ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Джерела доказів.

3. Поняття, мета і значення доказування.

4. Структура процесу доказування.

5. Предмет, межі та суб'єкти доказування.

1. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.

1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів¹.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

• інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

• аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

• судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;

• логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

На зміст цієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка, викладена ним У конспекті проблемної лекції (див.: Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та новому ЦПК (ч. 1 ст. 57). На підставі доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначає їх у панівній версії як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі¹.

Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".

Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.

У радянській доктрині існувала (що і до цього часу має прихильників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, "мертва матерія" ніякими "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха². Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" — плід фантазії досліджуваної особи.

Зрозуміло, що з доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують "фактичні дані" у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі. їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів:

• одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

• одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

• одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

• належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).

Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.

Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким наслідком визнання одного

У частині 2 розділу 2 Концепції судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 р. було передбачено "чітке визначення умов допустимості доказів". Однак у кримінально-процесуальному законі такі умови до цього часу не визначено.

доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.

Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках* (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

• стан свідка в момент сприйняття події;

• його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення,за якого здійснювався огляд;

* У "неточній математиці" точність або ймовірність існування тих чи інших подій розміщується на шкалі від нуля до одиниці.

• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

• відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

• прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

• скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, Що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.

2. Джерела доказів

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються:

1. показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

2. висновком експерта;

3. речовими доказами;

4. протоколами слідчих і судових дій;

5. протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

6. іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду).

Давання показань:

• для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

• для свідка — обов'язком. Предметом показань:

• свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню укримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними;

• потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуваннюу справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

• підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

• обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йомуобвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі — постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8).

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:

• чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

• чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

• компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;

• достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

• повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

• узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;

• обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи;

• якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з погляду всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Те саме стосується окремих висновків експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КЛК).

Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи", призначають повторну експертизу. її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

" Первинною є експертиза, під час проведення якої об'єкт досліджують уперше.

" Істотними може бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

• були знаряддям вчинення злочину;

• зберегли на собі сліди злочину;

• були об'єктом злочинних дій;

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії.

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2. речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

3. речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, —передають їм;

4. гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,передають у дохід держави;

5. гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено,то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобами доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт,зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшукової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Після визначення належності та допустимості протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій тощо.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).

Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясовувати:

• чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД);

• чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено оперативно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД);

• чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД(ст. 8 Закону про ОРД);

• чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД);

• чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);

• чи у встановленому порядку оформлено результати оперативно-розшукових заходів.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

• він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

• наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

• дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

1. офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

2. особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

• письмові — на папері (довідки, характеристики, листи);

електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;

• графічні (схеми, графіки, креслення);

• знакові (табуляграми);

• фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

• відеозапис (відеотеки);

• звукозапис (фонограми).

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.