2. Людина як елемент соціальної системи

Найважливішим компонентом соціальних систем є людина.

Людина – перш за все суспільна, свідома, пов’язана з іншими людьми тисячею найрізноманітніших відносин і форм взаємодії істота. Основною її властивістю є активна, цілеспрямована поведінка.

Н. Вінер вважав, що активну поведінку можна розділити на два класи: нецілеспрямовану (випадкову) і цілеспрямовану. Термін «цілеспрямована» означає, що дія або поведінка організму допускає тлумачення як «спрямована» на досягнення певної мети. Категорія мети стосується не реального світу, а людської свідомості. Свідоме поводження цілеспрямоване, проте ця спрямованість не означає свободи від об’єктивних закономірностей зовнішнього середовища, довільності у виборі мети. І все-таки на перше ставиться розвиток людини, задоволення його інтересів. З точки зору Е. Фромма, людина не те, що вона є. Вона такий, якою може стати. Більше того, вона погано адаптується до даних соціальних умов, бо наділена пристрастями і прагненнями. І може бути, саме в тому, що вона некерована, схильна до стихійності, «погана» по самій своїй природі, і є її збереження, а значить, і відтворення.

Індивід дає організованому цілому постійну різноманітність, що дозволяє цьомо цілому адаптуватися до зовнішнього середовища, а значить, забезпечує йому необхідну стійкість. Передумовою появи нової інформації виступає перш за все процес соціалізації індивіда, в ході якого стабільність його фізіологічних інтересів супроводжується посиленням динамізму, притаманного розширенню розмаїття духовних потреб, завдяки вступу індивіда в контакти з іншими колективами. Це ще раз підтверджує значну роль індивіда у розвитку суспільства. Можна стверджувати, що складні системи, в т.ч. соціально-економічні, мають здатність до самопізнання, тобто можуть роздільно сприймати власні стимули і реакції при аналізі власної поведінки, обумовленої зовнішньої середовищем. Звичайно, існує невизначеність, характерна як для внутрішнього стану індивіда, так і для зовнішнього середовища. Важливо підкреслити, що невизначеність системи пов'язана не з суб'єктивною обмеженістю наших знань про об'єкт в даний момент, а з об'єктивною неможливістю його остаточного опису адекватною мовою.

Е. Тоффлер звертав увагу на те, що визнання обмеженості будь-якого знання протиставляє його фанатизму. У цьому випадку процес розвитку виглядає не лише як процес знаходження найкоротшого шляху до поставленої мети, але і як пошук і коригування самих цілей цього розвитку.

І це особливо важливо – пошук мети в процесі руху і механізм організації пошуку. Інакше кажучи, нова інформація завжди сприяє виживанню, а значить, стійкості об’єкта, тому що вона визначає необхідність змін, показуючи, що за відсутність досить швидких змін доведеться заплатити ціну значно більш високу в порівнянні з труднощами, пов'язаними з адаптацією.

3. Активність і опірність соціальної організації. Загальні риси соціальної організації.

Терміни «активність» і «опір» ввів О. Богданов стосовно комплексів (систем, організацій), розглядаючи їх як властивості елементів системи, що характеризують спрямованість на розвиток або консервацію системи.

Збільшення активностей може забезпечити зовнішнє середовище, що, в свою чергу, обов’язково змінює внутрішні співвідношення комплексу, його структуру. О. Богданов, проводячи паралель між соціальним та живим, зазначав, що в живій клітині процеси росту змінюють молекулярні зв’язки, а в соціумі розвиток організації веде до зміни структури.

Практична стійкість організації залежить не тільки від кількості сконцентрованих в ній активностей-опорів, але і від способу їх поєднання, характеру їх організаційних зв’язків, виду організаційної структури.

Соціальна організація, на відміну від інших масових спільнот, характеризується такими рисами:

• стійким взаємодією елементів, що сприяє міцності і стабільності їх існування в просторі і часі;

• відносно високим ступенем згуртованості;

• чітко вираженою однорідністю складу;

• входженням в ширші спільності як елементів структурних утворень.

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них ознаки:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, а система її статусів і ролей – ієрархічну структуру.

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координаційний орган або систему управління.

Характерною рисою соціальної організації, яка відрізняє її від інших елементів суспільства як соціальну систему є й те, що вона виникла на основі розподілу праці, її спеціалізації за функціональною ознакою.

Спеціалізація організацій зумовлює внутрішню спеціалі­зацію підрозділів і членів організації як горизонтальну, так і вертикальну. Горизонтальні структури забезпечують техно­логію діяльності організації, вертикальні – координацію, орієнтацію та управління, взаємодію індивідів, груп для до­сягнення єдиної мети.

У побудові організації та її функціонуванні діють певні ор­ганізаційні принципи.

1) Цілісність організації.

2) Оптимальне співвідношення функцій та організацій­них структур.

3) Пристосування організації до умов суспільного жит­тя.

4) Відповідальність організації перед суспільством і сус­пільства перед організацією.

5) Взаємодія підсистем, які управляють і якими управля­ють.

Всередині організацій протікають процеси двох видів:

• об’єктивні, до яких відносяться загальноекономічні процеси росту і спаду і процеси, пов'язані з дією законів організації;

• суб’єктивні – породжені волею людини (управлінські процеси).

Специфічні закони соціальної організації

Для соціальної організації, центром якої є людина, об’єктивно виконується ряд загальних і особливих законів і принципів, які представляють єдине ціле в світі організацій.

Загальні закони:

1. Закон зворотного зв’язку.

2. Закон розвитку.

3. Закон змагальності, конкуренції.

4. Закон додатковості.

Виділяється також ряд приватних законів, що діють в обмеженій області суспільного життя або окремій організації. До таких законів, зокрема, відносяться:

1. закони, що застосовуються в різних підсистемах суспільства (економічній, політичній та ін);

2. закони, що застосовуються в різних видах організаційної діяльності (державна служба, управління персоналом тощо);

3. закони, що застосовуються в діяльності економічної організації.