36. Опишіть основні особливості нової аттичної комедії.

Завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах. Притаманне максимальне наближення до життя, зображення реально-типових подій та персонажів. Позбавляється відверто комедійних засобів і включає драматичні елементи, ідучи таким чином до побутової драми. Майже цілком відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових суспільних умовах єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалась родинно-побутова,тому нову комедію часом так і називають. Зникла уїдлива сатира, яка змінюється на доброзичливе викриття людських вад. Відійшовши від гострої соціально-політичної критики, комедія заглиблюється в побутові відносини людини, ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні вуалювалися,звужалося коло тем. Спираючись на ті зразки, що дійшли до нас,можна визначити 2 головні теми: 1)тема визволення дівчини з рук лихваря-звідника (з”явилась не випадково,оскільки в цей період інтенсивного розвитку торгівлі дедалі більшого розвитку набуває лихварство, що супроводжується продажом „живого товару”,дівчат, які заробляли гроші для свого господаря; часто в одну з них закохується і визволяє юнак-герой). 2)тема загубленої (підкинутої) а потім знайденої дитини.(можливо,основу становили міфічні епізоди – визволення дівчини героєм від якоїсь потвори(напр. Андромеди Персеєм), випадкове пізнання матір”ю втраченої дитини (Креусою Іона в трагедії Евріпіда).сюжет міфу перетворюється на побутовий.

Тематика п”єс привела до появи сталих комедійних типів, таких як маска закоханого юнака, хвальковитого воїна, старого(батька юнака),стара, лихвар-звідник, гетера або дівчина,в яку юнак закоханий, раб юнака... Вперше в комедію вводиться маска нахлібника юнака, паразита, який завжди лестить господарю і вірно йому служить.

Однієї з особливостей нової комедії було те,що глядачів найбільше цікавили не знайомі маски і сюжет, а розвиток і схема інтриги. Значну роль в розвязанні інтриги відігравав випадок, що приводить до кінцевого пізнавання. Нова комедія відрізнялася психологічною розробкою характерів героїв. Маски в кожній п”єсі стають більш індивідуалізованими. Мова персонажів відбиває розмовну мову освіченої частини населення. Через погіршення умов існування комедія ставила перед собою філантропічну(благодійну) мету,намагалася підтримати людину,довести,що вона не втратила своїх духовних і моральних цінностей,прагнула вдихнути сили,віру в себе.

Нова комедія стає серйозною, ігнорує елементи буфонади(грубого комізму),герої поводять себе на сцені значно стриманіше. Комедійні елементи дедалі більше поступаються місцем зворушливим сценам.

37. Схарактеризуйте генезу та класифікацію давньогрецької лірики.

Епос ішов у минуле, епос не міг регламентувати нове життя, не міг виразити почуття. Тому з'являється лірика, що спрямована на внутрішній світ. Протистояння епосу. Лосєв стверджує: «Лірична поезія заснована на багатшому розвитку духовного світу індивіда. У ліриці гине гармонія родового світу, і виникає диференційований моральний світ». Лірика - поезія для слуху, її не записували. Віршів не було. Мелодія була завжди. Текст і мелодія мали однакове значення. Читання для очей з'явилося тільки в Олександрійську епоху 3-1 ст. До кінця від мелодії не звільнилися, це трапилося тільки в Римі. Мелодія пов'язана тільки з певними філософськими й психологічними теоріями. Аристотель і Платон - «лірика заспокоює психіку людини». «Заспокоює людину строгий дорійський лад, пристрасть персоніфікує фрігійський лад, лідійський лад - скорботний». Піфагор писав про магічні лікувальні властивості лірики. Мелодія займає велике місце у філософській системі. Він стверджував, що увесь світ побудований на музиці.

Термін «лірика» з'являється дуже пізно – у вчених третього століття до нашої ери. Це те, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту, авлос. Це завжди пісенна поезія. До третього століття греки всю поезію називали – меліка (від «мелос» - мелодія). Наявність мелодії кладеться в основу класифікації поезії. Всю поезію ділили на власне мелос: сольний (монодійний) і хоровий, та декламаційну лірику. Вона ділиться на елегії і ямб.

Елегія походить від слова «елегос» - значення його трактується по-різному. Одні вважають, що це назва очеретяної флейти, другі - що це азіатське слово, плач по небіжчику. У древні часи не було любовних, скорботних жанрів - перші елегії – це військові маршові пісні. Елегія розрізняється як військова, цивільна, філософська, дидактична. І тільки на останньому місці – любовна елегія, що оповідає про узагальнену ситуацію. Звична нам елегія з'явиться тільки в Римі.

Невідомо звідки з'являється назва «ямб». Довгий час його пояснювали міфом про служницю Ямбу або дієсловом «кидати». Ямби писали й ворогам. Перший автор і перший вірш, що дійшов, - 6 квітня 648 року - Архілох. Яскравий поет, цікава особистість, писав і елегії, і ямби. Його життя було важким, він ріс на Паросі, батько - аристократ, мати - рабиня. Батько його визнав, але суспільство ні. Стає найманим солдатом. Нещасна любов - опис любовної ситуації. Був закоханий у Ніобулу, посватався, але батько відмовив. Архілох хоче помститися, складає такі ямби, такі епітети, що навіть з'являється легенда, що той вчинив самогубство від ганьби. У віршах чітко видно, як зміняються етика взаємин: наприклад, вірші про втечу.

Архілох - поет багатозначний. Він починає замислюватися, філософствувати, намагається побачити життєвий ритм, говорить про чорні й білі смуги.

Тіртей - другий творець військових елегій. Він спартанець. Співав патріотичні елегії під час війни. Головна тема цих елегій - старі гомерівські норми, боягуз для нього немислиме слово, замість нього – той, що здригнувся в бою. Вище щастя - смерть за батьківщину. Той, що здригнувся - ганьба для всього роду. Ідейна спрямованість - громадянська мужність. Проводилися змагання військових елегій. Переможець одержував шматок м'яса. Мистецтво дуже просте. В елегії: спочатку тема, потім образний розвиток, бурхливий заклик боротися за батьківщину.

Афінський поет Солон Афінський. Був залічений до семи мудреців. 638-558 р. до н.е. Походив із древнього царського роду Кодра. Один із засновників афінської демократії. Багато мандрував. В Афінах ніяк не могли взяти місто Саламін. Афіни убожіли, тому що всі багатства були в руках у декількох людей. Люди або віддавали свої землі або продавалися в рабство. Солон пробрався на площу, став біля храму й прочитав елегію про Саламін. Оракул велів йому управляти державою. Спочатку він скасовує боргові камені, книги, громадяни знову стають вільними. Всі свої погляди Солон описує в елегіях. Вони політичні, патріотичні, громадянські, повчальні. Гесіод не терпів чужої думки, а Солон прислухався до юрби. Йому приписувався афоризм: «Нічого надміру». Солон сам покидає правління. Відома також історія із Крезом.

Феогнід - жив у місті Мігарди. 1400 віршів Феогніда дійшло до нас. Відбиття соціальних процесів. Аристократ, вигнаний з міста. Людство він ділить на демос і знать. Знати - добре, демос - погано. Дуже озлоблений. Тон збірника песимістичний. Його гнітить, що погані царюють, що дрібніє порода людей. Звичне розшарування суспільства зникає. У політичних елегіях виникає образ корабля-держави, захопленого бурею. Екіпаж вигнав доблесного керманича, а тепер не знає, що робити, і корабель тоне. Уперше з'являється вірш «Пам'ятник» (Потім у Горація, Державіна, Пушкіна).

Меліка монодійна й хорова.

Лірична поезія існувала насамперед як комплекс мелодія-ритм-слово. Ділилася на монодійную й хорову. Мелічна поезія одержує поширення не на континенті, а на островах. Центром стає місто Метилени. На рубежі VI - VII ст. там відбувалася класова боротьба, вона підігрівається тим, що аристократи ведуть свій рід від Агамемнона. До влади приходить Світтіл, хлібороб. Коли він умер, Алкей складає двовірш. На зміну прийшов Піттак. Алкей весь віддається боротьбі. Головною спадщиною є пісні заколоту, боротьби. Продовжує тему Феогніда, тема корабля-держави. До 50-их років XX століття був відомо тільки початок і кінець, але потім знайшли середину. Алкей пише свої пісні для чоловічих співтовариств. Змагання Алкея й Сапфо. Реальна Сапфо народилася близько 600 р. Рано вийшла заміж. Довго прожила. Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».

Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сапфо є поезія Анакреонта. Це мандрівний поет. Одним з найвідоміших тиранів був Полікрат, він підтримував мистецтво, захищав Анакреонту. Дуже багато зображень Анакреонта на вазах. В історію літератури він входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру. Йому належать і філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас. Створюється враження, що рядок сам народжується в нього під пером.

Хорова лірика древніша, ніж сольна. Вона прямо пов'язана з релігійними й весільними обрядами. «Хор» означало, насамперед, місце для хороводу. Звідси видно, у якому нерозривному зв'язку танець і хорова лірика. Виділялося кілька типів пісень залежно від змісту й присвяти їхнім богам. Гімни: на честь Діоніса - дифірамб, це жагуча пісня, що оповідає про трагічні події в житті бога. Особливість - дифірамб виконувався як діалог. Аполлону й Артеміді присвячені пеани. Парфенії або партенії – це гімни на честь Афіни, виконували п'ятнадцятирічні спеціально навчені дівчата. Епінікії - гімни, присвячені переможцям олімпійських ігор. Енкомії - гімни, присвячені впливовим особам. Оди - пісні, майстер оди Піндар, до нас дійшло 17 його книг. Ці оди буяють темними незрозумілими місцями. Піндар любив зашифровувати зміст своїх од. Вакхілід писав дифірамби, впритул підходить до мистецтва трагедії. Майже повністю зберігся дифірамб «Тезей».

38.Овідій.

Публій Овідій Назон (лат. Publius Ovidius Naso), або Овідій (* 20 березня 43 до н. е., Сульмона, сучасна Італія — † 17 н. е., Томіс, сучасна Констанца, Румунія) — останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час. Життя

Згідно з автобіографічним твором «Скорботні елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім'ї вершницького стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, — а опісля членом судової колегії децимвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Секстом Пропорцієм й Тибуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор'ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії.

У грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи — грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині сучасне місто Констанца на території Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений в династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Августа у 14 н. е., з'явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.