Кваліфікація діяння як міжнародно протиправного
Кваліфікація діяння як міжнародно протиправного здійснюється на підставі норм міжнародного права. На таку кваліфікацію не впливає та обставина, що таке діяння є правомірним відповідно до внутрішнього права держави або правил міжнародної організації або суперечить їм. Таке положення випливає з самої природи міжнародного права. Не випадково КМП ООН у проекті декларації про права і обов’язки держав зазначає: „Кожна держава повинна сумлінно виконувати свої зобов’язання, що виникають з договорів або інших джерел міжнародного права, та не може посилатися на положення своєї конституції або своїх законів як на виправдання невиконання ними цього зобов’язання”.
У ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року розглядуване положення набуло закріплення у договірній формі: “Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”.
Важливо відзначити правильне обрання терміна “внутрішнє право” (internal law). Справа в тому, що іноді право ототожнюють із законодавством, у тому числі, й при вирішенні питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Зокрема, Конституція України визнає “частиною національного законодавства” чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. У зв’язку з цим не можна не зазначити, що договір може бути частиною права країни, може мати силу закону, утім, не може бути віднесений до законодавства. Міжнародні норми займають особливе місце у праві країни. Треба зазначити, що у проекті Конституції Російської Федерації (далі – РФ) містилося аналогічне формулювання, проте, в ході Конституційної наради від неї відмовилися, визнавши її помилковою.
Зокрема, у ч. 4 ст. 15 чинної Конституції РФ йдеться: „Если международным договором РФ установлены иные правила, чем предусмотренные законом, то применяются правила международного договора”.
Таким чином, у міжнародному праві проблема його співвідношення з внутрішнім правом держав при вирішенні питань відповідальності вирішена досить чітко – кваліфікація діяння як міжнародно-протиправного визначається виключно міжнародним правом. Проте, відповідне положення не знайшло відображення у внутрішньому праві усіх держав, що за певних умов може негативно позначитися на реалізації міжнародної відповідальності.
Наприклад, Конституція США визнала міжнародний договір поряд із Конституцією та законами найвищим правом країни з рівною юридичною силою. Таким чином, закон наступний може відміняти раніш укладений міжнародний договір, що може породити складнощі з вирішенням питання про відповідальність за порушення міжнародних зобов’язань.
Подібне положення важко поєднати з інтересами забезпечення міжнародного правопорядку, підтримання якого вимагає визнання пріоритету за міжнародним правом в сфері його дії. Перші ознаки цього можна знайти у конституціях, прийнятих після І світової війни. Так, Вермайська конституція Німеччини 1919 року у ст. 4 визнала загальновизнані норми міжнародного права частиною права країни. Аналогічне положення містила Конституція Австрії 1920 р. (ст. 9).
Новий етап у реалізації цього принципу розпочався після ІІ світової війни. Основний закон ФРН встановив, що загальні норми публічного міжнародного права являтимуться складовою федерального права та матимуть пріоритет перед законами (ст. 25). Близькі до цього положення містили й ст. 54, 55 Конституції Франції 1946 р.
Цим самим шляхом йдуть новітні конституції європейських країн. Наприклад, згідно з Конституцією Польської Республіки 1997 р., ратифікований договір є частиною правопорядку країни. У випадку, якщо не вдається узгодити ратифікований договір і закон, застосовується перший (ст. 91).
Аналогічні положення містять конституції Болгарії, Греції, Кіпру, Іспанії, Португалії, Швейцарії. Те саме можна сказати про конституції пострадянських країн: окрім вже згаданих України та РФ, подібні положення містяться у конституціях Білорусі, Естонії, Туркменії, Узбекістану та інших країн.
Таким чином, внутрішнє право держав не впливає на міжнародні відносини відповідальності. Лише при вирішенні конкретних питань, пов’язаних, наприклад, з відшкодуванням шкоди, заподіяної іноземцям, воно може мати значення. Правила міжнародної організації також не впливають на її міжнародну відповідальність, проте, вони можуть встановити особливий режим відповідальності щодо держав-членів. Цей режим не може суперечити принципам відповідальності.