Післявоєнна відбудова і розвиток України (1945-1956)

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Україна, яка зазнала найбільших втрат у війні, стала однією з держав-засновниць ООН та членом багатьох міжнародних організацій.

Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, вона фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої єдності братньої сім'ї народів.

Важливою складовою переходу до мирного життя стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада УРСР, вибори якої відбулись у грудні 1947 р. На місцях відновлювалися низові ланки державного управління - місцеві ради. Сталінський режим, забезпечуючи схвалення радами політичної лінії ВКП(б), використовував їх для узаконення своєї, по суті, необмеженої влади.

У листопаді 1949 р. були внесені зміни до державних символів республіки, які, однак, не відображали історичних традицій українського народу. 

Найважливішим завданням того періоду- була відбудова народного господарства, для чого був прийнятий четвертий п'ятирічний план (1946-1950). Передбачалося за п'ять років перевершити довоєнний рівень валового випуску продукції та відновлення виробничих потужностей. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи", які передбачали будівництво в Україні величезної греблі на Дніпрі, створення великих лісосмуг у степах для боротьби з посухами.

План і надалі базувався на довоєнній моделі розвитку народного господарства з її традиційними радянсько-плановими компонентами, орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, "вал". Абсолютно виключалися ринкові елементи, приватна власність, конкуренція, співпраця та інтеграція з розвинутими країнами світу. Натомість передбачалися планово-командний тиск держави на трудящих, різниця цін на промислову та сільськогосподарську продукцію (як завжди не на користь останньої). Всі вказівки диктувалися, доводилися зверху, ставилася вимога їх безумовного виконання, а невиконання завдань підлягало осуду та суворої відповідальності.

Україна в умовах десталінізації (середина 1950 — середина 1960-х pp.) Суспільно-політичне життя в Україні

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У керівництві партії розгорнулася боротьба за владу. Першим секретарем ЦК КПРС у 1953 р. став Микита Хрущов. Прихід до влади Хрущова викликав зміну партійного керівництва на місцях. В Україні накреслився процес українізації керівництва республіки. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко, другим секретарем — М. Підгорний. З ім'ям М. Хрущова пов'язаний процес десталінізації радянського суспільства, який припинив масові репресії проти власного народу і розпочав реабілітацію незаконно репресованих партійних, державних працівників, діячів науки й культури (В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, Г. Косинка, М. Куліш). Були реабілітовані маршали Радянського Союзу В. Блюхер, А. Єгоров, М. Тухачевский, командарми І. Уборевич та Й. Якір. Протягом 1953—1955 pp. було переглянуто основні політичні справи повоєнного часу, проведені за часів сталінського режиму. Характерною рисою десталінізації стали послаблення тюремно-табірного режиму, амністія німецьких військовополонених, частини українських колабораціоністів (тих, хто співробітничав з окупантами в роки війни), членів ОУН—УПА. 1954 p. HKBC був реформований у Комітет державної безпеки (КДБ). В Україні його очолював В. Нікітченко. КДБ переглядав заведені раніше політичні справи. У лютому 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. На закритому засіданні М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки» (пізніше вийшла Постанова ЦК КПРС. Проте десталінізація мала незавершений характер. Партійне керівництво не зважилося глибоко проаналізувати сутність тоталітарного ладу, виявити причини формування режиму особистої влади Й. Сталіна. Політика комуністичної партії вважалася правильною, а соціально-політичні деформації пов'язувалися лише зі зловживаннями владою з боку особисто Й. Сталіна і його найближчого оточення. В Україні відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. УРСР стала одержувати певні політичні дивіденди як одна з найрозвиненіших республік СРСР. За часів М. Хрущова половину вищого партійного керівництва складали вихідці з України. У 1954 р. пройшли урочистості, присвячені 300-річчю приєднання України до складу Росії. Почалося переписування історії України, яка стала вважатися складовою частиною історії Росії; з'явилося поняття «возз'єднання України з Росією». У лютому 1954 р, за рішенням Президії Верховної Ради СРСР зі складу РСФСР до складу УРСР було передано Крим.

Українська культура після ІІ світової війни”

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція,

яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в

країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та

обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру”

було піддано роботи істориків України “Короткий курс історії України”,

“Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого

доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори

“Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри

“Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських

композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу

К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній

відведене недостатньо помітне місце.

У біологічній науці поширилася “лисенківщина” (за ім‘ям президента

Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка), який займав

реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948р.,

коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед

науковців.

Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація

радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило

умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація

створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням

української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров

людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні

роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”.

Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я

Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована

в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і

прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші

талановиті літератори.

Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові,

ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр

опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени:

О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін.

Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність

здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.