- •Поняття світогляду.
- •2. Структура світогляду
- •Філософія як теоретична форма світогляду.
- •4. Специфіка філософського знання
- •5. Філософія і наука
- •6. Головні функції філософії
- •11. Філософські школи Стародавнього Китаю
- •12. Зародження давньогрецької філософії
- •13. Філософія мілетської школи і її роль у становленні давньогрецької філософії.
- •14. Піфагор, Геракліт, елеати.
- •15. Погляди Піфагора,Геракліта,елеатів на протилежності.
- •16. Вчення Левкіппа і Демокріта.Вчення Демокріта про атоми і його етика.
- •17. Демокріт і Епікур.Детермінізм і свобода волі.
- •18. Гносеологічні погляди Демокріта
- •19.Софісти і Сократ. Метод пошуку істини Сократа.
- •20. Етичні погляди Сократа.
- •21. Платон і його філософія. Вчення про ідеї. Телеологія Платона. Діалектика Платона.
- •28. Схоластика
- •30. Проблема пізнання світу в середньовічній філософії.
- •31. Особливості філософії доби Відродження. Гуманістичний і природничий напрямки.
- •32.Особливості філософії Нового часу. Філософія предмодернізму і модернізму.
- •33.Філософія Декарта, ф.Бекона, Дж. Локка, б.Спінози
- •34.Особливості філософії і.Канта. Доктричний і критичний період.
- •35.Теория познания Канта
- •67. Суспільний характер людського буття.
- •68. Індивідуальне та соціальне в людському бутті
- •74. Історичність людського буття
- •74.2. Історія як світ. Людський вимір історії
74. Історичність людського буття
Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього.
Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.
З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, виходить, історія й позад нас, й у нас самих. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність.
Найяскравішим утіленням історичності людського буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії - виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому.
74.2. Історія як світ. Людський вимір історії
Щоб історія була для нас справді світом подій, не слід розуміти історію як принципово всталену "конструкцію" минулого, а саме минуле - як остаточно "відбуте", назавжди непорушне. Й хоча минуле - це певний смисловий шар буття, але це передусім буття, й тому йому притаманні всі істотні виміри буття, зокрема вимір можливого. Минуле є невід'ємним началом життєвого процесу. Воно присутнє в теперішньому у вигляді сталих структур ставлення до світу й через це навіть здатне зумовлювати майбутнє. За певних умов воно виступає навіть визначальним щодо загального перебігу подій.
Якщо минуле-це буття, то йому притаманна й така риса буття, як подієвість. Події, що пішли в минуле, набули спільного смислу: всі вони вже відбулися. Але разом з тим, відбуваючися, кожна з них здійснювала свій власний смисл, ставала його розгортанням у просторі й часі. Кожна подія несе з собою свій здійснений смисл, збагачений сполученням зі смислом відповідної ситуації.
Як будь-який світ, історія має своїм смисловим центром людину. Отже, дійсною умовою достотності людського буття має бути їх взаємовідповідність - людиновимірність історії та історичність людини. Людиновимірність історії та історичність людини реально, хоча й різною мірою, присутні в історичному процесі, їх треба тільки виявити. Досі цьому не приділялося належної уваги. Перша багатотомова історія Росії свідомо створювалася Карамзіним саме як "Історія держави російської".
Спосіб включення людини в історію, що виникає на грунті провіденціалістського ставлення до світу, - це служіння. Типи служіння можуть бути різними: релігійне або громадське служіння, служіння народу, науці, мистецтву й таке інше. За своєю смисловою структурою служіння дещо подібне до індивідуального життєздійснення з очікуванням на віддяку "по заслугах". Тільки в служінні остаточність смислу людських вчинків і подій мислиться не як індивідуальна віддяка, а як ствердність позаіндивідуальних смислів - благості Божої, громадського добробуту, прогресу науки й таке інше.
Історія набуває повноти людського змісту на грунті нової форми ставлення до світу - особистісної. Ця форма ставлення до світу спирається на чітке розрізнення часу об'єктивного та часу суб'єктивного. Перший - це точно вимірюваний, сприйманий як лінійний час перебігу зовнішніх подій. Другий - це безпосередньо час здійснення наших життєвих подій.
Людина здатна сама володіти своїм часом - утримувати в пам'яті минуле, проектувати себе у майбутнє, контролювати й регулювати перебіг подій. Це уможливлене тим, що особистість стверджує себе як самочинне й водночас самозаконне буття. Тому й до історії вона ставиться як до продовження свого буття, так само підвладного її вільному й відповідальному вибору, її інтерес до історії є особистісно вмотивованим, а спосіб включення її історію - мотиваційним.
І мотиваційне включення людини в історію робить її вибагливою до неї. Вона не байдужа до смислу подій і засобів, за допомоги яких ті здійснюються. У повному розумінні "своєю" для особистості буде та історія, яка твориться особистостями - вільними й відповідальними суб'єктами істо ричної дії. Як такі, вони готові до солідарних дій, до заподіяння історії на засадах справжньої людської достотності.
Проблема сенсу історії
Особистісне ставлення людей до історії означає для них найперше вмотивовану участь у ній. Це відбувається тоді, коли вони можуть співвідносити свої життєві смисли, виражені через їхні інтереси, прагнення, сподівання тощо, із смислами зовнішніх щодо них подій. Від того, якими видаються їм смисли цих подій і якою мірою збігаються вони з їхніми життєвими смислами, - від цього залежить напрямок і зміст дій учасників історичного процесу. Щоб виробити довгострокову стратегію спільної діяльності, щоб визначити загальну лінію, якої слід дотримуватися у конкретних діях і вчинках, потрібно збагнути, чи мають події історії якийсь загальний смисл. Іншими словами, щоб бути свідомими учасниками історії, вважати себе причетними до неї, люди повинні знати й переживати її як таку, що має свій сенс.
У традиційному суспільстві сенс історії здебільшого вбачали у здійсненні самої традиції. Осереддям історичного смислу вважили деякий ідеальний стан історії, що був для неї витоком усіх можливих смислів, які сприймалися як обов'язкові для здійснення. Цей "стартовий" стан історії, що мислився як взірець для наслідування всіма наступними генераціями, описувався у міфах і легендах про "золотий вік" або в оповідях про спосіб правління стародавніх династій. Він мислився як час, коли жили герої й мудреці, котрі своїм життям засвідчували, що сенс історії вже відбувся - саме в їх час і за їхньої участі. Оскільки ж реальна історія чим далі, тим більше виявляли свою неузгодженість з ідеальним станом, то раз у раз виникали ідеї повернення до її витоків. Найбільш послідовно вони висловлені у вченні Лао-цзи. Але і в античній культурі вони виразно простежуються - від Гесіода й грецьких ліриків до Лукреціи Кара.
З утвердженням світових релігій сенс історії починають вбачати в спасінні. Вважають, що спасінню підлягає не тільки кожна окрема людина, а й світ загалом, оскільки він весь "лежить у гріху". Спокутна жертва Христа (або прийняття Мухамедом Слова від Аллаха) уможливлює спасіння світу, але сам акт спасіння, остаточне очищення світу від гріховності відбувається у майбутньому через перехід історичного часу у вічніст. Сам цей перехід мислиться найчастіше як катастрофічний І в Євангелії, і в Корані він подається у вигляді сцен "Страшного суду".
Таким чином, разом з утвердженням світових релігій в розумінні й переживанні історії відбувається справжній переворот: сенс історії переноситься з минулого в майбутнє. Бердяев наводить на користь ідеї кінця історії ще такий аргумент. "Сенс історії поза нею, - пише він у своїй праці "Самопізнання". - Сенс історії в тому, що вона закінчиться. Історія повинна закінчитися, бо в її межах нерозв'язаною є і проблема особистості. Отже, історія не містить свого сенсу в собі, позаяк не дає ґрунту для розв'язання проблеми особистості.