48.«Велика Відмова» г. Маркузе: неомарксистське прочитання психоаналізу.

Герберт Маркузе - німецький і американський філософ і соціолог, представник Франкфуртської школи.У своїй книзі про «Одномірну людину» дегуманізацію розвинутого індустріалізму Маркузе визначає категорію «одновимірності» суспільного буття та свідомості людини, подолати котру, на його думку, практично неможливо. Його песимізм цілком обґрунтований, адже він є точним висновком стосовно небажання більшості людей відмовитися від комфорту споживацьких цінностей. «Велика Відмова», до якої закликає Маркузе, фактично залишається абстрактним гаслом. У розвинутому індустріальному суспільстві переважає комфортабельна, спокійна, розумна демократична несвобода – ознака технічного прогресу. Права й свободи, котрі були такими життєвими чинниками під час виникнення й на перших стадіях індустріального суспільства, переходять на виший рівень: у цьому суспільстві вони втрачають традиційний зміст і тлумачення. Незалежність думки, автономія, право на політичну опозицію здебільшого позбавилися своєї критичної функції у суспільстві, яке розширює можливості задовольняти потреби індивідів у межах своєї організації.

Сучасна індустріальна цивілізація демонструє досягнення тієї стадії, на якій «вільне суспільство» уже не можна точно визначити в традиційних термінах економічної, політичної й духовної свободи не тому, шо ці свободи втратили своє значення, а тому, що вони занадто важливі, аби обмежуватися їхніми традиційними формами. Потрібні нові способи реалізації, котрі відповідають новим можливостям суспільства. Такі нові способи можна визначити лише як негативні, тому що вони рівнозначні запереченню попередніх способів. Отже, економічна свобода означала б свободу від економіки – від контролю економічних сил і відносин; свобода від повсякденної боротьби за існування, від праці для підтримки життя. Політична свобода означала б звільнення індивідів від політики, над якою вони не мають дієвого контролю. Так само духовна свобода означала б наповнення індивідуальної думки, яку нині поглинули засоби масової інформації Нереалістичний характер цих пропозицій є безсумнівним не внаслідок їхнього утопічного характеру, а через могутність тих сил, що не дозволять їх здійснення. Найдієвіша й тривка форма добробуту заради звільнення – це запровадження матеріальних і духовних потреб, які увічнюють застарілі форми боротьби за існування.

Переважання репресивних потреб є реальним фактом, прийнятим в ситуації невідання й поразки, але фактом, який має бути усунений в інтересах щастя індивіда так само, як і тих, чия злиденність є ціною за своє задоволення. Характерну рису розвинутого індустріального суспільства становить здатність дієво придушувати ті потреби, які вимагають звільнення – звільнення також від того, що ще можна терпіти, що дає винагороду, що є зручним, – оскільки воно підтримує й виправдовує руйнівну силу й придушуючу функцію суспільства достатку. Отже, соціальний контроль вимагає всепереважаючої потреби у виробництві й споживанні зайвого; потреби в отупляючій праці, коли в ній немає справжньої необхідності: потреби в способах розваг, котрі пом'якшують і подовжують це отупіння; потреби підтримувати такі оманливі свободи, як вільна конкуренція при контрольованих цінах, вільна преса, яка сама себе цензурує, вільний вибір між товарами вищого сорту і нижчого Ґатунку. Коли править репресивне ціле, свобода може перетворюватися на потужний інструмент панування. Можливість вибору, відкрита для індивіда, не є вирішальним чинником у визначенні ступеня людської свободи, а тим, що можна вибрати і що є вибраним індивідом.