50. Поняття про лінгвосинергетику

Наприкінці ХХ століття у лінгвістиці набула розвитку нова галузь –лінгвосинергетика, що спрямована на створення концепції мови як цілісної відкритої

нелінійної складноорганізованої системи. Формування нової дослідницької

парадигми відбувалося шляхом екстраполяції основних ідей синергетики на

вивчення проблем функціонування та розвитку мовної суперсистеми. Широке

застосування синергетичного підходу у різних напрямках сучасної лінгвістики:

історії мови [1], соціолінгвістиці [2; 3], теорії комунікацій [4; 5; 6], лінгвістиці тексту

[7; 8; 9; 10], дискурсології [11; 12; 13] тощо, - дало потужний поштовх для розвитку

лінгвістичної думки, розширило обрії мовознавчо-когнітивної діяльності науковців,

сприяло поясненню доцільності існування багатьох лінгвальних явищ, які вважалися

“асистемними”, маргінальними, дало можливість прогнозувати перспективи

подальшого розвитку мовної суперсистеми.

Під синергетичністю розуміють “принцип дослідження, згідно з яким предметом

аналізу є складні, відкриті нелінійні суперсистеми, що функціонують за рахунок

взаємодії їхніх підсистем і перебувають у стані більшої чи меншої рівноваги, а

об’єктом – механізми, що регулюють динаміку, самоорганізацію та збереження цих

систем”[14, 538]. У зв’язку з цим зазначимо, що мова являє собою класичний

приклад складної відкритої нелінійної системи. Мовна суперсистема складається з

ієрархічно організованих макро- та мікросистем, взаємодія та кооперація яких

забезпечують її функціонування як засобу комунікації. Під відкритістю мовної

суперсистеми слід розуміти її потенційну здатність обмінюватися з оточуючим

середовищем матерією, енергією та інформацією.

51. Поняття про мовні універсалії

На сьогоднішній день на земній кулі існує велика кількість мов. Усі вони мають різний звуковий склад, граматичну структуру, словник і тд. Але всі вони мають певні спільні риси, обумовлені фізіологічною подібністю людей, спільною будовою мозку. Перші твердження про існування універсалій з’являються ще в античних граматиках. з’являється «Універсальна граматика», 1660р створена у Франції , яка повинна була вивчити ті логічні принципи, які лежать в основі всіх мов. Але справжнім початком дослідження проблеми універсалій можна вважати 60-ті рр ХХ століття (головним чином в СРСР та США).

Ю.В.Рождественский запропонував визначати лінгвістичні універсалії як узагальнення наявних фактів мови,отриманих індуктивним шляхом. Мовні універсалії є предметом вивчення лінгвістичної універсології. Їх досліджували:М.М. Гухман («універсалії – це передусім спільні онтологічні категорії і властивості, притаманні всім або більшості мов») М.П. Кочерган («універсалії показують, що в мові може бути і чого в мові не може бути») Б.О. Серебреников.

Універсалій велика кількість. найбільше їх число (понад сотня) стосується фонетичного рівня мови. Поза фонетичними існують також граматичні, семантичні й між рівневі універсалії. Приклад міжрівневої універсалії: число фонем у мовній системі й в окремій морфемі є обернено пропорційним, тобто чим більше в мові фонем, тим коротшими в ній є морфеми. Ця універсалія пов’язує фонетичний рівень з морфологічним.

Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин (Н: на людській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію;); 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові (Н: в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, категорії оцінки, множинності.); 3)спільність властивостей самих мовних структур (їх найбільша кількість. Н: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю — м'якістю, то немає поліфонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є відмінки; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа).

Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділяють діахронічні універсалії. Н: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вказівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні.