Ігри дітей

М. Горький

за мотивами «Останніх»

та інших п’єс

Ведуча телепрограми

«Останні»

Іван Коломійцев – колишній міністр

Я к і в — його брат.

С о ф і я — дружина Івана.

Олександр — 26 років.

Надія — 23 років.

Любов — 20 років.

Петро— 18 років.

Віра —16 років.

Соколова – матір заарештованого

Лящ — чоловік Надії.

Я к о р є в — дільничний міліціянт

Ф е д о с і я — няня.

«Васса Желєзнова»

Васса

Рашель – невістка Васси

Людмила - молодша дочка Васси

Наталя – старша дочка Васси

«Єгор Буличов та інші»

Шура

Олексій

Антоніна

Тятін

«Дачники»

С о н я

М а р і я Л ь в і в н а.

В а р в а р а М и х а й л і в н а.

З і м і н.

Р ю м і н

В л а с

«Міщани»

П е т р о

Є л е н а

Т е т е р і в

Пролог

Ведуча й Віра звертаються до глядача

Ведуча. Привіт. Зіграємо в гру?.. Ми з вами.

В і р а. Давайте, це так чудово - знову грати.

Ведуча. Давайте, спробуємо? От тільки чи буде це цікаво нашим гостям?

В і р а. Невже комусь може не хотітися грати? А я б тільки так і жила.

Ведуча. Різні люди живуть на планеті. Вас наші дії ні до чого не зобов’язують, почувайтеся вільно: виходьте – заходьте, грайтеся між собою, пересаджуйтеся, розмовляйте, задавайте питання, словом - усе, що заманеться. Ну, гаразд, відпочивайте, ми - граймо, а ви, якщо забажаєте, приєднуйтеся.

В і р а. Чур, я загадую.

Ведуча. Вибач, сьогодні гра моя, тож і правила мої. Отже, сьогодні ми будемо однією сім’єю. От він буде батьком – головою великої родини, а матір’ю буде – ось ця дівчинка. Як твоє ім’я? Мовчить. Дивна дівчинка.

В і р а. Ну гаразд, давайте починати. Як славно! Станемо на якісь час дітьми. А взагалі було б добре ніколи не дорослішати.

Ведуча. Де-хто так і живе все життя: неначе в дитячій грі.

В і р а. То ми всі – діти великої родини!

Рашель. Чи не забагато дітей?

Васса. Багато дітей це добре, діти нам потрібні. Вони наша опора й надія.

Рашель. Не сумніваюсь, комусь-то треба буде на вас працювати, поки мільйони служать - тримається країна.

Ведуча. От і почалося.

Рашель. Але не сподівайтеся, свого сина я відішлю від вас подалі, за кордон.

Васса. Ну, ми це передбачили. Ні, я не дозволю. Мій онук житиме зі мною.

Рашель. Можу собі уявити, як ви його спотворите.

Васса. Не турбуйся, Рахіль, зуміємо виховати людиною. Ми люди осідлі. У нас гроші. Наймемо накращих учительок, професорів. Вивчемо.

Рашель. Навчите не того, що повина знати чесна людина. Мій син житиме в домі з гитарами, масною їжею, п'яним дядьком та двома дівками: одна – напівдитя, інша – злоблива. Тай самі ви живете автоматично, в полоні бізнесу, підкорюючись силі грошей. Живите в ненависті одне до одного, не переймаючись питанням навіщо й кому ви потрібні? Навіть найрозумніші з вас живуть лише з відрази до смерті, через страх перед нею.

Васса. Усе проспівала? Ну, відпочинь та послухай мене. Моя справа - в моїх руках. На мій вік усього вистачить й онукові я накопчила. Й ніхто мені завадити не зможе, й настрахати мене нічим не вдасться поки онук зі мною. То ж я тобі його не віддам.

Рашель. Побачимо.

Васса. Й дивитися нічого. Ти – сідай, Рахіль, поговоримо. От ти зараз звідки заявилася?

Рашель. З-за кордону.

Васса. Пустили, значить? З чужим паспортом. Смілива ти. Молодчина. А можуть і не випустити… Ну, та я власне не про те! Бачу ти стала ще гарнішою, а от що з моїм сином – Федором? Правду кажи.

Рашель. Приховувати правду не маю звички. Федір, Васса Борисівно, безнадійний. Лікарі кажуть – місяці зо два-три йому лишилося жити.

Васса. А ти значить тут.

Рашель. Я за своїм сином приїхала.

Васса. Голова усього господарства мого, нащадок моєї справи згорів - а ти тут? Мій син, якого ти в мене забрала, помирає десь - а ти, Рахіль, тут.

Рашель. Я хочу бачити свого сина. Де - він? Спить?

Васса. Не знаю, мабудь, уже спить.

Рашель. Чи можна на нього подивитися?

Васса. Не можна.

Рашель. Чому?

Васса. Тут його нема.

Рашель. Перепрошую! Ви? Що це означа?

Васса. Нічого поганого не означає. Коля в селі живе, у сосному гаю.

Рашель. Мій син у селі живе?

Васса. Тепер він мій син. А наші - села не бояться. На природі йому добре а в містах жити шкідливо. Поганим здоров'ям нагородили його батьки.

Рашель. Де це? Як мені до нього з'їздити?

Васса. А тобі не варто їздити туди. (Пауза) А, нуж-бо, Рахіль, давай відразу та ясно поговоримо! Хлопчик живий-здоровий, дитина розумна. Він тобі навіщо потрібен?

Рашель. У мене за кордоном сестра за профессором хімії, дітей вони не мають.

Васса. Так я й думала: Рахіль, напевне потягне дитину до своїх, у кодло анархістів. Ні, не віддам я тобі онука. Не віддам!

Рашель. Як це? Я – мати!

Васса. А я – бабуся! Свекруха тобі. Знаєш, що значить свекров? Вона – усім кров! Родоначальниця. Діти мені – руки, онуки – пальці. Зрозуміла?

Рашель. Ви - серйозно? Це шось допотопне. Ви ж разумна, ви не можете так думати. Я не вірю!

Васса. Ти припини оце, вона не вірить. Щоб не говорити зайвого, ти помовч, уважно послухай та запам'ятай - онука я тобі не віддам! Він - мій!

Рашель. Ні, не вірю, не може бути! Ви ж розумна людина.

Васса. Розумною буду, якщо не віддам онука. Подумай, що ти можеш зробити проти мене? Нічого не можеш. Для закону ти людина не існуюча. Закон знає тебе, як утікачку. Оголосиш про себе? Посадять.

Рашель. Невже ви скористаєтесь з мого становища? Не вірю! Ви не зробите такого. Ви віддасте мені сина.

Васса. А ти повір. Тоді не мелетимеш дурниць. Тут усі слова твої зайві. Все зроблю як вирішила.

Рашель. Ні-ні-ні! Що це за ігри? Це не за правилами!

Васса. Не верещи. Спокойно. Це мої правила. Моєму онукові інша доля призначена. Він наш хлопчик.

Рашель. Та ви що – звір?

Васса. А я кажу – не верещи! Я - не звір! Звір вигодує дитинча, й біжи, сам здобувай собі їжу, як хочеш. Ось і ти свою дитину хочеш на вільну здобич відпустити. А я онука свого не відпущу. Онук мій – єдиний спадкоємець мільйонного бізнесу. Тітки його – Наталя й Людмила – наділяться малими частками, їм і того буде забагато. Уся справа йому перейде.

Рашель. Ви помиляєтеся, якщо думаєте цим купити або потішити мене.

Васса. Навіщо тебе підкуповувати, навіщо тішити. Ти, Рашель, знаєш – я тебе за ворога не мала, навіть коли бачила, що ти сина від мене відводиш. Він був хворий. Я не ласкавою з ним була, та й бачила – ти його любила. І тоді я сказала – люби, нічого! Я навить вдячна тобі за сина. Трохи радості й хворому потрібно.

Рашель. Усе це – маячня! Це… огидно! Я повірити не можу. Така звірячість!

Васса. Сваришся ти тому, що не розумієш. Я тебе знаю ти – уперта. Ось тобі знову революцію роздувати потрібно. Мені ж треба справу зміцнювати. Тебе будуть ганяти по світах, а хлопчик буде жити у чужих людей, у чужій країні – сиротою. Рашель, змирись – не віддам я тобі онука, не віддам!

Рашель. Так, врешті ви можете, я розумію. Ви навіть можете видати мене владі.

Васса. І це можу. Усе можу! Грати – так грати до кінця!

Рашель. Чим мені пройняти ваш дикий розум? Звиряче серце?

Васса. Знову звиряче. А я тобі скажу: люди гірші за звірів! Гір-ші! Я це знаю. Люди такі трапляються, що проти них шаленства хочеться. Дома їхні руйнувати, палити все, голодом морити, труїти як тарганів… ось як!

Рашель. Дідько вас знає… Адже є у вас, у цій вашій нанависті, щось цінне…

Васса. Ти, Рашель, розумна, й не раз я жалкувала, що ти, не дочка мені… та все одно, онука я тобі не віддам.

Рашель. Ну, це ми ще побачимо!

Васса. Викрасти спробуєш? Дарма. Пошкодуєш.

Рашель. Я більше не буду говорити. Втомилася, знервувалася, та й ви, ошарашили. Страшна ви фігура!

Васса. Не страшніша за життя.

Ведуча. Вони, як на мене, одна одної варті.

Я к і в. Хіба трошки загралися.

Дія перша Сцена 1

Любов. Слухаючи вас, починаєш думати, що дійсно існує злочинний тип батьків.

Софія. Дозволь, Любо, ти заважаєш.

Любов. Я знову заважаю? Мамо, де б я могла не заважати нікому?

С о ф і я . Ну, не злись... Не муч мене!

Яків (тихо). Любо, як ти легко дратуєшся...

Любов. Усі скаржаться на мене, наче я зимовий холод або осінній дощ.

Федосія. Бджілка свіжий цвіт сідлає, а зів’ялий оминає.

Любов (голосно). Припини, няню!

Федосія. А ось налетіла зима. А чого їй треба від неба?

Яків. Ти перебільшуєш, Любо...

Любов. Холод і сльота осені теж щось перебільшене, непотрібне, вороже. Ти часто помилявся?

Яків (усміхаючись). Необхідно, мабуть, щоб деколи люди робили помилки.

Ф е д о с і я. Помилка - навчає, успіх – занехає.

Любов(заглядаючи йому в обличчя). Я знаю одну твою помилку.

Яків (неспокійно). Справді?

Любов. Ти повинен був одружитися з мамою... Ми всі були б іншими.

Яків. Любо! Це занадто складно, мабуть, для тебе! Я б не наважився говорити про таке в твоє­му віці.

Л ю б о в. У моєму віці мама вже … дітей мала.

Я к і в. На твоєму місці, я б не наважився….

Л ю б о в. А де воно моє місце?

Яків(опускаючи голову). Дивно ти говориш, справді...

Любо.Дивно те, що я ніколи тебе не дратую. Я всіх можу вивести з рівноваги, а тебе ніколи!

Яків.Ну, що ж тут такого, я не знаю...

Любов. Мамі було б краще з тобою, ніж з батьком. Та й нам усім.

Яків. Дорога Любо, ти торкаєся надто тонких сфер?

Любов. Народив хворих і дурних дітей і зали­шив їх жебраками.

Ф е д о с і я.. Жебрацькая братія, Богова приправа,

Л ю б о в. Чортова забава...

Яків. Так не можна говорити про батька! Няню, помов­ч, будь ласка!

Любов. Чомусь мені не подобається бути дочкою людини, яка наказує вбивати.

Яків. Я не можу більше чути, як ти…

Чути гамір

Любов А-а, ось ідуть улюбленці... твої, мами­ні, усього світу, їх послухай.

Яків. Ну, навіщо ти так? Тебе ми теж любимо.

Любов (задумливо). Любов до жалюгідного — це, я думаю, нездорова любов.

Яків. Ти навіть сама собі говориш ущипливі слова.

Віра (вбігає, за нею Петро). Дядю!

Федосія. Від малих боліть голова, від великих - серце завива.

Віра. З якою цікавою людиною ми познайомились!

Яків. Ти весь час катався на ковзанах, Петре? Зваж, тобі шкодить!

Петро (задумливо). Дрібниці!

Віра. До нас на вулиці причепились яки­хось троє — напевно, з чорних сотень...

Петро. Троє п'яних ідіотів — ідуть за нами і теревенять огидне...

Віра. А я, як вигукну: ми діти Коломійцева!

Любов. На коліна! Шапки геть!

Віра (до Любові). Ми злякались, треба ж було ска­зати їм, хто ми!..

Любов. А вони, дізнавшись хто ви, почали лаятися ще дужче, правда?

Петро (з підозрою). Звідки ти знаєш?

Віра.Так, Любо, це правда! Я не розумію — чому вони так? Адже народ повинен поважати владу? Це терористи не зобов'язані поважати, а народ — чому?

Яків (повчально, але лагідно). У нас ніхто нікого не поважає.

Любов. Що ж далі?

Віра. Раптом назустріч нам іде молодий чоловік. Я вже хотіла ударити одного з них ковзанами, того, який був ближче, але цей чоловік...

Петро (посміхаючись). Вірка справді хотіла битися...

Віра. Цей пан крикнув їм — геть! А вони, як загарчать і — на нього! Ото був страх! Але він, як вихопить револьвера та.. (Сміється.) Як вони побігли!

Федосія. Чим би дитя не тішилося аби не плакало.

Петро. Побігли ламаними лініями, щоб не влучила куля.

Любов (неголосно). От так само втікав наш батько, коли в нього стріляли.

Віра. Що? Що?

Петро (суворо). Навіщо ти це сказала?

Любов. Просто так...

Віра. Що таке вона сказала?

Надія (входить). А знаєте, цей мерзотник, що стріляв у тата, захворів.Лящ каже, що він не прикидається.

В і р а. У тата стріляли?

Л ю б о в. Цікаво розгортається гра.

Петро. Цікаво, чому ж його так довго не судять?

Надія. Не судять, бо він усе ще не зізнається...

Петро. Мені здається, що він десь поруч.

Віра. Як це?

Петро. Можливо, тут... за дверима...

Надія. Яка нісенітниця!

Петро. Стоїть і чекає, щоб його пробачили.

Надія. Не дурень, одначе.

Софія (входить, схвильована.) Хто чекає на прощення?

Надія. А цей, що стріляв у батька.

Софія (оглядаючи всіх). Що ви про це знаєте?

Яків. Розумієш Соню, Петрику здається, що той десь поруч, очікує на пробачення.

Надія. Лящ сказав, що вбивця захворів...

Софія (тривожно). Захворів? На що?

Надія. Божеволіє, здається. (З іронією.) Тобі його шкода, мамо?

Софія. Я не сказала цього.

Любов. Тому ти й налякана?

Надія. Наша мама стає якоюсь дивачкою!

Віра. Не ображайте її, а то вона не купить мені нові ковзани.

Любов. Мамо, скажи, адже тобі шкода арештованого?

Софія. Я й сама божеволію, від лиха тюрм та судів мені гидко.

Яків (зітхаючи). А їх з кожним днем їх усе більшає.

Надія. Це прикра необхідність нашого часу, щоб порядним людям спо­кійно жилося.

Любов. Навіть індуси перестають вірити - ніби щастя в спокої.

Софія. Терористи заявили, що він не брав участі в замаху.

Надія. Хіба можна вірити опозиціонерам? Як це наївно, мамо! Віро, іди причешись, ти страшенно розпатлана.

Віра. Ой, мені не хочеться!

Надія. Ну, не кривляйся. (Уводить) Ти стаєш неохайною; май на увазі, що мужчини цього не терплять.

Віра. Господи! Знову!

Петро (тихо, уперто). Мені важливо знати правду.

Любов. Ти не здумай розказати мамі про твою бійку в університеті.

Петро (підозріливо). Чому?

Віра (з досадою). Як ти мене дратуєш, Петро!

Любов. Не будемо її даремне хвилювати?

Петро (уперто). А якщо він мав рацію, той Мак­симов?

Віра (палко). Як тобі не соромно, Пет­ре! Ти не смієш думати про тата погано!

Петро (в задумі). Мовчи, Вірко, ти дурненька.

Віра. А ти — гордій.

Петро (наполегливо). Чому ти не відповідаєш, Любо?

Віра. Познайомився з цікавими людьми й заноситься.

Любов . Що ж я тобі відповім!

Петро. Ти старша, ти повинна знати. Максимов кричав, що тато звір, хабарник і боягуз, й багато іншого.

Віра. Не смій повторювати в моїй присутності подібну мерзоту, а то я скажу мамі.

Петро (допитливо дивиться на неї). Іди, скажи. Ну?

Віра . І піду! Думаєш — ні? (вибігає).

Л ю б о в. Віро, не треба. Це погано, Петре!

Петро. Погано, коли про батька таке говорять... Любо, правда, що він наказав побити заарештованих і двоє померли? І що в тому не було потреби. Скажи - правда?

Любов (не зразу). Послухай, Петрусь, я не певна, чи варто говорити правду.

Петро. Мені?

Л ю б о в. Усім.

Петро. Чому?

Любов.Мені здається це марною працею.

Петро . Правда - марна? Не розумію?

Любо в. Якщо ти засієш пшеницею болото — вона зійде?

Петро . То, ти вважаєш мене нікчемою, так? Ти зла на весь світ через свій горб.

Любов (посміхаючись). Якби тобі таке сказала гарна людина гарними словами ти, можливо, повірив би їй, а мені ти не віриш — я горбата. Кассандра, мабуть, була потворою, ось чому їй не вірили.

Петро. Не плутай мене, не це потрібно мені. Все одно, я дізнаюсь правду. І пробач. Мені погано, от я й злюсь.

Любов (тихо). Тебе шкода.

Петро (похмуро). Але я не хочу лукавити. Здається, мені також, нікого не шкода!

Любов (серйозно). Як на тебе, мовчання — обман?

Петро. А що ж? Промовчати, коли треба сказати правду, те саме - що збрехати.

Надія(втанцьовує). Вірка тут? Страшно подумати, що буде з цього дівчиська! Небезпечне дівча, таке вперте. Не розумію, куди дивиться мама. І ти теж, стаєш якоюсь ненормальною. А втім, ти завжди була такою. Ти нічого не робиш, це шкодить! От допомагала б мамі наглядати за Віркою. Що справді, дуже важливо.

Любов. А тобі аби наглядати та облаштовувати.

Надія. Я почала збиратися на вечір до прокурора, але ще так рано.

Любов (посміхаючись). Тобі не сумно жити, Надю?

Надія. Н-но! З таким гарним тілом, сумують тільки ненормальні.

Любов. Так говорить твій Лящ?

Н а д і я. Я й сама знаю що сказати.

Любов. А думати?

Надія. Не старайся даремне, мене не вколеш... тренуйся на Олександрові.

Федосія. Ледащо. Гадала няньчила гетьмана, виняньчила світові бусурмана.

Ведуча. Добре ще, коли дурнів виняньчять, а то здебільшого злочинців.

Любов (усміхаючись). Це вірно, няню, не вдалися тобі годованці.

Н а д і я. Це як - на кого подивитися!

Л ю б о в. Як не дивись – усі покалічені.

Ведуча. Спочатку не вдаються діти, з яких потім не вдаються батьки.

Н а д і я. Ви такі драматичні!