13. Етичний раціоналізм Сократа

Сократ не випадково так багато уваги приділяв з'ясуванню змісту таких понять, як "справедливість", "добро", "зло" і т.д. У центрі уваги у нього, як і у софістів, завжди стояли питання людського життя, її призначення і мети, справедливого суспільного устрою. Філософія розумілася Сократом як пізнання того, що таке добро і зло. Пошук знання про добро і справедливому спільно, в діалозі з одним або декількома співрозмовниками сам по собі створював як би особливі етичні відносини між людьми, які відбувають разом не заради розваги і не заради практичних справ, а заради здобуття істини.

Але філософія - любов до знання - може розглядатися як моральна діяльність в тій разі, якщо знання саме по собі вже і є добро. Саме такий етичний раціоналізм складає сутність вчення Сократа. Аморальний вчинок Сократ вважає плодом незнання істини: якщо людина знає, що саме добре, то він ніколи не надійде погано - таке переконання грецького філософа. Поганий вчинок ототожнюється тут з помилкою, з помилкою, а ніхто не робить помилок добровільно, вважає Сократ.

І оскільки моральне зло йде від незнання, значить, знання - джерело морального досконалості. Ось чому філософія як шлях до знання стає у Сократа засобом формування доброчесної людини і відповідно справедливої ​​держави. Знання доброго - це, за Сократом, вже й означає слідування доброму, а останнє веде людину до щастя.

Проте доля самого Сократа, все життя прагнув шляхом знання зробитися доброчесним і спонукає до того ж своїх учнів, свідчила про те, що в античному суспільстві V століття до н.е. вже не було гармонії між чеснотою і щастям

Сокра, який намагався знайти протиотруту від морального релятивізму софістів, в той же час користувався багатьма з прийомів, характерних для них. В очах більшості афінських громадян, далеких від філософії і роздратованих діяльністю приїжджих і своїх власних софістів, Сократ мало відрізнявся від інших "мудреців", піддавали критиці і обговоренню традиційні уявлення і релігійні культи. У 399 році до н.е. сімдесятирічного Сократа звинуватили в тому, що він не шанує богів, визнаних державою, і вводить якихось нових богів; що він розбещує молодь, спонукаючи юнаків не слухати своїх батьків.

За підрив народної моральності Сократа засудили на суді до смертної кари. Філософ мав можливість ухилитися від покарання, втікши з Афін. Але він вважав за краще смерть і в присутності своїх друзів і учнів помер, випивши келих з отрутою. Тим самим Сократ визнав над собою закони своєї держави - ті самі закони, в підриві яких його звинувачують.

Характерно, що, вмираючи, Сократ не відмовився від свого переконання в тому, що тільки доброчесна людина може бути щасливим: як оповідає Платон, Сократ у в'язниці був спокійний і світлий, до останньої хвилини розмовляв з друзями і переконував їх у тому, що він щасливий осіб. Постать Сократа у вищій мірі знаменна: не тільки його життя, але і його смерть символічно розкриває нам природу філософії.

Сократ намагався знайти в самій свідомості людини таку міцну і тверду опору, на якій могло б стояти будівля моральності, права і держави після того, як старий - традиційний - фундамент був вже підточено індивідуалістичної критикою софістів. Але Сократа не зрозуміли і не прийняли ні софісти-новатори, ні традиціоналісти-консерватори: софісти побачили в Сократа "мораліста" і "відроджувачі засад", а захисники традицій - "нігіліста" і руйнівника авторитетів.