9

Тема: Літературний процес кінця XIX – по­чатку XX ст. План

1. Історико-культурні умови розвитку України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

2. Загальний огляд літературного процесу.

3. Поезія кінця ХІХ – початку ХХ ст.

4. Проза кінця ХІХ – початку XX ст.

5. Драматургія кінця ХІХ – початку ХХ ст.

1. Історико-культурні умови розвитку України кінця хіх – початку хх ст.

Початок XX століття в Україні став часом великих змін, якісних і кількісних внутрішніх процесів, які охопили політику, економіку і культуру. Недарма І.Франко писав: “Історія нашого українського національного руху в останніх двох десятиліттях пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а притім позбавленого найважнішого знаряддя для сієї праці – заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів!”

Східна Україна залишалася органічною складовою частиною всеросійського ринку. Такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Південно-західний цукробуряковий свідчили про розвиток промисловості в місті і в селі.

Русифікаторська політика царського уряду експериментувала печально відомими процесами переселення українців, яких спокушали родючими необжитими землями на Далекому Сході, в Середній Азії, в Сибіру. Працьовиті, терплячі, розумні українці могли ці дикі краї окультурити, добитися невиданих урожаїв. Але все це для України вимірювалося значними кількісними та якісними людськими втратами.

Не краще складалася доля українців у Галичині та Буковині. Тисячі хліборобів у пошуках кращої долі покидали рідні домівки і шукали заробітку в Канаді, США, Аргентині. За двадцять років з Галичини за океан емігрувало 400 тис. чоловік. Такі міграції вели до розпорошення нації, до підриву сили її внутрішнього потенціалу.

Початок двадцятого століття не приніс царській Росії й Австро-Угорщині суттєвих культурних змін. Саме з цієї причини в Україні рівень освіченості залишався надзвичайно низьким (на 1000 чоло­вік школу відвідували біля 70 дітей), 70% населення не вміли читати й писати, а в Галичині з 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, 981 взагалі не мали навіть початкових закладів, отже 150 000 дітей ніде не вчилися. І якщо в університетах Києва та Харкова доміну­вала російська мова, якою викладали відповідні предмети 35,2 ти­сячам студентів, то у Львівському та Чернівецькому навчання велося відповідно польською і німецькою мовами, а студенти-українці у Львові становили 21% контингенту, у Чернівцях – 17,6%. На території України не існувало жодного вищого закладу з власне українською мовою навчання. Згадаймо, що першою лекцією, прочитаною українською мовою в Харкові, була лекція М.Сумцова 28 жовтня 1907 року. На цій лекції був присутній ректор університету Д.Багалій, який теж почав читати рідною мовою лекції з історії України.

Наступ царизму після поразки революції в 1905 – 1907 роках полягав насамперед в забороні існування “Просвіти”, у значно біль­шому цензурному тиску (у 1913 році з виданих в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою), а на початку Першої світової війни були заборонені будь-які видання (у тому числі пері­одичні) українською мовою. Ця заборона розповсюджувалася і на Галичину в той час, коли її територія була зайнята російським військом. Наприклад, В.Стефаник у новелі “Марія” (у повному варі­анті твору, що був заборонений в радянські часи) показує, як росій­ські солдати нищать сільську бібліотеку й катують галичан уже тільки за те, що на покуті між іконами в них є портрети Шевченка.

Царський міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів П.Столипін відверто проводив антиукраїнську політику. Саме йому належала ініціатива розігнати Другу державну російську Думу, при­йняти новий виборчий закон, що майже унеможливлював пред­ставництво від України, своїми наказами забороняв губернаторам дозволяти утворення і заснування “інородних” товариств, насамперед українських, а в 1911 році видав декларацію уряду щодо “Единства русского народа”, де наказував боротися як з сепаратизмом, з “ідеєю відродження старої України, устою на автономних національно-територіальних основах”. Столипін спричинив закриття укра­їнських газет “Наша дума” в Петербурзі, “Рідний край” у Полтаві, “Воля” в Харкові, заборонив діяльність “Просвіт”, переслідував українську культуру аж настільки, що офіційно заборонив святкувати 50-річчя з дня смерті Т.Шевченка.

Щоб зміцнити господарство Росії, Столипін запровадив аграрну ре­форму, яка на Україні призвела до того, що в Чернігівській, Тав­рійській, Катеринославській, Харківській, Херсонській губерніях і на Волині земля опинилася в руках невеликого числа багатіїв, а розшарування на селі поглибилося й пришвидшилося. П.Столипін підтримував переселення селян, зокрема й українських, за Урал. Але в 1890 – 1914 роках 480000 переселенців повернулися з Азії назад, скуштувавши солодких столипінських обіцянок і гірких життєвих реалій. Проте 2 мільйони українців таки залишилися жити в Приамурському краї, Туркестані, Самарській, Саратовській, Оренбурзькій та Уфимській губерніях.

Історична наука в Україні вийшла на новий рівень. Сьогодні добре всім відомий науковець, тодішній директор Катеринославського музею академік Д.Яворницький, який написав унікальні праці з історії запорізького козацтва. У 1908 році вийшла популярна сьогодні “Історія України-Русі” М.Аркаса. У Західній Україні в той час плідно працював видатний історик, академік М.Грушевський, видавав свої праці й такий видатний діяч культури та історії України, як В.Шухевич.

У цей час в Україні активно розвивається наука. У 1902 році математик Д.Траве заснував у Києві алгебраїчну школу. У галузі цієї ж науки досягли неабияких успіхів у стінах Харківського університету В.Стєклов, С.Бернштейн, Д.Синцов, а основоположником харківської школи радіофізики став Д.Рожанський. Були та­кож здійснені фундаментальні відкриття в галузі медицини та біології. У Київському університеті ряд експериментів провів ембріолог і цитолог рослин С.Навашин, у Харкові в галузі ендокринології пра­цював В.Данилевський, хірургії – М.Трінклер, офтальмології – Л.Гіршман. Епідеміолог Д.Заболотний винайшов методи боротьби з епідемією чуми. Київський вчений С.Реформатський зробив від­криття в галузі органічної хімії, а в галузі фізичної хімії – професор Харківського університету І.Осипов. Інженерна думка на багато десятиліть піднесла гірничо-видобувну справу. М.Курако збудував за власним проектом таку доменну піч, яка виявилася кращою і продуктивнішою від зарубіжних, Лутугін склав карту геологічної структури Донбасу, що була в 1911 році на Всесвітній виставці відзначена золотою медаллю. У Харкові особливе значення набуває літакобудування, до чого причетні такі титани, як С.Гризодубов, а також його київські колеги І.Сікорський, Д.Гри­горович, Ф.Андерс. У 1893 році механік Одеського університету Й.Тимченко сконструював перший знімально-проекційний апарат, уже у 1896 – 1902 роках А.Федецький у Харкові почав знімати перші українські фільми-хроніки, а починаючи з 1909 року, актор О.Олексієнко заповзявся ставити художні фільми за творами М.Гоголя, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. У 1911 – 1914 роках Д.Сахненко випускає на екран фільми “Наймичка”, і “Наталка Полтавка”, “Богдан Хмельницький”, “Запорозька Січ”, ролі в яких грають М.Заньковецька, Л.Ліницька, М.Садовський.

У красному письменстві перші два десятиліття – надзвичайно плідний час. Внаслідок дії Ємського указу та Валуєвського цирку­ляру центр літературного руху перенісся в Галичину. Діяльність І.Франка, висока національна свідомість галичан у роки Першої світової війни ще раз підтвердили Драгоманову думку, що саме цей край має стати П'ємонтом української нації. У Львові в 1893 році реорганізували Наукове товариство імені Т.Шевченка (засноване в 1873 році), яке почало систематично видавати свої “Записки НТШ”; функціонували літературні часописи “Правда”, “Народ”, “Житє і слово”, “Зоря”. Починаючи з 1905 року, відомий меценат Є.Чикаленко видає в Києві щоденну газету “Рада”. Національна культура тоді заявляла про себе в літературі іменами таких талан­тів, як І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Винниченко, а в малярстві іменами І.Труша, М.Пимоненка, С.Васильківського, О.Мурашка, К.Костанді, Г.Нарбута.

Архітектуру того часу представляли П.Альошин, В.Осьмак, О.Бекетов, Ф.Нестурх, К.Жуков, О.Кобелєв, В. Фельдман, музи­ку – Я.Степовий, А.Вахнянин, історичну науку – М.Грушевський, М.Аркас, медичну науку – Д.Заболотний, М.Гамалія, В.Вискович, авіаційний поступ – Д.Григорович, І.Сікорськин. Театральне мистецтво пишалося іменами корифеїв: І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, П.Саксаганського, М.Садовського, М.Заньковецької. У 1907 році в Києві в Троїцинському народному домі (зараз – театр оперети) М.Садовський заснував Перший стаціонарний український театр. Тут у 1908 році було урочисто відзначено 25-ліття театральної діяльності М.Зань­ковецької, талант якої визнавали геніальним В.Немирович-Данченко та К.Станіславський. М.Лисенко започаткував у 1904 році в Києві музично-драматичну школу. У Львові успішно діяв театр “Руська бесіда”. Подією всеукраїнського значення став вихід у 1907 – 1909 роках “Словаря української мови” Б.Грінченка.

У 1904 році М.Лисенко заснував у Києві музично-драматичну школу, з якої вийшли композитори К.Стеценко, Л.Ревуцький, диригент О.Кошиць. У Західній Україні (Львів) існував “Союз співацьких і музичних товариств”, організований у 1903 році композитором А.Вахнянином. При цьому товаристві через чотири роки була відкрита музична школа, пізніше перейменована на Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка. 1 в Східній, і в Західній Україні існували десятки музичних об'єднань, гуртків, това­риств. Все це давало неабиякі результати. У львівського професора Б.Висоцького навчалися такі відомі всьому світові співаки, як С.Крушельницька та О.Мишуга. Уродженка Тернопільщини оперна співачка С.Крушельницька за красу свого чистого і сильного голосу була визнана світовою критикою як найкраща співачка своєї доби. Її ім'я було записано золотими літерами у Болонській консерваторії поряд з ім'ям Леонори Дузе. Виступала С.Крушельницька у Львові, Одесі, Кракові, Варшаві, Петербурзі, в Італії та в інших театрах Європи, Америки, Африки. З надзвичайним успіхом вона виконувала камерні твори та українські народні пісні. О.Мишуга, ставши оперним співаком, повернувся з Італії в ореолі слави. Найкращі оперні театри запрошували його на роботу. Він вибрав Варшаву, співав найславніші оперні арії різними мовами світу, але рідну любив найбільше і виконував нею найкраще. Відома піаністка С.Дністрянська згадувала: “Артистові, який у тріумфальному поході здобув собі серце і уми чужинців, нелегко зберегти гарячу вразливість до всього рідного. Мишуга ні на хвилину не забував, що він – син України, що вийшов з убогої сім'ї та що заходами своїх земляків мав змогу стати тим, ким був”.

Національно-визвольний рух народних мас впливав на творчість композиторів: К.Стеценко написав свої кращі хори “Прометей”, “Сон”, створив кантати “Шевченкові” та “Єднаймося”. Мелодія “Хору норманів”, написаного композитором А.Вахнянином до трагедії “Ярополк” Устияновича, стала відомою як музика до пісні “Шалійте, шалійте, скажені кати”. Один з найкращих західноукраїнських композиторів Д.Січинський створив оперу “Роксолана”, а С.Людкевич у 1905 році написав “Хор підземних ковалів”.

Надзвичайно швидко розвивалося образотворче мистецтво. Київська, Одеська та Харківська рисувальні школи дали прекрасних майстрів пензля: І.Їжакевича, Ф.Красицького, К.Костанді, Д.Безперчого, П.Мартинова. У Західній Україні творили І.Труш, Л.Монастирський (автор картин на теми баталій козаків з поляками, турками і татарами), О.Кульчицька, Й.Бокшай.

Про громадське життя того часу дуже влучно сказав С.Єфремов: “Концентрація українських громадських сил дала змогу виступити з такими показними, як на свій час, національними маніфестаціями, як ті, що відбулись року 1903 в Полтаві під час одкриття пам'ятника І.Котляревському або ювілею М.Лисенка в Гали­чині і в Києві”.

Після повалення царського режиму українська інтелігенція всі свої надії покладає на вільну й незалежну державу Україну. Уже в березні 1917 року в Києві відкривається Українська гімназія імені Т.Шевченка, Друга Кирило-Мефодіївська гімназія, виходять газети “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Боротьба”. 2 серпня створюється Національна бібліотека Української держави, 5 листопада – Україн­ська державна академія мистецтв, а майже одночасно з нею – Державна археологічна комісія і Державний архів. 14 листопада 1918 року за часів гетьманування П.Скоропадського засновують Українську Академію наук, яку очолив В.Вернадський.

На початку XX століття українська література зробила значний якісний ривок уперед. Причиною такого літературного прогресу було насамперед те, що в цей час ще повноцінно творили україн­ські класики: І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, діяв театр корифеїв, а на зміну талантам старшого покоління приходили літератори євро­пейського масштабу: В.Винниченко, О.Олесь, М.Вороний, П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра.

Література початку XX століття була насичена творами письменників старшого покоління і не менш талановитого – молодшого. Закономірними є слова І.Франка про те, що Україна мала “ряд талантів, яких не постилалась би не одна далеко багатша від нашої література”.

Мабуть, у жодній із світових літератур початок XX століття не був такий напружений, як в українській. Довелося пережити і піднесення в 1905 – 1907 роках, і чорносотенну реакцію, і народження УНР, і біль­шовицьку окупацію. Еміграція митців за кордон та зловісне відомі тридцяті роки – це теж кривава рана на тілі української літератури. Взагалі, внутрішній потенціал літературного покоління початку XX століття в Україні був такий високий, що українська література мала всі шанси в короткому часі стати найсильнішою літературою світу.

У 1930 році налічувалося 259 українських письменників, після 1938 їх було уже тільки 36. Група українських письменників у США “Слово”, в яку входили ті українські митці, що емігрували, вітаючи II Всесоюзний з'їзд письменників у Москві, надіслала телеграму, в якій був запит: “Просимо виявити в Міністерстві Державної Безпеки, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” Відповіді на це запитання, звичайно, ніхто не одержав, але справа виглядала так: із 223 – сімнадцять розстріляно, 8 закінчили життя самогубством, заарештовано і заслано 175, 16 пропали безвісті, 7 померли своєю смертю.

Зросли поліграфічні можливості України. Взагалі, протягом 1917 року на Україні виникає 78 видавництв, а наступного року їхня кількість сягає – 104. У цих видавництвах у 1917 році ви­ходить 747 книг, у 1918 р. – 1084 книг. Та завоювання Києва більшовиками призвело до занепаду української духовності. Видавництва закриваються, і вже у 1919 році у світ виходить лише 665 книг. Вищий порівняно з попередніми десятиліттями рівень політичної та національної свідомості українців не міг не лякати правителів тих держав, які вже давно окупували Україну і зробили її своєю колонією. Намагаючись реформами вплинути на народ і України, російський цар у маніфесті від 17 жовтня 1905 року пообіцяв ряд свобод, серед яких і свободу друку. Внаслідок цього дозволу на пресу появився у Полтаві журнал “Рідний край”, у Києві – “Нова громада” та “Шершень”, було засновано чимало газет. Але таке піднесення тривало недовго: в 1906 році налічувалося 34, а в 1907 р. всього 3 видання. Краще ця справа була поставлена в Західній Україні, де існували видання різних напрямків і самих видань було значно більше та й проіснували значно довше: “Літературно-науковий вісник”, “Молода Україна”, “Нова Буковина”, “Світ”, “Неділя”, “Діло”, “Буковина”.

Не сприйнявши комуністичної доктрини, частина української творчої та наукової інтелігенції емігрувала. Ті, що залишилися, заповзялися наперекір диктатурам та режимам жити і творити на рідній землі. Саме творчість цих мрійників та романтиків, котрі пройшли фронти Першої світової, національних змагань та громадянської війни, спричинила до чергового відродження Укра­їни, що увійшло в історію як “розстріляне”.