8. Освіта за часів Київської Русі.

Перші школи на Русі з’явилися за часів великого князя Володимира Святославовича (початок XI ст. ). Він заснував школу «для дітей вищої чади» при Десятинній церкві. Проте ця та інші школі, що виникли згодом, поширювали елементарну грамотність не лише серед верхівки суспільства, а й серед його низів. У Києві було знайдено горщик XI ст. з написом: «благодатнеша плона корчага сия». Зустрічаються імена майстрів на різних виробах, наприклад, на мідяних арках із Вщижа на Чернігівщині є ім’я майстра – Костянтин; на хресті княгині Єфросинії Полоцької – ім’я майстра Богша; відомі написи на плитах Десятинної церкви в Києві – зразок кирилиці. До цього також слід додати, що були види ремесел, які вимагали грамотності, наприклад, іконописне, бо на іконах слід було робити написи над святими. У церковних уставах особливо підкреслювалося, що сини священиків, які не оволоділи грамотою, виключалися з духовного стану і переходили до ізгоїв.

Мова, якою написані літописи, житія та інші пам’ятки києво-руської словесності, являє собою суміш двох мовних потоків - церковнослов’янського та давньоруського. Церковнослов’янська (інакше старослов’янська) була мовою перших перекладів Біблії та літургійних книг, що їх здійснили Кирило, Мефодій та їхні учні. Згодом ця мова перетворилася з живої на канонізовану, застиглу, писемно-ритуальну мову, яка не стільки розвивалася, скільки вбирала місцеві впливі, закріплюючи їх у варіантах – редакціях. Однак і цю мову знав лише вузький прошарок книжників, а, крім того, у ній не було назв для багатьох реалій місцевого побуту. Тому в писемність почала проникати жива мова, оформлена у IX – X ст., тобто з появою Давньоруської держави.

Основою руської літературно-писемної мови, як вважають вчені, стала говірка мешканців княжої столиці, що перепліталася з говірками прибульців з інших земель Русі – дружинників, ремісників, купців. Освоюючи візантійські літературні форми, русичі спиралися як на безпосередній взірець на церковнослов’янську мову, з якої запозичували абстрактні поняття, фразеологічні звороти та ускладнений (книжний) синтаксис. Мовна канва літописів спиралася на церковнослов’янській канон, однак у так званих вставних оповіданнях автори подеколи вдаються до живого мовлення. Особливо, коли передають пряму мову: «Дай нашу братью, или придем на тя войною».

Що до давньоруської «живої» мови, то фахівці вважають, що на території Русі існували кілька надплемінних територіальних діалектів. Хоча відмінності між ними не створювали неподоланного бар’єру для взаєморозуміння, припустимо, між киянином і псковичем, однак фонетичні й лексичні розбіжності були достатньо виразними. На майбутній українській території вирізняють дві споріднені між собою діалектичні макрозони – північну поліську (на Північній Волині, Київщині та Чернігово-Сіверщині) та південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала сучасну Галичину й Південну Волинь. Попри певні відмінності спільним для обох протоукраїнських діалектів було те, що, ймовірно, вже з VI – VII ст. тут запанував український звук « г ». Припускають, що тоді ж з’явився типово український звук « и », що виник унаслідок злиття праслов’янських голосних « і » та « ы ».

Крім грамоти у вузькому розумінні – вміння читати та писати – знали також елементарну математику. Новгородський диякон Кирик у 1136 року обчислив скільки днів минуло від уявного «сотворіння світу» - 29 120 652. У «Руській правді» подано обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Це значить, що знали чотири правила арифметики і дроби.

Відома деяка кількість творів, присвячених природі. Це – «Фізіолог» - збірник з короткими розповідями про реальних і фантастичних тварин та рослини. Збірник «Шестоднев» був присвячений окремим царствам природи, відповідно до днів їх творення.

Поступово розвиваються медичні знання. При дворі Володимира Мономаха був лікар – вірменин який мав велику практику. У Києво-Печерському монастирі був лікар – Агапіт, і коли вірменин не вилікував Володимира Мономаха, той просив Агапіта приїхати до Чернігова. Лікував Агапіт «зіллям». У князя Святоші був лікар Петро Сурянин з Криму, він переїхав до Києва і там «лікував много».

Твір Козьми Індокоплова (VI ст. ), перекладений у Києві в XII ст. , давав деякі відомості з космографії та географії. До творів географічного характеру можна віднести «Житиє и хождение Данила, Руския земли игумена». У 1106 – 1108 рр. він їздив до Святої Землі і докладно описав місця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан.

Важливим показником розвитку культури Київської Русі є формування права. Першим давньоруським писемним зведенням норм світського права стала «Руська правда». Вона збереглася в трьох редакціях: короткий, розширеній та скороченій. «Руська правда» складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди», «Правди Ярославичів», або Доменіального уставу, й окремих законодавчих постанов.

«Руська правда» виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. На розвиток права в Київській Русі визначний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнім пам’ятником руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Але посилення й зміцнення централізованої влади не завжди схвально сприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися податки, ставали суворішими покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири). Виру мав сплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали в рабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якої стався злочин. Оскільки князі були безпосередньо зацікавлені у виявленні якнайбільшої кількості злочинів, їх службовці подовгу жили за рахунок общин, проводячи дізнання, що збільшувало й без того високі витрати зубожілого населення.

Разом з посиленням влади посилювалося й невдоволення своїм життям у представників різних суспільних верств. Серед численних прошарків населення Київської Русі зароджувалися ностальгічні настрої, пов’язані з ідеалізацією давно минулих часів, що знаходило відображення не лише у фольклорі, а й у літописних джерелах. Значною мірою появі й поширенню цих настроїв сприяла християнська доктрина світобудови, вплив якої на світогляд русичів щодалі посилювався. Есхатологічні погляди (очікування кінця світу й другого пришестя) формували думку про збільшення гріхів людства й неминучу за них розплату.