Організаційні фактори

• вдосконалення системи управління та організації праці

• збільшення реального фонду робочого часу

• впровадження раціонального розподілу та організації робітників

3.Соціально-економічні фактори

• вдосконалення системи планування участі працівників у прибутках

• створення відповідного морально-психологічного клімату

• поліпшення системи підготовки та перепідготовки кадрів

• зростання заробітної плати.

21. Форми і системи оплати праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як прави­ло, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й дод крвої оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залеж від результатів його праці з урахуванням наслідків господарсь діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих ре­зультатів діяльності підприємства.

Існують 2 форми оплати праці: відрядна та тимчасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. Ква­ліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є на­явність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існу­вання реальних можливостей підвищення виробітку на конкретно­му робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потре­бує встановлення обґрунтованиїх норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно при­зводити до погіршання якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії.

За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з ура­хуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначаєть­ся тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли не­доцільно нормувати роботи або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскі­льки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються.

Кожна з названих форм заробітної плати охоп­лює кілька систем оплати праці для різних організаційно-технологічних умов виробництва. Відрядна форма з/п охоплює такі системи: пряма відрядна система, непряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, акордна. Почасова форма охоплює: просту почасову систему, почасову- преміальну, за посадовими окладами.

23.Визначення активів під-ва

Ресурси під-ва складаються з фінансових і виробничих ресурсів. До виробничих ресурсів відноситься майно(активи) Робоча сила та інформація.

Активи під-ва в бух.обліку поділяються на оборотні та необоротні.

Оборотні активи-це грошові кошти що необмежені у використанні а також інші активи які призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу або протягом 12 місяців з дати балансу.

Необоротні – активи які тривалий час утримуються під-вом з певною метою .До їх складу входять: основні засоби, необоротні нематеріальні активи, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість та відстрочені податкові активи.

Основні засоби або інші оборотні нематеріальні активи-це матеріальні активи які під-во утримує з метою використання

більше 1 року.Доїх складу входять: будівлі, споруди, машини,устаткування та інвентар.

Між оборотними активами(сировина та матеріали) та ОЗ(ОФ) існують відмінні ознаки:

Ознаки	ОЗ	Оборотні активи
Тривалість ф-вання у виробничому процесі	Функціонують тривалий час	Беруть участь лише в одному виробничому процесі
Зміна споживчої форми	Зберігають свою форму	Змінюють або повністю втрачають свою споживну форму
Ступінь використання у кожному виробничому циклі	Використовуються частково	Використовуються повністю
Перенесення вартості на вартість готової продукції	Переносять вартість частинами по мірі спрацювання у вигляді амортизаційних відрахувань	Повністю переносять свою вартість на витрати по виготовленню продукції

24.Економічна сутність основних засобів під-ва, їх класифікація.

Основні засоби в процесі вир-ва не змінюють своєї натуральної форми, не входять до складу новоствореної продукції, а свою властивість переносять на готову продукцію по мірі зносу у вигляді амортизаційних відрахувань.

На практиці до основних засобів належать:

• Засоби вир-ва, які мають вартість більше 500 гр. Істроком служби більше 1 операційного циклу

Основні активи це перший розділ балансу.

Основні активи в процесі вир-ва поділяються на: Виробничі, Невиробничі

Виробничі - функціонують в сфері матеріального вир-ва: промисловість, с/г, та будівництво і становлять 95-98% вартості основних активів під-ств.

Невиробничі – форми під-ств та організації освіти та охорони здоровя , спорту та відпочинку.

Виробничі Основні активи

Активна частина	Пасивна частина
Праймає безпосередню участь в процесі вир-ва і від її розмірів залежить вир-ча програма підприємств Машини Обладнання Транспортні засоби Виробничий інструмент	Не приймає участі в процесі вир-ва але створює умови для збереження активної частини: будівлі, споруди передавальні пристрої.

Оптимальна структура ОЗ -- 60-40%

60 – активна

40 – пасивна

Класифікація оборотних активів: 1. В залежності від участі в процесі вир-ва: виробничі, невиробничі

2.За приналежністю: власні, орендовані. 3. За використанням: працюючі ( в експлуатації), непрацюючі ( на складі ).

4. За цільовим призначенням та хар-ру використання: будівлі, споруди та передавальні пристрої., автотранспорт, меблі, побутові елек. оптичні пристрої, обладнання, машини і обладнання затрати на закладання та вирощування насаджень затрати на придбання худоби.

З 1 січня 2000 року прийнята така класифікація ОЗ ( рахунок 10 по балансу )

1.Земельні ділянки 2.Капітальні затрати на поліпшення земель 3.Будинки та споруди 4.Машини та обладнання: силові машини, робочі машини, обчислювальна техніка, засоби обробки інформації, вимірювальне обладнання.

5. Транспортні засоби 6. Інструмент, прилади, інвентар 7. Робоча та продуктивна худоба 8. Багаторічні насадження 9. Інші основні засоби: бібліотечні фонди, музейні цінності.

25.Облік та оцінка основних засобів під-ств з різними формами власності

Облік та оцінка ОЗ здійснюється в натуральній та вартісній формі.

Облік в натуральній формі проводиться для визначення кількості видів ОЗ та технічного складу виробн. потужностей під-ва.

Кожному виду ОЗ присвоюється інвентарний номер ана складне устаткування виписується тех. паспорт де вказується : заводський номер, дата випуску, дата і номер акту введення в експлуатацію, норма амортизації, данні про капітальний ремонт.

Оцінка – це грошове вираження вартості усіх засобів.

Види оцінок ОЗ: Первісна, Залишкова, Відновна, Ринкова, Ліквідна.

Первісна(балансова) вартість – це вартість ОЗ в момент їх придбання включаючи транспортні та заготівельно-складські витрати.

П_в=Б_в=Ц_опт+В_тр+В_зс

Залишкова вартість представляє собою ту частину ОЗ яка ще не перенесена на новостворену продукцію. Розраховується як різниця між первісною вартістю і величиною зносу

В_з=П_в-∑З

Відносна вартість – це вартість відтворення ОЗ в сучасних умовах тобто при нових цінах і способах ведення робіт. Це вартість ОА після переоцінки.

Ринкова вартість – це вартість ОА по яких здійснюються реальні умови купівлі-продажу основних фондів. Визначаються при передачі майна в оренду і акціонуванні під-ств

Ліквідна вартість – показує суму коштів яку може отримати вир-во внаслідок реалізації металобрухту за умови повного списання основних активів

Середньорічна вартість ОА визначається трьома способами :

1. Коли рух ОА повільний використов середня арифметична

ОФ_сер=(ОФ_пр+ОФ_кр)/2

2. Коли є дані про надходження по місяцях і кварталам

ОФ_сер=(ОФ₁/2+ОФ₂+...+ОФ₁₁+ОФ₁₂/2)/12

3. Коли є дані про вибуття та введення фондів в експлуатацію

ОФ_сер=ОФ_пр+ ОФ_введ*Т_введ/12 + ОФ_виб*Т_виб/12

26.Знос основних засобів під-ва

В процесі експлуатації основні активи втрачають не лише споживчу вартість але і вартість вцілому

Види зносу: Фізичний знос Моральний знос

З економ точки зору знос можна визначити за величиною витрат які необхідні для відновлення основ засобів до первісного стану за техніко-економічними хар-ми.

Грошовим виразом фіз. зносує амортизація

Екон знос – це процес поступового зменшення реальної первісної вартості основн активів

Моральний знос – це тех.- екон старіння – це конструктивне старіння і знецінення машин і устаткування внаслідок дії НТП.

Осн активи знецінюються раніше ніж відбувається їх фіз. знос.

Причини морального зносу :Поява нової більш дешевої техніки в розрахунку на одиницю корисного ефекту. Створення більш продуктивних машин що забезпечують зниження собівартості робіт

Фіз. знос або моральне старіння можна усунути частково або повністю застосовуючи різні форми відтворювання .

Відшкодування фіз. зносу проводиться за рахунок поточного та капітального ремонту а попередження фіз. зносу за рахунок своєчасного проведення технічного огляду та обслуговування. Знизити витрати від мат. зносу допомагає модернізація.

27. Амортизація основних засобів. Порядок нарахування і використання амортизаційних відрахувань.

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і тех­нічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів — це процес перенесення авансова­ної раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізич­ного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарїв, потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортиза­ційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано за формулою , де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л — ліквідаційна вартість основних фондів; А_н — амор­тизаційний період (нормативний строк функціонування) основ­них фондів.

У прак­тиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перене­сення балансової вартості основних фондів на собівартість про­дукції, що виробляється протягом аморти­заційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відраху­вань за першою, другою і третьою групами основних фондів ста­новлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залиш­кової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчис­лених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансо­вої, а щодо залишкової вартості основних фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою кла­сифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуа­тації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%. Збіль­шення масштабів застосування прискореної амортизації сприяти­ме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економіч­ного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в організаціях України.

28. Ремонт основних засобів та його економічне значення.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об'єктів у цілому стане непридатним для дальшого викорис­тання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації. Призначення поточного ремон­ту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілак­тичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобіган­ня прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ре­монту полягає у максимально можливому відновленні первісних" техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі про­міжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу). За сучасних умов господарювання і формування ринкової еко­номіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ре­монт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капіталь­ний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експ­луатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що по­требує капітального ремонту, на нову.

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ре­монт будь-якого виробничого устаткування (е ) визначається за формулою . Коефіцієнти, обчислені за формулою, можуть набувати додатного, від'ємного або нульового значення. За всіх додат­них значень коефіцієнта ”е” капітальний ремонт устаткування є еко­номічно виправданим, за від'ємних — недоцільним, а за нульо­вого значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

29.Відтворювання ОЗ та джерела його фінансування.

Відтворення – це безперервно повторювальний процес відновлення основних фондів на базі НТП

Основними формами відтворення є: часткове, просте, розширене.

Часткове відтворення – передбачає відшкодування фіз. зносу та відновлення тех.-екон. хар-к і здійснення при проведенні кап. ремонту. Основним джерелом коштів є ремонтний фонд.

Розширене – передбачає розширення мат.-тех. бази під-ва за рахунок нового будівництва , придбання нових ОЗ. Також шляхом техн. переозброєння реконструкції та розширення діючих виробничих об’єктів.

30.Показники оснащеності під-ва оз

Для хар-ки забезпеченості під-ва ОЗ використовують такі показники:

1. Фондозабезпеченість(фондомісткість та фондооснащеність)

Фондозабезпеченість – хар-зує забезпеченість або потреби під-ва в ОЗ для вир-ва одиниці продукції

Ф_м=ОФ/О_вп де О_вп-обсяг виробленої продукції

2. Механозабезпеченність вир-ва хар-є потреби під-ва в засобах механізації(активна частина фондів ). Розраховується як відношення вартості засобів механ до обсягу викон робіт.

3. Енергоозброєність – хар-зує потреби під-ва в потужності двигунів чи засобів енергетики для виконання одиниці робіт.

Для хар-ки забезпечення робітників ОЗ використовують такі показники:

1. Фондоозброєність праці - хар-зує співвідношення між основними і числом працюючих, показує яка частка загальної вартості ОЗ припадає на одного сер.-статист. працівника.

Ф_п=ОФ/Ч_п

2. Механоозброєність праці визначає співвідношення між величеною вартості засобів механізації та числа працюючих.

Енергоозброєність праці – показує яка частка виробничих енергетичних потужностей припадає на одного працюючого.

31.Для хар-ки руху ОЗ використовують такі показники:

Коефіцієнт вибуття показує яка доля ОЗ що була на балансі п-ва на початок року списана внаслідок повного зносу або інших причин .

Розраховується як відношення вартості основних засобів що вибули з експлуатації до вартості ОФ на початок року: К=ОВФ_виб/ОВФ_пр

Коефіцієнт оновлення х-зує долю нових введених в експлуатацію ОЗ: К=ОВФ_введ/ОВФ_кін.р

Коефіцієнт росту К=ОВФ_кін.р/ОВФ_п.р

Коефіцієнт інтенсивності оновлення К_ін.он=К_онов/К_виб

Для хар-ки фіз. стану використовують таки показникі :Коефіцієнт зносу – він х-зує ступінь основних фондів і розраховується як відношення нарахованого зносу за певн. календарн. період до вартості ОЗ. за цей період( визн як на початок року так і на кін. Року)

К _зн =В _зн/ОФ

2) К-т придатності .Показує яка доля в-ті ОЗ не перенесена на новоств. Продукцію , або яка доля зал. Варт . по відношенню до балансової в-сті.

К_пр= В_зал./ОФ _кр=(ОФ _кр-В_зн)/ОФ _кр, К_зн +К_ПР=1

32. Показники використання осн засоб на підприємстві.

Ефективність використання осн засоб хар-ся системою натуральних та вартісних показників серед вартісних показників основними є фондовіддача та рентабельність ОЗ. Фондовіддача характеризую собою обсяг продукції який припадає на одиницю вартості основ фондів. Цей показник взаємо обернений до показника фондомісткості: Фв = Овп / ОФ.

Недоліки: впливає ф-р цін., впливає матеріаломісткість продукції.

Щоб уникнути цього недоліку рахуємо фондовіддачу по обсягу чистого продукту: ЧП = О – (МВ+А), Фв = Очп/ОФ.

Рентабельність фондів показує величину прибутку на 100 грн вартості осн засобів: Роф = (Пр/ОФ)*100%

До натуральних показників відносяться: натуральне в-во техн засобів, коефіц використання календарного часу. Він хар-є відношення к-ті машино-годин роботи обладнання до кількості машин-один перебування на підприємстві: Квкр=Др/Дк.

Коефіц техн готовності відношення часу перебування техн засобів на підприємстві зменшеного на час перебування в ремонті та очікування ремонту до часу перебування на підприємстві: Ктг = (Тпп -Трем) / Тпп

Коефіц змінності визнач шляхом ділення кількості відпрацьованих машинно-годин на к-ть машинно-днів і середню тривалість зміни: Кзм=Т_{маш-год}/Т_{маш-год}.

Частковими показниками використання осн зас є коефіц екстенсивності завантаження устаткування. Коеф інтегр викор основ засоб: Кінт.в = Кек*Кінт

33.Шляхи підвищення використання оз.

Шляхи : Екстенсивний (передб зб. Тривалості роботи основних фондів на протязі року) збільшення зміності роботи зменшення тривалості ремонтів скорочення часу перебазування машини з об’єкта на об’єкт.

Інтенсивний (підвищення основних засобів за одиницю робочого часу, підвищення кваліфікації кадрів, впровадження нових технологій, матеріальне стимулювання за підвищення ефективності використання фондів).

34.Нематеріальні ресурси : поняття та види.

Нематеріальні ресурси – це частина потенціалу підприємства, здатна приносити економічну вигоду, для якої характерна відсутність матеріальної основи та невизначеність розмірів отримування прибутків від його використання.

Види нематеріальних ресурсів (об’єктів інтелектувальної власності):

Об’єкти промислової власності:

1. Винахід – це позначене суттєвою новизною вирішення технічного завдання в будь-якій галузі народного госп–ва, яке забезпечує позитивний ефект (практичну цінність).

2. Корисна модель – це результат творчої діяльності людини, об’єктом якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.

3. Промисловий зразок – придатне до здійснення промисловим способом художнє вирішення конкретної форми виробу.

4. Товарний знак та знак обслуговування – це оригінальна позначка (ім’я, термін тощо), яка призначена для ідентифікації товару.

5. Зазначення походження товару – відображає назву країни (місцевості), яке використовується для позначення товару, особливі властивості якого обумовлюються, що є характерними для даного географічного об’єму.

6. Фірмове найменування – це стале позначення підпр-ва або окремої особи, від імені якої здійснюється вир–ча або ін. діяльність.

7. Способи захисту від недобросовісної конкуренції.

Об’єкти, охороняються авторським правом і суміжними правами:

8. Твори галузі науки, літератури та мистецтва;

9. Комп’ютерна програма – це об’єктивна форма подання сукупності даних та команд, призначених для забезпечення функціонування ЕОМ.

10. База даних – це іменована сукупність інформаційних одиниць у певній предметній сфері.

11. Технологія інтегральної мікросхеми – це зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв’язки між ними.

12. Суміжні права – права, які примикають до авторського права, є похідними від нього (3 види: права виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення).

Інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності:

Раціоналізаторська пропозиція –це технічне вирішення, яке є найбільш корисним для підприємства.

“ноу–хау” – незахищені охоронними документами і неоприлюднені знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського або ін. характеру, що можуть бути практично використані в наукових дослідженнях та розробках.

35. Поняття нематеріальних активів.

Нематеріальні активи виникають внаслідок володіння правами на об”єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяльності підприємства з отриманням результату ( доходу, прибутку).

До складу нематеріальних активів включають :

1. права, що з”являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи та свідоцтвами на товарні знаки,

2. права, що виникають унаслідок володіння підприємством об”єктами авторського та суміжного права

3. права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об”єктів інтелектуальної власності,

4. права на користування земельними ділянками та природними ресурсами,

5. монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності,

6. організаційні витрати на створення підприємства,

7. права на використання об”єктів інтелектуальної власності за допомогою ліцензійних угод.

Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких відносять патент та авторське право.

Патент – документ, яким держава державний орган надає особі або підприємству виключне право використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник володіє монопольним правом на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і за необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без дозволу.

Свідоцтво на товарний знак – документ, що засвідчує його пріоритет, забезпечує його власнику виключне право користуватися і розпоряжатися знаком на свій розсуд, право забороняти використовувати знак без дозволу власника, право дати дозвіл / ліцензію/ на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Авторське право – система правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці. Ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, комерційні таємниці не мають спеціального правового захисту, порядок такого захисту визначається самим підприємством. За розголошення таємниці передбачається сувора /кримінальна/ відповідальність.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їх власник, або довірена особа чи підприємство у формі ліцензії.

Ліцензія – дозвіл на використання технічного досягнення чи іншого нематеріального ресурсу протягом певного строку за винагороду.

Така винагорода може може сплачуватися у вигляді встановлених певних відсоткових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції / періодичні відрахування -роялті/ або як разова за весь період користування / пашуальна виплата – плата за ліцензію/. Власник ліцензії – ліцензіар, той хто отримує право на ліцензію – ліцензіат.

36. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

В підприємницькій діяльності виникає необхідність в оцінці нематеріальних активів. До обставин, які зумовлюють необхідність оцінки вартості нематеріальних активів, відносяться :

1. приватизація або відчуження державою нематеріальних активів ,

2. включення об”єктів інтелектуальної власності в статутний фонд,

3. визначення частки майна у статутному фонді за реструктуризації підприємств,

4. оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства,

5. придбання прав на об”єкти інтелектуальної власності,

6. здійснення фінансової звітності підприємства,

7. оцінка вартості застави під отримання кредиту,

8. визначення збитків від порушення прав на об”єкти інтелектуальної власності,

9. організація франзайзингу.

Оцінка вартості нематеріальних активів включає в себе етапи :

1. обстеженння нематеріальних активів,

2. правова експертиза,

3. вибір відповідного методу оцінки вартості,

4. формування інформаційної бази для проведення оцінки,

5. розрахунки вартості нематеріальних активів,

6. підготовка звіту про оцінку.

Відповідно до міжнародних стандартів оцінки вартості нематеріальних активів використовують три підходи : витратний, прибутковий, ринковий., які мають свої конкретні методи оцінки вартості, що представлені на мал. 2.

Витратний підхід полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Прибутковий / дохідний/ підхід полягає в тому, що вартість об”єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод початкових витрат - вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років.

Метод вартості заміщення – максимальна вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживчої вартості.

Метод відновної вартості - відновна вартість визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу.

Метод капіталізації прибутків – виявляються джерела та розміри чистого прибутку, визначається ставка капіталізації чистого прибутку, розраховується вартість активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод дисконтування майбутніх грошових потоків - оцінюються майбутні грошові потоки / чистий прибуток від використання об”єкта інтелектуальної власності і величина амортизації цього об”єкта/, визначається ставка дисконтування, розраховується сумарна поточна вартість майбутніх прибутків, додавання до отриманого результату вартості об”єкта інтелектуальної власності / приведеної до поточного періоду/.

Метод порівняльного аналізу продажу – порівняння об”єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об”єктів, які були реалізовані на ринку.

Метод звільнення від роялті - полягає у припущенні, що інтелектуальна власність підприємству не належить, і тоді підприємство мало б виплачувати частину виручку у вигляді винагороди / роялті/ власнику інтелектуальної власності, яку насправді залишає собі. Ця винагорода і є додатковим прибутком, який створюється нематеріальним активом, і являється ринковою вартістю оцінюваного активу.

Нематеріальні активи підлягають амортизації. Норму амортизації встановлює підприємство залежно від строку використання виду нематеріального активу / стосовно активів,для яких неможливо встановити період використання, норма амортизації приймається 10 років або 10%/.

37.Поняття про оборотні аетиви, об. Фонди та фонди обігу

До оборотніх активів належать: грошові кошти, які необмежені в використанні, а також інші активи, які призначені для реалізації чи спож. протягом 12 місяців

Фонди – це заособи в-ва, які прийм. участь лише в одному вир. циклі втрачаючи при цьому свою первісну форму і переносить свою в-сть на новостворену продукцію.

Вони стають част. собівартості продукції.

До обор. фондів належать інструмент: інвентар вартістю до 500 грн строком служби до одного року.

Фонди обігу – це частина засобів в-ва, яка не бере участі в вир. циклах, але авансування підприємством на створення засобів обор. фондів ( матеріалів, сировини, деталей, паливо, а також це кошти які необхідні підприємству для реалізації продукції, здійсн. платежів, розрахунок за поставлені товари, виконані роботи і готову продукцію)

38. Склад оборотних засобів під-ва.

Оборотні фонди представлені у вигляді:

1) вир-их запасів

2) коштів, вкл. у вир-во

Вир. запаси:

• осн. та допоміжні матеріали

• конструкції та деталі

• паливо та запчастини

• малоцінні та швидко знош. предмети спецодяг та інвентар до коштів, які вкл. в в-во: незвершене в-во і витрати майб. періодів.

Незавершене в-во:

комплектуючі вироби і продукція що не пройшли всіх стадій техн.циклу, а також не закінч. кап ремонт осн. засобів.

Витрати майб періодів – це витрати пров. в поточному році, але віднесені . до наст. періодів і відображені в балансі як витрати майб. періодів, що підляг. співставленню на витрати в-ва та обігу протягом терміну до якого вони належать.

До фондів обігу на підпр-ві належать:

- готова продукція на складі

• грошові кошти в касі та на банківських рахунках

• короткострокові фін. зобов’язання (векселі, банкноти, облігації)

• кошти в рахунках(прострочена дебіторська заборгованість , відвантажені товари та надані послуги)

39. Класифікація оборотних засобів

Принципи класифікації:

1)-за місцем та роллюв-ва:

• оборотні фонди

• фонди обігу

2)-За джерелами утворення:

• власні

• прирівняні до власних

• позичкові

3)-За способом планування та нормування:

• нормовані (забезпеч. між обігових коштів, які необх. для забезп-ня безперебійного ф-ня п-ств)

• ненормовані (дод. засоби, що направляються на розширене в-во)

40. Нормування оборотних засобів. На п-ві

Процес нормування оборотних засобів — це встановлення нормативів їх запасів. Норматив оборотних засобів – це мін. розмір оборотн. засобів, що необхідно під-ву для о-ції ритмічної та безперебійної роботи.

Є 3 методи нормування об. засобів:

Аналітичний (ґрунтується на докладн. аналізі наявних обор. засобів п-ваз подальшим корегуванням фактичних запасів залежно від умов в-ва і вилучення з них )

Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового пе­ріоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований роз­рахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витра­там майбутніх періодів, залишкам готової продукції). У практиці господарювання він є основним, інші методи розрахунків викорис­товуються здебільшого як допоміжні.

За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на елемен­ти, що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, па­ливо), і ті, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту; інструменти, інвентар та інші малоцінні предмети).

Частка НОЗ складає 70-80% від обор. засобів.

Мінімальні планові запаси нормованих обор. зас.встан. таким чином:

1)-Для кожного елемента нормованих активів визнач-ся окрем. норматив

2)-Сума окремих нормативів визначає сукупний норматив розмір, якого вказує, яка сума власних обор. засобів має бути у розпорядженні п-ва.

Не нормуються такі обор. зас.:

-обор. кошти у транспортних запасах

-викон. роботах

-наданих послугах, строк оплати яких настав

Нормативи власних обор. зас. визначаються для кожного е-та , як добуток одноденної потреби п-ва в тих чи інших матеріалах на норму запасу в днях.

Норма запасу включає:

-транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставле­ного постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.

-Підготовчий запас створюється на період часу, не­обхідного для приймання, складування та підготовки до виробничо­го використання матеріальних ресурсів.

-Найбільшим за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборот­них фондів (предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, якщо умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи).

-резервний (страховий) запасу – 50% поточного запасу

-сезонний запас – в разі сезонного характеру заготівлі сировини сезонного характеру споживання конкретних умов завезення

Сукупний норматив обор. з-бів на розрахунк. період – це заг. сума нормативів, обчислених по окремих е-ах обор. активів.

41.Джерела утворення оборотних засобів на підприємстві

Основними джерелами утворення оборотних засобів є:

1. Власні оборотні засоби;

2. Кошти прирівнені до власних оборотних засобів;

3. Позичкові кошти;

Власні оборотні засоби включають:

• Статутний фонд в частині формування оборотного капіталу;

• Резервний фонд;

• Нерозподілений прибуток звітного року;

Кошти прирівнені до власних оборотних засобів(стійкі пасиви) – це кошти, які юридично не належать підприємству, але які воно використовує в своїй господарській діяльності. Вони включають:

• Заборгованість постачання за матеріально-технічні ресурси;

• Мінімальна заборгованість робітника по заробітній платі;

• Залишки амортизаційних відрахувань на закупівлю матеріалів для капремонту;

• Кошти підприємств, що покривають кредити банку та аванси замовників;

Позичкові кошти включають:

• Короткострокові банківські кредити;

• Кредиторську заборгованість;

• Емісію цінних паперів підприємства;

• Отримання товарного кредиту;

• Всі види кредитної заборгованості;

42. Показники ефективності використання оборотних засобів.

Показники ефективності використання оборотних засобів включають

• коефіцієнт оборотності;

• коефіцієнт завантаження;

• тривалість одного обороту;

Коефіцієнт оборотності, що характеризує кількість оборотів, які здійснюють оборотні засоби протягом року. Показник обчислюється як відношення виробленої і реалізованої продукції до середнього залишку оборотних коштів.

;

Чим вищим є коефіцієнт оборотності, тим ефективніше використовуються оборотні кошти.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості – це відношення обсягів продукці, реалізованої в кредит до середньої вартості дебіторської заборгованості.

;

Тривалість одного обороту характеризується часом, який необхідний для одного обороту оборотних засобів.

;

Коефіцієнт завантаження є величиною, оберненою до коефіцієнта оборотності:

;

Він показує, скільки оборотних коштів під­приємства припадає на одну гривню реалізованої продукції.

Обсяг вивільнених або додатково залучених оборотних засобів в результаті зміни оборотності оборотних засобів за розрахунковий період визначається :

± Δ Оз = (Орп р.р./ 360 ) х ( Тоб р.р. – Тоб.п.р.),

де Орп р.р. – обсяг реалізації за розрахунковий рік , грн.,

Тоб р.р. – тривалість обороту оборотних засобів у розрахунковому році , дні;

Тоб п.р. - тривалість обороту оборотних засобів у попередньому році , дні.

Коефіцієнтом окупності матеріальних витрат називають коефіцієнт використання оборотних засобів, що показує обсяг реалізованої продукції на одиницю спожитих матеріальних ресурсів.

Обчислюється: ;

Рентабельність оборотних засобів (коефіцієнт використання оборотних засобів)

, де О_зал. – залишок оборотних коштів.

43. Показники ефективності використання оборотних засобів

Ек. зміст прискор. оборотності полягає в тому, що при тих же обор. коштах п-во може виконати більші обсяг робіт, або при тих же самих виконаних роботах може звільнити більшу частину оборотних засобів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) ко­штів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють абсолютне (зменшення потрібної суми коштів) та відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки поліпшенню їхнього використан­ня) вивільнення грошових коштів з обороту.

З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чільне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з оптимізацією зв'язані найбільші резерви скорочен­ня запасів на підприємствах, особливо з матеріаломістким вироб­ництвом. Зменшення тривалості виробничого циклу на таких підприємствах усього на один день дає змогу зменшити обсяг неза­вершеного виробництва на суму понад 2 млн грош. од. Якщо ж прискорити реалізацію продукції також на один день, то можливе вивільнення оборотних коштів становитиме приблизно 1/3 обсягу залишків готової продукції на складах підприємств.

44. Поняття про інвестиції , їх види , характеристика.

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіта­лу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одер кання прибутку).

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи ту комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням (довгостроковим фінансуванням). У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто як підприєм­ства, так і окремі власники капіталу.

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні — на прямі й портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання на­явного капіталу для придбання (купівлі) акцій, об­лігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одер­жання нетрудового доходу.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробницт­ва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок — одержання набагато більшо­го прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання за ними закріпилась Інша на-зва — капітальні вкладення.

Зовнішні прямі інвестиції — це вкладення капіталу за кордо­ном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вар­тості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, нази­ваються портфельними. Періодичний аналіз співвідношення пря­мих і портфельних інвестицій має практичне значення для вияв­лення загальних масштабів і частки залучення іноземного капіта­лу у сферу розвитку й підвищення ефективності виробництва та інших напрямків діяльності суб'єктів господарювання.

Ефективність довгострокового фінансування модернізації існу­ючих і будівництва нових виробничих і невиробничих об'єктів ба­гато в чому залежить від пропорцій між державними та приватни­ми інвестиціями. Природно, що з активізацією розвитку роздер­жавлення і приватизації власності, акціонування державних підприємств усе більшою ставатиме частка приватного капіталу в загальному обсязі інвестицій. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.

45. Склад і структура капітальних вкладень ( виробничих інвестицій)

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення — це періодично здійснювані довгост-

рокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури підприємства.

З огляду на функціональну цілеспрямованість розрізняють ва­лові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на гоюсте й розши-.рене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціаль­ної інфраструктури, а чисті —"витрати лише на розширене відтво­рення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають: 1) вартість будівель­но-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів виробничого устатку­вання, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати. До останніх нале­жать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідуваль­ного буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; на­уково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; ви­трати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об'єктів тощо.

Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капі­тальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устат­кування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об'єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення що­до відтворювальної структури капітальних вкладень, котра ві­дображає співвідношення довгострокових витрат на просте й роз­ширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних; фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значно­му збільшенні частки витрат на технічне переозброєння та рекон­струкцію діючих підприємств у більшості галузей виробничої сфери.

46. Визначення необхідного обсягу та джерел фінансування капітальних вкладень

Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійснювані етапи: перший — обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інве­стицій на розрахунковий період (рік, кілька років); другий — ви-значення конкретних джерел їхнього фінансування.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань. Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворен­ня основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів ви­робничої потужності підприємства переважно через його технічне переозброєння, реконструкцію або розширення за попередньо роз­робленим проектом.

Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприєм­ства зумовлює необхідність ретельного складання програми (пла­ну) його технічного переозброєння та реконструкції (розширення).

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за цим варіантом економічної ситуації використовують залежно від стадії планування два методи: перший попередньо- приблизнизних розрахунків(на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий — прямих роз­рахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства).

Третій можливий варіант економічної ситуації на ринку й підприємстві зумовлює вже не просто розширене відтворення ос­новних фондів, а потребує докорінної перебудови техніко-техно-логічної бази виробництва. За цим варіантом розрахунки необхід­ного обсягу капітальних вкладень здійснюють, головне, за схемою другого варіанта. Проте при цьому треба додатково враховувати значні капітальні витрати, зв'язані з маркетинговими досліджен­нями і проектуванням нових виробів, які мають за своїми техні-ко-економічними характеристиками повністю задовольняти вимо­ги покупців. За таких умов підприємству слід бути готовим також і до необхідної диверсифікації виробництва, яка може зумовити мобілізацію значних інвестиційних ресурсів.

Якщо за певних причин (помилки організаційного періоду, рап­тове істотне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульо­ваної суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінан­сування заміни застарілого устаткування, то для покриття части­ни, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела фор­мування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого при­бутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим і третім варіантами економічної ситуації підприє­мства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв'язати, потрібне глибоке економічне обґрунтування вибору тих чи тих джерел формування необхідних реальних інве­стицій (капітальних вкладень).

Особливо ретельного обґрунтування потребує клопотання підприємства про надання йому прямої чи непрямої державної суб­сидії. У ньому треба відобразити такі питання: необхідність і мета фінансової допомоги, розмір державних коштів і ефективність їхнього використання, потреба у кредитних та податкових пільгах тощо. Глибоко обміркованим має бути й підхід до залучення за­кордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що да­ють змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищува­ти загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

47.Оцінка економічної ефективності виробничих інвестицій в умовах ринку

Оцінка економічної ефективності будується на порівнянні витрат інвестицій з результатом, який забезпечує ці витрати. Якщо отриманий результат має позитивне значення, то інвестування визнається доцільним , де КВ-капітальні вкладення або виробничі інвестиції.

Проекти капітальних вкладень визнаються доцільними при умові:

Якщо відбувається вибір декількох варіантів інвестування, то перевага надається тому де Е_р=max;

Оскільки інвестиції вкладається на протязі певного часу і дохід отримується також на протязі певного часу, то для конкретизації порівняння враховують чинник часу (при цьому всі значення приводять до поточного періоду часу).

Виходячи з цього, необхідно враховувати знецінення сьогоднішніх грошей майбутніми і приводити майбутні році до сьогоднішнього дня.

Метод урівнювання різночасних грошей називається дисконтуванням і проводиться за формулою:

, Г_т – гроші теперішні; Г_м – гроші майбутні; Е – постійна норам дисконту, яка рівна прийнятній для інвестора нормі прибутку; t – час в роках; t – час розрахунковий;

Водночас, для оцінки доцільності виробничих інвестицій використовують такі фінансово-економічні терміни як:

1).Початкові інвестиції (або початкова вартість проекту) – характеризує розмір капітальних вкладень, необхідних для реалізації проекту і розраховується як сума всіх інвестиційних витрат за мінусом виручки від продажу зайвого обладнання.

2). Грошовий потік – фінансовий показник, який обчислюється як сума чистого прибутку підприємства, амортизаційних відрахувань, приросту обороту капіталу та приросту вартості основних фондів.

3).Ставка дисконту – це відсоткова ставка, яка характеризує норму прибутку мінімального щорічного доходу інвестора на який він сподівається.

4).Теперішня вартість – вартість майбутніх доходів на теперішній час, яка обчислюється шляхом множення грошового потоку за кожний рік на коефіцієнт приведення відповідного року за прийнятою дисконтною ставкою.

5).Внутрішня ставка дохідності – це ставка дисконту при якій теперішня вартість грошового потоку та початкових інвестицій є приблизно рівною за величиною (при цьому чиста теперішня вартість рівна нулю).

6).Господарський ризик – є показником невпевненості та нестабільності щодо інвестування.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту належать:

1).Чиста теперішня вартість (чистий приведений дохід) – характеризує абсолютну величину ефекту від реалізації проекту та обчислюється як різниця між теперішньою вартістю грошових потоків та величиною початкових інвестицій.

ЧТВ=ДП(дисконтований грошовий потік) – ІК(інвестиційні кошти)

2).Індекс дохідності є співвідношенням дисконтованого грошового потоку до інвестиційних коштів;

3).Період окупності – період часу впродовж якого повертаються початкові інвестиції у вигляді приведених до теперішньої вартості грошових потоків;

даний показник розраховується за формулою:ПО = ІК/ ДП сер., де ІК – інвестиційні кошти, а ДП сер. – середні дисконтовані грошові потоки.

Оцінка ефективності інвестицій здійснюється в такій послідовності:

1. Визначення суми необхідних інвестицій та періоду їх внесення

2. Прогноз майбутніх доходів від застосування інвестицій із визначенням часу їх отримання

3. Визначення початкових інвестицій

4. Визначення ставки дисконту

5. Визначення теперішньої вартості кожного з отриманих доходів

6. Розрахунок теперішньої вартості початкових інвестицій

7. Розрахунок чистої теперішньої вартості (ЧТВ):

Якщо ЧТВ>0 – інвестиції є доцільними;

ЧТВ>0 – інвестиції недоцільні;

У випадках декількох варіантів – найефективнішим проектом буде той, у якого максимальна величина ЧТВ.

8. При необхідності порівняння кількох варіантів інвестиції визначається індекс дохідності. Якщо ІД<1 – проект є недоцільним.

У випадку неможливості прогнозу майбутніх доходів, розрахунок інвестицій здійснюється за показником приведених витрат.

Приведені витрати – це сума поточних витрат або собівартості продукції і капітальних вкладень, приведених до співставлення за допомогою коефіцієнта порівняння економічної ефективності.

Даний показник розраховується за формулою: ПВ=СВ+Е_Н*К.

Кращим варіантом є той приведені витрати(ПВ) якого є найменшими.

49.Підвищення ефективності використання інвестицій

Основними шляхами підвищення ефективності капітальних вкладень є:

1. Вдосконалення пректно-кошторисної справи..

2. Впровадження економічних методів управління економічним процесом.

3. Скорочення стадій інвестиційного циклу – зменшення строків від проектування до освоєння введених в дію виробничих об’єктів.

4. Поліпшення структури капітальних вкладень – збільшення відносного обсягу у просте відтворення основних засобів.

50. Поняття , характеристика та види інноваційних процесів.

Інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-госпо­дарській системі, є сукупністю прогресивних, якіс­но нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини а запровадження Їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері ви­робництва, сприяючи прогресивним змінам остан­ього. За своїм характе­ром інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв'язані види

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів вироб­ництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок су­спільного виробництва (організаційні структури управління сфе­рами науки та виробництва, форми організації різних типів вироб­ництва й колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і плану­вання, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні — різні форми активізації людського чинника (про­фесійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, пере­довсім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяль­ності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров'я людини та охорона довкілля; ство­рення комфортних умов життя тощо;

юридичні - нові і змінні закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

51. Сутність, загальні і пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес у буквальному розумінні означає безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

НТП безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази вир-ва, забезпечуючи неухильне зростання про­дуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на найближчу перспективу. До загальних напрямків належить: створення нових і вдосконалених застосовуваних технологій; створення нових вдосконалених існуючих засобів праці та кінцевої продукції; створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів; механізація та автоматизація вир-ва відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною.

Приорітетне завдання полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматизоаних машин та агрегатів часто не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації зв'язано зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, зумовлено об*єктивною необхідністю по­стійно забезпечувати високоефективне використання дорогого ав­томатичного устаткування і достатню мобільність виробництва частим оновленням номенклатури продукції.

До пріоритетних напрямків належать: застосування прогресивної бази технологій; системи машин для легкої та харчової промисловості, багатоопераційні верстати, робототехнічні й роторноконвеєрні комплекси, гнучкі автоматизовані системи, комп’ютери; застосування нових синтетичних, керамічних, композиційних, надчистих матеріалів із завданими властивостями; комплексна автоматизація.

52. Загальна характеристика, об'єкти, напрями і тенденції організаційного прогресу.

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих та застосування нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

До об’єктів організаційного прогресу можна віднести - системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо.

Основні напрямки організаційного прогресу:

1. загальносистемний охоплює орієнтири для розробки і прийняття чисельних високоефективних організаційних рішень внутрішньовиробничого характеру.

2. внутрішньовиробничій(локальний) сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і складніших виробничо-господарських систем.

Сучасні тенденції ОП:

• прискорення темпів розвитку окремих (деконцентрації, кооперування, конверсії)

та посилення взаємозв’язків усіх суспільних форм організації виробництва.

• Посилення безперервності та гнучкості виробництва.

• Розвиток колективної форми організації та оплати праці

• Раціоналізація організації потоку й використання засобів вир-ва та кінцевої продукції на всіх стадіях відтворювального процесу, переміщення певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки виробництва у сферу матеріально-технічного забезпечення.

• Формування нових типів суспільної комбінації речових і особистісних елементів процесу виробництва, науки та виробництво, виробництва і сфери споживання.

• Удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові економічні відносини з державою.

53.Методологічні засади визначення ефективності технічних нововведень.

Узагальнюючим показником економічної ефективності служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оці­нки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх витрат на їхню розробку, він відображає ефективність тієї чи іншої групи технічних нововведень. внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу “наука-вир-во-експлуатація”, дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Перша форма економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях обгрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових технічних рішень, вибору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва. Вони визначаються як різниця між результатами і витратами за певний розрахунковий період. Загальні результати технічних нововведень визначаються як сума основних(Р_t°) і супровідних (Р_t^с) результатів: Рт= Р_t°+ Р_t^с

Основні результати обчислюються за формулами :Для засобів тривалого користування - Р_t°=Цт*Vt*Wt; Для нових предметів праці - Р_t°= Цт(Vt/Dt) де Цт ціна одиниці продукції, що її виготовляють за допомогою нових засобів праці або предметів праці в році т ; Vt-обсяг застосування нових засобів праці або предметів праці в році т ; Wt продуктивність засобів праці в році т ; Dt витрати предметів праці на одиницю продукції, що виготовляється з використанням цих предметів у році t. Сумарні витрати на реалізацію технічного нововведення за розрахунковий період включають витрати на виробництво та вико­ристання продукції. для оцінки внутрішньогосподарського економічного ефекту від створюваних технічних новин і використовуваних технічних нововведень можна застосовувати показник прибутку, що залишається в розпорядженні підприє­мства (наукової організації);він дорівнює валовий дохід мінус валові витрати мінус амортизація мінус сплачені податки. З огляду на особливості оцінки ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу — організаційні нововведення, здійснення яких потребує певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребу­ють додаткових інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водно­час слід ураховувати дуже важливу обставину — до складу поточ­них витрат треба включати додатково транспортні витрати, а та­кож втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в процесі їхньо­го транспортування і зберігання.

54. Особливості оцінки ефективності організаційних нововведень.

З огляду на особливості оцінки ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу — орга­нізаційні нововведення, здійснення яких потребує і певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребу­ють додаткових інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи (наприклад, організа­ція нових спеціалізованих або комбінованих виробництв; концент­рація виробництва на діючому підприємстві, що веде до необхід­ності його розширення, реконструкції або технічного переозброєн­ня), здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водно­час слід ураховувати дуже важливу обставину — до складу поточ­них витрат треба включати додатково транспортні витрати, а та­кож втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в процесі їхньо­го транспортування і зберігання. Ефективність безвтратних нових організаційних рішень (зок­рема запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації та оплати праці; удосконалення окремих елементів гос­подарського механізму — організаційних структур управління, систем планування й фінансування тощо; створення нових ринко­вих структур) визначають здебільшого на підставі обчислення еко­номії поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень. У кожному конкретному випадку необхідно точно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї чи тієї групи безвитратних організаційних рішень.

55. Технічний розвиток підприємства.

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає процес формування та вдос­коналення техніко-технологічної бази підприєм­ства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.

Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного уп­равління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і за­безпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одною боку, підтриму­вання техніко-технологічної бази підприємства (капітальний ремонт устаткування; зміна спрацьованого устаткування новин такого самого техн рівня; техн доозброєння підприємства), а з іншого - її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (модернізація; техн переозброєння; реконструкція; розширення; нове будівництво).

56. Сутність та види лізингу.

Сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб'єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування вироб­ництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних за­собів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким пошшреним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухо­мого й нерухомого майна).

Згідно із Законом України «Про лізинг», який набрав чинності 10 січня 1998 року, лізинг — це підприємницька діяльність, спря­мована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або інди­відуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з дору­чення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (поста-чальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме май­но, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устатку­вання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, систе­ми телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо пе­редавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо). Можливі види лізингу за певними класифікаційними ознаками

наведено в табл.

ЗАГАЛЬНОВЖИВАНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЛІЗИНГУ

Класифікаційна ознака	Вид лізингу
D Строк використання об'єкта лізингу	• Оперативний (із неповною окупністю) • Фінансовий (із повною окупністю)
О Масштаб поширення лізинго­вих відносин	• Внутрішній (загальнодержавний) • Міжнародний
О Характер лізингових операцій	• Сервісний • Зворотний

57. Формування та використання виробничої потужності підприємства.

Вир-ча потужність під-ва характери­зує максимально можливий річний обсяг випуску продукції заздалегідь визначених номенклатури, асор­тименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації вир-ва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосо­вуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпо­рядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що на­даються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимір­ники за видами продукції (послуг).

Для багатономенклатурних виробництв потужність може ви­значатися також вартісним показником усього обсягу продукції (по­слуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають дво­ма вимірниками: у чисельнику — натуральні показники за ви­дами продукції; у знаменнику — загальний вартісний (грошовий) показник.

На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Три види потужності під-ва: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції діючого або будівництва нового під-ва Поточна (фак­тично досягнута) вир-ча потужність визначається періодич­но у зв'язку зі зміною умов вир-ва або перевищенням проектних показ­ників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність під-ва.Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в пев­них галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості, харчовій, транспортній, машинобудування та ін. галузі Величина вир-чої потужності під-ва формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є: номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється; кількість встановленого устаткування, розміри і склад вир-чих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та викори­стання площ протягом року; прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й ви­користання устаткування, зняття продукції з вир-чих площ, нормативи тривалості вир-чого циклу та трудомісткості про­дукції, що виробляється.

59 Організація виробничих процесів.

Виробничий процес — це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції.Головною складовою виробничого процесу є тех­нологічний процес — сукупність дій зі зміни та ви­значення стану предмета праці. На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі процеси, їх поділяють передусім за такими ознаками: призначен­ня, перебіг у часі, ступінь автоматизації.За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі. До обслуговуючих процесів належать складські і транспортні. За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. За ступенем автоматизації розрізняють ручні, механізовані, ав­томатизовані та автоматичні процеси. Виробничий процес та окремі його операції ма­ють бути раціонально організовані в просторі і часі. Для цього за проектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності еле­ментів виробничого процесу, передусім зменшення номенклатури продукції, яка виготовляється на кожній ділянці підприємства, а також різновидів виробничих операцій, що виконуються на робо­чих місцях. Принцип пропорційності потребує узгодження пропускної спро­можності всіх частин виробничого процесу, усієї взаємозв 'язаної си­стеми підрозділів і машин. Принцип паралельності передбачає одночасне виконання ок­ремих операцій і процесів. Додержання цього принципу є особли­во важливим у виготовленні складних виробів, що компонуються з багатьох деталей, вузлів, агрегатів, послідовне виробництво, яких потребувало б тривалого часу. Принцип прямоточності означає, що предмети праці в про­цесі обробки повинні пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях та операціях виробничого процесу, без зустрічних і зво­ротних переміщень. Для дотримання цього принципу цехи» дільниці, робочі місця (наскільки це можливо) розміщують за хо­дом технологічного процесу. Принцип безперервності потребує, щоб перерви між суміжни­ми технологічними операціями були мінімальними або їх було зовсім ліквідовано. Принцип ритмічності полягає в тім, що робота всіх підрозділів підприємства і випуск продукції мають здійснюватися за певним нтмом, планомірною повторюваністю. Принцип автоматичності передбачає економічно обгрунто­ване звільнення людини від безпосередньої участі у виконанні опе­рацій виробничого процесу. Особливо актуальною є реалізація цього принципу у виробництвах із важкими та шкідливими умовами праці. Принцип гнучкості означає, що виробничий процес має опе­ративно адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов, зв'я­заних із переходом на виготовлення іншої продукції або з її моди­фікацією. Принцип гомеостатичності полягає в тім, щоб виробнича система була здатною стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам.

60. Організаційні типи виробництва.

Особливості діяльності підприємства, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень істотно залежать від типу ви­робництва. Тип виробництва — це класифікаційна категорія ви­робництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенк­латури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенкла­турою продукції, малим обсягом випуску одинакових виробів, по­вторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлен­ня окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним. Ма­сове виробництво характеризується вузькою номенклатурою про­дукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення 50 однакових виробів.

Окремо виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовк| ляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослід-. них робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій. Важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта за­кріплення операцій.

Коефіцієнт закріплення операцій — це середня кількість тех­нологічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислюється за формулою: . де Кз.о. — коефіцієнт закріплення операцій;

п — кількість найменувань предметів, які обробляються на даній І рупі робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць;

т.— кількість операцій, що їх проходить г-й предмет у процесі обробки на даній групі робочих місць;

М — кількість робочих місць, для яких обчислюється Кз.о.. Робочі місця одиничного виробництва характеризуються вико­нанням різноманітних операцій над різними деталями в межах тех­нологічних можливостей устаткування. На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції Над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періо­дично партіями. Робочі місця масового виробництва характеризуються постій­ним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто к_зо = 1. Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить ви­робнича структура підприємства і його підрозділів, вибір техноло­гічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації ви­робництва та управління. Найбільш ефективним є масове вироб­ництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне ус­таткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу.

61. Суспільні форми організації виробництва.

Концентрація вир-ва означає його усуспіль нення через збільшення розмірів під-в, зосередження процесів вирва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих під-вах. У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації: агрегатну— збільшення одиничної потужності або продуктив­ності технологічних установок, агрегатів, устаткування; технологічну — укрупнення вир-чих одиниць (цехів, відділів, виробництв) під-ва; заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних під-в (заводів, фабрик, комбіна тів, вир-чих та інших об'єднань); що здійснює ться на засаді агрегатної та технологічної концентрації вир-ва. Показники рівня розвитку: середній розмір під-ва, частка великих під-в, частка дрібних і середніх під-в. Спеціалізація, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації вир-ва відображає процес зосередження діяльності під-ва на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. До предметно спеціалізованих відносять під-ва, що ви­пускають кінцеву, готову до споживання продукцію; подєтально спеціалізованих — під-ва з виготовлення окремих деталей та агрегатів і вузлів для комплектування готової про­дукції; технологічно (стадійне) спеціалізованих — самостійні вир-ва з виконання окремих стадій технологічного процесу ;

функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, під-ва із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.Показники рівня розвитку:частка основної продукції в загальному її обсязі, кількість видів технологічно однорідних виробів Конверсія як форма організації вир-ва ха­рактеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього вир-чого потенціалу під-ва на вир-во іншої продукції під впливом доко­рінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників роз­витку економіки.Об’єктні види: предметно функціональний. Показники рівня розвитку: частка цівільної продукції у загальному обсязі вир-ва. Кооперування є формою вир-чих зв'язків між під-вами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Об’єктні види: предметний, галузевий, регіональний, міждержавний. Показники рівня розвитку: частка покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів у загальному обсязі продукції, коофіцієнт кооперування (кількість під приємств-суміжників у розрахунку на один вид кінцевої продукції, частка окремих видів кооперованих поставок у загальному їхньому обсязі. Комбінування як специфічна суспільна форма організації вир-ва — це процес органічного поєднання в одному під-ві багатьох вир-в, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому. Об’єктні види: вертикальне (поєдна ння послідовних стадій обробки сировини), горизонтальне (на базі комплексного використання вихідної сировини), змішане. Показники рівня розвитку: частка виду продукції, що виробляється комбінатом у загальному обсязі її вир-ва в країні, частка напівфабрикатів, що переробляються на інший продукт за послідовною технологією, коофіцієнт комбінування (співвідношення валового обороту і товарної продукції) Диверсифікація будь-якого вир-ва є однією з поширених форм його організації за умов роз­виненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на ринку. Об’єктні види: різногалузева технологічно не зв’язана. Показники рівня розвитку:частка продукції інших галузей у загальному її обсязі.

62. Поняття, види інфраструктури.

Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Це своєрідний тил підприємства, без якого неможлива його нормальна робота. Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну. Виробнича інфраструктура – це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу інфраструктуру складають:

-допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства

-допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах

-магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Соціальна інфраструктура – це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціальнопобутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальну інфраструктуру складають:

-заклади громадського харчування

-установи охорони здоров’я

-спортині споруди

-заклади освіти, культури та відпочинку

-житлово-комунальне господарство.

63. Система технічного обслуговування підприємства

В рамках системи технічного обслуговування на підприємстві виконуються такі функції:

-ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування

-забезпечення робочих місць інструментом

-переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт.

-забезпечення електрикою і тепловою енергією, паром, газом тощо.

-забезпечення сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом.

До системи технічного обслуговування входять наступні підрозділи:

1.ремонтне господарство. Здійснює технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, модернізацію. Містить такі підрозділи:

-відділ головного механіка

-ремонтно-механічний цех

-ремонтно-будівельний цех

-цехові ремонтні бази

2.інструментальне господарство. Це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком. Містить такі підрозділи:

-інструментальний відділ

-інструментальний цех

-центральний інструментальний склад

-цехові інструментально-роздавальні комори

3.транспортне господарство. Займається перевезенням та вантажно-розвантажувальними роботами. Містить такі підрозділи:

-транспортно-технологічний відділ

-транспортний цех

4.енергетичне господарство. Містить такі підрозділи:

-відділ головного енергетика

-господарства: електросилове, теплосилове, газове, пічне, слабкострумове.

5.складське господарство. Утворюється сукупністю складів підприємства. Містить такі підрозділи:

-матеріальні склади

-виробничі склади

-збутові склади

64.Розвиток інфраструктури.

Розвиток виробничих та інфраст-руктурних об'єктів здійснюються в процесі капітального будівниц­тва, яке об'єктивно вважають специфічним елементом інфраструк­тури підприємства. Капітальне будівництво — це процес створення нових, реконструкції, розширення й технічного переоснащення діючих виробничих та інфраструктурних об'єктів підприємств або інших первинних суб'єктів господарювання.

До сфери капітального будівництва відносять:

1) спорудження будівель та об'єктів виробничого та невироб­ничого (соціального) призначення;

2) монтаж виробничого й невиробничого устаткування та інших засобів праці й соціальної діяльності;

3) проектно-пошукові та інші підготовчі роботи, зв'язані зі спо­рудженням нових і реконструкцією функціонуючих об'єктів вироб­ничого й соціального призначення;

4) капітальний і відновлюваний ремонти будівель і споруд ви­робничого та соціального призначення.

65. Державне економічне регулювання діяльності суб'єктів господарювання.

Будь-яка держава виконує низку функцій, що з них першочерговою та визначальною є функція регу­лювання економіки, тобто ступінь втручання дер­жави в процеси формування стратегії і тактики розвитку народного господарства в цілому, його окремих ланок, включаючи підприємства та інші суб'єкти господарювання. Метою державного регу­лювання економіки є досягнення найбільш ефек­тивного економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як економічними, так і адміністратив­ними методами, їх слід органічно поєднувати, ви­ходячи з того, якою мірою адміністративне регулю­вання відповідає вимогам об'єктивного розвитку, сучасного стану економіки. Зміст і форми практичної реалізації названих методів і принципів державного регулювання економіки знаходять відображен­ня у певній сукупності виконуваних державою економічних функцій. Обов'язковою передумовою державного регулювання економі­ки є створення необхідної правової бази. Правову основу такого регулювання становлять законодавчі та нормативні акти, котрі ви­значають порядок формування і функціонування елементів ринко­вого господарства.

Одна з головних функцій держави полягає в розробці та спри­янні здійсненню стратегії економічного розвитку народного гос­подарства. Стратегічні напрямки розвитку економіки мають бути визначені в процесі макроекономічного планування, котре треба визнати центральною ланкою державного регулювання. Дуже вагомою функцією держави у сфері управління економі­кою має стати регулювання інноваційних процесів та інвестицій­ної діяльності. Важливою економічною функцією будь-якої держави є перероз­поділ консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабі­лізація економіки й соціальний захист населення з метою сприян-' ня збалансованому й стабільному розвитку народного господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх верств суспільства і сфер його діяльності. Варто назвати ще одну дуже важливу соц-екон ф-цію деожави – моніторинг і регулювання процесів охорони і видтворення навколишнього природнього середовища.

66. Прогнозування розвитку підприємств.

Прогноз означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Про­цес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням.

Прогнозування розвитку (стану) підприємства або ор­ганізації — це процес наукового обгрунтування можливих кі­лькісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в ціло­му, окремих напрямів діяльності) в майбутньому, а також аль­тернативних способів досягнення очікуваного стану.

Процес прогнозування завжди базується на певних принципах: Цілеспрямованість — змістовий опис поставлених дослідних завдань; Системність — побудова прогнозу на основі системи методів і моделей, які характеризуються певною ієрархією та послідовністю; Наукова обгрунтованість — всебічне врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, використання світового досвіду; Багаторівневий опис — опис об'єкта складної системи, цілісного явища та складної структури; Інформаційна єдність — застосування інформації на одному рівні узагальнення і цілісності ознак; Адекватність об'єктивним закономірностям розвитку — виявлення та оцінка сталих взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта; Послідовне розв 'язування невизначеності — ітеративна процедура руху від виявлення цілей та умов, що склалися, до можливих напрямків розвитку; Альтернативність — виявлення можливості розвитку об'єкта різними траєкторіями, за різних і взаємозв'язків і структурних співвідношень. Система методів прогнозування формується з допомо­гою фіксування можливих і структурованих за певними озна­ками методів розробки прогнозів майбутнього стану (рівня роз­витку) того чи іншого суб'єкта господарювання.

67. Основи планування. Принципи і методи планування.

Планування як важлива функція управління підпри­ємством (організацією) — об'єктивно необхідний процес ви­значення цілей діяльності на певний період, а також засобів, способів та умов їх досягнення. Саме планування об'єднує структурні підрозділи підприємства (організації) загальною ме­тою діяльності, надає всім процесам однонапрямленості та ско-ординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно ви­користовувати наявні ресурси, професійно розв'язувати різ­номанітні управлінські завдання. Планування здійснюється відповідно до певних спе­цифічних принципів, перелік і сутність характеристик яких така: Вибір та обгрунтування цілей — вихідний пункт планування. Як правило, виділяють такі основні цілі: 1) науково-технічні; 2) вироб­ничо-технологічні; 3) господарсь­ко-економічні; 4) соціальні; 5) еко­логічні; Системність потребує охоплення плануванням: усіх сфер діяльності підприємства (організації); усіх тенденцій, змін та зворотних зв'язків у його (її) системі; Безперервність означає: підтримку безперервної планової перспективи та періодичну зміну го­ризонту планування; взаємоузгодженість довго-, серед-ньо- і короткотермінових планів; своєчасне коригування перспектив­них і поточних планів; Оптимальність використання ресурсів орієнтує на вимоги кон'юнктури ринку, впровадження досягнень со­ціального, науково-технічного та організаційного прогресу, повну реалізацію резервів ліпшого викорис-тання ресурсів; Збалансованість передбачає необхідну та достатню кількісну від­повідність між основними розді­лами і показниками плану, узгод­женість між необхідними та наяв­ними ресурсами Адекватність системи планування умовам діяльності об 'єктів потребує постійного перегляду та поліпшення методів планування, організації самого процесу розроб-ки планів підприємства (організації). Існують такі основні методи планцвання: ресурсний (урахування ринкових умов господарювання і наявних ресурсів за звичай застосовується за монопольного становища підприємства або слабкої конкуренції), цільовий (використовується за посиленої конкуренції і базується на попиті та пропозиції), екстраполяційний (визначається на основі динаміки в минулому сприпущенням, що темпи і пропорції буде збережено в майбутньому). Інтерполяційний метод є оберненим до екстраполяцій­ного. Це означає, що підприємство (організація) спочатку ви­значає мету для досягнення в майбутньому, а потім виходячи з неї визначає горизонти планового періоду та проміжні планові показники.

Дослідно-статистичний метод планування передбачає використання фактичних статистичних даних (середніх величин) за попередні роки для встановлення планових показників.

Чинниковий метод планування, який є більш обгрунто­ваним, базується на тім, що планові показники визначаються на підставі розрахунків впливу важливих чинників, які зумовлю­ють зміну цих показників. Цей метод застосовується передов­сім для планування ефективності виробництва (визначення мо­жливих темпів зростання продуктивності праці, зниження собі­вартості продукції тощо).

Найточнішим вважається нормативний метод плануван­ня, сутність якого полягає в тім, що планові показники розрахо­вуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів з урахуванням їх зміни внаслідок запровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді.

Балансовий метод планування дає можливість узгодити потреби підприємства (організації) з необхідними ресурсами. З цією метою розробляються спеціальні таблиці — баланси, в одній частині яких відображаються напрямки витрачання ресур­сів відповідно до виробничих потреб, а в іншій, — джерела над­ходження цих ресурсів. Баланси складаються для матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Матричний метод є дальшим розвитком балансового і передбачає побудову моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками.

68. Стратегічне планування розвитку підприємства.

Стратегічне планування – процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт по визначенню довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства. Першим рішенням при стратегічному плануванні є вибір цілей. Основна загальна ціль підприємства – це його місія. На основі її формуються стретегічні цілі підприємства. Після визначення місії починається діагностичний етап стратегічного планування, першим та найбільш важливим етапом якого є вивчення зовнішнього середовища діяльності підприємства. Далі йде вибір генеральної стратегії, потім аналіз стратегічних альтернатив, розробка функціональних та ресурсних субстратегій. Кінцевим єтапом є впровадження, контроль та оцінка результатів.

Види базових стратегій:

-стратегія зростання (виражає наміри підприємства збільшити обсяги продаж, прибутку, капіталовкладень тощо.)

-стратегія стабілізації (діяльність підприємства в умовах відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку).

-стратегія виживання (оборонна стратегія, що застосовується за умови глибокої кризи діяльності підприємства).

В рамках вибраної базової стратегії можливі декілька напрямків дій, які прийнято називати стратигічними альтернативами. Реалізація базової та альтернативної стратегій забезпечується подальною їх конкретизацією та розробкою функціональних та ресурсних субстратегій.

До функціональних субстратегій відносять:

- стратегію науково-дослідних та експерементально-впроваджувальних робіт;

- виробничу стратегію;

- маркетингову стратегію;

До стратегій ресурсного забезпечення відносять:

-кадрів та соціального розвитку;

-технічного розвитку;

-матеріально-технічного розвитку;

-фінансову;

-організаційну;

-інвестиційну;

Субстратегії є органічною складовою частиною єдиного цілого – загальної стратегії розвитку підприємства.

69. Тактичне та оперативне планування.

Відмінності між стратегічним і тактичним плануван­ням:

Перша— часова: стратегічне планування пов'язане з рішен­нями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду, а тактичні плани лише конкретизують і доповнюють стратегічні.

Друга — за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, ніж тактичне, що має вузьке спрямування.

Третя — сутнісно-змістова: якщо стратегічні плани окрес­люють місію діяльності підприємства, а також важливі загальні засоби виконання цієї місії, то тактичні чітко визначають усю сукупність практичних засобів, необхідних для здійснення на­мічених цілей.

Оперативне планування — завершальна ланка в сис­темі планування діяльності підприємства, основний важіль по­точного управління виробництвом; детальна розробка планів підприємства та його підрозділів на короткі проміжки часу (місяць, зміну).

Оперативне планування органічно сполучає два на­прямки роботи:

1) календарне планування (розробка оперативних планів і графіків виготовлення та випуску продукції);

2) диспетчеризація (комплекс робіт, який охоплює безпе­рервний оперативний облік, контроль і регулювання виконан­ня оперативних планів (ходу виробництва).

Основні завдання оперативного планування:

В забезпечення виконання плану виробничої діяльності з випуску продукції в заплановані строки за рівномірної роботи всіх підрозділів підприємства;

В установлення режиму роботи підприємства, що забезпе­чував би повне використання устаткування і робітників;

максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Види оперативного планування:

• Міжцехове оперативне планування — забезпечення коор­динування діяльності та необхідних виробничих пропорцій між цехами згідно з послідовністю технологічних процесів (заготов-чих, обробних, складальних) та функціями різних цехів (основ­них, допоміжних, обслуговуючих). Головне його завдання — узгодження номенклатури заготовок, деталей і вузлів, а також строків передачі з одного цеху в інші.

• Внутрішньоцехове оперативне планування — розробка ка­лендарних планів для виробничих дільниць і контроль їх вико­нання, розподіл робіт між дільницями та їх доведення до робо­чих місць, оперативне регулювання виробничих процесів.

Системи оперативного планування: Подетальна система як планово-обліковою одиницею користується деталлю певної назви. При цьому можуть засто­совуватися:складська система; система планування за нормами технологічних запасів, система планування за строками подачі, система планування за тактом потоку. За комплектної системи планово-обліковою одиницею служить об'єднаний за певними ознаками комплект деталей (ву­злів). Застосовуються також і її підсистеми: комплектно-вузлова; комплектно-групова; машинокомплектна. Розробку і реалізацію оперативних планів здійснює виробничо-диспетчерський відділ (диспетчерська служба) підприємства.

70 Бізнес-планування сутність, призначення, структура.

Бізнес-план (БП) — письмовий документ, в якому викла­дено сутність і способи реалізації підприємницької ідеї, охарак­теризовано ринкові, організаційні та фінансові аспекти майбут­нього бізнесу й особливості управління ним. БП є підставою для здійснення підприємницької діяльності, необхідною перед­умовою залучення інвестицій для процесу розробки і реалізації

підприємницької ідеї, будь-яких інноваційно-інвестиційних проектів.

Функції БП. У ринковій системі господарювання БП ви­конує дві важливі й практично значущі функції: зовнішню (озна­йомлення заінтересованих ділових людей із сутністю та ефек­тивністю реалізації нової підприємницької ідеї) і внутрішню (розробка системи управління реалізацією підприємницького проекту).

Типова класифікація БП:

• за сферою бізнесу виробництво, будівництво, торгівля, надання платних послуг, посередницька діяльність тощо;

• за масштабами бізнесу малий, середній, великий;

• за характером продукту бізнесу -» традиційний, принци­пово новий, продукти виробничо-технічного та споживчого при­значення.

Цілі розробки БП як багатофункціонального доку­мента:

• налагодження комунікацій між підприємцем і майбутні­ми постачальниками, продавцями та найманими працівни­ками;

• проектування системи управління започатковуваним біз­несом у конкретній сфері діяльності;

• своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла;

• формування та розвиток управлінських здібностей підпри­ємця;

• перевірка переконливості власної підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'я­зковою за умови започаткування нового діла; вона передбачає розробку концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні та слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія і можливі стра­тегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпо­середня розробка конкретного БП.

Типові розділи БП: резюме; галузь, фірма та її продукція (послуги); дослідження ринку; маркетинг- план; виробничий план; організаційний план; оцінка ризиків; фінанасовий план.

71. Загальна характеристика продукції, робіт та послуг.

У процесі виробництва людина взає-модіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто спо­живною вартістю, речовиною природи, пристосова-людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізуєть­ся у вигляді конкретного продукту (продукції, виро­бу). Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного про­цесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для спожи-йання продуктом (виробом).

В промисловому виробництві ре­зультатом (продуктом) праці є продукція, на під­приємствах транспорту — відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи ту відстань), а в установах зв'язку та бан­ках — надані юридичним і фізичним особам послу­ги. Іноді продукт праці є водночас і виробленою родукцією, і виконаною роботою, і наданою послу­гою (наприклад, полагоджені годинник, телевізор, холодильник, взуття тощо).

Номенклатура продукції — перелік найменувань виро­бів, завдання з випуску яких передбачається планом виробницт­ва продукції.

Асортимент — сукупність різновидів продукції кожного найменування, що відрізняються відповідними техніко-еконо-мічними показниками (типорозмірами, потужністю, продуктив­ністю, дизайном тощо).

Натуральні одиниці виміру обсягу продукції: штука, тонна (центнер, кілограм), тонно-кілометр, метр (лінійний, квадратний), кіловат-година.

Вартісні показники (грошові одиниці): продукція (валова, товарна, реалізована, чиста), вартість роботи (послуги).

Товарна продукція — загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених для продажу (реалізації) різним споживачам.

Валова продукція — показник її обсягу, який, крім еле­ментів, що входять до складу товарної продукції, включає та­кож зміну залишків незавершеного виробництва, вартість сиро­вини та матеріалів замовника (давальницької сировини) і деякі інші елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності підприємства. При цьому динаміка залишків незавер­шеного виробництва враховується лише на тих підприємствах машинобудування і металообробки, де тривалість виробничого циклу перевищує два місяці.

Реалізована продукція — обсяг запланованого продажу або фактично реалізованих на ринку виробів. Вона визначаєть­ся на основі товарної продукції з урахуванням зміни залишків нереалізованих виробів у розрахунковому періоді.

Чиста продукція — заново створена на підприємстві вар­тість. Кількісно вона визначається вилученням з товарної про­дукції вартості уречевленої праці (матеріальних витрат та амор­тизаційних відрахувань).

72. Формування програми випуску продукції.

Найважливішим розділом плану господарської діяльності та розвитку будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробництва про­дукції), тобто конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції визначеної номенклатури та асорти­менту, а також належної якості, на певний календарний період (місяць, квартал, рік, кілька років). Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній формах, то виробнича про­грама підприємства має дві складові: перша —обсяг виробництва в натуральних вимірниках; друга — вартість обсягу виробництва продукції. З урахуванням цього здійснюються розробка і формуй вання виробничої програми (рис. 14.2). Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму са­мостійно, використовуючи: вихідні дані про виявлений у процес вивчення ринку попит; портфель замовлень на продукцію та по­слуги інших споживачів, що відображає його постійні прямі гос­подарські зв'язки; державні контракти (державне замовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину, а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів (державного замовлення) на виготовлення і продаж су­спільне важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в процеси господарювання, що базуються на ринкових відносинах, є недопустимим.

Ресурсне обгрунтування виробничої програми підпри­ємства полягає в її узгодженні (визначенні можливості вико­нання) з необхідними виробничими потужностями, трудови­ми, матеріальними та інвестиційними ресурсами. Головне завдання полягає в тому, щоб правильно визначити максимально можливий випуск конкретних видів продукції з діючих виробничих потужностей та необхідним їх додаткове введення в дію в розрахунковий період.

73. Матеріально-технічне забезпечення виробництва.

Організація матеріально-технічного забезпечення виробництва включає: визначення потреби в матеріально-техні­чних ресурсах, їх пошук і придбання; організацію доставки, зберігання та видачі окремим споживачам на підприємстві. Такі господарські операції безпосередньо здійснює відділ матеріаль­но-технічного постачання підприємства.

Форми матеріально-технічного забезпечення вироб­ництва:

1) організація забезпечення виробництва матеріально-технічними ресурсами за прямими зв 'язками, тобто їх прид­бання безпосередньо у підприємств-виробників. У такий спосіб поставляються здебільшого ті ресурси, які споживаються постій­но і у великій кількості, а також складне устаткування та вироби на індивідуальне замовлення;

2) організація матеріально-технічного забезпечення вироб­ництва через посередників (оптові фірми та магазини). Вона застосовується тоді, коли певні види ресурсів необхідні вироб­ництву в невеликій кількості, споживаються періодично і нере­гулярно.

Системи забезпечення виробничих цехів (дільниць) сировиною, матеріалами та комплектуючими виробами:

1) децентралізована (пасивна): застосовується на підпри­ємствах одиничного і дрібносерійного виробництва; склад видає матеріали на разові вимоги цехів, які самостійно їх одержують і транспортують;

2) централізована (активна): застосовується за умов ма­сового і великосерійного виробництва зі стабільною номенк­латурою та ритмічним споживанням матеріалів; склад достав­ляє матеріали у виробничий цех безпосередньо на робочі міс­ця відповідно до календарного графіка в межах виділеного лі­міту;

3) система «точно за часом» є найдосконалішою та найефективнішою; застосовується за умов інтегрованої системи виробництва і постачання, коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким кален­дарним графіком.

Всі матеріали на виробництві витрачаються на такі потреби: основне виробництво, виготовлення технічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, капітальне будівництво. Загальний запас матеріалів визнач за формулами: максимальний (Мзмах = Мg * (t_надх+ t_підг + t_попов)); мінімальний (Мзміn = Мg * (t_підг + t_попов)); середній (Мзсер = Мg * (t_надх/2 + t_підг + t_попов)). Мg – сер добові витрати матеріалу в натур вигляді, t_надх – інтервал надходження матеріалів в днях, t_підг – час на підготовку матеріалів для споживання, t_попов – час терміну поповнення запасів.

Регулювання запасів матеріалів на підприємствах переважно здійснюється за системою: 1) «максимум-мінімум», за якою запаси поповнюються до рівня не нижчого їхньої мі­німальної величини, але після надходження чергової партії не можуть бути більшими за встановлену максимальну величину. У зв'язку з цим визначають «точку замовлення» як суму підго­товчого і страхового запасу та запасу на час від моменту офор­млення замовлення до надходження матеріалів.

2) Система стандартних партій;

3) Система стандартних інтервалів.

74. Якість та конкурентоспроможність продукції.

В Кожний виріб має споживну вартість, що характеризує сукупність властивостей продукту праці, який задовольняє певну потребу, тобто корисність будь-якої речі.

В Зі споживною вартістю безпосередньо зв 'язанаякість продукції, яка, проте, не тотожна їй, оскільки та сама спо­живна вартість може бути корисною не в однаковій мірі.

В На відміну від споживної вартості якість продукції виражає міру й придатності, тобто кількісний бік суспільної споживної вартості, і є її визначальною ознакою. Якість, як економ категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Характеристика рівнів якості продукції.

• Рівень якості—це кількісна характеристика міри придат­ності продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визна­чення абсолютного, відносного, перспективного та оптималь­ного їїрівнів.

• Абсолютний рівень характеризує якість виробу певного виду, що виготовляється підприємством у поточному періоді. Він визначається обчисленням узятих для його вимірювання показників без їх порівнювання з відповідними показниками ана­логічних виробів.

• Відносний рівень якості окремих видів нової продукції визначається порівнюванням їх техніко-екеплуатаційних та економічних показників з абсолютними показниками якості найліпших аналогічних вітчизняних і зарубіжних зразків.

• Перспективний рівень якості виробів — такий рівень, якого можна досягти в майбутньому, ураховуючи пріоритетні напрямки й темпи розвитку науки і техніки.

• Оптимальний рівень якості — такий рівень, за яко­го загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання (експлуатацію) продукції за конкретних умов її споживання є мінімальною.

Конкурентоспроможність продукції—сукуп­ність її властивостей, що характеризує міру задо­волення конкретної потреби проти наявної на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати певні переваги над виробами інших товаровиробників.

Конкурентоспроможність товарів закла­дається ще на стадії проектування виробів. У про­цесі виробництва матеріалізуються визначальні елемен­ти конкурентоспроможності продукції: якість і витра­ти. Моделювання і визначення рівня конкурентоспромо­жності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалізації) на відповідному ринку.

Кількісна оцінка конкурентоспроможності одно-параметричної продукції (К_п) здійснюється за формулою: Кп = Еоп / Епк * k'₁ * k'₂ * k'₃ , де Е_оп, Епк — ефективність відповідно оцінюваної продукції та продукції-конкурента;

k'₁, k'₂,k'₃ — коригуючі коефіцієнти, що враховують конку­рентні переваги.

• Ефективність продукції визначається через зіставлен­ня її корисного ефекту за нормативний строк служби із сукуп­ними витратами за життєвий цикл виробу.

• Корисний ефект виробу звичайно обчислюється за од­ним показником, визначеним для оцінки конкурентоспро­можності (продуктивність, потужність, енергоємність, ка­лорійність тощо).

• Сукупні витрати за життєвий цикл виробу включають витрати, що пов'язані з маркетингом, конструкторсько-тех­нологічною підготовкою виробництва, безпосереднім ви­готовленням і сервісним обслуговуванням.

75. Поняття про витрати і собівартість продукції, робіт і послуг.

Витрати формуються в процесі використання матеріальних і фінансових (грошових) ресурсів для досягнення певної мети діяльності підприємства (організації). Вони мають різну цільову спрямованість, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, пов'язані з безпосереднім виконанням підприємством (організацією) своєї основної функції-виготовлення продукції (надання послуг).

Поточні витрати мають циклічний або безперер­вний характер. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент тощо), а другі здійсню­ються постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персо­налу тощо).

Витрати майже завжди здійснюються в натураль­ній та грошовій формах. Планування й облік витрат чин­ників виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяль­ності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки лише вона виражає вартість продукції (послуг).

Заведено відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції (послуг) у певному періоді, тобто спи­суються на неї (них), і реальні грошові виплати. Перші витрати пов'язані з виготовленням продукції (наданням по­слуг) незалежно від того, коли придбано відповідні матері­альні ресурси чи найнято робочу силу. Другі — це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуго­вують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.

Собівартість продукції — це грошова форма вит­рат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використан­ня всіх ресурсів підприємства, а, отже, і рівень техніки, тех­нології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресур­си, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організа­цію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість продукції є одним із важливих показників ефек­тивності виробництва, має безпосередній зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість служить базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукцію, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції (послуг) важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають.

76. Класифікація витрат.

Необхідно розрізняти витрати загальні (сукупні) та на одиницю продукції.

Загальні (сукупні) витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Величина таких витрат залежить від тривалості періоду та кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції розраховуються як се­редні величини за певний період, якщо продукція виготов­ляється постійно або серійно. В одиничному виробництві вит­рати на виріб формуються як індивідуальні.

Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю при­росту обсягу виробництва, тобто , де С_г — граничні витрати; — приріст загальних витрат; — приріст обсягу продукції на одиницю її натурально­го виміру. Показник граничних витрат використовується для обґрун­тування доцільності зміни обсягу виробництва продукції.

Сутнісна характеристика окремих видів витрат підприємства (організації):

Елементні витрати є структурно однорідними і первин­ними, мають єдиний економічний зміст. До них належать мате­ріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потре­би, амортизаційні відрахування, інші витрати.

Комплексні витрати є різнорідними за складом, охоплю­ють кілька елементів витрат, їх групують за економічним при­значенням у процесі калькулювання та організації внутрішньо­виробничого економічного управління (наприклад, загально-виробничі та адміністративні витрати, витрати на збут, втрати від браку тощо).

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їхня загальна величина не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). Вона стрибкоподібно змінюється лише за істотної зміни виробничої та організацій­ної структури підприємства (іншого суб'єкта підприємницької діяльності).

До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва й суто управлінські видатки. На практиці виділяють у складі постійних так звані умовно-постійні витрати, які змінюються (хоч і не істотно) під впливом збільшення або зменшення обсягу виробництва.

Змінні витрати—це витрати, загальна величина яких за пев­ний період залежить від обсягу виготовленої продукції. В їхньому складі виокремлюють пропорційні та непропорційні витрати.

Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно об­сягу виробництва. До таких витрат належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату робітників.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва. Вони мають місце тоді, коли збільшення об­сягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату пращ, додаткові рекламні та торговельні витрати тощо. Дегресуючі витрати збільшуються повільніше, ніж зростає обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та ус­таткування, на ремонт, інструмент тощо.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певних видів продукції. Вони можуть бути розраховані прямо на фізичну одиницю виробу. Якщо на підприємстві (у його структур­ному підрозділі) виготовляється один різновид продукції, то всі витрати є прямими.

Непрямі витрати не можна безпосередньо визначити за окремим різновидом продукції, оскільки вони пов'язані з виготов­ленням різних виробів (заробітна плата обслуговуючого й управ­лінського персоналу, утримання та експлуатація засобів праці).

Співвідношення прямих і непрямих витрат залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної струк­тури, застосовуваних методів нормування та обліку витрат підприємства.

77. Кошторис виробництва.

Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складається за такими економічними елементами:

-матеріальні витрати (містять витрати на сировину, напівфабрикати, виробничі послуги, допоміжні матеріали, паливо і енергію, пошук природної сировини тощо).

-заробітна плата (всі форми оплати штатного і позаштатного персоналу).

-відрахування на соціальні потреби (відрахування на соціальне страхування, пенсійний фонд, фонд сприяння зайнятості тощо).

-амортизація основних фондів.

-інші витрати (оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, страхування, винагорода за винаходи тощо).

Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. Кошторис виробництва обчислюється по кожному елементу на підставі планових обсягів продукції, норм і цін. Причому на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальнюючим. На середніх та великих – кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб тощо).

78. Групування витрат виробництва за статтями калькуляції.

Калькулювання—це процес обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання використовується для: а) обґрунтування цін на вироби; б) обчислення рентабельності виробів; в) аналізу собівартості однакових виробів на різних підприєм­ствах; г) визначення ефективності організаційно-технічних за­ходів.

Об'єкти калькулювання — це та продукція чи ро­бота (послуга), собівартість яких обчислюється. Головним об'єктом калькулювання є готові вироби, що реалізуються на ринку.

Типова номенклатура статей калькуляції в матеріальному виробництві: 1. «Сировина і матеріали», 2. «Енергія технологічна» (паливо, ел енергія, пар, газ), 3. «Основна заробітна плата виробників», 4. Додаткова заробітна плата виробничих робіт­ників, 5. Відрахування на соц потреби 6. «Утримання й експлуатація машин та ус­таткування» (амортизація, оплата праці, обслуговуючого персоналу). 7. Загально- виробничі витрати. 8. Заг- господарські витрати. 9. Затрати на підготовку та освоєння виробництва. 10. Позавиробничі витрати (витрати на маркетингові дослідження), 11. Інші витрати.

79. Собівартість різних видів продукції

На підприємстві обчислюють собівартість валової товарної та реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосс ся для внутрішніх потреб підприємств з нестабільною велич залишків незавершеного виробництва. Вона визначаєт підставі кошторису виробництва з урахуванням зміни витрат майбутніх періодів і резерву майбутніх ппатежів. Собівартість товарної продукції визначається корегуванням собівартості валової продукції на зміну залишків незавершеного виробництва. Собівартість товарної продукції є виробнича і повна(комерційна). Виробнича собівартість товарної продукції- це зміна залишків незавершеного виробництва С_вт= С_вп+- З_нзв.

Якщо до виробничої собівартості товарної продукції добавити комерційні витрати, ми отримаємо повну собівартість товарної продукції С_птп= С_втп+ В_ком.

Собівартість реалізованої продукції обчисл з допомогою корегування собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції С_р= Сптп+ (С_тпп — С_тпк)

80 Управління витратами на підприємстві

Система управл витратами включає в себе такі елементи: коригування витрат, планування, облік та аналіз витрат, стимулювання економії ресурсів, зниження витрат. В процесі планування обчислюють такі показники: кошторис витрат виробництва, собівартість товарної та реалізованої продукці, собівартість окремих видів і рівень витрат на одиницю продукції. В процесі планування втсановлюються граничні загальні витрати по підрозділам та по підприємству вцілому. Існують 2 методи визнач собівартості в ціні продукції: 1. Метод повних витрат. В основі цього методу лежить калькуляція собівартості одиниці продукції за статтями витрат. Перевага цого методу – це простота розрахунку. До недоліків можна фіднести, що цей розрахунок не повязаний із зміною обсягу виробництва і також не враховується попит і можливості продажі продікції.2.Метод обліку прямих витрат – базується на поділі витрат на постійні і змінні. При визначення ціни цим методом розраховується початок з ціни продажу мінус річний обсяг вир-ва та реалізації продукції. Розраховується спочатку з ціни продукції а далі визначаються лише змінні витрати .

Маржинальний дохід. МД=В-С_зм МД-С_пв=П

Розподіл витрат дозволяє визначити критичний обсяг вир-ва продукції- обсяг беззбитковості –це той обсяг при якому виручка при реалізації продукції = витратам на її виробництво .

Наслідок-наявність постійних витрат під-ва до певного критичного обсягу є збитковим . Протягом зростання обсягів продукції частка постійних витрат в загальній їх сумі знижується , зменшуються збитки і після досягнення критичного обсягу вир-во стає рентабельним . Економічна суть маржинального доходу говорить про те , чи буде мати під-во прибуток при зміні обсягів вир-ва. Критичний обсяг вир-ва в грошовому виразі можна представити таким чином В_кр =С_пв+С_зв.

81 Шляхи зниження витрат виробництва.

На величину витрат на вир-во впливають різноманітні фактори . Фактором являється те що безпосереднє позитивно чи при певних умовах негативно впливає на величину витрат. До факторів зниження собівартості відносять: підвищення технічного рівня вир-ва; вдосконалення організації вир-ва; зменшення структури та обсягу продукції; загальногалузеві фактори.

Шляхи зниження собівартості - це більш загальні поняття за рахунок чого може знижуватись собівартість. Основними шляхами зниження собівартості є скорочення тих витрат, які мають найбільш питому вагу в її структурі. Першим шляхом зниження собівартості є зниження витрат, які мають питому вагу є зниження витрати, які мають більшу питому вагу; покращення використання оборотних коштів; покращення використання трудових ресурсів. Джерелами зниження собівартості є ті витрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме затрати уречевленої праці за рахунок покращення використання засобів та предметів праці. 2- м джерелом є затрати праці- можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці. 3- адміністративно- управлінські витрати.

82. Сутнісна характеристика ціни, їх види.

Ціна - це грошовий вираз вартості товару (про­дукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни ви­робництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни вико­нують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільну та стимулюючу.

• Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тому, що ціна виступає як засіб обліку та вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

• Розподільна функція забезпечує за допомогою цін, які відхиляються від вартості, перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання і населення.

• Стимулююча функція цін використовується для моти­вації підвищення ефективності господарювання, забезпечен­ня необхідної дохідності (прибутковості) кожному продуцен­ту, посереднику та безпосередньому продавцю товарів ви­робничого і споживчого призначення.

Види цін:

Централізовано фіксовані та регульовані ціни вста­новлюються державою на ресурси, що впливають на загаль­ний рівень і динаміку цін, на товари та послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послу­ги), виробництво (надання) яких зосереджене на підприємствах (в організаціях), котрі займають монопольне станови­ще на ринку.

Договірні ціни встановлюються на підставі домовле­ності між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) на певні обсяги продукції та строки її поставки.

Вільні ціни—це ціни, що визначаються підприємством (організацією) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни через антимонопольну полі­тику, регулювання умов оподаткування і кредитування для окремих груп підприємств.

Світові ціни—грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються на світовому ринку. Вони визнача­ються: для одних товарів - рівнем цін країни-експортера; для інших- цінами бірж або аукціонів; для деяких готових виробів—цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-тех­нічного призначення, товари масового споживання і закупі­вельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлю­ються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (со­бівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, з яких справ­ляється акцизний збір); суми ліцензійного збору (для алко­гольної продукції).

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збуто­вими, заготівельними організаціями, оптово-посередницьки­ми фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють діяльність відповідно до затвердженого статуту. Вони включають оп­тову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на до­дану вартість, акциз, ліцензійний збір, а також витрати цих підприємств (організацій) на закупівлю, збереження, фасу-вання, транспортування й реалізацію продукції з урахуван­ням одержання прибутку, необхідного для нормальної діяль­ності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговель­ними підприємствами, підприємствами громадського хар­чування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Тарифи вантажного та пасажирського транспор­ту відображають плату за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників ван­тажів та іншого населення.

Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, що надаються фізичним та юри­дичним особам.

83. Методи встановлення цін на продукцію підприємства.

Методи ціноутворення:

1. Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс при­буток» є найпростішим і широко застосовується в практиці. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою: Ц = СВ + П,

де СВ — середні витрати на виготовлення виробу (со­бівартість);

П — величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого} при­бутку вважається різновидом методики визначення ціни на за­саді середніх витрат. Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру при­бутку, який підприємство передбачає одержати від продажу пев­ної кількості продукції. За умови прямолінійної динаміки залеж­них величин ціна встановлюється з використанням формули: Ц = Сзм.о + (Спост + Пзаг)/N., де С_{зм о}—змінні витрати на одиницю продукції (послуги); С_пост-постійні витрати на цю продукцію (послугу) за пев­ний період (квартал, рік); П_заг-загальна сума прибутку, яку можна одержати від про­дажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3. Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявле­ного) попиту.

4. Метод ціноутворення «зарівнем поточних цію) («зарівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встанов­люють як функцію цін на аналогічну продукцію конкурентів. Залежно від особливостей продукції та типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (ус­тановлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи ниж­че за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуван­ням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і засто­совується для одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови про­дажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. Унаслідок викорис­тання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

7. Метод установлення ціни за місцем походження това­ру полягає в тім, що товар передається транспортній органі­зації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї вит­рат на доставку означає відповідні дії підприємства (органі­зації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних вит­рат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

9. Застосування методу встановлення зональних цін поля­гає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у ме­жах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспорт­них витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) бере конкретний ра­йон (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, яка дорівнює вартості по­ставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11. Метод установлення ціни із прийняттям на себе вит­рат на поставку означає, що підприємство (організація) част­ково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару покупцям (клієнтам) для стимулювання надходження замовлень.

12. Установлюючи ціни зі знижками, підприємство-продавець зменшує свою вихідну ціну з урахуванням дострокової оплати ра­хунків, закупівлі великого обсягу продукції або позасезонної її за­купівлі тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати стабільний рівень виробництва протягом року.

84. Поняття про основні результати виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємства.

Рез-ти госп. та комерційної діяльності х-ться такими показниками:

1) Валова продукція – заг обсяг продукції, робіт та послуг, які вироблені на підприємстві за певний період і визначається в поточних та в співставних цінах.

2) Виручка від реалізації – сума коштів, які надійшли на розрахугковий рахунок підприємства за відвантажену продукцію, виконані роботи та надані послуги; до складу виручки від реалізації включають матеріальні витрати та прирівнянні до них, валовий дохід (ЗП + Прибуток), ПДВ, акцизний збір.

3) Валовий доход – економ категорія, яка представляє реалізовану новостворену вартість на підприємстві. Визначається, як різниця між грошовою виручкою від реалізації продукції і матеріальними витратами, включаючи амортизацію ВД = Вг – (МВ+А)

4) чиста продукція – новоствореня вартість на підприємстві, вона не залежить від грошової виручки і створюється навіть при відсуткості реалізації. Кількістно візначається, як різниця між к-тю виробленої продукції і матеріальними витратами включаючи амортизацію ЧП = Ов – (МВ+А).

5) добавлена вартість – це вартість сировини, материалів, комплектуючих виробів, яка додається до виробленої продукції на всіх стадіях виробничого циклу і визначається, як різниця між кількістю валової продукції та матер витрат ДВ = Овп – МВ.

6) грошовий потік – це власні кошти підприємства, до яких входять чистий прибуток і амортизаційні відрахування ГП = Пч+А.

7) чистий доход – це ек категорія, яка являє собою вартість додаткового продукту. Кількісно розраховується: різниця між вартістю та повною комерц собівартістю: ЧД = Ов – Ск(п)

8) маржинальний доход – це різниця між грошовою виручкою від реалізованої продукції та змінними витратами: МД = Вг – Сзм

9) прибуток – реалізована частина чистого доходу. К-сно визначається, як різниця між грошовими витратами від реілізованої продукції без ПДВ та акцизного збору і комерційної собівартістю: П = Вг - (ПДВ + АЗ + Ск(п)).

85. Поняття про прибуток і його місце в економіці підприємства

Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за голов­ний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприє­мства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечен­ня всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямуєть­ся на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні ста­білізацію його на певному рівні.

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалі­заційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від про­дажу продукції (без урахування податку на додану вартість і ак­цизного збору) та її повною собівартістю.

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину ви­трат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на пев­ний період і за обчислення прибутку (П ) відраховують від вируч­ки, тобто

П_р=В_р-С_рнв-С_н, де В — виручка від продажу продукції; С_рнв - собівартість про­даної (реалізованої) продукції за неповними витратами; С_н— витра­ти, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на пев­ний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вва­жають головним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чин­ників у плановому (розрахунковому) періоді.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) варті­стю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (де­монтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

86. Види прибутку підприємства.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і при­буток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибу­ток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток.

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загально­вживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.

Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

Операційний прибуток, що його часто називають чистим при­бутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від про­дажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне при­буток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

87. Платежі з прибутку підприємства до державного бюджету і до поза-бюджетних фондів

Держ органи суворо регламентують оподаткування прибутку. Згідно з Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” оподаткований прибуток По обчисл за формулою: П₀=Д_В-(В_В+АВ), де Д _в - валовий дохід за певний період; В_в - валові витрати за той самий період; АВ - сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.

Обєктом оподаткування є БПП , базова ставка податку= 30%. Ставка оподаткування для підпр-в АПК =15%, для підпр- в- посередників, грального бізнесу, лотерей= 45- 60%. При обчисленні суми податку, що підлягає внесенню до бюджету від суми БПП піднімаються інші податки: 1. Податок на землю 2. Податок з власного транспорту. 3. Податок на майно. 4. Сума громадських коштів в межах 4- х % БПП, який перераховується на благодійних засадах та закладів освіти, культури, охорони здоровя. 5. Ін- і витрати на утрим обєктів соціального і культурного призначення. Звільняється від оподаткування прибуток, який отримується від вир- ва С/Г продукції, яка підлягає переробці на власних потужностях, може повністю звільнитися від оподаткування прибутку підприємства на яких працюють інваліди, деякі податкові платежі підприємств вносяться до дер бюджету не за рахунок прибутку, а за рахунок собівартості продукції. Так створюється пенсійний фонд, дер фонд зайнятості і фонд соц страхування.

88. Розподіл прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства

У фінансовій політиці підприємства важливе, місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансуван­ня інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів влас­ників (інвесторів).

Прибуток, що залишився після оподаткування (чис­тий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.

Відповідно до принципових (головних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами робо­ти (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розпо­ділений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційно­го фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

Цю загальну схему розподілу прибутку можна конкретизувати стосовно підприємств із різними організаційно-правовими форма­ми. Це стосується насамперед акціонерних товариств (підприємств). Як відомо, власники акцій одержують частину корпоративного прибутку у вигляді дивідендів (доходу інвесторів на вкладений капітал). Щодо акціонерного підприємства дивіденди можна роз-438 глядати як плату за залучений від продажу акцій капітал.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначно впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Спря­мування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і висо­кий рівень таких збільшують попит на акції та підвищують їхній ринковий курс. Водночас обмежується власне джерело фінансу­вання, ускладнюється розв'язання завдань перспективного розвитку

підприємства. Підприємство мусить вибирати таку дивідендну політику, яка відповідала б конкретним умовам його діяльності. Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) ви­плата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) ви­плата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибут­ку; 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додат­ковим випуском акцій.

Розподіляючи прибуток підприємства, величину дивіденду у відсотках (d) визначають за формулою: d = (Пд / Кст) * 100, де П_д — частина прибутку, що спрямовується на виплату диві­дендів;

К_ст— статутний капітал (фонд) підприємства.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (D) відповідно становитиме: D = Пд / Na, де Nа - кількість акцій, що формує величину статутного капі­талу (кількість проданих акцій).

89. Поняття про рентабельність. Система показників рентабельності.

Рентабельність — це відносний показник ефективності ро­боти підприємства, що в загальній формі обчислюється як співвідно­шення прибутку і витрат. Видокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції.рентабельність інвестованих ресурсів обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність активів (Р_а) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчис­люється за формулою Ра = (Пз / Ка) *100, де П_з—загальний прибуток підприємства за рік; К_а — середня сума активів за балансом;

Рентабельність власного капіталу (Р_вк) відображає ефек­тивність використання активів, утворених за рахунок власних коштів: Рвк = (Пч / Кв) * 100, де П_ч—чистий прибуток підприємства в розрахунковому році; К_в — величина власного капіталу, яка береться за балансом як сума активів за відрахуванням усіх боргових зобов'язань;

Рентабельність акціонерного капіталу (Р_ак) визначає верхню межу дивідендів на акції та обчислюється за формулою: Рак = (Пч / Кс(а)) * 100, де Кс(а) — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій);

Рентабельність продукції (PJ характеризує ефективність витрат на її виробництво та збут. Вона визначається за формулою: Рп = (Пр / Ср) * 100, де Пр — прибуток від реалізації продукції за певний період; Ср — повна собівартість реалізованої продукції;

Рентабельність одного виробу (Р₍) розраховується за формулою: Рі = ((Ці - Сі) / Сі) * 100, де Ці, С_і, - відповідно ціна і повна собівартість і-го виробу.

91. Оцінка фінансового стану підприємства

Фінансово-економічний стан підприємства характери­зується рівнем його прибутковості та оборотності капіталу, фінансовою стійкістю і динамікою структури джерел фінансування, спромож­ністю своєчасно розраховуватися за борговими зобов'язаннями.

У правильній оцінці фінансових результатів діяльності заіь тересовані керівництво і власники (засновники) підприємства, стра­тегічні інвестори, партнери, кредитори, державні органи, а також конкуренти на зовнішньому та внутрішньому ринках. Кожний із них (юридичних і фізичних осіб) має власні інтереси, рівень реалізації яких залежить від фінансових результатів діяльності конкретного підприємства. Для оцінки фінансоио-економічного стану підприємства використовується певна інформаційна база. Вона включає звіт про фінансові результант роботи і баланс підприємства на певну дату (кінець кварталу, року).

Баланс підприємства має дві частини: 1) актив, в якому відоб­ражається склад ресурсів, що забезпечують діяльність підприєм­ства; 2) пасив, який характеризує джерела їхнього формування. В активі балансу фіксуються ресурси, які за своєю природою розмежовуються на матеріальні, нематеріальні та фінансові. У трьох розділах активу балансу підприємства відображаються ре­сурси відповідно до зростання рівня ліквідності. Найбільшу (абсо­лютну) ліквідність мають гроші та їхні еквіваленти, які служать платіжним засобом та можуть швидко реалізовуватися на ринку. У пасиві балансу кошти підприємства складаються з двох частин — власного і залученого капіталу в різних формах за­боргованості. Власний капітал формується з двох основних джерел: 1) внесків власників підприємства або вартості прода­них акцій акціонерного товариства, що утворюють статутний капітал (фонд); 2) акумульованого (нерозподіленого між влас­никами і працівниками) прибутку від діяльності підприємства. У цій частині балансу виокремлюються також зобов 'язання: довгострокові (ті, що погашаються не раніше ніж через рік після складання балансу) і короткотермінові (ті, які виконуються про­тягом одного року); вони включають кредити й різні форми кредиторської заборгованості—за одержані товари, видані век­селі, за розрахунками із заробітної плати, сплати податків, відра­хувань на соціальні заходи тощо.

92. Загальна характеристика і методологія визначення ефективності виробництва.

Ефективність виробництва — це комплексне відобра­ження кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу.

У зарубіжній практиці для характеристики результативності гос­подарювання широко застосовується термін «продуктивність си­стеми виробництва та обслуговування», тобто ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виготовлення різноманітних товарів і надання послуг. Отже, ефективність виробництва і продуктивність сис­теми — це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. До цього можна лише додати, що за­гальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продук­тивність праці та прибутковість виробництва.

Сутнісна характеристика ефективності виробництв тивності системи) відображається в загальній методології її виз­начення: Ефективність(продуктивність) = Результати / Ресурси (витрати).

Розрізняють результат самого процесу вир- ва, який може виступати у вигл прибутку і кінцевий народно- госп результат, який крім обсягу виготовленої продукції враховує її споживчу вартість, її значимість для суспільства. Існує видова класифікація: За одержаним результатом (наслідками)- Економічна і Соціальна; За типом економічного зростання виробництв- Екстенсивного розвитку та Інтенсивного розвитку; За структурою організації виробництва- Робочого місця, Виробничого підрозділу, (дільниці, цеху, виробництва) і Підприємства в цілому; За місцем одержання ефекту- Локальна (комерційна) і Народногосподарська; За напрямком інноваційне-інвестиційної діяльності- науки, техніки і технології, організаційно-управлінських інновацій та інвестиційних проектів; за методом розрахунку- абсолютна і порівняльна; за ступенем збільшення ефекту- первинна, мультиплікаційна, синергічна; за характером витрат- поточних витрат та одноразових; за обєктом оцінки- повна(інтегральна), часткова(окрема) і чинникова; за масштабом міжнародного співробітництва- зов екон- ї діяльності фірми та діяльності СП і ТНК.

Економічний ефект відображають різні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва в пер­винних виробничо-господарських ланках, галузях чи територіаль­них утвореннях. До таких показників належать: обсяг продукції (то­варної, реалізованої); прибуток (дохід); економія окремих видів ре­сурсів; величина зниження валових поточних витрат на виробницт­во (повної собівартості продукції) тощо.

Соціальний ефект звичайно зводиться до збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості працездатного населення; поліпшен­ня умов праці, побуту та відпочинку; формування екологічно безпечного навколишнього середовища тощо. Також виділяють: Локальний (комерційний, госпрозрахунковий) ефект, Народногосподарський ефект—спільний (загальний) ефект, Абсолютний ефект, Порівняльний ефект, Первинний ефект, Мутльтитікаційний ефект, Дифузійний ефект, Резонансний ефект, Ефект «стартового вибуху», Ефект акселерації, Синергічний ефект.

Існує велика система показників економічної ефективності вир- ва: 1. Узагальнюючі показники (Рівень задово­лення потреб ри­нку, Виробництво чистої продукції на одиницю витрат ресурсів, Прибуток на одиницю загальних витрат, Рентабельність (основні модифі­кації), Витрати на одиницю товарної продукції, Частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва, Народногосподарський ефект використання одиниці продукції)

2. Показники ефективності використання живої праці. 3. показники ефективності використання основних виробничих фондів. 4.Показники ефективності використання математичних ресурсів. 5. Показники ефективності використання.

93 Чинники зростання ефективності виробництва.

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання зав­дань управління ефективністю важливого значення набуває класи­фікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-еко­номічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьо-І ма ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяль­ності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю). Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання про­дуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональ­не використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдоско­налення виробничо-комерційної діяльності суб 'єктів господарюван­ня (друга класифікаційна ознака).

Чинники ефективності поділяються на внутр і зовнішні. До внутр відносять «Тверді» чинники: технологія, устаткування, матеріали та енергія, вироби «М'які» чинники: працівники, організація та системи, методи роботи, стиль управління. До зовнішніх відносять державна економічна та соціальна політика, інституціональні механіз­ми, інфраструктура, структурні зміни.

Основні напрямки розвитку та вдосконалення діяльності: науково-технічний прогрес, структура виробництва, організаційні системи управління, форми та методи організації діяльності, конкурентоспроможність продукції (послуг), планування та мотивація діяльності, зовнішньоекономічна діяльність. Джерела підвищення ефективності: Зростання продуктивності праці, зниження: фондомісткості продукції, матеріаломісткості продукції, зарплатомісткості продукції, раціональне використання природних ресурсів.

94. Характеристика економічної безпеки господарюючого суб’єкта.

Економічна безпека фірми (підприємства, органі­зації) — це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капі­талу, персоналу, інформації І технології, техніки та устатку­вання, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гаран­тується найбільш ефективне їхнє використання для стабіль­ного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об'єктивною потребою кожного суб'­єкта господарювання у забезпеченні стабільного функціону­вання і досягнення цілей діяльності.

Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функ­ціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

• забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінан­сової стійкості та незалежності підприємства (організації);

• забезпечення технологічної незалежності та досягнення висо­кої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб'єкта господарювання;

• досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством (організацією);

• досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелек­туального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР;

• мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-госпо­дарської діяльності на стан навколишнього середовища;

• якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприє­мства (організації);

• забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної тає­мниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечен­ня роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації;

• ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.

95. Функціональні складові економічної безпеки підприємства.

Основними функціональними складовими економічної безпеки підприємства є: 1) фінансова складова: досягнення найефективнішого використання корпоративних ресурсів; 2) інтелектуальна і кадрова складові: збереження і розвиток інтелектуального потенціалу підприємства; ефективне управління персоналом; 3) техніко- технологічна складова: ступінь відповідності застосовуваних на підприємстві технологій найліп­шим світовим аналогам за оптимізації витрат ресурсів; 4) політико- правова складова: всебічне правове забезпечення діяльності підприємства, дотримання чинного законодавства; 5) інформаційна складова: ефективне інформаційно-аналітичне забезпечення господарської діяльності підприємства (організації); 6) екологічна складова: дотримання чинних екологічних норм^мінімізація втрат від забруднення довкілля; 7) Силова складова: забезпечення фізичної безпеки пра­цівників фірми (передовсім керів­ників) збереження її майна.

96. Рівень економічної безпеки.

Рівень економічної безпеки підприємства пропонуєть­ся оцінювати на підставі визначення сукупного критерію з допомогою зважування й підсумовування окремих функціональ­них критеріїв, які розраховуються через порівняння (зіставлен­ня) величини загрози економічній безпеці та ефективності за­ходів для її відвернення.

Сукупний критерій економічної безпеки підприємства

(k_себп - ) можна розрахувати за формулою k_себп=к_і d_i , де k_i — величина окремого (поодинокого) критерію за і-ю функціональною складовою; d_i — питома вага значущості і-ї функціональної складової;

п — кількість функціональних складових економічної безпе­ки підприємства.

Оцінка рівня економічної безпеки здійснюється по­рівнюванням розрахункових значень к_се6п із реальними величи­нами цього показника, одержаними раніше щодо підприємства, а також (коли це можливо) щодо аналогічних суб'єктів господа­рювання відповідних галузей економіки.

Після розрахунку впливу функціональних складових на зміну k_ce6a здійснюється функціональний аналіз заходів з організації необхідного рівня економічної безпеки підприєм­ства (організації) за окремими складовими з використанням відповідного алгоритму.

Заходи для отримання необхідного рівня економічної безпеки підприємства: визначення структури негатив­них впливів за функціональними складовими економічної безпеки. Розподіл об'єктивних і суб'єктив­них негативних впливів; Фіксація вжитих превентивних заходів для запобігання негативним впливам за всіма функціональними складовими економічної безпеки; Оцінка ефективності вжитих заходів з погляду нейтралізації конкретних нега­тивних впливів за кожною складовою .економічної безпеки; Визначення причин недостатньої ефек­тивності заходів, ужитих для подолання вже наявних і можливих негативних на економічну безпеку; Виявлення неусунених та очікува­них негативних впливів на рівень економічної безпеки, а також тих, що можуть з'явитися в майбутньому; Опрацювання рекомендацій щодо усунення Існуючих негативних впливів на економічну безпеку і запобігання можливій появі нових; Оцінка вартості кожного з пропоно­ваних заходів щодо усунення нега­тивних впливів на рівень економічної безпеки і визначення відповідальних за реалізацію таких заходів.

97. Характеристика кризової ситуації на підприємстві.

Економічна кризова ситуація - раптове настання обмеженої діяльності підприємства (призупинення ефективної діяльності) з важко прогнозованими наслідками подальшого його функціонування і розвитку. Основні причини настання кризової ситуації:

1 прорахунку в розробці і реалізації стратегії фірми;

2 різке погіршення конюнктури внутрішніх і зовнішніх ринків;

3 криза в окремих галузях економіки і спад ділової активності;

4 погана якість системи управління підприємством;

5 нестача оборотних коштів та Інвестиційних ресурсів;

6 необгрунтована економічна політика уряду некеровані інфляційні процеси;

Прояви кризової ситуації: овготривалий спад виробництва; брак фінансових коштів і тривала невиплата зарплати; різке погіршення економічних показників і

діяльності; невиправдане зростання цін на продукцію; розлад господарських зв язків підприємства. Підприємство реагує на кризовий таким чином:

1 захисна реакція різке зниження витрат

розпродаж майна і закриття підрозділів підприємства скорочення парку устаткування звільнення персоналу зниження цін і обсяпв продажу товару

2 натуральна тактика - реалізація нової

стратегії маркетингу впровадження нових технологій І

техніки впровадження нових методів управління

і розробка реалізація нової стратегії діяльності

98. Сутність і необхідність реструктуризації підприємства.

Стабілізація вітчизняної економіки та поступове нарощування еконо­мічного потенціалу країни безпосе­редньо пов'язані з реалізацією активної структурної політики, яка вважається ключовим елементом за­гальної стратегії розвитку первинних ланок (під­приємств, організацій) і в цілому суспільного виробництва. Сучасний стан економіки на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою вироб­ництва. Тому одним із стратегічних завдань більш ефективного розвитку виробничого потенціалу є його структурна перебудова. Останню можна здійснюва­ти, з одного боку, за допомогою проведення ефек­тивної політики реструктуризації та санації потен­ційно конкурентоспроможних підприємств, а з іншо­го — через ліквідацію (повне перепрофілювання) збиткових і збанкрутілих підприємств.

Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, рест­руктуризація підприємства трактується як здійснен­ня організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприєм­ства, управління ним, форм власності, організацій­но-правових форм, як здатність привести підприєм­ство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищи­ти ефективність виробництва. Метою Проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функці­онувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти кон­курентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як ком­плекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, еко­номічної та фінансової життєздатності підприємств.

99. Наслідки реструктуризації.

Наслідками успішного проведення реструктуризації є створення поноці нних суб єктів дприємницької діяльності здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки й виробляти конкурентоспроможну продукцію що відповідає вимогам товарних ринків Отже процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів спрямованих на відновлення стійкої технічної економічної та фінансової життєздатності підприємств

Зміни які проводяться в процесі реструктуризації можуть стосуватись:

1) модернізації- оновлення устаткування і технології

2) реорганізації- зміни методів і розподілу праці і потоків Інформації

3) адаптації пристосування елементів підприємства до поточних умов

4) нововведень продуктових і процесних. Таким чином рестр-ція В широкому розумінні

передбачає комплексність змін а не зміни тільки однієї сфери функціонування (маркетинг фінанси виробництво) є постійним інструментом управління а не реалізацією одноразової мети може охоплювати майнові перетворення елемент змін підлягає модифікації і корегуванню в ході реалізації.

Рестр-ція передбачає зміни структури: 1 майна ( правового статусу), 2 організаційної структури підприємства, 3 виробничої структури, 4 структури виробничої програми, 5 структури залученого капіталу, 6 структури активів, 7 структури доходів і витрат, 8 структури персоналу

9 Інформації, 10 Інших структур.

100. Види реструктуризації, їх характеристика.

Реструктуризація підприємства спрямовується на розв'язання двох основних завдань: по-перше якнайскоріше забезпечити виживання під­приємства; по-друге, відновити конкурентоспроможність підпри­ємства на ринку. Відповідно до цих завдань і розглядають взає­мозв'язані форми і види реструктуризації підприємств та орган­ізацій.

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період опера­тивної реструктуризації триває приблизно 3—4 місяці. Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) за­безпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети.

Організаційно-правовий вид реструктуризації характери­зується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організа­ційної структури та власника державних підприємств.

Технічну реструктуризацію пов'язано із забезпеченням тако­го стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології, «ноу-хау», управлінських на­вичок, кваліфікації персоналу, ефективних систем постачання й логістики, тобто всього того, що дає підприємству змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією.

Економічна життєздатність досягається, коли продукція підприємства, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рента­бельності підприємства, що відповідає сучасним умовам господа­рювання.

Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господа­рювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої по­казники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків за них чи з погашенням інших боргових зобов'язань тощо.Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспромож­не функціонування підприємства, зміну його організаційної струк­тури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для віднов­лення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприє­мство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які є кінце­вою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідно­шення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для віднов­лення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприє­мство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які є кінце­вою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівериджу (співвідно­шення позикових і власних коштів), розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

101. Розробка і здійснення програми реструктуризації підприємства.

Реструктиризація підприємств здійснюється після занесення їх до реєстру неплатоспроможних субєктів

господарювання і поглибленого аналізу фінансово- господарської діяльності з висновками про можливі напрямки фінансового оздоровлення. Етапи реструктуризації підприємств: обгрунтування необхідності змін; формування команди; діагностика стану підприємства, виявлення існуючих проблем;

визначення цілей; розробка програми реструктуризації; обгрунтування концепції реструктуризації; впровадження програми; розробка бізнес- плану реорганізованого підприємства; визначення економічної ефективності реструктуризації; моніторинг реалізації програми;

коригуюсі дії.

Найважливішим етапом є розробка програми реструктуризації або бізнес- плану реструктуризації. Програма реструктуризації- це перелік заходів в межах основних напрямків, що дозволяють досягти поставленої мети- підвищення прибутковості діяльності компінії і забезпечення зростання її ринкової вартості. План реструктуризації- розроблюється на основі програми реструктуризації. Він містить перелік дій по кожному заходу, строки його початку і закінчення визначає відповідних осіб за його виконання, необхідні ресурси і кошти, очікуваний результат Він може передбачити дії як в межах всього підприємства, так і окремого підрозділу.

Процес реструктуризації підприєвсв охоплює комплекс організаційно- економічних заходів, а саме: 1. Заміна керівництва фірми 2 Часткова або повна приватизація 3 Часткове закриття 4 Проведення процедури банкрутства 5 Поділ великих підприємств на частини 6 Відокремлення від підприємств непрофільних структурних підрозділів 7 Виділення казенних підприємств або спецвиробиицтв 6 Звільнення підприємств від об'єктів соцкультпобуту 9 Продаж (або здавання в оренду) частини основних засобів підприємства 10. Конверсія та диверсифікація виробництва 11 Поліпшення якості продукованих товарів ( робіт і послуг) 12 Підвищення ефективності маркетингу 13 Зменшення витрат на виробництво 14 Запровадження нових прогресивних форм методів управління 15 Скорочення чисельності працівників із забезпеченням соціальних пільг 16 Тимчасове припинення капітального будівництва та продаж обєктів незавершеного виробництва 17 Продаж зайвого устаткування матеріалів комплектуючих виробів І8. Відстрочка або списання боргів 19 Пошук Інвестицій та Інвесторів 20 Залучення кредитів для фінансової реструктуризації.

102. Суть механізму санації.

Санація - це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово - економічного, виробничо-технічного, організа­ційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності. Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такогого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності прове­дення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства.За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обгрунтованої стратегії розробляється сис­тема санаційних заходів, формується програма та проект плану са­нації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану. Стратегія - це узагальнена модель дій, необхідних для досяг­нення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії - у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики ка­піталовкладень. Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма са­нації, тобто система взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливості залу­чення капіталу. Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіта-лу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефек­тивності санаційних заходів, а також прогнозовані результати ви­конання проекту. План фінансового оздоровлення може бути складений у формі бізнес-плану. Такий бізнес-план спрямовано на відновлення платоспроможності і досягнення ефективної діяльності з урахуванням наданої державної підтримки для проведення санаційних заходів.

103. Суть банкрутства і чинники, що його спричиняють.

Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспро­можність підприємства (організації) задовольнити ви­моги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.

Закон України «Про банкрутство» під банкрут­ством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установ­лений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства - спад прибутко­вості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фірмою, пере­стають відповідати сучасним ринковим умовам гос­подарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угода­ми, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості ак­ціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труд­нощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період і фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може ви­никнути криза ліквідності і фірма увійде в стан «технічної непла­тоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство. Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) вра­хувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночас­ного впливу всіх чинників є настання банкрутства.

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національни­ми. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки за­гальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнарод­ного капіталу та ін. В Україні необгрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична не­стабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств пере­довсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки і техніки знов-таки через гли­боку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного капіталу, різке погіршання кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України.

104. Симптоми прояву банкрутства.

Існують цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості і повної неплатоспроможності підприємства (орг ції) До них належать: зменшення обсяпв реалізації продукції; спад попиту на продукцію; зниження прибутковості виробництва; утрата клієнтів та покупців; збільшення обсягів неліквідних коштів; неритмічність виробництва; низький рівень використання виробничого потенціалу; збільшення витрат на виробництво та реалізацію продукції; зниження рівня продуктивності праці; скорочення кількості робочих місць.

105. Порядок ліквідації збанкрутілих підприємств.

Рішення про ліквідацію боржника може ухвалити суд з влас­ної ініціативи чи на клопотання розпорядника майна, кредито­ра, зборів чи комітету кредиторів. Відтак Арбітражний суд прий­має відповідну постанову про визнання боржника банкрутом, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу (засновнику визнаної банкрутом юридичної особи; власнику майна банкрута або вповноваженому ним органу; банку, клієнтом якого є банкрут; органу, що зареєстрував банкрута як суб'єкта підприємницької діяльності; усім кредиторам; усім учасникам угод, що в них боржник бере участь; усім учасникам арбітраж­ного процесу; державній службі зайнятості; відповідним профспілковим органам). Цією постановою призначаються також ліквідатори з представників зборів кредиторів, банків, фінансо­вих органів, а також з Фонду державного майна, якщо банкру­том визнано державне підприємство або організацію. Призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквіда­ційну комісію, якій надаються широкі повноваження. До ліквіда­ційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута і вci йoro майнові права та обов'язки. Ліквідаційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна; ви­значає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів для стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкруті­лого підприємства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

106. Методичні основи визначення ймовірності банкрутства підприємства.

Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб'єктів підприємницької та іншої діяльності. В Україні, де протягом ба­гатьох десятиріч панувала позаринкова система господарювання, що виключала офіційне визнання банкрутства як економічного явища, нема загальновизнаної вітчизняної методики визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання. У зв'язку з цим доводиться користуватися зарубіжними методичними підходами, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування банкрут­ства підприємств та організацій.Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організації). Вона передбачає обчис­лення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізований вигляд: Z = -0,3877 - 1,0736*Кзл + 0,579q_пк, де k_m — коефіцієнт загальної ліквідності; q_nK — частка позико­вих коштів у загальній величині пасиву балансу.

За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб'єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від'ємного значення коефіцієнта Z і великою — за Z > 1.

Більш обгрунтованою та більш поширеною є п 'ятифакторна модель Альтмана.

Індекс Альтмана «Z» розраховується за формулою:

Z = 3,ЗК, + 0,99К₂ + 0,6К₃ + 1,4К₄ + 1,2К₅, де 3,3; 0,99; 0,6; 1,4 і 1,2 — коефіцієнти регресії, що характери­зують міру впливу на індекс «Z»; К, — характеризує прибутковість основного та оборотного ка­піталу; визначається діленням суми балансового прибутку на за­гальну вартість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником рентабельності виробництва;

К₂ — відображає дохідність суб'єкта господарювання і роз­раховується як співвідношення чистої виручки від реалізації про­дукції і загальної вартості активів підприємства (організації); К₃ — визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відно­шення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- і довгострокових пасивів); K₄ — відображає рівень чистої прибутковості виробництві (діяльності); розраховується діленням обсягу реінвестованого при< бутку (суми резерву, фондів соціального призначення та цільової-; фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість ак­тивів фірми;

К₅ — характеризує структуру капіталу та визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб'єкта господарювання.

Для визначення ймовірності банкрутства того чи того суб'єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням.

Значення Індексу «Z»	Можливість банкрутства
1,8 І нижче від 1,81 до 2,6 від 2,61 до 2,9 від 2,91 до 3,0 і вище	Дуже висока Висока Достатньо ймовірна Дуже низька

Тести

Абсолютний ефект характеризує загальну чи питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності протягом пев­ного часу.

Абсолютний рівень характеризує якість виробу певного виду, що виготовляється підприємством у поточному періоді. Він визначається обчисленням узятих для його вимірювання показників без їх порівнювання з відповідними показниками ана­логічних виробів.

Авансований капітал (від франц. avancer—виплачувати наперед)—це грошова сума, яку власник вкладає у певне під­приємство (підприємницьку діяльність) з метою одержання зи­ску (прибутку).

Автоматизований контроль — перевірка якості прямим застосуванням автоматичних пристроїв (включаючи промисло­вих роботів) без участі людини як під час технологічного процесу, так і після завершення обробки чи складання виробу.

Автоматичність — економічно обгрунтоване увільнення людини від безпосередньої участі у ви­конанні операцій виробни­чого процесу.

Агентування — форма господарювання, за якої агент (посе­редник) діє від імені та в інтересах виробника чи споживача (в узагальненому розумінні — принципала).

Актив балансу — перша частина бухгалтерського балансу підприємст­ва, в якій відображено майно за складом і розміщенням.

Активний контроль — контроль якості безпосередньо в ході технологічного процесу виготовлення виробу (його обробки) за допомогою спеціальних контрольних пристроїв, вмонтованих у технологічне устаткування (автоматичних індикаторів, вимірю­вальних головок, ізотопних, індукційних та інших приладів).

Акцизний збір — це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що включається в їхню ціну. Він обчис­люється у відсотках до обороту або у твердих сумах з одиниці реалізованої продукції за єдиними на всій території України став­ками.

Акціонерне товариство — підприємство, яке створене на засадах уго­ди юридичними та фізичними особами шляхом об'єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності, статутний фонд якого поділе­ний на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відпові­дальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акція — цінний папір без визначеного терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонер­ного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні таким товариством і одержання части­ни прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Амортизація — процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції, що виробляється, з метою її пов­ного відшкодування.

Асортимент — сукупність різновидів продукції кожного найменування, що відрізняються відповідними техніко-еконо-мічними показниками (типорозмірами, потужністю, продуктив­ністю, дизайном тощо).

Асоціація — форма договірного об'єднання підприємств та інших під­приємницьких структур з метою постійної координації підприємницької діяльності.

База даних заведено називати сукупність даних, матері­алів чи творів, систематизованих у формі, яку «читає» машина. Усі бази даних охороняються авторським правом.

Баланс нетто — бухгалтерський баланс, який не включає регулюючі статті.

Баланс-бруто — бухгалтерський баланс, який включає регулюючі статті.

Балансовий прибуток — загальна сума прибутку підприємства за всі­ма видами діяльності, яка відображається в його балансі.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — сприяння співробі­тництву центральних банків світу і здійсненню міжнарод­них фінансових операцій;

Банкрутство- неспроможність юр. особи -суб"єкта підприємницької діяльності, пов"язана з недостатністю активіі у ліквілній формі, задовольнити у встановлений для цього строк пред"явлені з боку кредиторів вимоги і виконати забов"язання перед бюджетом.

Безпатентна ліцензія- об'єктом є незахищені патентами тех­нічні досягнення, «ноу-хау», ви­робничий досвід тощо.

Безперервність — мінімізація перерв у струк­турі технологічного циклу в дискретному виробництві з допомогою синхронізації операцій, застосування прогресивних методів оперативного управління виробництвом.

Бізнес- будь- яка діяльність за умов ринкової економіки, яка задовольняє потреби споживачів і забезпечує прибуток субєкту такої діяльності.

Бізнес-план (БП) — письмовий документ, в якому викла­дено сутність і способи реалізації підприємницької ідеї, охарак­теризовано ринкові, організаційні та фінансові аспекти майбут­нього бізнесу й особливості управління ним.

Брокер — посередник за укладення угоди (підписання договору). Головним завданням брокера є зведення продавця з покупцем і допомога в досягненні між ними необхідної домов­леності.

Валова виручка — повна сума грошових надходжень від реалізації то­варної продукції, робіт, послуг і матеріальних цінностей.

Валова продукція — вартісний показник, який характеризує загальний показник промислово-виробничої діяльності підприємства. До її складу включають: готову продукцію; напівфабрикати, які відпускаються на сто­рону; вартість промислових робіт і послуг; залишки незавершеного вироб­ництва, інструментів і приладів.

Валова продукція — показник її обсягу, який, крім еле­ментів, що входять до складу товарної продукції, включає та­кож зміну залишків незавершеного виробництва, вартість сиро­вини та матеріалів замовника (давальницької сировини) і деякі інші елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності підприємства.

Валовий прибуток — це різниця між виторгом та виробни­чими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулю­ванням за неповними витратами).

Валові капітальні вкладення — це загальна сума од­ночасних витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціальної інфраструк­тури.

вартість напівфабрикатів власного виробництва, які реалізуються на сторону.

Вексель — особливий вид цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) повернути після настання строку певну суму грошей власнику векселя.

Велике підприємство — суб'єкт господарювання, який виробляє або велику частку загального обсягу виробництва галузі, або вважає­ться великим за розміром (кількість зайнятих робітників чи акціоне­рів, обсяг реалізації, розмір активів, прибуток), або якому притаманні обидві ознаки.

Вивчення ринку товарів (ситуаційний аналіз), що передбачає комплексне дослідження ринку, рівня конкурен­тоспроможності продукції, вимог споживачів, методів фор­мування попиту і каналів просування товарів.

Виключна ліцензія- передає ліцензіату права виключного користування об'єктом, але залишає за ліцензіаром право використовувати технічне рішення

Винахід- це результат творчої діяльності люд в будь- якої галузі промисловості.

Виробнича діяльність — обґрунтування обсягу ви­пуску продукції згідно з потребами ринку, узгодження про­грами випуску виробів (виробничої програми) і виробничої потужності підприємства, забезпечення виробництва необ­хідними ресурсами, дотримання оперативно-календарних графіків виготовлення продукції.

Виробнича інфраструктура— комплекс галузей господарства, які обслуговують сферу матеріального виробництва.

Виробнича потужність — максимально можливий випуск продукції у номенклатурі та асортименті при повному використанні виробничого об­ладнання та виробничих площ з урахуванням застосування передової тех­ніки виробництва і наукової організації праці.

Виробнича потужність підприємства характери­зує максимально можливий річний випуск продукції (ви­конання робіт, надання послуг) з урахуванням попиту ринку, необхідних номенклатури, асортименту та якості за умови якнайповнішого використання устаткування і виробничих площ, застосування прогресивної технології та організації виробництва.

Виробнича структура- інтегрований склад підрозділів, де відбуваються відповідні виробничі процеси.

Виробничий процес — сукупність взаємопов'язаних процесів праці та природних процесів, у результаті яких вихідні матеріали та напівфабрика­ти перетворюються на готову продукцію.

Виробничі запаси — запаси сировини, основних і до­поміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструмен­тів, господарського приладдя та інших подібних предме­тів, що швидко спрацьовуються;

Виробничі фонди — сукупність засобів виробництва, які має підприємство для здійснення процесу виробництва. До складу виробничих фондів входять основні та оборотні фонди.

Виробничо- технічна структура оборотних фондів- співвідношення окремих елементів і стадій функціонування цих фондів.

Висококваліфіковані робітники — робітники з терміном фахової підготовки понад 2—3 роки та великим практичним досвідом, які можуть виконувати найскладніші та найвідповідаль­ніші роботи.

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які здійснено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди.

Відносний рівень якості окремих видів нової продукції визначається порівнюванням їх техніко-експлуатаційних та економічних показників з абсолютними показниками якості найліпших аналогічних вітчизняних і зарубіжних зразків.

Вільні ціни—це ціни, що визначаються підприємством (організацією) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни через антимонопольну полі­тику, регулювання умов оподаткування і кредитування для окремих груп підприємств.

Внутрішня норма дохідності інвестицій — дисконтна ставка, за якої чистий приведений дохід дорівнює нулю.

Внутрішня ставка доходу відображає дисконтну став­ку, за якої теперішня вартість грошових потоків і початкові інвестиції є приблизно однаковими за величиною.

Гнучкість — оперативна адаптація ви­робничого процесу до необ­хідного переходу на виго­товлення іншої продукції.

Гомеостатичність — спроможність виробничої системи стабільно ви­конувати свої функції в ме­жах допустимих відхилень.

Господарське товариство — підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності з метою отриман­ня прибутку.

Господарський ризик — це невизначеність (негаранто-ваність) одержання очікуваних доходів від виробничих інве­стицій.

Грошовий потік — фінансовий показник, що характеризує ступінь так званої ліквідності підприємства; до його складу включаються чистий дохід підприємства та безготівкові видатки.

Державне мито справляється з підприємств, організацій та громадян за документи й учинення різноманітних юридич­но-правових дій.

Дилер — посередник, який здійснює перепродаж товарів від імені і за свій рахунок.

Дисконтна ставка (ставка капіталізації) характеризує по суті норму прибутку, відносний показник мінімального щорічного доходу інвестора, на який останній розраховує.

Дистриб 'ютор—посередник, який здійснює придбання то-варів безпосередньо у виробників та їх реалізацію своїм по-

Дифузійний ефект реалізується тоді, коли нововведення певного характеру поширюється на інші галузі; завдяки цьому відбувається мультиплікація.

діяльності.

Добровільна ліцензія -ліцензіар передає дозвіл використо­вувати об'єкт права на основі договору, що регламентує обов'язки, обсяг використання і розмір винагороди

Договір (контракт, угода) — форма документа­льного закріплення партнерських зв'язків, яка обу­мовлює предмет договору, взаємні права та обов'яз­ки, наслідки порушення домовленостей.

Договірні ціни встановлюються на підставі домовле­ності між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) на певні обсяги продукції та строки її поставки.

Допоміжна підприємницька діяльність — види підприєм­ництва, що мають не лише уречевлений, а й неуречевлений ха­рактер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, марке-тингова, факторингова і подібна діяльність.

Дочірнє підприємство — підприємство з правами юридичної особи, контрольний пакет акцій або статутний фонд якого належать іншому під­приємству.

Екологічний податок сплачують усі підприємства та орга­нізації, що завдають шкоди довкіллю; він стягується за нормативами, встановленими Кабінетом Міністрів України залежно від рівня, обсягу й характеру забруднення навколишнього при­родного середовища і погіршання якості природних ресурсів.

Економічна безпека підприємства — стан найефективнішого викорис­тання корпоративних ресурсів і підприємницьких можливостей для запобі­гання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам і загрозам, забезпечення стійкого функціонування.

Економічна діяльність — прогнозування, планування, ціноутворення, оплата праці, ресурсне забезпечення, зовнішньо­економічна і фінансова діяльність, облік і звітність тощо.

Економічна ефективність виробництва — кількісне співвідношення результатів господарської діяльності і витрат.

Економічний ефект відображають різні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва в пер­винних виробничо-господарських ланках, галузях чи територіаль­них утвореннях.

Ефект «стартового вибуху» — це своєрідна «ланцюгова реакція» в перспективі. Він можливий за умови, коли певний «стар­товий вибух» стає початком наступного лавиноподібного збільшен­ня ефекту в тій або іншій галузі виробництва чи діяльності.

Ефект акселерації який може мати місце в будь-якій діяльності, означає прискорення темпів поширення і застосування певного конкретного позитивно­го результату.

Ефективиність в-ва – це комплексне відображення кінцевих рез-тів використання робоч сили і засобів в-ва за певний промежуток часу.

Ефективність продукції визначається через зіставлен­ня її корисного ефекту за нормативний строк служби із сукуп­ними витратами за життєвий цикл виробу.

Загальний (балансовий) прибуток — весь прибуток підприєм­ства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу.

Заробітна плата — сукупність виплат у грошовій формі, які отримує робітник за певний період часу.

Звичайна ліцензія- залишає ліцензіару право експлуатації технічного рішення і дає можливість укладати угоди з іншими ліцензіатами

Змінний контроль — поточний контроль якості окремих деталей, складальних одиниць і готових виробів на робочих міс­цях самими робітниками (виконавцями) або контрольними майс­трами (контролерами) ВТК підприємства.

значеного в договорі строку.

Зовнішні портфельні інвестиції— іноземні інвестиції обсягом до 10% вартості здійснюваного за їх допомогою інве­стиційно-інноваційного проекту.

Зовнішні прямі інвестиції — вкладення за кордоном капіталу, розмір якого становить не менше 10% вартості пев­ного конкретного інвестиційно-інноваційного проекту.

Інвестиції — вкладення капіталу в підприємницьку діяльність з метою забезпечення його збільшення у майбутньому,

Інвестиційний проект — це комплект документів, що характеризують зміст та умови реалізації відповідних за­ходів для досягнення поставлених цілей.

Індекс рентабельності інвестицій — показник оцінки ефективності ін­вестицій, який визначається як відношення суми дисконтованих грошових потоків за весь інвестиційний період до суми дисконтованих інвестицій.

Інноваційна діяльність — здійснення нових науко­во-технічних розробок, конструкторсько-технологічної під­готовки виробництва; використання ефективних нововве­день; формування інвестиційних ресурсів для інноваційної

Інновація — використання результатів наукових досліджень і розро­бок, спрямованих на вдосконалення процесу виробничої діяльності, еко­номічних, правових та соціальних відносин у сфері науки, культури, освіти та інших сферах діяльності суспільства.

Іноваійні проекти- сукупність прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Інспекційний контроль — запланований чи здійснюваний за критичними сигналами метод контролю переважно у вигляді державного або внутрішньовиробничого нагляду.

Інструментальне господарство- сукупність внутрішньовиробничих підрозділів, що займаються придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом необхідних для здійснення виробничих процесів різних видів інструменту.

Інфраструктура підприємства — комплекс цехів, гос­подарств і служб, що забезпечує необхідні умови для його дія­льності (функціонування); вона служить своєрідним «тилом ви­робництва», що без нього неможлива робота будь-якого під­приємства (фірми). Розрізняють виробничу та соціальну інфра струкгури, що складаються з певних елементів.

Інфраструктура ринку — сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забез­печують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

Кадри — найчастіше це певна сукупність працівників даного підприємства, які мають до­статньо високий рівень кваліфікації і значний стаж роботи.

Казначейське зобов'язання — вид цінних паперів на пред'явника, що розміщується виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчує внесення їх власниками певної суми грошових коштів у бю­джет і дає право на одержання фінансового доходу.

Календарне планування — складник оперативно-виробничого плану­вання, яке включає розробку конкретних виробничих завдань для підприємс­тва в цілому та його структурних підрозділів на короткий проміжок часу.

Капітал - головна суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення виро­бництва (діяльності).

Капітальне будівництво- це процес ств нових, а також реконструкцій, технічного переоснащення і розширення діючих виробничих та інфраструктурних обєктів підприємств.

Капітальні вкладення—періодично здійснювані дов­гострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів (ма­теріальних активів) та об'єктів соціальної інфраструктури під­приємства (організації).

Кваліфікація — сукупність спеціальних знань і практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання профе­сійних функцій обумовленої складності.

Керівники — працівники, які обіймають посади керівни­ків підприємств та їхніх структурних підрозділів, із заступника­ми керівників і головними спеціалістами включно.

Коефіцієнт завантаження оборотних коштів — пока­зник, обернений до коефіцієнта оборотності таких коштів. Він показує, скільки оборотних коштів підприємства припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) оборот-

Колективне підприємство — суб'єкт господарювання, утворений в процесі викупу державного підприємства або на основі іншого законного придбання майна трудовим колективом.

Колективний договір — угода між трудовим колекти­вом в особі профспілки та адміністрацією підприємства (ор­ганізації), що використовує найману працю.

Командитне товариство — товариство, в якому разом з одним або більш учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, що їхня відповідальність об­межується вкладом у майні товариства.

Комерційна діяльність — організаційно-економічні заходи для досягнення очікуваних прибутковості (дохід­ності) та інших показників фінансової результативності ви­робництва.

Комерційне підприємство — самостійна виокремлена господарська одиниця з правом юридичної особи, яка займається комерційною діяльніс­тю і має за мету отримання максимального прибутку.

Комерційну таємницю фірми (підприємства, організації) становлять відомості, що безпосередньо зв'язані з її діяльністю і розголошення яких може зашкодити суб'єкту господарювання.

Комівояжер — посередник, який продає товари з достав-

Комісіонер — посередник, який самостійно розпоряджаєть-ся товаром, приймаючи його на комісію від комітента (власни­ка товару).

Комп 'ютерна програма - об'єктивна фо­рма подачі сукупності даних і команд, призначених для забезпе­чення функціонування ЕОМ (набір інструкцій; операційні систе­ми та прикладні програми, виражені у вихідному чи об'єктово-му коді).

Конкурентоспроможність продукції – сукупн її властивостей, що характеризує міру задоволення конкрентної потреби проти наявної на ринку аналогічної продукції.

Конкурентоспроможність продукції — сукупність споживчих якос­тей товару, які відображають його відмінність від аналогічного товару (то-вару-конкурента) за ступенем відповідності конкретним суспільним потре­бам і вартістю (ціною).

Консигнант — посередник, який реалізує товар з власного кладу на основі договору доручення.

Консорціум — тимчасове статутне об'єднання промислового і банків­ського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї та досягнення загальної мети.

Контроль — процес визначення досягнутих за певний пе­ріод результатів діяльності, порівняння досягнутих результа­тів із запланованими і коригування діяльності, що в сукупності забезпечує виконання завдань плану на належному рівні.

Концерн — форма статутного об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю.

Корисна модель- це результат творчої діяльності люд , обєктом якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових.

Корисний ефект виробу звичайно обчислюється за од­ним показником, визначеним для оцінки конкурентоспро­можності (продуктивність, потужність, енергоємність, ка­лорійність тощо).

Корпорація — акціонерна форма власності, що передбачає колективне володіння власністю (капіталом), концентрацію функцій управління підприємством в руках професійних управляючих (мене­джерів).

Кошторис в-ва – це підрахунок сукупних витрат підприємства, що пов’язані з основою його діяльністю за певний період, незалежно від того, віднесено їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні.

Кошторисна вартість будівництва — це вира­жені в грошовій формі нормативні (проектовані) ви­трати на: будівельно-монтажні роботи.

Кредитоспроможність підприємства — наявність у підприємства пе­редумов для отримання кредиту та його повернення в строк.

Критерій — це головна відмітна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва.

Летючий контроль — раптовий (без попередження) і нетривалий контроль якості виробів (роботи виконавців) на окре­мих дільницях виробництва.

Лізинг- підприємницька діяльність, що спрямована на інвестування власних або позичених фінанасових коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне корстування на певний термін лізингоодержувачу майно за умови здійснення періодичних лізингових платежів.

Ліквідність підприємства — спроможність підприємства своєчасно розраховуватися за зобов'язаннями або можливість перетворення статей активу балансу в гроші для оплати зобов'язань.

Ліцензійна угода- договір, згідно з яким власник винаходу, корисної моделі, промислового зразка, пердає іншій стороні ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти.

Локальний (комерційний, госпрозрахунковий) ефект озна­чає конкретний результат виробничо-господарської діяльності, що забезпечує достатність власних фінансових ресурсів для са­морозвитку підприємства.

Мале підприємство — суб'єкт господарювання з певним кількісним критерієм чисельності працюючих та обсягів господарського обігу.

Маржинальний прибуток характеризує величину виторгу від продажу продукції за мінусом змінних витрат.

Маркетинг — виробничо-комерційна діяльність підпри­ємства, що спрямована на виявлення та задоволення потреб в його продукції (послугах), і полягає в продажу цієї продукції для одержання прибутку.

Масове виробництво — тип виробництва, який характеризується ву­зькою номенклатурою і великим обсягом випуску продукції, яка безперервно виробляється протягом тривалого часу.

Методи управління — способи, засоби управлінської діяльності, зі допомогою яких робота персоналу спрямовується на досягнення цілей, які стоять перед об'єктом управління.

Мито справляється з вартості або обсягу товарів, що під­лягають митному контролю на території України.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) — філія МБРР з інвестування в приватний сектор економіки.

Міжнародний банк реконструкції {розвитку (МБРР) — спе­ціалізована установа ООН з надання позик і кредитів краї-нам-членам ООН;

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютних операцій, надання коштів в іноземній валюті;

Міжнародний ринок — ринок іноземних покуп­ців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

Місія – це головна мета підприємства, тобто чітко визначена причина його існування.

Мотивація — процес, що спонукає працівників до спіль­них узгоджених дій, які забезпечують досягнення поставле­них загальних цілей діяльності.

Мотивація — спонукальна причина, привід до будь-якої дії.

Мульїттлтщітий ефект виникає тоді, шли первинний ефект збільшується завдяки багаторазовому використанню відповідних заходів не лише на даному, а й на інших підприємствах чи в інших сферах діяль­ності.

Напівфабрикати власного виготовлення — це ті пред­мети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які по­требують дальшої обробки в інших підрозділах (напри­клад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція за-готовчого виробництва);

Народногосподарський ефект—спільний (загальний) ефект у сферах виробництва і споживання відповідних продуктів. Він, зокрема, виникає тоді, коли виробництво продукції на даному підприємстві потребує додаткових витрат ресурсів, а її спожи­вання (використання) на іншому підприємстві пов'язане з мен­шими експлуатаційними витратами та позитивними наслідками діяльності.

Науково-технічна революція — докорінна якісна трансформація сус­пільного розвитку на основі новітніх наукових відкриттів і винаходів, що справляють революціонізуючий вплив на змінювання знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характеру тру­дової діяльності людей.

Науково-технічний прогрес — постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії, що суперечать правилам, торговельним та іншим чесним зви­чаям у підприємницькій діяльності.

Незавершене виробництво — це предмети, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони пе­ребувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого;

Нематеріальні активи—це категорія, що виникає внаслі­док володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та на їхнє використання в господарській дія­льності з одержанням доходу.

Нематеріальні ресурси — складова потенціалу підприємства, здатна приносити економічну користь протягом тривалого періоду, для якої ха­рактерні відсутність матеріальної основи здобування доходів та невизначе-ність розміру майбутнього прибутку від її використання.

Нове будівництво (новобудова) — спорудження окре­мих виробничих об'єктів або підприємств, здійснюване на нових земельних ділянках і за затвердженим проектом.

Новини- результат іноваційних процесів.

Нововведення- вроваджені в гомподарську практику новин.

ної лькості певного товару за фіксованою ціною протягом за-

Номенклатура продукції — перелік найменувань виро­бів, завдання з випуску яких передбачається планом виробницт­ва продукції.

Норма витрачання матеріального ресурсу- гранично допустима величина витрачання ресурсу на виготовлення прдукції за умов конкретного вир- ва з урахуванням необхідності застосування найпрогресивнішої технології та серовини належної якості.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів визначається на підставі залишку коштів на початок розрахункового року та суми витрат, які треба зробити у розра­хунковому періоді, за відрахуванням величини погашення ви­трат за рахунок валових витрат на виробництво (собівартості) продукції.

Норматив оборотних коштів у залишки готової про­дукції розраховується як добуток вартості добового випуску го­тової продукції на норму запасу в днях.

Нормування оборотних коштів (розрахунок норма­тиву) — визначення за науково обґрунтованою методикою не­обхідної (нормативної) величини грошових коштів, що вклада­ються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції.

Ноу-хау — не захи­щені охоронними документами але не відомі господарникам знан­ня і досвід технічного, виробничого, управлінського, комерцій­ного та фінансового характеру, які можуть бути практично ви­користані в наукових розробках, у процесі виготовлення конку­рентоспроможної продукції.

Облігація—цінний папір, що засвідчує внесення його власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати номінальну вартість у зазначений у цінному папері термін з виплатою відсотків.

Оборотні кошти— сукупність грошових коштів підпр., необхідних для формування та забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються у виробничому циклі, змінюють або ж повністю втрачають свою натуральну форму й переносять повністю свою вартість на вартість продукції, що виробляється.

Одиничне виробництво — тип виробництва, який характеризується широкою номенклатурою продукції і малим обсягом її випуску.

Оперативно-виробниче планування — система розрахунків з регу­лювання процесу виробництва з метою ритмічної роботи.

Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробни­чих витрат.

Оптимальний рівень якості — такий рівень, за яко­го загальна величина суспільних витрат на виробництво 5 використання (експлуатацію) продукції за конкретних умов її споживання є мінімальною.

Опціон — договірний обов'язок купити або продати товар (фі-нансові права) за наперед установленою ціною в межах узгодже-ного періоду; опціони укладаються для конкретних товарів, цін-нних паперів і ф'ючерсних контрактів.

Організаційна структура управління — форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Організаційний прогрес — удосконалення існуючих і застосування нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господар­ського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організація — процес формування структури виробничо-господарської чи іншої системи, розподілу завдань, повнова­жень і відповідальності між працівниками суб'єкта господа­рювання для досягнення загальних цілей його діяльності.

Орендне підприємство — суб'єкт господарювання, який здійснює підприємницьку діяльність на основі взятого ним в оренду майнового комплексу.

основна форма організації виробничо-господарської діяльності у сучасній економіці.

Основний капітал — це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається протягом кількох періодів виробництва.

Основні фонди — засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їхня вар­тість переноситься конкретною працею на виготовлену продукцію (платні послуги) частинами в міру спрацювання.

Оцінка персоналу- цілеспрямоване порівняння певних характеристик.

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку внесеного депозиту і відсотків за ним.

Партнерські зв'язки — система договірних відносин, які встановлю­ються між підприємцями (партнерами) і дозволяють кожному з них досяг­ти очікуваного результату за рахунок обміну плодами своєї діяльності.

Пасив балансу — друга частина бухгалтерського балансу підприємст­ва, в якій відображено джерела формування майна.

Патент — це охоронний документ, що видається держа­вним органом (патентним відомством) і підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.

Патентна ліцензія- об'єктом є технічне рішення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди визначаються правилами, що регулюють використання патенту

Первинний ефект—це початковий одноразовий ефект, одер­жаний унаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, запровадження на ньому прибуткових технічних, орга­нізаційних чи економічних заходів.

Персонал — сукупність постійних працівників, які мають необхідну професійну підготовку та (або) досвід практичної діяльності.

Персонал неосновної діяльності (невиробничий персо­нал) — працівники організаційних утворень, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом, — працівники житлово-комуналь­ного господарства, дитячих дошкільних і медичних закладів, палаців і будинків культури, навчальних центрів та інших закладів соціального спрямування.

Персонал, зайнятий основною діяльністю (виробничий персонал), — сукупність працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів і за­водоуправлінь, тобто всі працівники, які зайняті у сфері вироб­ництва чи його обслуговування.

Перспективний рівень якості виробів — такий рівень, якого можна досягти в майбутньому, ураховуючи пріоритетні напрямки й темпи розвитку науки і техніки.

Підприємництво — самостійна, ініціативна фінансово-господарська діяльність громадян, яка спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майно­ву відповідальність або ж від імені та під майнову відповідальність юридич­ної особи-підприємства (організації).

Підприємство — самостійна виокремлена виробнича господарська одиниця (суб'єкт господарювання) в системі суспільного розподілу праці;

Післяпродажний сервіс — здійснення обумовлених угодою (договором) пуско-налагоджувальних робіт стосов­но поставленого устаткування та гарантійного технічного обслуговування і ремонту відповідних виробів (проданої по­бутової техніки).

Планування — процес визначення цілей діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання інди­відуальних завдань працівників підприємства або іншого суб'єкта господарювання для досягнення загального по-читивного результату діяльності.

Плата за землю визначається залежно від якості та розмі­щення земельної ділянки, виходячи з кадастрової її оцінки, і стя­гується у вигляді земельного податку або орендної плати з тих суб'єктів господарювання, яким землю надано у володіння чи користування.

Платоспроможність підприємства — спроможність підприємства ви­конувати свої зовнішні зобов'язання, використовуючи свої активи.

Повна ліцензія- передбачає перехід до ліцензіата усіх прав за патентом. Ліцензіар позбав­ляється права користуватися об'єктом протягом терміну, обумовленого до­говором

Повне товариство — товариство, всі учасники якого займаються спі­льною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Податкова система країни — сукупність податків, що справляються, форм і методів їхньої побудови та стягнення, а також відповідних державних органів, які практично здійсню­ють менеджмент цієї специфічної діяльності.

Податок з власників транспортних засобів (транспор­тний збір) диференціюється залежно від типу (марки) транс­портного засобу та потужності його двигуна.

Податок на експорт та імпорт є формою вилучення в дохід держави чистого прибутку, утворюваного внаслідок різ­ниці у рівнях зовнішньоторговельних і внутрішніх цін на окремі види товарів, які ввозяться на територію України або вивозять­ся з неї; його сплачують всі суб'єкти господарювання, що здійс­нюють зовнішньоторговельні операції.

Порівняльний ефект відображає результат порівняння можли­вих варіантів господарювання та вибору ліпшого з них; його величина показує економічні й соціальні переваги вибраного варіанта здійснення господарських рішень проти інших можливих варіантів.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потуж­ність- визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і трудомісткості виробів) або перевищенням проектних показників. При цьому розра­ховують вхідну вихідну та середньорічну потужність підприємства.

Початкові інвестиції (початкова вартість проек­ту) — це реальна вартість проекту капітальних вкладень з урахуванням результатів реалі­зації діючого устаткування і податків.

Прибуток — частина виторгу, що залишається після відшко­дування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприєм­ства. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами ре­сурсів, прибуток виражає мету підприємницької діяльності, служить основним економічним показником останньої.

Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в орен­ду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння боргови­ми зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

Прибуток після оподаткування (чистий прибуток) — при­буток, що реально поступає в розпорядження підприємства після сплати податків.

Приватизаційні папери (сертифікати) — особ­ливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації певної частки майна державних підпри­ємств.

Приватне підприємство — підприємство, яке функціонує на основі права приватної власності.

Примусова ліцензія -видається відповідним державним органом без згоди патентовласника. Цим же органом встановлюється розмір винагороди

Прогноз означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому.

Прогнозування розвитку (стану) підприємства або ор­ганізації — це процес наукового обгрунтування можливих кі­лькісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в ціло­му, окремих напрямів діяльності) в майбутньому, а також аль­тернативних способів досягнення очікуваного стану.

Продуктивність праці — кількісне відношення обсягу (маси) отрима­ного продукту до праці, затраченої на її виготовлення. Вимірюється кількі­стю продукції на одиницю часу (виробітком) або витратами часу на одини­цю продукції.

Проектна потужність — потужність, що визна­чається в процесі проектування реконструкції (розширен­ня) діючого або будівництва нового підприємства. Вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості проектної номенклатури продукції, яка має бути досяг­нута протягом нормативного строку освоєння.

Пропорційність — узгодженість пропускної спроможності машин і ви­робничих підрозділів, окре­мих етапів виробничого процесу.

Професія — вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відпо­відного комплексу спеціальних знань практичних навичок.

Прямоточність — предмети праці мають пересуватися в усіх стадіях та операціях виробничого процесу за найкоротшими маршрутами.

Раціоналізаторська пропозиція — технічне рішення, яке є новим і корисним для підприємства. Раціоналізаторськими вва­жаються пропозиції щодо вдосконалення техніки, яка викорис­товується, продукції, яка виготовляється, способів контролю, а також пропозиції, котрі сприяють підвищенню продуктивності праці та ефективнішому використанню матеріалів, енергії, устат­кування.

Реалізована продукція — обсяг запланованого продажу або фактично реалізованих на ринку виробів. Вона визначаєть­ся на основі товарної продукції з урахуванням зміни залишків нереалізованих виробів у розрахунковому періоді.

Реальні інвестиції — вкладення капіталу в матеріальні та нематеріаль­ні активи підприємства.

Реальні інвестиції— вкладення капіталу у різні сфери та галузі національної економіки для оновлення існуючих, створення нових «капі­тальних» благ і одержання за рахунок цього більшого прибутку.

Резервна потужність підприємства має постійно передбачатися в певних галузях: електроенергетиці та га-човій промисловості — для покриття пікових наванта­жень в електро- і газових мережах, надійного забезпе­чення енергоресурсами на період виконання ремонтновнарійних робіт.

Резонансний ефект має місце тоді, коли якесь нововведення в певній галузі активізує і стимулює розвиток інших явищ у виробничій сфері (наприклад, одержання синтетичного волокна уможливило ви­робництво нових тканин, а відтак—нових видів одягу).

Результат (продукт) праці—це певний обсяг: а) виготовленої продукції (підприємства промисловості, сіль­ського господарства, будівництва); б) виконаної роботи (транспортні підприємства); в) наданих послуг (установи зв'язку, банки).

Реконструкція діючого підприємства — здійснюва­не за єдиним проектом повне або часткове переоснащення виробництва. За необхідності можуть бути споруджені нові чи розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об'єкти. Реконструктивними вважаються також роботи з будівницт­ва нових виробничих об'єктів замість тих, дальшу експлу­атацію яких визнано недоцільною.

Ремонт- процес усунення тимчасово фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

Рентабельність оборотних коштів — відносний по­казник, який розраховується як відношення одержаного при­бутку (валового або чистого) до суми оборотних коштів за певний період.

Реструктуризація підприємства — здійснення організаційно-еконо­мічних, правових і технічних заходів, спрямованих на зміну структури під­приємства, його управління, форми власності, організаційно-правових форм, з метою фінансового оздоровлення підприємства, збільшення ним обсягу випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення ефектив­ності виробництва.

Ринок виробників — сукупність осіб і підприємств, які купують товари для їх використання у виробництві інших товарів чи наданні послуг.

Ринок державних і громадських установ, які ку­пують товари і одержують послуги для їх дальшого використання у вигляді комунальних послуг або для передавання тим, хто цих послуг потребує.

Ринок проміжних продавців (посередників) — сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам та одержання прибутку.

Ринок споживачів, тобто ринок окремих осіб і до­машніх господарств, які купують товари або послуги для особистого споживання.

Ритмічність — здійснення за певним рит­мом і планомірною повто­рюваністю роботи всіх під­розділів підприємства рівномірного (в однакові проміжки часу) випуску продукції.

Рівень якості—це кількісна характеристика міри придат­ності продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визна­чення абсолютного, відносного, перспективного та оптималь­ного її рівнів.

Робітники — працівники, які безпосередньо створюють матеріальні цінності чи надають різноманітні послуги.

Розширення діючого підприємства — спорудження за новим проектом його другої та наступних черг, додатко­вих виробничих комплексів, нових цехів чи розширення існуючих, а також допоміжних та обслуговуючих госпо­дарств, комунікацій тощо.

Санація — комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнен­ня ним прибутковості та конкурентоспроможності.

Світові ціни—грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються на світовому ринку.

Серійне виробництво — тип виробництва, який характеризується об­меженою номенклатурою і відносно великим обсягом випуску продукції, яка виробляється періодично повторюваними партіями.

Сертифікати — особ­ливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації певної частки майна державних підпри­ємств.

Сертифікація — дія, яка за допомогою сертифіката відповідності або знака відповідності потверджує, що продукція або послуга відповідає пев­ному стандарту або іншому нормативно-технічному документу.

Сертифікація продукції – організаційно- технічний процес, що завершеється видачею сертифіката.

Синдикат — одна із форм монопольного об'єднання підприємств з ме­тою здійснення комерційної діяльності при одночасному зберіганні юри­дичної та виробничої самостійності.

Синергічний ефект - виражає комбінований вплив сукупності інновацій на фінансово-економічний стан суб'єкта господарювання, коли загальний ефект перевищує суто арифметичну суму впливу на виробництво (діяльність) кожної інновації зокрема, тобто коли кожна інновація посилює вплив усіх інших.

Система мотивації – це сукупність взаємозв’язаних заходів, що заохочують окремого працівника або трудовий колектив у цілому активно працювати для досягненя індивідуальних і загальних цілей підприємства.

Система технічного обслуговування вир- ва- сукупність процесів із підтримання в робочому стані машин, устаткування та ін засобів праці.

Система якості – це сукупн організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів, ресурсів, що забезпечують здійснення загального управління якісті продукції.

Службовці — працівники, які здійснюють підготовку та оформлення управлінської документації, облік і контроль, гос­подарське обслуговування, тобто виконують суто технічну ро­боту (діловоди, обліковці, архіваріуси, креслярі, стенографісти, офіс-леді тощо).

Собівартість продукції— грошова форма поточних витрат підприємства на виробництво та збут товарів, робіт, послуг.

Соціальна діяльність — підготовка і підвищення квалі­фікації персоналу, створення належних умов праці та відпочин­ку, забезпечення соціального захисту працівників.

Соціальна інфраструктура- сукупність підрозділів підпр- в, що забезпечують задоволення соціально- побутових і культурних потреб його працівників.

Соціальний ефект звичайно зводиться до збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості працездатного населення; поліпшен­ня умов праці, побуту та відпочинку; формування екологічно без­печного навколишнього середовища тощо.

Спеціалізація — підвищення однорідності виробництва через свідоме обмеження номенклатури продукції і різноманітності операцій одночасне виконання окре­мих операцій та процесів, що досягається їх сумі­щенням у часі.

Спеціалісти — працівники, які виконують інженерно-тех­нічні, економічні та інші роботи, зокрема інженери, економісти, нормувальники, юрисконсульти, соціологи, менеджери з різних видів діяльності.

Спеціалісти вищої кваліфікації —працівники з вищою освітою і значним практичним досвідом.

Спеціалісти найвищої кваліфікації— працівники, які ма­ють наукові ступені та вчені звання.

Спеціалісти середньої кваліфікації— працівники із серед­ньою освітою і певним практичним досвідом.

Спеціалісти-практики — працівники, які обіймають певні посади (інженерні, економічні), але не мають спеціальної освіти.

Спеціальність — різновид трудової діяльності в межах професії.

Спільне підприємство — підприємство, створене на основі об'єднання майна двох або більше країн, які мають права юридичної особи.

Стандартизація — діяльність із встановлення норм, правил і характе­ристик (вимог) з метою забезпечення якості продукції (послуг).

Стандартизація — процес визначення і застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі.

Статистичний контроль—особливий вид (метод) вибір­кового контролю, що грунтується на застосуванні теорії ймовір­ностей та математичної статистики.

Статут підприємства — певна сукупність правил, що регулюють діяльність підприємства та його взаємовідноси­ни з іншими суб'єктами господарювання. Статут повинен відповідати основним положенням закону країни про під­приємства.

Стаціонарний контроль — здійснюється в спеціально обладнаних приміщеннях (лабораторіях) проведенням відповід­них аналізів, випробувань тощо.

стійним клієнтам.

Стратегічне планування — процес здійснення суку­пності систематизованих і взаємоузгоджених робіт з визна­чення довготермінових цілей та напрямків діяльності під­приємства (організації).

Стратегія — це генеральна комплексна програма дій, що визначає пріоритетні для підприємства (організації) проблеми, його (її) місію, головні цілі та розподіл ресурсів для досягнення таких цілей.

Структура оборотних коштів підприємства — процен­тне співвідношення окремих елементів (груп елементів) у межах загальної величини.

Сукупні витрати за життєвий цикл виробу включають витрати, що пов'язані з маркетингом, конструкторсько-тех­нологічною підготовкою виробництва, безпосереднім ви­готовленням і сервісним обслуговуванням.

Суміжні права — це права, які примикають до авторсь­кого права та є похідними від нього.

Тарифна угода – це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соц гарантій.

Теперішня вартість майбутніх надходжень (доходів) — це їхня розрахункова вартість, що обчислюється помножен­ням грошового потоку за кожний рік на так званий відсот­ковий чинник теперішньої вартості відповідного року відповідно до встановленої дисконтної ставки.

Термін окупності інвестицій — показник ефективності інвестицій, що характеризує термін, за який вони повністю окупаються.

Технічне переозброєння діючого підприємства — здій­снення відповідно до плану (програми) його технічного роз­витку (без розширення існуючих виробничих площ) ком­плексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць, виробництва за рахунок впровадження нової техніки й технології, механі­зації та автоматизації виробничих процесів, модернізації за­старілого і заміни спрацьованого устаткування.

Технічний розвиток підприємства — сукупність організаційно-технічних заходів, які виступають завершальним етапом певних науково-технічних програм, здійснюються у межах підприємства і виконують роль інтенсифікатора щодо певних ділянок виробничого процесу.

Тип виробництва- класифікаційна категорія вир- ва, що враховує його обєктивно наявні конкретні властивості.

Титульний список будівель (об'єктів) — пла­новий документ, в якому визначено строки початку і закінчення будівництва (розширення, реконструкції) об'єктів, їхню потужність (пропускну спроможність), загальні витрати на спорудження, обсяг будівельно-монтажних робіт, щорічні розміри введення в дію ос­новних фондів, а також конкретизуються проектна та будівельна організації, постачальники устаткування.

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розміри яких визначені установчими до­кументами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установ­чими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їхніх вкладів.

Товарна продукція — економічний показник, який характеризує у гро­шовому вигляді обсяг виробленої та готової до реалізації продукції. До її складу включають: вартість вироблених за даний період (зданих на склад) та призначених для реалізації на сторону готових виробів; вартість робіт і по­слуг промислового характеру, які виконуються сторонніми організаціями; вартість напівфабрикатів власного виробництва, які реалізуються на сторону.

Товарна продукція — загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених для продажу (реалізації) різним споживачам.

Топологією інтегральної мікросхеми визнається зафіксо­ване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними.

Торговий дім — установа, що здійснює експортно-імпортні операції, включаючи організацію виставок і реклами, з правом засновувати свої представництва в інших країнах.

Тривалість одного обороту в днях (швидкість обо­роту) оборотних коштів визначається як відношення кіль­кості календарних днів у періоді до коефіцієнта оборотності за той самий період.

Трудовий потенціал — потенціал (можли­вість діяльності) усієї сукупності працівників з урахуванням не тільки кількісних, а й якісних ха­рактеристик, тобто рівня освіти, ділових якостей тощо.

Трудові ресурси — частина працездатного населення, що за своїми віко­вими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності.

Управління — цілеспрямований тиск на організовану систему, який забезпечує збереження її певної структури, підтримку режиму та мети дія­льності.

Управління витратами – це процес цілеспрямовано формування витрат за їх видами, місцями та носіями в процесі постійного контролювання рівня витрат і стимулювання їхнього зниження.

Управління підприємством або Іншим первинним су-6'єктом господарювання — це постійний і системний вплив на діяльність його структур для забезпечення уз­годженої роботи і досягнення кінцевого позитивного ре­зультату.

Установчий договір — це письмовий документ, який засвідчує волевиявлення фізичних чи юридич­них осіб відносно заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної під­приємницької ідеї.

Фінансовий стан підприємства — система показників, які відобра­жають наявність, розміщення і використання ресурсів, фінансову стій­кість підприємства, ліквідність балансу. Характеризується платоспро­можністю, прибутковістю, ефективністю використання активів і капіта­лу, ліквідністю.

Фінансові інвестиції— використання наявного капі­талу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цін­них паперів, які емітуються підприємствами чи державою.

Фірмове найменування — це стале позначення підпри­ємства (фірми, компанії) або окремої фізичної особи, від імені якої здійснюється виробнича чи інша діяльність.

Франчайзинг — надання права на виробництво та (або) збут продукції (послуги) з практичною допомогою у справі організації та управління бізнесом.

Функції управління — певний вид діяльності людей з управління під­приємством. Розрізняють такі функції: планування, організація, мотивація і контроль.

Фючерсний контракт — контракт на поставку обумовле-

Холдинг — вид підприємницької діяльності, який передбачає при­дбання контрольних пакетів акцій різних компаній з метою встановлення над ними контролю.

Ціна – це грошовий вираз вартості товара.

Ціна— грошовий вираз вартості товару.

Цінні папери—це грошові документи, що засвідчу­ють право володіння або відносини позики, визначають вза­ємовідносини між емітентом (юридичною особою, яка ви­пустила цінні папери) та їх власником, передбачають, як пра­вило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам.

Чиста продукція — заново створена на підприємстві вар­тість. Кількісно вона визначається вилученням з товарної про­дукції вартості уречевленої праці (матеріальних витрат та амор­тизаційних відрахувань).

Чистий прибуток — залишок валового прибутку після сплати законо­давче встановлених податків.

Чистий приведений дохід — показник оцінки ефективності інвести­цій, який визначається як різниця між сумою дисконтованих грошових по­токів за весь інвестиційний період та сумою дисконтованих інвестицій.

Чисті капітальні вкладення — капітальні витрати лише на розширене відтворення виробничих об'єктів та об'єктів соціальної інфраструктури підприємства. Величина цих вкладень.

юкупцям.

Список

Амортизація основних засобів. Порядок нарахування і використання амортизаційних відрахувань. 27.

Бізнес-планування сутність, призначення, структура. 70

Види підприємств. 5.

Види прибутку підприємства. 86.

Види реструктуризації, їх характеристика. 100.

Визначення активів підприємства. 23.

Визначення необхідного обсягу та джерел фінансування капітальних вкладень 46.

Вимірювання затрат праці. Баланс робочого часу. 16.

Виробнича та загальна структура управління підприємством. 7.

Відтворення основних засобів та джерела його фінансування 29.

Групування витрат виробництва за статтями калькуляції. 78.

Державне економічне регулювання діяльності суб'єктів господарювання. 65.

Джерела утворення оборотних засобів на підприємстві. 41.

Договірні взаємовідносини і партнерські зв"язки у підприємницькій діяльності. 11.

Економічна сутність основних засобів підприємства, их класифікація 24.

Економічна сутність продуктивності праці. 17.

Загальна характеристика . об'єкти . напрями і тенденції організаційного прогресу. 52.

Загальна характеристика і методологія визначення ефективності виробництва 92.

Загальна характеристика продукції, робіт та послуг. 71.

Зовнішнє середовище господарювання. 8.

3нос основних засобів підприємства 26.

Класифікація витрат. 76.

Класифікація оборотних засобів. 39.

Кошторис виробництва. 77.

Матеріально-технічне забезпечення виробництва. 73.

Мета і напрямки діяльності підприємства. 3.

Методи вивчення дисципліни і їх застосування 2.

Методи встановлення цін на продукцію підприємства 83.

Методика визначення продуктивності праці. 18.

Методичні основи визначення ймовірності банкрутства підприємства 106.

Методологічні засади визначення ефективності технічних нововведень. 53.

Міжнародна підприємницька діяльність. 12.

Наслідки реструктуризації. 99.

Нематеріальні ресурси : поняття та види. 34.

Нормування оборотних засобів на підприємстві 40.

Облік і оцінка основних засобів підприємств з різними формами власності 25.

Організаційні типи виробництва 60.

Організація виробничих процесів. 59

Основи планування. Принципи і методи планування. 67.

Основні характеристики сучасних операційних систем. 58.

Особливості оцінки ефективності організаційних нововведень. 54.

Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів. 36.

Оцінка економічне ефективності виробничих інвестицій в умовах ринку 47.

Оцінка фінансового стану підприємства 91.

ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ ПО ЕКОНОМІЦІ ПІДПРИЄМСТВА

Підвищення ефективності використання інвестицій 49.

Підприємництво як сучасна форма господарювання. 10.

Платежі з прибутку підприємства до державного бюджету і до поза-бюджетних фондів 87.

Показники використання основних засобів на підприємстві 32.

Показники ефективності використання оборотних засобів 42.

Показники оснащеності підприємства основними засобами. 30.

Показники руху та стану основних засобів. 31.

Поняття , характеристика та види інноваційних процесів. 50.

Поняття нематеріальних активів. 35.

Поняття про витрати і собівартість продукції, робіт і послуг. 75

Поняття про інвестиції , їх види , характеристика. 44.

Поняття про оборотні фонди, фонди обігу і оборотні засоби. 37.

Поняття про основні результати виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємства. 84.

Поняття про прибуток і його місце в економіці підприємства. 85.

Поняття про рентабельність. Система показників рентабельності. 89.

Поняття про робочу силу підприємства. 13.

Поняття, види інфраструктури. 62.

Порядок ліквідації збанкрутілих підприємств.

Правові основи господарювання. 4.

Предмет і завдання курсу " Економіка підприємства" 1.

Прогнозування розвитку підприємств. 66.

Ремонт основних засобів та його економічне значення 28.

Рівень економічної безпеки. 96.

Розвиток інфраструктури 64.

Розподіл прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства 88.

Розробка і здійснення програми реструктуризації підприємства. 101.

Симптоми прояву банкрутства. 104.

Система технічного обслуговування підприємства 63.

Склад і структура капітальних вкладень ( виробничих інвестицій) 45.

Склад оборотних засобів підприємства. 38.

Собівартість різних видів продукції. 79.

Стратегічне планування розвитку підприємства. 68.

Суспільні форми організації виробництва. 61.

Сутнісна характеристика ціни, їх види. 82.

Сутність і необхідність реструктуризації підприємства. 98.

Сутність та види лізингу. 56.

Сутність, загальні і пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. 51.

Суть банкрутства і чинники, що його спричиняють.103.

Суть механізму санації. 102.

Тактичне та оперативне планування. 69.

Технічний розвиток підприємства. 55.

Управління витратами на підприємстві. 80

Форми і системи оплати праці. 21.

Формування програми випуску продукції. 72.

Формування та використання виробничої потужності підприємства. 57.

Функціональні складові економічної безпеки підприємства. 95.

Характеристика економічної безпеки господарюючого суб»єкта. 94.

Характеристика кризової ситуації на підприємстві. 97.

Чинники зростання ефективності виробництва 93

Шляхи зниження витрат виробництва. 81

Шляхи підвищення ефективності використання основних засобів. 33.

Шляхи підвищення прибутковості. 90.

Шляхи підвищення продуктивності праці. 19.

Шляхи прискорення оборотності 43.

Якість та конкурентоспроможність продукції. 74.

Формули