Екзамен з конституційного права.

1.Конституційний лад України. Це є юридична організація держави та суспільства закріплена кост.-правовими нормами (норми розділів 1,3,13).Саме в цих розділах КУ закріпила базові, основні кост.правові принципи, головні напрямки розвитку держави та суспільства.Це є цілісна система соціально правових відносин та інститутів які сприяють закріпленню в суспільній практиці і у правосвідомості стабільних, справедливих, гуманних зв’язків між людиною громадянським суспільством та державою.Основи конституційного ладу – ключові кост-правові принципи, що визначають та закріплюють найважливіші основи правового статусу суб’єктів конят-правових відносин. Саме ці принципи складають каркас конст. права. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права. За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

2.Конституційний лад України. Це система суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права. За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні. За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-правових відносин. Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.  Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні.  Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці держави. Важливою рисою конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто наявність цього ладу де-юре і де-факто.Конституційний лад має бути не формальним, символічним, а справжнім, реальним, тобто відображати реально існуючі суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу. Іншим, не менш важливим принципом конституційного ладу є системність, тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в Конституції основних інститутів суспільства і держави. Важливим принципом конституційного ладу України є також наступність, акумулювання того позитивного, що було в українському державотворенні, в державному і суспільному ладі України в минулому, в тому числі в далекому минулому. Це випливає як з Преамбули Конституції, так і з її змісту, зокрема положень щодо характеристики нашої держави, державних символів, прав та свобод людини і громадянина, форм прямого народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, які були характерні для України в минулому або передбачались і закріплювались її попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.). Конституційний лад України характеризується також наявністю певної системи гарантій конституційного порядку (організаційно-правових, нормативно-правових та ін.). Ці гарантії будуть розглянуті в наступному параграфі даної глави. Поряд з цими загальними принципами конституційному ладу України властиві деякі особливості, зокрема принципи здійснення державної влади шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; прямої дії норм Конституції; визнання й гарантування місцевого самоврядування; судового захисту прав і свобод людини і громадянина; органічності міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою; єдиного громадянства; єдиної державної мови; цілісності і недоторканості території України; непорушності права приватної власності; пріоритетності права власності українського народу на природні ресурси; захисту прав усіх суб’єктів права власності; свободи інформації; недопустимості використання Збройних Сил, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності; адміністративної автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць (Автономна Республіка Крим) тощо.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу як першоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об’єктивно – усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні. Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу у здійсненні влади: народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5). Основними формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя є, за Конституцією, вибори і референдуми (ст. 69), в яких мають право брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Тобто весь народ України має право брати участь у здійсненні політичної влади.

3. Основи конституційного ладу – ключові кост-правові принципи, що визначають та закріплюють найважливіші основи правового статусу суб’єктів конст-правових відносин.

Гуманістичні основи включають в себе гуманний статус людини при якому сама людина її права і свободи є вищою соціальною цінністю, рівність всіх перед законом та право на рівний захист закону. Єкономічні основи включають багатоманітність та свободу економічної діяльності гарантій права ввласності юридичного змісту всіх форм власності, співвідношення регулюючої економічної ролі держави і свободи господарської діяльності. Політичні – політичний плюралізм, гарантії багатопартійності, багатоманітності політичного життя та вільної участі громадян у політичному процесі, багатоманітність суб’єктів політики.

4.Розвиток державної діяльності в межах конст. норм на основі демократичних виборів та застосування принципу розподілу влад, визнання основною цінністю прав людини сформулювало нормативну модель конституційної держави. Вона передбачає підпорядкування політичних процесів та інститутів влади К. для виключення свавілля забезпечуються гарантії прав і свобод особистості, застосовується жорстке обмеження державної влади конституційними нормами та процедурами. Створені умови для реального впливу народу на розвиток політичного життя Правова держава - поняття й основні ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою.Основні ознаки правової держави: 1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.5. Взаємна відповідальність держави й особистості:особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).Отже, поняття "правової держави" означає : 1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого конституційного захисту; 2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу конституційності в державі і праві; 3) юридичне обмежене урядування;

4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.Ідея правової держави вперше досить чітко була сформована у стаття 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій записано: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не проведено розподіл влади, не має Конституції».   Забезпечення прав людини і громадянина, розподіл влади є основоположними ознаками правової держави. Така держава характеризується  пануванням  права, верховенством закону. Встановлюючи правові норми, держава сама зобов»язана їх дотримуватись, підтримувати правопорядок. В правовій державі норми права обов»язкові для державних структур в тій же мірі, що і для громадян. Органи державної влади діють лише в межах, встановлених законом, і їм дозволено лише те, на що уповноважив їх закон. Виходячи з цього, стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією рамках та у відповідності із законами України. Правова держава характеризується верховенством закону в правовій системі. Це означає, що закони мають вищу юридичну силу в системі правових актів, що діють в державі, а  тому різноманітні правові акти, що видаються органами влади, повинні відповідати законам і не суперечити їм. Це основа законності.

6. Україна - соціальна держава. У науці конституційного права сформульовано три підходи до розкриття змісту поняття «соціальна держава». Перший пов'язаний із розумінням соціального в найзагальнішому вигляді, себто як тотожного суспільному. Термін «соціальна держава» в цьому розумінні означає, що держава несе відповідальність за суспільство. Другий пов'язаний із трактуванням соціального як показцика соціального статусу людини, її зв'язку із суспільством. Згідно з третім, підтримуваним більшістю вчених, соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоби забезпечити кожній людині гідне існування .Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ. Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:- забезпечення соціальної спрямованості економіки;- охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;- охорона здоров'я людей;- забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства;- розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;- встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.

5. Україна - правова держава. Сучасна політико-правова доктрина під правовою (у формальному сенсі) розуміє демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини. У Конституції України закріплено такі ознаки правової держави.1. Верховенство права (ч., 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:- пов'язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного (надпозитивного) права);- верховенство закону, що означає, по-перше, визнання за Конституцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); по-друге, віднесення до предмета законодавчого регулювання найважливіших, визначальних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства (ст. 92); по-третє, панування закону, безумовне підпорядкування законові всіх членів суспільства та держави в цілому;2.  Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.

3.  Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає та гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».4. Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб. 5.  Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування (які здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

6.  Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.Україна - демократична держава. Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є:1) реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної Ради України, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;2) організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Теорія поділу влади була розроблена Д. Локком і Ш. Монтеск'є, а її зміст зводиться до того, що з метою забезпечення свободи громадян, по-перше, різні функції (види) державної влади - законодавча, виконавча і судова,- повинні здійснюватися різними, відносно автономними один від одного органами державної влади, по-друге, ці органи повинні бути взаємно врівноваженими. Вперше в Україні принцип поділу влади було зафіксовано в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. У новітній історії України цей принцип вперше було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.;3)  конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного і політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, унеможливлює існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких перебуває в межах Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 p.;4) визнання й гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

7. Громадянське суспільство - це поняття, яким позначають систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління⁹.Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві та демократії. Сфера громадянського суспільства охоплює:1)  соціально-економічні відносини й інститути (форми власності, підприємництво, праця);2)  організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій, а також профспілок, творчих спілок, релігійних організацій тощо);3) сферу виховання, освіти, науки і культури; 4) сім'ю - первинну основу співжиття людей;5) систему засобів масової інформації;6) етичні норми поведінки людей;

7) інші сфери приватних інтересів і потреб людей.Громадянське суспільство починається з людини, його становлення нерозривно пов'язане з усвідомленням членами суспільства наявності у них громадянських прав, з формуванням їхньої активної позиції щодо реалізації та захисту своїх прав. І не випадково, що «батько» цього терміну Арістотель виводив його від терміна «громадянин» - вільна людина. Тобто, на думку Арістотеля громадянське суспільство - це суспільство вільних людей, а таке суспільство виникає лише на певному етапі свого розвитку. Передумовами становлення громадянського суспільства є забезпечення рівності людей у їхніх правах і гідності, заборона будь-яких привілеїв людей за їхніми природними чи громадянськими ознаками, народний суверенітет, високий рівень правової культури членів суспільства, економічних, культурних і правових відносин між ними тощо.Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді також розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм її економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм¹⁰.Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства виявляється в тому, що держава здійснює свій регулятивний вплив у сфері громадянського суспільства лише в певних межах, які встановлюються для захисту інститутів і механізмів громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство функціонує і як система, що частково (в певних межах) управляється державою, і як саморегульована система. Своєю чергою, конституційна держава також перебуває в певній залежності від саморегульованого громадянського суспільства і його потреб; останнє, як зазначалося вище, виступає необхідною передумовою конституційної держави.

8. Основними рисами, притаманними народовладдю слід вважати:a)рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов’язків, які пов’язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі. Для розуміння цієї суті можна навести слова І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей “державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою усіх інших”;b) рівність громадян перед законом;c) діючі в державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;

d) у державі діє справедливий суд;e) рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов’язані з їх життям у відповідній державі.Суть і зміст народовладдя в Україні. Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, а її організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини і громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно його волі.Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України. Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму.Народовладдя в Україні та форми його здійснення-Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів.Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

9. Правовою основою Суверенітету є конституції, декларації, право націй на самовизначення та ін. На Україні процес створення правової цивілізованої держави започатковано прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній знайшли юридичне закріплення всі три види суверенітету. Декларація проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Це означає, що тільки народ формує державну владу, форми та зміст свого державного життя. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно правове регулювання здійснюється як нормативно правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецендентами і договорами. Проте нормативно правові акти є головними у цій системі конституційного права.Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують народний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч волі й інтересам народу.Законодавче регулювання форм реалізації народного суверенітету має на меті створення механізму його функціонування, а також гарантій правового захисту. Система цього законодавства складається із законів про вибори народних депутатів України, Президента України, Регламенту Верховної Ради України, законів про статус народного депутата, всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.Народний суверенітет безпосередньо залежить від інституту громадянства, оскільки лише громадяни України складають український народ як суб'єкт (носій, виразник) народовладдя. Тобто людина і громадянин України мають різну за обсягом превосубєктність

10. Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.Суверенітет народу, закріплений у конституції,  якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.Суверенітет народу - це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади. Держава, її органи і посадові особи у своїй діяльності керуються винятково волею та інтересами народу України і служать їх практичної реалізації. Будь-яке обмеження повноти народовладдя на рівні всієї держави або окремих її територій не допускається. Ці ідеї знайшли втілення в найважливіших джерелах конституційного права - Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, конституційних законах та в інших правових актах. Свого часу висловлювалася думка про те, що для повноти правового регулювання, зміцнення суверенітету в усіх формах його прояву необхідно прийняти Закон України "Про суверенітет народу України" (О повновладдя народу), який відповідно до Закону "Про всеукраїнський та місцевий референдуми" з метою утвердження незалежності і самоврядування народу України.

11.Теоретичні і конституційно-правові основи демократії.

Сучасні демократичні держави мають конституції, в яких визначені демократичні основи державного устрою.

Перш за все, преамбула (вступ) Конституції України мету державного будівництва визначає як “розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу”, а не як розбудову будь-якої держави. Ця визначена мета послідовно проводиться через весь зміст Конституції.У розділі I Конституції України, де містяться загальні засади конституційного ладу, стаття 1 наголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.” Першим принципомУкраїни як демократичної держави стаття 3 формулюєпринцип визнання і захисту прав людини. Наведемо текст цієї статті повністю: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” У розділі IIКонституції наводиться детальне визначення прав і свобод людини в нашій державі, яке ми будемо розглядати в наступному розділі підручника.У статтях 5, 7, 17, 69, 70, 71, 72, 124 (п.4) міститься визначення другого принципу демократичної держави –принципу народного суверенітету і розкриваються способи його реалізації. У статті 5 принцип народного суверенітету сформульований так: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.”Стаття 6 визначає третій принцип, а саме принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Детально зміст цього принципу розкривається уIV – IX розділах Конституції України, де визначаються повноваження відповідних гілок державної влади.Стаття 8 містить визначення четвертого принципу -принципу верховенства права: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. У визначенні принципу верхо-венства права в нашій Конституції важливим є те, що вищі конституційні норми проголошені нормами прямої дії, тобто такими, які не потребують прийняття додаткових законів, що введуть їх у дію. Слід також підкреслити, що правам і свободам людини, визначеним у Конституції, гарантується судовий захист. Це право людини на судовий захист своїх прав є важливою складовою принципу верховенства права і детально визначено у статтях 55, 56, 59, 62, 63.До складу конституційних основ демократії в Україні належить також п’ятий принцип – визнання прав власності і рівності перед законом усіх форм власності (приватної, колективної, державної, комунальної) (статті 13, 14).Нарешті, шостим принципом демократії в Україні єпринцип політичного, економічного, ідеологічного і культурного плюралізму (різноманітності). Зміст цього принципу викладений у статтях 15, 10 і 11. При чому реалізація цього принципу державою передбачається у двох формах: 1) держава бере на себе обов’язок не нав’язувати громадянам і суспільству одноманітність ідеології (Ст.15, п. 2: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”); 2) держава підтримує різноманітність (Ст. 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.”). Шість принципів (основ) демократії, закріплені у Конституції України, втілюють найкращий світовий досвід розвитку демократичних держав. Вони утворюють достатні правові основи, необхідні для подальшого розвитку демократії в нашій країні.Сучасні демократичні держави мають конституції, в яких визначені демократичні основи державного устрою. Наша країна, яка обрала шлях демократичного розвитку, у цьому відношенні не становить винятку.Преамбула (вступ) Конституції України мету державного будівництва визначає як “розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу”, а не як розбудову будь-якої держави. Ця визначена мета послідовно проводиться через весь зміст Конституції.

12.Безпосередня демократія : поняття і конституційна природа, форми. Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими. Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні “обсягу” безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій), або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум.Звернемо увагу на те, що теорія і практика конституціоналізму переважної більшості зарубіжних країн висловлюються не на користь панування народу в розумінні ідентичної демократії. Західнонімецький професор Конрад Хессе, аналізуючи ст. 20 абз. 2 Основного закону країни, зауважує, що демократія не може виходити з одностайної волі народу як передумови самоврядування, а виходить тільки з її реальної основи: відмінність і протилежність думок, інтересів, волевиявлень і прагнень і при цьому існування конфліктів всередині народу. Звідси, наголошує він, випливає положення про те, що вся державна влада походить від народу за умови, що вказані багатоманітності і протилежності постійно роблять необхідним утворення політичної єдності як умови виникнення та дії державної влади. Оскільки єднання означає наявність мінімального консенсусу між усіма сторонами, то повинен існувати певний модус (лат. modus – міра, спосіб, норма), який дозволяє у разі необхідності приймати рішення по суті і без наявності єднання. Таким модусом є принцип більшості, оскільки при вирішенні питання більшістю не буде небажаної реакції несхвалення. У Західній Європі процес управління, тобто прийняття ухвал за волею більшості отримав розвиток у відповідній концепції правління більшості. Обгрунтовуючи своє розуміння цієї концепції, вказані вище французькі вчені зазначають, що коли виникає необхідність приймати рішення, то тільки кількість голосів може служити належним критерієм при здійсненні вибору між різними думками.К. Хессе виділяє декілька форм безпосереднього політичного волевиявлення народу: 1) це парламентські вибори; 2) голосування під час проведення плебісциту або референдуму; 3) за допомогою спеціальних органів (асоціації та політичні партії). Додамо, що згідно з п. 8 ст. 29 основного закону в ФРН передбачається можливість також і проведення народного опитування та народної ініціативи. Конституція Італії (ч. 2 ст. 71) також передбачає і таку форму безпосередньої демократії, як законодавча ініціатива народу: “народ здійснює законодавчу ініціативу шляхом внесення від імені не менш, ніж п’ятдесяти тисяч виборців законопроекту, складеного у формі статей закону”. Російський учений Н.О. Михальова до названих додає такі форми безпосередньої демократії, як з’їзди народів, місцеве самоврядування, в т. ч. сільські сходи, національно-культурну автономію.Указані форми використовуються у зарубіжних країнах по-різному. Якщо вибори, які були передбачені вже у самих перших конституціях, стали звичною практикою для більшості держав, то інші форми безпосередньої демократії застосовуються не повсюдно. Наприклад, у Великобританії до цього часу йде дискусія щодо доцільності референдуму в умовах парламентарної демократії. Або той факт, що у конституціях колишнього СРСР 1936 р. (п. “д” ст. 49) і 1977 р. (ст. 5) передбачалось проведення союзного референдуму, але він був застосований лише один раз – 17 березня 1991 р. Водночас сам факт включення тих чи інших форм безпосередньої демократії до числа конституційних інститутів може засвідчити про ставлення органів державної влади даної країни щодо ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень.Підсумовуючи сказане, можна зробити таке резюме: 1. Усі форми безпосередньої демократії сприяють активізації політичного життя будь-якої країни. 2. Питома вага і значення кожної з названих форм безпосередньої демократії різні і залежать від багатьох історичних, національних, політичних та інших обставин, які найбільш характерні для кожного суспільства. 3. Найбільш розповсюдженими формами безпосередньої демократії є: вибори, референдуми (плебісцити), народна ініціатива, місцеве самоврядування.

13. Поняття і конституційно-правова регламентація референдумів. Закон України "Про всеукраїнській та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення (ст. 1).Термін "референдум" у перекладі з латині означає "те, що має бути повідомлене". На відміну від виборів референдум не є універсальним інститутом. У деяких країнах розвинутої демократії він ніколи не застосовувався (Нідерланди) або застосовувався в одиничних випадках (Велика Британія, Бельгії). Нерідко цей інститут використовувався для політичного маніпулювання.Референдум - це політичний і правовий інститут, спрямований на розв'язання кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення.У законодавстві і філософській доктрині права термін "референдум" тлумачиться по-різному. В нормативних актах застосовуються терміни "референдум" (Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Італія. Іспанія. Словаччина) і "плебісцит" (Чилі Еквадор, Коста-Ріка), Перший у світі референдум було проведено 1439 р, у швейцарському кантоні Берн з проблем фінансового становища цього кантону.В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III "Вибори, Референдум", а також статтями 5,75, 106,138,143, 156). Детальна регламентації - це предмет законодавчого регулювання. В Україні діє Закон "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня: 1991 р.Референдуми можна класифікувати ж різними ознаками: територія проведення; юридична сипа рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму: час проведення; за суб'єктами, що ініціювали проведенні референдуму.Так. за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону "Про всеукраїнські та місцеві референдуми" референдуми в Україна поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим: в) місцеві референдуми.За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні.Імперативним вважається референдум, рішення якого мають вищу юридичну силу, є обов’язковими для виконання на всій території України та не потребує затвердження з боку державних органів. Дане визначення відповідає традиційному розумінню суті цього інституту та грунтується на принципі народного суверенітету, закріпленому в ст. 5 Конституції України. Питання ж визначення консультативного референдуму потребує більш детального обговорення стосовно його законодавчого закріплення. З метою дослідження правової природи консультативного референдуму необхідно звернути увагу на його визначення вченими-юристами.За визначенням В. Погорілка та В. Федоренка консультативний референдум проводиться органом державної влади перед прийняття ним певного рішення з метою виявлення ставлення громадян до цього рішення. Автори справедливо наголошують на тому, що ототожнення в українському законодавстві консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування є явищем соціологічним.В. Шаповалов визначає рішення консультативного референдуму як політичну пораду, висловлену виборчим корпусом. На думку автора, хоча така порада не має юридичної сили, об’єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі. Але слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства України, таке врахування народної волі носить суто політичний характер і знаходиться поза межами конституційно-правового регулювання. Згідно із законом консультативні референдуми проводяться з метою вирішення важливих питань загальнодержавного та місцевого значенняПерший відрізняється від другого тим, що рішенні імперативного референдуму мають найвищу юридичну силу, та є остаточними. Причому рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом. Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності за найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Прикладом такого референдуму є конституційний референдум, який може проводитися відповідно до ст. 156 Конституції України. Результати дорадчого опитування (консультативного референдуму) розглядаються з враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами (ст. 46). Незважаючи на формально-обов'язковий характер, дорадче опитування має морально зобов'язуючу силу. У демократичній державі влада ж правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Водночас В.Ф. Погоріпко і В.Я. Федоренко правильно зазначають, що ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем. Тому поширення на дорадчі опитування процесуальних вимог є недоцільним. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їхніх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само як і їхні результати.За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними, Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Так, Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України (ст. 73} та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону (ст. 156). Значущість обов'язкового референдуму полягає в тому, що вів гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування. Факультативний референдум проводиться для прийняття: а) законів шляхом всенародного голосування; б) рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення.За часом проведення загальнодержавний референдум може бути законодавчим або не законодавчим. Законодавчі референдуми, як правило, мають консультативний характер. Не законодавчі референдуми спрямовані на надання відповідної юридичної сили рішенням парламенту.За суб'єктами ініціювання референдуми поділяють на ініціативні та імперативні Ініціативні референдуми призначаються парламентом та Президентом України, а імперативні - на вимогу не менш ЯК трьох мільйонів громадян, наділених виборчим правом. Проведення ініціативних референдумів може бути скасованим тим органом, що його ініціював, а проведення імперативних референдумів є обов'язковим.За предметом всеукраїнські референдуми поділяють на: конституційні (ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми); законодавчі (п. 2 ст. 3 Закону); з питань зміни території України (ст. 73 Конституції України); міжнародно-правові (ст. 5 Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми"); з питань довіри (недовіри) Верховній Раді Україна та Президенту України (ст. 13 Закову "Про всеукраїнський та місцеві референдуми").На конституційному референдумі обговорюються проекти нового Основного Закону або пропозиції з часткової зміни чинної Конституції, Законодавчий референдум проводиться щодо проектів або чинних законів. Предметом референдумів з міжнародно-правових питань є проблеми входження країни до відповідних міждержавній структур, співтовариств. На адміністративні референдуми виносяться питання управлінського характеру. Зокрема, це можуть бути питання про зміну адміністративно-територіального подіту. З погляду юридичної сили рішень, що прийняті шляхом голосування на референдумі мають різкі юридичні наслідки.Будь-яка класифікація суспільних явищ є умовною. Наведена вище класифікація референдуму за різними ознаками дає можливість усвідомити багатогранність такого соціального явища, як референдум, однією з провідних форм безпосередньої демократії. Таким чином, однією з найдавніших форм безпосередньої демократії в України є вибори. Саме вибори дозволяють перетворити волевиявлення громадян України у волю українського народу при формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.Вибори – одна з найдавніших форм прямого народовладдя, відома ще з часів так званої „вічової демократії”. Вибори стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо.Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.Також одним із видів безпосередньої демократії є референдум.Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо при виборах таким об’єктом є кандидат або список кандидатів, то об’єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народів або територіальній громаді владних повноважень, у той час, як мета референдуму – прийняття рішення по суті винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму більш чітко та конкретно і не передбачає подальшого делегування владних повноважень.Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або затвердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування.

14.Види референдумів: всеукраїнський і місцевий. Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли 18 років.Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами. Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної сили для органів держави.Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи внесення до неї поправок.Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які, відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом референдуму.Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Основного Закону.Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають право голосу.Предметом всеукраїнського референдуму може бути:– затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;– прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень;– прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.Предметом місцевого референдуму може бути:– прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування;– прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку, принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення підсумків та інші питання.Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не допускається.

15. Порядок призначення організації і проведення референдумів . Законами України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", "Про Центральну виборчу комісію" де­тально регламентуються повноваження цих комісій, ор­ганізація їх роботи. Вельми важливою з точки зору за­хисту прав суб'єктів референдуму є норма, яка передба­чає можливість оскаржити рішення і дії комісії з рефе­рендуму у вищестоячу комісію з референдуму, а у ви­падках, передбачених Законом, і в суд (ст. 31).По аналогії із законодавством про вибори у законо­давстві про референдуми вирішено питання про право на оскарження помилок у списку громадян, які мають брати участь у референдумі (ст. 34 Закону).На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по роз'ясненню населенню мети ре­ферендуму, змісту питань, що виносяться на нього, оз­найомленню з порядком голосування тощо. Відповідно до ст. 8 Закону про референдум, громадянам, політич­ним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право вільної агітації за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти прийняття закону чи рі­шення.Всі рішення щодо референдуму, а також проекти за­конів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. Останні висвітлюють хід підготовки і проведення рефе­рендуму, їхнім представникам гарантується вільний до­ступ на всі збори і засідання, пов'язані з референдумом, і одержання інформації.Найбільш відповідальну стадію референдуму ста­новить голосування і визначення підсумків референ­думу. Саме на цій стадії виявляється воля народу і відбувається ухвалення закону чи іншого рішення. То­му суворе і неухильне дотримання вимог процедури, всіх процесуальних гарантій набуває тут особливого зна­чення.Для забезпечення повної свободи волевиявлення на референдумі Законом передбачена система певних за­ходів і правових гарантій щодо організації і прове­дення голосування, які сприяють дотриманню таємниці голосування, недопущенню різних порушень законо­давства.У загальному порядку голосування проводиться в день референдуму із 7 до 20 години. Також існує проце­дура дострокового голосування, голосування у місцях перебування громадян, коли вони за станом здоров'я або з інших причин не можуть прибути в приміщення для голосування.Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом належним чином приміщеннях. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені для го­лосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімна­ті для таємного голосування.Законом передбачається низка вимог щодо змісту і форми бюлетенів.Важлива роль у здійсненні контролю за дотриман­ням встановленого порядку голосування належить гро­мадськості.Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків голосування на референдумі.В українському законодавстві про референдуми де­тально врегульовані порядок підбивання підсумків голо­сування, умови дійсності бюлетенів і ті вимоги, яким мають відповідати протоколи голосувань. Визначаються недійсними бюлетені для голосування невстановленого зразка, а також бюлетені, які не містять точно встановленого рішення громадян. Якщо виника­ють сумніви щодо дійсності бюлетеня, питання ви­рішується дільничою комісією з референдуму шляхом голосування її членів (ст. 40 Закону).Відповідна комісія з референдуму може визнати ре­зультати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Закону про референдум (ст. 41).Проект Закону, рішення вважається ухваленим гро­мадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, вне­сених до списків для голосування, а референдум з пи­тань дострокового припинення повноважень Верховної Ради та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше двох третин від за­гальної кількості громадян, внесених до списків для голо­сування.Закон, прийнятий шляхом референдуму, не потребує видання спеціального акту про введення його в дію. Згідно із ст. 44 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, закони, інші рішення, прийняті референ­думом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування правових актів Верховної Ради і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у са­мому законі, рішенні не визначено інший термін.Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.На відміну від виборчого законодавства, яке перед­бачає кілька підстав для призначення повторних вибо­рів, ст. 43 Закону про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми передбачає єдину умову, яка дає право Верхов­ній Раді призначити повторний всеукраїнський рефе­рендум — якщо під час його проведення були допущені грубі порушення Закону. Визнання ж референдуму та­ким, що не відбувся, не є умовою для призначення по­вторного референдуму. Оскільки очевидно, що грома­дян, які проігнорували голосування, не цікавить, яке рішення буде прийнято, і вони згодні підтримати будь-яке з них. З іншого боку, неучасть у референдумі може свідчити про негативне ставлення громадян до самого законопроекту. Тому будь-який результат (як позитив­ний, так і негативний) є рішенням самих громадян, їх­нім волевиявленням.

16.Концепція народного представництва. Поняття і форми представницької демократії. Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення вла­ди народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (на­родне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють2. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум. Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народно­го представництва, розроблена в XVIII-XIX ст., базується на та­ких вихідних положеннях: 1. Конституцією держави засновується народне представ­ництво. 2. Орган народного представництва (парламент) здійснює за­конодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням. 3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані наро­дом (представників народу). 4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата). 5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи. 6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і правової держави, унітарності (єдності, соборності) держави та республіканської форми правління.Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації діяльності держави.Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування.Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

17. Український парламентаризм: історія становлення , сучасний етап розвитку Першим конституційним попередником Верховної Ради України була Центральна Рада Української Народної Республіки, утворена 17 березня 1917року. Вона розпочала розбудову української державності шляхом видання Універсалів. IV Універсалом ЦР проголосила (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року було ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки — «Статут про державний устрій, права і вольності УНР».Другим попередником Верховної Ради України можна вважати З'їзд хліборобів-землевласників за участю 8000 делегатів, який відбувся в Києві 29 квітня 1918 і проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. Цього ж дня було оголошено «Закони про тимчасовий державний устрій України», що мали слугувати за Конституцію держави до скликання Сейму. Однак Сейм так і не було скликано. За цією тимчасовою Конституцією влада в Україні належала Гетьману, який призначав Отамана Ради Міністрів, а той подавав Гетьману свій Кабінет на затвердження.Безпосереднім попередником Верховної Ради України була Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки.Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган колишньої УРСР. Законодавчо визначена Конституцією УРСР 1937 року замість Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.Верховна Рада УРСР обирала підзвітну їй Президію, утворювала уряд УРСР — Раду Міністрів УРСР та обирала Верховний Суд УРСР. Також депутатами обиралися голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів.На перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем'єр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету.Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону "Про статус народного депутата України". Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов'язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засіданнях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв'язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми тощо.Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов'язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або інший установлений Верховною Радою термін.Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема зазначалося, що "народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради... Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата... Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України".Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності, й обов'язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а за необхідності — притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата. Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем'єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв'язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів.Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утворено новий постійно діючий орган — Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через дев'ять місяців змушений був розпустити Думу.

18. Виборче право і виборча система: поняття і принципи Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав.Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи виборчого права.Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі спеціальні умови для їх отримання. До них належать:– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні;– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на результат виборів.Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке застосовується в деяких країнах.Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі.Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням відповідальності осіб, які порушили таємність голосування. Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України “Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року.Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система вперше після досягнення незалежності України створює умови для повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1. За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України” складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону: реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення; прикінцеві положення.Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули.Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у відповідних округах.Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин.Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, які мають виборче право.Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільниці.Вибори організовують і проводять:– Центральна виборча комісія;– окружні виборчі комісії;– дільничні виборчі комісії.Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки їх правильності.На всій території України в день виборів голосування проводиться з сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі дільниці в зручний для них час.Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень встановленої форми.Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій.Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної виборчої комісії.Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій, списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата.Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі. При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування. Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії у тижневий строк. Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом. Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть відповідальність, встановлену Законом України.