19.Загибель Сх. Римської імперії

Користуючись ослабленням Візантії, найбільший з турецьких еміратів - Османський - в 1352 р. захопив фортецю Цімпе на півострові Галліполі, на європейському березі Дарданелл. Шлях на Балкани був відкритий. У 1362 р. Мурад І, який прийняв титул султана, завоював Адріанополь (на Балканах) і переніс туди столицю Османської імперії. Візантія була змушена визнати васальну залежність від османів, платити їм данину і навіть брати участь в османських завойовницьких походах.

Антиосманський хрестовий похід, очолений угорським королем Сигізмундом, завершився страшною поразкою хрестоносців у битві при Нікополі на Дунаї в 1396 р. Неминуче падіння Константинополя було на якийсь час відкладене поразкою османів від військ Тімура (Тамерлана) в битві при Анкарі 1402 р. У 1422 р. османи знову осадили Константинополь, а в 1430 р. узяли Фессалоніку. Для порятунку візантійський уряд вимушено пішов на укладення унії між католицькою та православною церквами. Вона була підписана у Флоренції в 1439 р. на основі визнання православною церквою папського примату та католицької догматики. Після флорентійської унії папа організував новий хрестовий похід проти турків. Але й ця акція після перших успіхів завершилася розгромом хрестоносців у битві 1444 р. під Варною. В самому візантійському суспільстві відбувся розкол на тих, хто відстоював ідею продовження співробітництва з римо-католицькою церквою і Заходом, та тих, хто наполягав на необхідності відмовитися від принизливої для православних флорентійської унії.

Тим часом османи грунтовно готувалися до вирішального штурму Константинополя. Султан Мухаммед II у найвужчому місці Боспору, трохи на північ від Константинополя, збудував укріплений замок, який назвав Богар-Келен (дослівно - Переріж-Горло). Коли посли імператора Константина прибули для того, щоб оспорити цю акцію як віроломне порушення миру, султан заявив: «Я можу робити все, що мені завгодно. Обидва береги Босфору належать мені: той східний, тому що на ньому живуть османи, а цей західний - тому що ви не вмієте його захищати. Скажіть вашому государю, що коли він ще раз зважиться надіслати до мене з подібними запитаннями, я накажу з посла живцем здерти шкіру.».

Навесні 1453 р. розпочалася осада Константинополя. Місто було узяте 29 травня 1453 р. і піддалося безжалісному знищенню і пограбуванню. В 1460 р. турки покорили Морею, а в 1461 р.- Трапезундську імперію.

Серед причин загибелі Візантії історики називають безперервні виснажливі війни, а також занепад міст, ремесел і торгівлі, зубожіння селянства. Країна також переживала політичну роздробленість, яка була неминучим наслідком феодалізації суспільства.

20.Імперія Карла Великого та її розпад

Серед оточення Карла народилась ідея проголосити його імператором на кшталт давніх римлян. У пам'яті багатьох людей ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об'єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення.

Після того, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев III запросив монарха в Рим. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800р. він увінчав короля імператорською короною та оголосив його римським імператором. У 812 р. імператором Заходу Карла визнала і Візантія.

Проте нова імперія суттєво відрізнялася від старої — Римської. Постійної столиці у Карла Великого не було. Він мандрував усією країною, зупиняючись у численних маєтках, найчастіше в Ахені. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, вели судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней), тому й називалися ці зібрання «травневими полями». У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їхні повідомлення про справи на місцях і віддавав накази або збірники постанов — капітулярії.

Дрібні вільні власники землі у переважній більшості стали залежними селянами, оскільки не могли самі витримати тягаря військової служби і придбати необхідне спорядження. Тому Карл майже зовсім усунув селян від військової служби і закликав до війська лише власників чотирьох наділів. Іншим селянам доводилося або посилати до війська одного кіннотника за спільний рахунок, або шукати захисників, які звільнять їх від служби. Захисниками селян ставали великі світські або церковні землевласники. Залежні селяни звільнялися від військової служби і втрачали давні права: їхнім суддею і господарем ставав захисник. Залежні селяни («ті, хто орють») стали разом із рицарством («тими, хто воює») і духівництвом («тими, хто моляться») основними верствами населення країн середньовічної Європи.

Карл Великий помер 814 р. і похований в Ахені. Після його смерті імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об'єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, в яких спільною була лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв'язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.