3. Західноєвропейська економічна інтеграція. Єс

Друга половина минулого століття пов'язана зі створенням та поглиблен­ням інтеграційних процесів у Європі, де вони набули самих довершених форм. Найбільш розвинуте у світі інтеграційне угруповання — Європейський Союз, який пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, розширив своє член­ство з 6 до 27 країн.

Інтеграційний процес у ЄС йшов двома напрямками -- всередину і вшир.

Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 27 держав Західної, Центральної та Східної Європи:

1957 р. – Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія;

1973 р. – Великобританія, Данія, Ірландія;

1981 р. – Греція;

1986 р. – Іспанія, Португалія;

1995 р. – Фінляндія, Австрія, Швеція.

2004 р.– Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія,

Словаччина, Латвія, Литва, а також Мальта і Кіпр.

2007 р. – Болгарія, Румунія

Кандидати в члени ЄС: Македонія, Туреччина, Хорватія

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.

Європейський Союз був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій як

• Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС),

• Європейського економічного співтовариства (ЄЕС)

• Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС отримало назву Європейський Союз (ЄС).

У процесі свого розвитку ЄС пройшов еволюційний шлях, якому відповідають чотири етапи:

Перший етап. Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 9 травня 1950 pоку, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман та його співвітчизник Жак Моне запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні. Як початковий крок передбачалась інтеграція саме в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. А вже 8 квітня 1951 року був підписаний Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), який набув чинності 23 липня 1952 р. Згідно з даним договором почала діяти перша інтеграційна структура у післявоєнній Європі до якої належало шість країн – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія та Німеччина. Фактично це об’єднання означало утворення першого європейського спільного ринку, хоча і галузевого.

Другий етап (1958 – 1969 рр.) пов'язаний з підписанням країнами цієї самої "шістки"- Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія та Німеччина – у 1957 р. Римських договорів про заснування:

• Європейського економічного співтовариства (ЄЕС)

• Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

Мета Євроатому – розвивати ядерну енергетику в країнах, що підписали договір

Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) створювалось з метою поступового об'єднання національних ринків в єдиний "спільний ринок", що означало:

• скасування обмежень в торгівлі – мита, квот тощо;

• запровадження загального митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

• усунення перешкод щодо вільного переміщення осіб, капіталовкладень та послуг;

• здійснення загальної політики щодо транспорту та сільського господарства;

• здійснення відповідного зближення законодавств країн-учасниць

Здійснення зазначених заходів передбачалося протягом 12 років у три етапи і мало завершитися остаточним створенням "спільного ринку". Створення Валютного союзу спочатку не передбачалося

Третій етап (1968—1986 рр. )- формування митного союзу

У 1967 р. сталося злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство і у 1968 р. було утворено Митний союз шести країн Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС-6) з відповідними угодами про таке:

• відміну митних податків і зняття кількісних обмежень взаємну торгівлю;

• введення єдиного митного тарифу для інших країн;

• проведення єдиної зовнішньоторговельної та сільськогос­подарська політика політики.

З часом до Співтовариства приєдналися:

1973 р. - Великобританія, Данія, Ірландія - (ЄЕС-9).

1981 р. - Греція - (ЄЕС-10)

1986 р. - Іспанія та Португалія - (ЄЕС-12).

До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 – «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система, яка базувалася на розрахунковій валютній одиниці - ЕКЮ

Четвертий етап (1987 – 1992 рр.) – створення "спільного ринку"

У 1986 році приймається Єдиний Європейський Акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення Єдиного внутрішнього ринку. Згідно з цим, починаючи з 1987 pоку:

• усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів);

• усуваються відмінності в технічних стандартах;

• відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;

• нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;

• усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв'язок, фінанси);

• усуваються валютні обмеження, що залишилися;

• усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.

З розвитком ЄЕС сформувалась відповідна інституційна структура надна­ціонального регулювання, органами якої є:

• Рада Міністрів - законодавчий орган;

• Європейська Рада, до складу якої входять голови урядів країн-учасниць;

• Європейське політичне співробіт­ництво – комітет, у склад якого входять міністри закордонних справ;

• Комісія Європейських співтовариств - виконавчий орган;

• Європейський Пар­ламент – контролюючий орган;

• Економічна і соціальна Рада - консультативний орган;

• Суд Європейського Співтовариства – вищий судовий орган;

• Контрольна палата ЄС

Таким чином, на початку 90-х років країни Європейського Співтовариства практично завершили створення основ "спільного ринку" 12-ти і наблизились до етапу "повної інтеграції" – формування економічного, валютного та політичного союзу.

П'ятий етап ( 1993 р.— до нинішнього часу).

Завдання побудови спільного ринку вдалося успішно вирішити до початку 1993 р. шляхом створення Внутрішнього (Спільного) ринку – простору без внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечено чотири свободи (свобода пересування товарів, послуг, робочої сили і капіталу). Це стало великим досягненням для країн-членів Співтовариства, але на порядку денному виникла необхідність вирішення нових завдань. Європейське Співтовариство повинно перейти від спільного ринку через економічний союз до економічного і валютного союзу з єдиною зовнішньою політикою. Основні положення щодо створення Європейського валютного союзу (ЄВС) були закріплені у Маахстрихтських угодах, які було підписано в 1992 р. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р.

У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція.

Просування до економічного і валютного союзу Європейського Союзу відбувалося трьома етапами.

Підготовчий: до 31 грудня 1996 р.

В ході першого етапу країни-учасниці зняли майже всі обмеження на взаємний рух капіталів і почали здійснювати програми стабілізації своїх бюджетів, цін та інших показників фінансової політики, виконання яких признано обов’язковим для участи в ЄС. Це так звані Маастрихтські критерії, які висуває ЄС до своїх потенційних членів. Серед них потрібно виділити такі:

• ста­більність цін — середній рівень інфляції має бути не більше 1,5 % середньо­го значення трьох країн співтовариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін;

• збалансованість процентних ставок — їх середній річний рівень в окремій країні не повинен перевищувати відповідний рівень у країнах з кра­щими показниками, в цілому — не вище 20 %;

• бездефіцитність бюдже­ту — дефіцит бюджету має бути меншим 3 % сукупного національного про­дукту;

• рівень державного боргу не повинен перевищувати 60% ВВП;

• стабільність валютних курсів — національна ва­люта не повинна бути девальвована протягом двох останніх років і має відпо­відати нормам ЄС.

Організаційний: до 31 грудня 1998 р.

Присвячений формуванню правової та інституційної бази ЄС.

Установлення Європейського валютного інституту (ЄВІ) для розробки правил і процедур створення Європейської системи центральних банків і введення єдиної валюти – євро

Завершальний: до липня 2002р.

Перехід до євро відбувається на протязі трьох фаз.

Фаза А

• 2 травня 1999 р. Радою Європи прийнято рішення про перший склад учасників валютного союзу: 11 країн – Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, Португалія, Іспанія, Австрія, Фінляндія ; не захотіли 3 країни – Данія, Швеція, Великобританія; не відповідала вимогам – Греція;

• створено Європейський центральний банк (ЄЦБ);

• зафіксовано двосторонні обмінні курси

Фаза В: з 1 січня 1999 р.

• встановлено фіксований обмінний курс валют країн-членів ЄВС між собою і стосовно євро;

• євро запроваджено у безготівковий обіг

Фаза С: з 1 січня 2002 р.

• євро запроваджено у готівковий обіг

У процесі західноєвропейської інтеграції виявилися істотні внутрішні і зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах:

• з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих країн-учасниць ЄС;

• у межах економік кожної країни;

• за регіонами Європи.

Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп країн - економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія) і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція).

Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії (відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії.

Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів.

Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансове пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

Отже, ЄС - найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до економічної інтеграції трансформує його у центр залучення для всіх інших країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові відносини різного рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу.