювати моніторинг політики населення, важливим напрямом якої виступає політика в області сім'ї і народжуваності. Виділялися такі її розділи.

1. Фінансова допомога сім'ям: 1) сімейна допомога; 2) гранти на освіту; 3) субсидії на житлі, спеціальні цільові позики певним категоріям сімей; 4) податкові пільги сім'ям з дітьми.

2. Політіка допомозі жінкам в здійсненні їх подвійної ролі: 1) відпустки матерям і батькам у зв'язку з народженням і вихованням дітей; 2) спеціальні пільги жінкам в області зайнятості (робота вдома, неповний робочий час, гнучкий графік роботи і так далі); 3) розвиток системи дошкільної освіти.

3. Політика допомоги самотнім батькам: 1) особливі пільги в забезпеченні дитячими дошкільними установами; 2) фінансова допомога.

4. Політика підвищення стабільності сімей: 1) регулювання мінімального віку вступу до браку; 2) законодавче регулювання розлучень.

5. Політика планування сім'ї: 1) забезпечення засобами контрацепції; 2) політика в області абортів.

Дискусійним на Заході залишається питання про те, якими повинні бути розміри сімейної допомоги і інших пільг і компенсацій, щоб вони не ослабляли трудову мотивацію і не знижували ступінь участі батьків в суспільному виробництві, не підривали економічні функції заробітної плати, не перекладали на суспільство особисту відповідальність самих батьків за сім'ю і їх дітей.

Завершуючи розмову про сучасну демографічну політику (ДП), слід зазначити і новий акцент в постановці проблем політики в області народонаселення, пов'язаний з висловлюваними пропозиціями про необхідність світової політики населення, доповнюючої національні політики, або правильніше сказати, що формулює загальні підходи і узгодження цілей в її проведенні на національному рівні. На думку ряду учених, немає сумніву, що планета не здатна містити необмежену кількість населення із-за обмежених розмірів і вичерпаних природних ресурсів. Тенденція поліпшення матеріального рівня життя неминуча. Вона збільшує витік природних ресурсів і приводить до того, що подальше зростання населення досягається ціною погіршення умов життя. Нові відкриття в науці і нові технології можуть, звичайно, ослабити гостроту цього питання, але не можуть зняти його з порядку денного, якщо продовжиться зростання населення.

Диференціація економічних стандартів різних верств населення, що росте, країн і цілих континентів, загроза погіршення навколишнього середовища, безрозсудність гонки озброєння і так далі також надають негативну дію на якість умов життя людей.

Ідея світової політики, або як мінімум координації національних політик в області народонаселення не так вже фантастична, як вона може показатися на перший погляд. Проблеми народонаселення носять глобальний характер, так само як і екологічні і енергетичні проблеми, тому вирішення таких проблем цілком може і повинно бути знайдено на рівні ООН у формі компромісу і узгоджених стратегічних дій національних урядів і міжнародних організацій.

Якщо проблема світової політики населення — це все-таки поки проблема теоретична, швидше, проблема завтрашнього дня, то проблема тісної інтеграції політики населення і соціально-економічної політики — це проблема, вирішення якої шукають і національні уряди, і міжнародні організації.