3. Франція за уряду Народного фронту.

Народний фронт Франції – це широка антифашистська політична коаліція демократичних сил у боротьбі проти загрози фашизму.

Особливості французького фашизму:

1. Французький фашизм на відміну від німецького та італійського, почав набирати силу пізніше.

2. Він не був єдиною політичною течією.

3. Не мав масової бази, як фашисти в Німеччині та Італії.

4. Був тісно пов'язаний з правими партіями й католицькою церквою.

5. Був загрозою демократії.

6 лютого 1934 р. Озброєні фашисти в Парижі зробили спробу захопити

приміщення парламенту. Поліція відкрила вогонь. Спроба фашистського заколоту сколихнула всю Францію.

14 липня 1935 р. було проведено спільну демонстрацію. Її очолили лідери:

соціалістів – Леон Блюм;

комуністів – Моріс Торез;

радикалів – Едуар Даладьє.

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, одержавши на виборах 330 із 612 місць (56% голосів) у палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції – уряд Народного фронту.

Прем'єр-міністром Франції було призначено лідера соціалістів Леона Блюма.

Наріжним каменем соціальної політики уряду стали так звані Матіньйонські угоди між Всезагальною конфедерацією французьких промисловців і профспілковою Всезагальною конфедерацією праці. Зокрема, вони передбачали встановлення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, укладення колективних трудових договорів між власниками підприємств і робітниками та ін.

Уряд Народного фронту також запровадив оплачувані відпустки, пільгові залізничні квитки для відпускників, особливо тих, які їхали на відпочинок із сім'ями. У 1936 р. таких квитків було продано 560 тис.

Влітку 1936 р. парламент прийняв понад 130 законодавчих актів щодо соціальної сфери; уряд підвищив пенсії та заробітну плату службовцям.

Авторитет Народного фронту став падати, особливо після кривавих сутичок між правими і лівими у березні 1937 р. Праві заявляли, що «краще Гітлер, ніж Блюм!». Для виправлення становища Л. Блюм став вимагати від парламенту надання йому надзвичайних повноважень, що, у свою чергу, означало б призупинення дії конституції. Такі наміри прем'єр-міністра-соціаліста були розцінені як замах на демократію й не були підтримані навіть партнерами по коаліції. Після цього у червні того ж року Л. Блюм подав у відставку. Після відставки свого уряду Народний фронт проіснував лише один рік.

Праві партії розгорнули агітацію за встановлення у Франції «сильної влади». У квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих. Очолив його Е. Даладьє, який, за загальною оцінкою його колег-політиків, сильною особистістю не був. Найбільше, чим він увійшов в історію, - політикою «умиротворення» А. Гітлера і своїм підписом на Мюнхенському договорі 1938 р. про розчленування Чехо-Словаччини.

1. Ситуація в Іспанії після Першої світової війни.

У роки Першої світової війни Іспанія зберігала нейтралітет. Активна торгівля з обома воюючими блоками сприяла значному піднесенню іспанської економіки, збільшенню обсягів експорту сільськогосподарської та промислової продукції.

Але після війни в країні настав спад економічної активності, скоротився експорт, стала наростати соціальна напруга.

Для промислового розвитку характерна територіальна нерівномірність:

• на Північному Сході (в Каталонії, Астурії, Басконії) знаходилися великі підприємства;

• в інших областях Іспанії переважали дрібні підприємства переробної промисловості.

Основу політичної системи країни становила монархія (король Альфонс ХІІІ), що спиралася на католицьку церкву та армію.

Національні меншини Іспанії не мали політичних прав, умов для розвитку культури, що спричинило піднесення національно-визвольного руху.

Економічна криза, яка розпочалася 1921 р., та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки».

Найкращою на їхню думку кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера.