52/ Кризові явища у виробничих галузях

Опір застосуванню економічних важелів розвитку промисловості

Політична свобода України неможлива без її економічної самостійності. А саме вона й постала однією з найважливіших проблем на шляху до незалежності.

Певні зрушення в економіці у попередній період не випливали з науково-технічного прогресу, а були наслідком продажу західним країнам наших природних багатств. Згубність такого шляху стала особливо очевидною на початку 80-х рр., коли далі вже не можна було приховувати кризове становище економіки.

Сучасні складності в економіці України мають і глибше коріння, яке формувалося протягом десятиріч перебування республіки у складі СРСР, коли розвиток народного господарства базувався на насильстві й поневоленні. Внаслідок цього структура економіки, з одного боку, значною мірою набула архаїчного, притаманного для колонії характеру: в республіці розвивалися переважно паливні і сировинні галузі, які є надзвичайно трудомісткі й водночас малоприбуткові. З другого, Україні нав'язувалося створення понад усяку норму могутніх індустріальних і енергетичних потужностей, підприємств військово-промислового комплексу, що негативно позначалося на екологічній обстановці в республіці.

Коли розпочалася перебудова, нове керівництво країни, а вслід за ним і України, проголосило необхідність прискорення розвитку економіки, передусім машинобудування. Та невдовзі виявилося, що виділені для цього десятки мільярдів карбованців поглинуло виробництво воєнної техніки. Згодом було взято курс на радикальну економічну реформу, перехід до ринкових відносин, що вимагає самостійності підприємств. Але в економіці тривав диктат міністерств і відомств, які для збереження свого панівного становища не зупинялися перед порушенням виробничих зв'язків і фінансової системи, спадом виробництва.

Дії центральних міністерств і відомств спричинилися до провалення всіх урядових і альтернативних програм розвитку, торпедування реальних шляхів виходу з кризи, які пропонувалися фахівцям, лавинного наростання інфляції — надмірного наростання кількості паперових грошей, випуск їх понад потреби господарського обігу. Комуністична більшість у Верховній Раді України також підрізала під корінь всі пропозиції прогресивних економістів республіки щодо оздоровлення народного господарства.

Заміна в січні 1991 р. Голови Ради Міністрів СРСР М. І. Рижкова на прем'єр-міністра В. С. Павлова ще більше загострила становище в країні. Відбувся дальший спад виробництва, ще вищими темпами продовжувалася емісія (друкування) грошей, яка призвела до їх знецінення. Одночасно помітно зріс вплив військово-промислового комплексу, адміністративно-командної системи, яка відчайдушно боронила свою владу і привілеї. Насамперед це стосується керівного ядра комуністичної партії, в якому склалося впливове просталініське угруповання, що виступало проти нового політичного курсу, перебудови економіки, розширення форм власності і взагалі всіма засобами гальмувало суспільний прогрес.

За нових умов господарювання в Україні використовувалися далеко не всі економічні підойми та стимули. Як наслідок — чимало індустріальних підприємств продовжували виробляти неякісну продукцію, звужувати її асортимент і невиправдано підвищувати на неї ціни.

Усі спроби подолати економічну кризу за допомогою традиційних адміністративно-командних методів виявилися безрезультатними. Залишався один шлях — рішуче повернути народне господарство до ринкових відносин. Саме ця проблема і стала однією з головних, яку докладно й всебічно розглядала Верховна Рада УРСР.

Значним етапом на цьому шляху було прийняття у серпні 1990 р. Закону про економічну самостійність України. Цей Закон спрямовано на забезпечення українському народові умов життя, гідних цивілізованого суспільства. Він підпорядковує суспільне виробництво інтересам людини. Закон проголосив такі основні принципи економічної самостійності: власність народу республіки на її національне багатство і національний прибуток; різноманітність і рівноправність форм власності та їхній державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва для всіх тощо. На жаль, в Україні ринковий механізм вводиться методом проб і помилок. А деякі господарські органи більше заважають, ніж сприяють новим економічним процесам. 'зн

На час, коли Україна приступила до становлення своєї державності, тривав спад виробництва в усіх галузях народного господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та національного прибутку, падіння обсягів промислової продукції, товарів народного споживання, будівельних робіт, скорочувався оборот вантажів на транспорті.

Для подолання цих негативних явищ, для того, щоб Україна стала справді незалежною, вживалися чи готувалися неординарні заходи. Насамперед, було усунуто контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена в республіканську, здійснювалися її роздержавлення та приватизація. Утворювалася власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Здійснювалася поступова інтеграція економіки України в світову економічну систему тощо. Все це підпорядковувалося переходу до ринкових відносин.

Можливості для такого переходу є: республіка може продавати на світовому ринку майже 2/3 марганцевої і залізної руди, що їх вона видобуває, стільки ж цукру, значну кількість електроенергії, сірки, ртуті, олії, твердих рослинних жирів і т. п. Все це забезпечить Україні значні валютні надходження, так необхідні для модернізації й дальшого розвитку всіх галузей народного господарства, науки і культури.

53\ Зовнішня і внутрішня політика Скоропадського

Внутрішня

Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і запровадив попередню цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого самоврядування.

Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (І відбувся у травні 1917 р.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували президію з'їзду й розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян— вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих Зборів. Для підтримки здобутків революції було постановлено утворити в повітах бойові дружини. "Умрем, а землі й волі не віддамо!" — так закінчувалася відозва до селян.

У середині травня в Київ з'їхалися ті делегати Всеукраїнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликання Українських Установчих Зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу, запровадження державного контролю над продукцією за участю робітників, свобода союзів, страйків, слова і друку, повна рівноправність національностей і національно-персональна автономія для національних меншин. Отже, робітничі делегати підтримали в своїй масі не більшовицький курс на соціалістичну революцію, а досить помірковану революційно-демократичну програму Центральної Ради.

Одночасно відбувся, також нелегально, черговий конгрес української соціал-демократичної. робітничої партії. Затверджена на ньому програма майже повністю збігалася з програмою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія вперше відмежувалася од гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало поновленням "єдиної і неділимої" Росії. З'їзд проголосив, що тільки цілковита самостійність України здатна забезпечити їй безперешкодний національно-культурний і соціально-економічний розвиток.

Найбільш впливова в Україні партія есерів у ці дні також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому відбувся розкол партії на дві частини. Праве крило вважало революцію закінченою і тому висловилось за здійснення більш поміркованої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери, навпаки, протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною роботою "верхів" партії і закликали УПСР піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу трудящих проти гетьманщини і окупантів. До складу ЦК було обрано майже винятково представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво оголосило про розпуск місцевих організацій і перевело партію на нелегальне становище. Течія українських есерів, що згуртувалися навколо нелегального тижневика "Боротьба", дістала пізніше назву "боротьбистів". Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва. Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не перевищувала й тисячі. Одначе за умов зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші чотири місяці окупації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини—у сільській місцевості. Це означало, що більшовицька партія в Україні вперше стала поповнюватися за рахунок українського населення.

На відміну од інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди нелегально, але в Україні, І з'їзд комуністичної партії (більшовиків) України відбувся у Москві б—12 липня. 212 його делегатів представляли 45 партійних організацій, в яких налічувалося вже 4400 членів партії. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді в Таганрозі у квітні йшлося про утворення незалежної від РКП (б) комуністичної партії, то на з'їзді в Москві ідею самостійності українських більшовиків після короткої боротьби було відкинуто. КП(б)У створювалася як складова частина РКП (б) і одержувала не більше прав, ніж будь-яка обласна партійна організація. З'їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. Л. Пятаков. Із складу ЦК було виділено Закордонне бюро. Воно мало перебувати за' межами України (в Орлі) і здійснювати зв'язок з ЦК РКП (б).

У резолюції цього з'їзду "Україна і Росія" підкреслювалося, що відокремлення України має характер тимчасової окупації. Повстання проти інтервентів, яке висувалося на порядок денний, повинно було сприяти "поновленню революційного возз'єднання України з Росією". Цілковите ігнорування національних прагнень українського народу пояснювалося не стільки російськомовним складом більшовиків України — росіян, євреїв і зрусифікованих українців (хоча це також багато важило), скільки сподіваннями на світову революцію. Більшовики були переконані, що світова революція незабаром взагалі знищить державні кордони і утворить, як зазначалося в цьому документі, "всесвітню пролетарську комуну".

В Україні відбулися також з'їзди організацій, які підтримували гетьманський режим. Зокрема, у травні партія конституційних демократів зібралася у Києві на свій крайовий з'їзд, який проходив за участю трьох міністрів-кадетів гетьманського уряду. "Найвищі інтереси краю,— проголошувалося на з'їзді,— примушують нас пристосуватися до нових форм державного життя і влити в них наш зміст". Ця пристосованість, висловлюючись мовою кадетських поборників "єдиної і неділимої" Росії, полягала у визнанні тимчасового характеру самостійності України. Як бачимо, в цьому питанні партія, що займала позиції на правому фланзі загальноросійських політичних сил, зійшлася з більшовиками. Звісна річ, схожість позицій випливала з різних обставин. Із виступів делегатів на кадетському з'їзді ставало очевидним, що самостійність гетьманської України вважалася неминучою, поки у Москві існувала радянська влада, а в Берліні залишався кайзер.

За прямої підтримки уряду в Києві 15—18 травня відбувся з'їзд представників промисловців, банкірів фінансистів і поміщиків. Його організаторами були представники великого капіталу Н. фон Дитмар, граф А. Бобринський, князь А. Голіцин, князь В. Кочубей та ін. Делегати вітали поновлення приватної власності на землю, поставили вимогу знайти державні кредити на "відбудову продуктивності" великих маєтків, а також для сприяння поміщикам у поверненні конфіскованого майна "разом з відшкодуванням". Одночасно пролунали вимоги переглянути виданий Тимчасовим урядом закон про свободу страйків, запобігти втручанню робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації. З'їзд утворив постійний представницький орган —Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс).

Зовнішня

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не мала в царині зовнішніх зносин стільки, скільки мав гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських амбасад на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський втік з Києва.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р. Водночас є історична думка про те, що Скоропадський просто відновив імперію яку знав але під новим іменем щоб у майбутньому на її основі відновити всю Російську Імперію і стати на її чолі. за таких умов Україна не мала шансів на розбудову як держава і всі її тимчасові надбання що ставляться у заслугу періоду Скоропадського є ширмою для задумів, що не мали нічого спільного з бажанням українців мати свою державу.

Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення Гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на соціялістичній платформі. що була дуже близькою до радянської, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від біль­шовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме

контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. в Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь, 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські вій­ська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — денікінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже на­лаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід тилами денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином. Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

54\ Зростання національної самосвідомості на Україні наприкінці ХХ ст.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України, традиційно віками живуть на її території. За переписом 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 219 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис румун та ін.

Всі вони були жертвами адміністративно-командної системи, яка робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковалися гасла про зближення і злиття націй, перекручене розуміння проблем інтернаціоналізму, дружби народів тощо.

Внаслідок такої політики в Україні зменшувалася питома вага українського населення. Так, протягом 80-х pp. чисельність українців у республіці зросла на 2,6%, росіян — на 8,3%, білорусів — на 8,1%, молдаван — на 10,6 %. Не останню роль у цьому відігравали й проблеми міграції. З різних місць країни в Україну переселялися сотні тисяч російського та іншого населення, здебільшого літнього, а то й пенсійного віку. З республіки ж, переважно в РРФСР, переїжджала в основному молодша генерація українців, інтелектуально найрозвинутіша — випускники вузів, вчені, найбільш здібна і талановита частина населення. У 1989 р. за межами України проживало 6,8 млн. українців.

Особливо гострого характеру в останні десятиріччя набула проблема української мови. Ця гострота була викликана догматичними підходами до розвитку національних мов з боку ідеологічного керівництва колишньої КПРС, передусім в особі секретаря ЦК Суслова, який програмним завданням партії проголосив хибну ідею злиття націй.

Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення української мови катастрофічно падали, сфера її виживання постійно звужувалася. Закривалися сотні шкіл з українською мовою навчання, її було практично витіснено з науки і техніки, вищих і середніх учбових закладів, з багатьох партійних і державних установ, вона майже перестала звучати в містах.

З початком перебудови, демократизації і гласності було створено можливості для національного відроджені ня українського народу, піднесення ролі української мови у духовному житті республіки. Цьому певною мірою сприяло поновлення в 1987 р. першого в перебудовні часи незалежного видання — літературно-художнього та громадсько-політичного журналу "Український вісник", редакційну колегію якого очолював В. Чорновіл. Згодом журнал став органом Української Хельсінської Спілки. На його сторінках розглядалися питання українського літературного та мистецького життя, проблеми науки, з'являлися твори письменників, які ніде не приймалися до публікації, розповідалося про в'язнів сумління, їхню боротьбу за самостійну і незалежну Україну, наводилася хроніка опору офіційному тискові, релігійного життя в Україні, документи історії тощо.

Реальною спробою реалізувати своє конституційне право на вільне слово було створення у Києві в 1987 р. Українського культурологічного клубу (УКК) та його діяльність. Почалося з диспуту в одному з молодіжних кафе-клубів міста про становище української культури, зокрема мови, про історію і сучасність. Кожен дістав змогу публічно висловлювати свої думки — і не тільки про духовність народу, а й про сталінізм, голодомор 1933 р., політичні арешти, Чорнобиль тощо. УКК збирав людей різних національностей, різного віку і соціального становища, отже, й різних поглядів, темпераменту, знань.

Поступово національно-мовні процеси набували поширення, до участі в них залучалося дедалі більше політично й національно свідомих людей. У лютому 1989 р. було засноване республіканське товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке очолив відомий поет і громадський діяч Д. Павличко. Через два роки воно було перейменовано у Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Його головою тоді ж обрали відомого поета й громадського діяча П. Мовчана.

Наприкінці 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP", який спрямовано на захист національної мови, на забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону українську мову в республіці проголошено державною і поряд з російською та іншими мовами — мовою міжнаціонального спілкування. Закон створює всі можливості для розвитку й використання мов інших національностей.

Внаслідок зростання національної самосвідомості українська мова частіше залунала у державних і громадських організаціях, установах науки і культури, на промислових підприємствах, відкривалися нові школи з українською мовою навчання. Одночасно зростала кількість угорських, болгарських, румунських, німецьких, молдавських, польських, грецьких, єврейських, кримськотатарських та інших дошкільних закладів, шкіл, гуртків художньої самодіяльності, національних асоціацій, культурних товариств і центрів.

Проте це були досить скромні кроки по утвердженню української мови як державної, поліпшенню задоволення мовно-культурних потреб жителів України різних національностей. Кардинальних змін у цій галузі національних відносин не відбулося. Особливо в містах. У багатьох із них як не було достатньої кількості загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання, так і немає. Не відроджувалися українськомовні дитячі дошкільні заклади. Вкрай повільно викладання українською мовою поширювалося у вищих учбових закладах. Не помічалося особливого захоплення українською мовою й у міському побуті. Залишалося чимало труднощів із задоволенням мовно-культурних потреб різних національних груп населення. Взагалі закон про мови практично всюди пробуксовував.

Одначе цей закон, нова політична атмосфера в цілому дозволили налагоджувати тісніші зв'язки з українськими культурно-освітніми товариствами інших республік країни. У дусі нового політичного мислення вироблялися нові підходи до перебудови суспільних і культурних зв'язків із вихідцями з України та їхніми нащадками за кордоном. Одним із свідчень цього було створення в 1989 р. Міжнародної асоціації україністів.

Встановлювалися широкі взаємовідносини між республікою та українською діаспорою. 15 січня 1990 р. в Києві відбулося урочисте відкриття Міжнародного інституту управління, натхненником якого був професор зі світовим ім'ям В. Гаврилишин — виходець з України. Викладачами цього інституту також стали українці із США й Канади. А перед цим у Сполучених Штатах Америки було організовано громадський Фонд допомоги дітям Чорнобиля, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. Налагоджувалася співпраця з такими масовими організаціями українців за кордоном, як Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Ліга американських українців та ін.

Видатною подією стало проведення в Києві на початку вересня 1990 р. І Конгресу Міжнародної асоціації україністів. До столиці України прибуло понад 300 вчених із 23 країн усіх континентів, які разом з ученими, діячами .літератури і мистецтва республіки широко обговорювали питання відродження й розвитку науки і культури України як суверенної держави. Це був конгрес національної єдності, який сприяв зростанню міжнародного престижу нашої республіки.