37.Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель.

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших — німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочними продуктами. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному Союзу — у Львові було підпорядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове насіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяло залученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на 20—25%. Завдяки цьому та значному розширенню зернових площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним, низькопродуктивним.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну ja на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

38.На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських — польської позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста, ефективного соціального і правового захисту.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Таким чином, після скасування кріпацтва складовою частиною бурхливого процесу модернізації усього суспільного життя в Україні стали чисельне зростання, консолідація та економічне зміцнення підприємницького прошарку. До торгово-промислової діяльності протягом останньої третини ХІХ ст. активно залучалися представники різних соціальних груп суспільства, серед яких найбільш готовими за доби реформування економіки виявилися дворяни-поміщики, які успадкували від феодальної епохи значні матеріальні ресурси, та купецтво, котре зуміло

В умовах посилення інтеграційних процесів російський уряд нарощував колоніальну політику щодо України, що негативно позначилося на формуванні національної буржуазії, яка навіть напередодні Першої світової війни була нечисленною і досить слабкою. У досліджуваний період панівне становище у підприємництві, поряд з іноземною буржуазією, посіли представники російського та єврейського етносів, насамперед у найбільших торгово-промислових міських центрах. Українці ж, які свою енергію і потенціал зосередили в сільському господарстві, виявилися слабко задіяними в процесах економічної модернізації, особливо в промисловій і банківській діяльності.

Становлення класу буржуазії.

Розвиток капіталізму зумовлював дальше зростання класу буржуазії в Україні. Джерелами формування буржуазії були різні групи населення:

1) дореформені промисловці, купці, скупники, лихварі;

2) дрібні товаровиробники — кустарі, невелика частина яких збагачувалася і ставала капіталістами;

3) поміщики, які після реформи 1861 р. перебудовували свої маєтки на капіталістичні рейки і часто вкладали нагромаджені капітали і в промислові підприємства, перетворюючись на капіталістів;

4) заможні селяни, сільські багатії, які використовували вільнонайману робочу силу й значну частину продукції своїх господарств збували на ринку. Деякі з них стали великими фабрикантами й заводчиками.

З цих груп населення на кінець XIX ст. в Україні і сформувався клас буржуазії. Чисельність великої, середньої й дрібної торговельно-промислової буржуазії України на кінець XIX ст. можна встановити за даними перепису населення 1897 p.: до великої" буржуазії входило 289,5 тис. чол. (разом з сім'ями), до заможних хазяїв — 413,6 тис, до бідніших дрібних виробників — близько 910 тис. чол.

Характерною рисою буржуазії в Україні було те, що поряд з українською буржуазією в різних галузях економіки України діяли капіталісти інших національностей — російські, єврейські, польські та ін.

39. <<< Український національний рух та процеси культурного відродження у ХІХ столітті. Роль Т.Г.Шевченка в українському національному русі.

Утвердження національної ідеї українського народу- жити вільно на власній землі у суверенній державі, сповідувати свою віру, дотримуватися традицій, плекати мо-ву, культуру - розтяглося на довгі століття боротьби и поневірянь. В умовах колоні-ального існування, Україна не зреклася своїх ідеалів.Суспільний рух розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне відродження. Поява масонства стала свідченням поширення нових європейських ідей і по-казником зростаючої опозиційності пануючому режимові. Дієвішими були декабристи, які створили таємні товариства та виробили моделі суспільного устрою.Однак нерішучість , ідейні суперечки, неорганізованість не дали змоги їм реалізувати свої задуми. На початку 40-х р. XIX століття центром національно-визвольного руху стає Київ.Пробудженню на-ціональної свідомость, формуванню ідеї сприяло поширення історичних знань. Велике значения для національного відродження мали твори Шевченка.Поява Кирило-Мефодіївського братство в Києві 1846 р поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби . Очолив його професор Київсь-кого університету Костомаров, Входили туди П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелі-генції. Їх мета -об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію зі столицею у Києві, де кожний народ зберігав би свою свободу,знищення царизму і скасування кріпосного права утвердження у сус-пільстві демократичних прав і свобод громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; поширення християнського впливу на весь світ.Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість з Т. Шевченко, займала радикальні позиції.

Т. Шевченко одстоював соціальне та національне звіль-нення українського народу. Він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документов ідею повалення самодержав-ства та оргатзації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату. Внесок великого українського поета, мислителя Т.Шевченка в загальну справу национального відродження був надзвичайно великим.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства-в Україні довго не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства – Кос-томаров,. Білозерський, Куліш, Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони створили «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї орга-нізації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він закликав однодумців виходити за межі культурницької діяльності, висувати полі-тичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше вони заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців. Важливу роль у формуванні національної свідомості відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Другу половину XIX ст можна оцінити як важливий етап підготовки українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.