34 Німецько-фашистський режим на тимчасово окупованій території України

Влітку 1942 р. вся територія Радянської України була окупована ворогом. З перших днів гітлерівці прагнули запровадити так званий «новий» порядок. До виконання своїх стра­хітливих планів (плани «Ост», «Барбаросса» та ін.) фашистські загарбники приступили з перших днів окупації радянської території. 17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання «рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей». Міністром було призначено підручного Гітлера А. Розенберга. В наказі зазначалося, що окупована територія поділяється на рейхскомісаріати, вони — на генеральні округи, а ці, своєю чергою,— на округи. Всі начальники адміністративних одиниць призначалися німецьким урядом. У передмові до «Директиви з керівництва економікою» («Зелена папка») (червень 1941 р.), яка містила «законодавство» окупаційного режиму, зазначалося, що загарбані радянські землі є частиною великонімецького «життєвого простору». Окупанти робили усе можливе для перетво­рення України на свою колонію, а народ — на рабів.

У липні 1941 р. німецько-румунські війська окупували Чернівецьку та Ізмаїльську області УРСР. З дозволу Гітлера обидві області (територією понад 15 тис. кв. км) за наказом Антонеску було включено до складу фашистської Румунії. В цих областях відновлювалися порядки, що існували тут до 28 червня 1940 р., тобто до з'єднання цих земель з Радянською Україною.

1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Франк оголосив, що за наказом фюрера він включає частину західноукраїнських земель під назвою дистрикт «Галичина» до генерального гу­бернаторства, створеного на окупованій території Польщі. До дистрикту «Галичина» з центром у Львові входили Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська (без північних районів) області. Ця територія становила понад 48 тис. кв. км.

19 серпня 1941 р. в м. Бендери представники німецьких і румунських властей підписали договір, за яким значна (40 тис. кв. км) частина України — Одещина, південні райони Він­ницької та західні Миколаївської областей — передавалася Румунії. Ця територія під назвою «Трансністрія» відділялася кордоном від інших українських земель. Значну частину України було включено до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівному. Рейхскомісаріат територією 339,2 тис. кв. км налічував 6 генеральних округів: 1) Волинсько-Поділь-ський (Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська області, південні райони Брестської і Пінської областей Білорусії); 2) Житомирський (Житомирська, північні райони Вінницької області з м. Вінницею, південні райони Поліської області з м. Мозирем Білорусії); 3) Київський (Київська і Полтавська області); 4) Миколаївський (Миколаївська, крім західних районів, і Кіровоградська області); 5) Таврія (лівобережні райони сучасної Херсонської та Запорізької областей з центром у Мелітополі); 6) Дніпропетровський (Дніпропетровська і частина районів Запорізької області).

Інші області України, зокрема східні, було оголошено прифронтовою зоною і віддано під владу німецьких військових комендантів. Ця територія відмежовувалася від рейхскомі­саріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці з спеціальними перепустками.

3 перших днів окупації німецькі загарбники встановили в Україні режим кривавого терору й насильства над мирним населенням. З цією метою було створено гестапо, жандармерію, поліцію, різні спеціальні групи й команди, які спиралися на регулярні військові частини.

Влада перебувала в руках рейхскомісара, генералкомісарів, гебітскомісарів, штадткомісарів, ортскомісарів, фолькско-мендантів, ландвіртів та інших шефів. На ці посади признак чалися лише німці. Вони розпоряджалися життям і вирішували долю радянських людей. До деяких керівних посад допускалося і місцеве населення. В «Оголошенні рівненського гебітскомісара» від 22 квітня 1942 р. визначалися посади німців і представників української допоміжної адміністрації, як-от: сільський старшина, бурмистр, голова району. Вони керували сільськими, міськими і районними управами. Наприклад, Рівненська управа мала відділи: адміністративно-господарський, освіти, цивільної опіки і технічний, районна також — адміністративно-господарський, освіти, цивільної опіки і технічний. Сільські управи складалися з голови, його заступника і секретаря. При них існували такі відділи: господарський, шляхів і цивільної опіки. В селах і районних центрах діяли; поліційні відділи на чолі з начальником поліції.

Реалізацію страхітливих планів фашистських верховодів щодо українського народу мала забезпечити детально продумана окупаційна політика. Її основними цілями були: 1) то­тальний терор проти народів СРСР; 2) повсюдна руйнація виробничих сил і пограбування населення; 3) його нещадна рабсько-кріпосницька експлуатація; 4) викорінення комуніс­тичної ідеології, радянського укладу життя, загальна фашизація населення. Одним із свідчень про заплановані гітлерівцями широкомасштабні злочини проти народів СРСР був генеральний план «Ост», який передбачав депортацію 31 млн чоловік з території Польщі й західної частини Радянського Союзу з наступним заселенням «звільнених» земель 20 млн німців. Більше того, створене за вказівкою Гітлера імперське міністерство у справах окупованих східних областей вважало визначену планом «Ост» кількість осіб, що підлягали депортації, недостатньою і пропонувало довести її до 46—51 млн чоловік.

Порушуючи елементарні норми міжнародного права, зокрема Гаазькі конвенції 1899 і 1907 рр., Герінг вказував на те, що «використання робітників і ставлення до них на практиці повинно бути таким самим, як і до російських військовополонених».

Для здійснення програми поневолення було створено розгалужений апарат на чолі з Заукелем — головним уповноваженим у справах використання робочої сили. Фашистські окупанти вивезли з СРСР на каторжні роботи до Німеччини 4 млн 973 тис. громадян, серед яких понад 2 млн були українцями. Здебільшого їх примушували працювати на підприємствах військової промисловості, транспорті, частину посилали на сільськогосподарські роботи, використовували як домашню прислугу.

З перших днів окупації України гітлерівці з небувалою .жорстокістю і цинізмом почали знищувати мирних громадян. Так, у Львові протягом кількох днів вони розстріляли близько 400 радянських і профспілкових активістів. Масові страти жителів Львова й області тривали упродовж всього періоду окупації. Цілому світові відома трагедія Бабиного яру в Києві, де було по-звірячому знищено понад 100 тис. жителів міста. А всього в Україні окупанти знищили понад 4,5 млн людей.

Німецько-фашистська окупація завдала Україні величезних економічних і моральних втрат. Гітлерівці демонтували й вивозили до рейху устаткування підприємств, сировинні ресурси. З метою методичного пограбування Радянської України було створено спеціальний апарат, центральним органом якого був «економічний штаб Ост». При окупаційних арміях створювалися «господарські інспекції», а при польових комендатурах — «господарські команди», що займалися грабежем, прикриваючись іноді такими термінами, як «реквізиція», «повинність». Усі цінності відбиралися в населення без усякого відшкодування з грубим порушенням норм міжнародного права.

Збитки, завдані народному господарству України за час окупації, становили 286 млрд карбованців (за цінами 1941 р.). Було знищено 16150 промислових підприємств, на яких до війни працювало близько 2,3 млн робітників. Окупанти зруйнували й пограбували 17910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 машинно-тракторних станцій тощо (див.: Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства України. — К., 1943).

Наказом Розенберга від 4 серпня 1941 р. на окупованій території України було запроваджено німецько-фашистське кримінальне право й німецькі суди. Інший його наказ, від 23 серпня, про застосування надзвичайних карних заходів до населення окупованих областей містив великий список «злочинів проти німецької держави», які каралися смертю або (при пом'якшувальних обставинах) каторжними роботами. Поліційній владі надавалося право «без тривалого слідства» засуджувати до страти.

Таким був німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Вона пережила ще один, найтяжчий період своєї історії.