2. Загальний огляд літературного процесу

Література цього періоду формувалася під впливом насамперед таких факторів, як зміни в суспільно-політичних обстави­нах, події першої революції 1905 – 1907 р.р. Все це породжувало нову концепцію особистості і дійсності, нове зображення взаємовідносин особистості й суспільства, особистості і маси, нове співвідношення мистецтва і дійсності, ідеального і реального, героїчного і романтичного тощо.

Дійсність осмислювалася у світлі нових ідей, нових ідеалів, які поширювалися в суспільстві. Це вело до значного посилен­ня позитивного елемента в реалізмі. При всій нещадній критиці існуючого ладу (звідси – значне поширення сатири в цей час). Суттєвою рисою реалізму цих років було становлення кон­цепції соціальної активності особистості, її духовних пошуків і як наслідок – по­ява нових героїв – робітника, селянина.

Реалізм переживав розквіт, але письменники не обмежувалися тавруванням несправедливого існуючого ладу, а зверталися до філософських проблем. Великого поширення набув новий жанр – новела, часто з послабленою фабульністю (психологічна, соціально-психологічна, на­строєва), та “безфабульні” жанри (нарис, ескіз, малюнок, образок, поезія в прозі тощо). У літературі виникли модерністська, символістська та інші течії, які внесли багато нового й позитивного. Відбувалося тісне поєднання рис реалізму з неоромантизмом (у творах О.Кобилянської, Дніпрової Чайки, С.Васильченка), реалізму з модернізмом (у творах А.Кримського, А.Чайковського, А.Крушельницького), реалізму з декадансом (у творах М.Вороного, О.Олеся, М.Яцківа, Г.Хоткевича). З'явився жанр політичної лірики і політичної сатири (І.Франко, В.Самійленко). Дуже швидкими темпами розвивалася критика, посильна перу (І.Франка, П.Грабовського, Лесі Українки, М.Коцюбинського, О.Маковея.

У прозу стрімко ввійшли митці-новатори: Марко Черемшина, В.Винниченко, М.Вороний. Збагатилася новими творами усна народна творчість: кобзар М.Кравченко склав високопоетичну думу “Про сорочинські події 1905 року”.

Нова література, за словами І.Франка, одне з головних завдань вбачала у психо­логічному аналізі соціальних явищ, у по­казі того, як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості людини. Якщо україн­ських письменників XIX ст. можна, на думку І.Франка, назвати великими епіка­ми, оскільки вони малювали широкі об'єк­тивні картини дійсності і вплив зовнішніх обставин на характер людини, то молоді письменники кінця XIX – початку XX ст. були передусім психологами й ліриками, внесли в літературу зовсім інші принципи зображення: для них головне – людська душа, її стан у тих чи інших обставинах, дійсність вони показували не через спри­ймання автора, а крізь призму “душі і серця героїв”.

Хоча молоді письменники звертаються інколи до тих самих тем і образів, що й попередники, і проблематика, і засоби відображення дійсності у них зовсім інші: оточення втрачає значення тла, воно по­стає через внутрішній світ героя, його на­строї, думки, переживання. Людський ха­рактер обумовлюється не тільки суспіль­ними обставинами, а й індивідуальними психічними особливостями. Іноді твори по­чатку XX ст. являють собою своєрідні психологічні студії (“Цвіт яблуні”, “По­єдинок”, “Дебют” М.Коцюбинського та ін.). Поглиблення психологізму спосте­рігається в усіх родах і видах літерату­ри – прозі, ліриці, драмі. Зразком нової драми є творчість Лесі Українки. До нових художніх засобів звертаються Г.Хоткевич, Л.Яновська.

Наростання ліричного сприймання дій­сності навіть в неліричних родах і жан­рах, прагнення посилити емоційний вплив мистецтва приводять до своєрідного пере­вороту в літературі: значних змін в структурі оповіді, жанру, стилю – зростають особистісне начало, роль автор­ського світосприймання у творі. Виникає нове співвідношення об'єктивного повістування і суб'єктивної авторської оцінки дійсності. Філософській концепції автора підпорядковується кожна деталь художньої структури твору – і фабула, і засоби художнього узагальнення, для яких стає характерним звернення до різних форм умовності. Зростає інтелекту­альне, філософське начало в літературі (“Кассандра”, “Оргія”, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Тіні забутих предків”, “На острові” М.Коцюбинського, “В неділю рано зілля копала” О.Кобилянської та ін.).

Усе це, породжувало в літературі нове співвідношення соціально­го і психологічного, епічного і психологіч­ного, епічного і ліричного, об'єктивного і суб'єктивного, вселюдського і конкретно-історичного тощо. Разом з тим посилення психологізації й ліризації літератури привело до певних втрат у реалізмі, зокрема зменшення епіч­ності, епопейності, що позначилося на жанровій структурі літератури.

На Україні модерністські те­чії – імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм – та їх мистецькі угруповання великого розвитку не набули, хоча вплив їх по­значився на творчості окремих митців (М.Яцківа, Г.Хоткевича, М.Чернявського, О.Олеся, М.Вороного та ін.). Ще продовжувала існувати і нечисленна народницька література (О.Кониський, Олена Пчілка, Б.Грінченко та ін.).

У кінці XIX – на початку XX ст. про­довжували творити відомі письменники-реалісти старшого покоління – І.Франко, П.Грабовський, І.Нечуй-Левицький, Па­нас Мирний, І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Старицький. Розвиваючи традиції критичного реалізму XIX ст., вони водночас прагнуть до нових художніх засобів відображення дійсності (“Вільгельм Телль”, “Сойчине крило”, “Мій злочин” І.Франка, “Лови” Панаса Мирного, “Остання ніч” і “Оборона Буші” М.Старицького, “Зерно й полова” М.Кропивницького та ін.). У кращих традиціях реалізму XIX ст. розвивалася творчість багатьох письменників молодшо­го покоління (С.Ковалів, О.Маковей, Є.Ярошинська, Н.Кобринська, Л.Яновська).

У 80 – 90-х та 900-х р.р. в українську лі­тературу входить нове покоління письмен­ників-реалістів, серед них – такі видатні митці слова, як Леся Українка, М.Коцю­бинський, В.Стефаник, Марко Черемши­на, Л.Мартович, О.Кобилянська, С. Васильченко, А.Тесленко.

Переважно присвячена селянська тематика у творчості В.Стефаника, Марка Черемшини, Л.Мартовича, А.Тесленка, С.Васильченка). Селянське життя ці письменники зображували по-новому. Важливою була їх увага до зростання почуття людської гід­ності у селянина, зображення його бунту проти соціальної несправедливості, підкреслення прагнень селян, потягу їх до освіти, появи інтересу до політичного життя.

Особливої гостроти тема нерів­ності, стихійної ненависті селян набуває в творчості А.Тесленка і С.Васильченка. Герої їхніх творів – “люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні” (С.Васильченко), але й у них уже вини­кає протест проти тогочасного не­справедливого ладу. В.Стефаник, Л.Марто­вич, Марко Черемшина і С.Васильченко тему села вивели за його межі, образ селянина у них еволюціонує від суто побу­тового, локального змісту до загально­людського, включається в колізії історич­ного розвитку.

Письменники (О.Кониський, В.Леонтович, Т.Зіньківський, М.Левицький, Д.Маркевич, М.Кравченко, Б.Грінченко, Олена Пчілка та ін.) групувалися навколо видавництва “Вік” і журналу “Киевская старина” (1892 – 1906), газети “Рада” (1906 – 1914, Київ) та часописів “Рідний край” (1906 – 1914, Полтава – Київ), “Дніпрові хвилі” (1912 – 1914, Ка­теринослав). Організаційно вони об'єднувалися в культурницькі організації, так звані громади, на базі яких згодом утворилися “Просвіти”. Для українського модернізму характер­на внутрішня ідейно-естетична неоднорід­ність, окремі модерністські течії чітко не визначилися. Більшість модерністів групу­валися деякий час навколо журналу “Світ” (1906 – 1907) та часопису “Будучність” (1909).

Нове покоління митців, поставивши нові завдання перед літературою, і не лише щодо розширення тематичних обріїв (звернення до но­вих тем і нове опрацювання старих), а й щодо посилення уваги до естетичної сто­рони творів, до шукання нових форм і за­собів. У намаганні піднести українську лі­тературу до рівня тогочасної світової лі­тератури і гострому виступі проти заста­рілих, шаблонних засобів і прийомів письменства.

Літературно-критична діяльність І.Фран­ка вражає багатогранністю і глибиною, постановкою актуальних естетичних проб­лем. Поряд з ним виступали Леся Україн­ка, М.Коцюбинський, О.Маковей, І.Труш, В.Гнатюк та ін., які у статтях та ре­цензіях підтримували творчість молодих письменників, вплив модерністської літератури. Важливе значен­ня мають статті Лесі Українки – “Два на­правлення в новейшей итальянской литературе” (1899), “Заметки о новейшей польской литературе» (1900), “Новейшая общественная драма” (1901) й особливо “Малорусские писатели на Буковине” (1900) та ін. Національну течію в українській критиці представляли М.Грушевський, С.Єфремов, М.Сріблянський, Д.Донцов та ін., що активно ви­ступали на сторінках тогочасних журналів. Особливо актуальним у цей час було питання про призначення і суспільну роль мистецтва.

Важливу роль у літературному процесі кінця XIX – початку XX ст. мали такі ви­дання різних напрямів, що виходили в Га­личині й на Буковині, як “Літературно-на­уковий вісник” (1898 – 1914), “Молода Україна” (1900 – 1903), “Артистичний віс­ник” (1905), “Нова Буковина” (1912 – 1913), “Ілюстрована Україна” (1913 – 1914), “Світ” (1906 – 1907), “Будучність” (1909), “Неділя” (1911 – 1912), газети “Діло” (1880 – 1914), “Буковина” (1885 – 1910).

У роки російської революції 1905 – 1907 р.р. з'являються газети і журнали на Наддніп­рянській Україні, зокрема “Громадська думка” (пізніше “Рада”, 1906 – 1914), “Нова громада” (1906), “Українська хата” (1909 – 1914), “Рідний край” (1905 – 1907 у Полтаві, 1908 – 1914 у Києві, 1915 – 1916 у Гадячі), “Дніпрові хвилі” (1912 – 1914, Катеринослав), “Вільна Україна” (1906, Петербург) та ін. Одним з найпрогресивніших журналів був гумористично-сатиричний тижневик “Шершень” (січень – липень 1906 р.) – перший сатири­ний журнал. На його сторінках друкувались І.Франко, Леся Українка, О.Маковей, В.Самійленко, І.Нечуй-Левицький, А.Кримський, М.Чернявський, О.Олесь та ін. Вийшло 25 номерів.

Своєрідним явищем в історії україн­ської періодики була поява неперіодичних видань — альманахів, збірників, антологій, які певною мірою представляли журналі­стику та друкували твори видатних укра­їнських письменників. Найголовніші з них: антології “Акорди” (1903), упорядкована І.Франком, “Складка” (1887, 1892, 1896, 1897), “Хвиля за хвилею” (1900), тритомна антологія “Вік” (1902), “З над хмар і з долин” (1903), “На вічну пам'ять Кот­ляревському” (1904), альманахи “З потоку життя” (1905), “Багаття” (1905), “Червона квітка” (1905), “Досвітні вогні” (1907), “Нова рада” (1908), поетичні ан­тології “Українська муза” (1908), “Терновий вінок” (1908), “З неволі” (1908, 1914), “Розвага” (1908) та багато ін. Більшість надрукованих тут творів мала реалістичний характер.

Українська література, маючи таких ху­дожників слова, як Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Коцю­бинський, О.Кобилянська, М.Черемшина, впевнено входить у світовий літературний процес.