Еволюційна онтологія п. Тейяра де Шардена

Втрата людиною довіри до об'єктивних основ свого існування, а отже, і до загальнообов'язкових філософських принципів, які підтримували віру в непохитність буття, скеровує увагу філософів XX ст. не лише на особистісні опори світу людини, "для себе буття", але також у бік "у собі буття", універсуму – у спробі на новому рівні віднайти єдність людини та світу. Такою стала у XX ст. природно–історична онтологія П. Тейяра де Шардена, яка пробує осягнути Всесвіт як "Універсум", що незворотно універсалізується, головна ознака якого – здатність вміщувати в себе людську особистість.

Ця концепція перегукується з розумінням проблеми цілісності буття українським ученим радянського періоду Володимиром Вернадським (1863 – 1945 ). В основі його онтологічних поглядів лежить ідея про те, що еволюція Всесвіту зумовлена еволюцією життя на Землі і підпорядкована космічному принципу доцільності. Тобто еволюція здійснюється як реалізація заданої світові мети. Космічний принцип доцільності в живих істот виявляє себе як біологічна доцільність. Згідно з Вернадським, в організмі закладено програму дій і контактів із середовищем. Ця успадкована програма зреалізовує єдину мету – освоювати середовище. Процес освоєння є його впорядкуванням, яке здійснюється через пристосування організму до умов оточення. Отож, призначенням життя є впорядкувати хаос середовища, а початковою метою життя є охопити собою всю планету, сформувати біосферу. З появою людства можливості біосфери вичерпуються, але подальша еволюція світу не припиняється. У процес еволюції включається людство, яке так само, як і життя, є планетарним явищем і геологічною силою. Людство, впливаючи на біосферу, по–своєму її впорядковує, створюючи нову геологічну оболонку – ноосферу.

Ідея ноосфери є другою онтологічною ідеєю Вернадського. Ноосфера створюється поступово. Початково наукова думка, технічні засоби порушують біогеохімічний колообіг. Але згодом, вдосконалюючи їх, людина, окультурюючи природу, створює новий етап колообігу – культурний. У часи, коли наукова думка була незначною, порівняно з геологічними силами, людина вчувала себе частиною природи. Та сучасний рівень науки дасть змогу людині не порушувати біогеохімічний колообіг. Для цього людству потрібно визначити межі втручання розуму в природу. У загальній еволюції людська історія є природним процесом, а наука – це природне явище геологічного вияву людства, яке перетворює біосферу в ноосферу.

За Вернадським, у сучасному світі створюються такі передумови утворення ноосфери:

1. Людство стало єдиним цілим, у якому інтереси всіх і кожного збігаються. Воно стало потужною геологічною силою, де всі та кожний характеризуються свободою думки й мають спільне завдання – перебудувати біосферу.

2. Високий рівень зв’язку й обміну в економічному та інформаційному плані.

3. Відкриття нових джерел енергії.

4. Піднесення добробуту населення.

5. Рівність усіх людей. Людство прямує до повної рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та віросповідання.

6. Виключення війни з життя суспільства. Отже, у новому стані життя на планеті – ноосфері – людство геологічно виявляє себе як думка, свідомість, розум.

Тейяр де Шарден ставить перед своєю філософією завдання побачити "однорідну та цілісну перспективу нашого загального досвіду", центром якої є людина у двох аспектах: як наслідок еволюції космічного цілого та як перспектива його подальшого розвитку, "Центр конституювання універсуму". Людину він розглядає як серцевину еволюції універсуму.

Тейяр де Шарден констатує процес концентрації "тканини універсуму" в усе організованіших формах матерії. Матерія постає переповненою можливостями розвитку, виходу за свої межі. Він особливо наголошує на значенні еволюційного погляду на буття світу: "Що є еволюція – теорія, система, гіпотеза?... Ні, щось значно більше, ніж усе це: вона – головна умова, якій віднині мають підпорядковуватися та з якою узгоджуватися всі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть бути розумними та істинними. Світло, яке осяює всі факти, крива, в якій мають зімкнутися усі лінії, – ось що є еволюція". На його думку, весь матеріальний світ підпорядкований у своїй еволюції біологічному законові "ускладнення" і розвивається по спіралі, що здіймається на все нові щ аблі. Найпримітивнішою формою “тканини універсуму” є, за Тейяром де Шарденом, енергія. Він виходить із припущення, що будь–яка енергія має духовну природу. І виокремлює дві складові фундаментальної енергії: енергію тангенціальну – тобто таку, яка відповідає взаємодіям на рівні одного витка спіралі і яку звичайно має на увазі наука, та радіальну, яка веде до переходу на нові витки спіралі та до підвищення рівня організації. Початковий пункт цього руху він позначає точкою Альфа, розуміючи під нею сукупність елементарних матеріальних частинок та їхніх енергій. На протилежному кінці еволюційної спіралі він передбачає точку Омега – кінцевий стан розвитку людства "найвищий полюс тяжіння" для радіальних енергій. Під впливом точки Омега радіальні енергії спричинюють і здійснюють розвиток світу, який виявляється в підвищенні організації буття на таких рівнях: переджиття, життя, думка, наджиття. Вибудовуючи цю ієрархію організаційних рівнів буття, єдність людини і світу, Тейяр де Шарден прагне зрозуміти його, буття, в єдності основних принципів, притаманних усім рівням, – "відкрити у винятковому загальне". Винятковим феноменом, який, завдяки фундаментальній єдності світу, має повсюдне коріння та загальне значення, він вважає свідомість: "Свідомість виокрем­лю­ється наочно в людини, отже, виявна в цьому одиничному спалахові, вона має космічне поширення і як така оточена ореолом, що продовжує її в п

П. Тейяр де Шарден: зародкові елементи духовного існують у природі завжди і скрізь

росторі і часі безмежно"⁹. Подібно до того, як людина має духовне життя, яке часто–густо називають її внутрішнім світом, Тейяр де Шарден вбачає в усій тканині універсуму "внутрішнє речей" – зародкові елементи духовного, що існує в природі завжди і скрізь. На думку філософа, те, що він називає тканиною універсуму, неминуче двобічне за самою своєю структурою: як у людини, так і в усіх речей є не лише зовнішнє, а й споріднена з ним певна внутрішня реальність. Під шаром первинної матерії філософ уявляє собі гранично тонкий, але необхідний "біологічний" шар, який протяжний нескінченно і проймає собою всі рівні організації матерії, аж до найелементарніших, для нього неможливо встановити абсолютний початок. У світлі цієї спорідненості неживої матерії з майбутнім життям, яке ще лише має виникнути з неї на спіралі еволюції, усю сферу неживої природи він називає переджиттям: "У цілісній картині світу наявність буття неминуче покладає існування до нього безмежно простертого переджиття"¹⁰. У стані переджиття внутрішнє речей так само атомістичне, "зернисте", як і матерія. "Концентрація свідомості" змінюється пропорційно ускладненню відповідного їй матеріального утворення: "Духовна досконалість... і матеріальний синтез (або складність) – це лише дві взаємопов'язані сторони... одного й того самого явища"¹¹. На певному етапі еволюції геогенеза, тобто геохімічні та геотектонічні процеси, переходить у біогенезу, а вона, у свою чергу, править за психогенезу. Оскільки ці щаблі еволюції живляться однією (психічною) енергією і спрямовані до єдиної мети, "соціальний феномен – кульмінація, а не послаблення біологічного феномена”. Виникає ноосфера – "нове покриття, "мислячий пласт", що, зароджений у кінці третинного періоду, розгортається відтоді над світом рослин і тварин – поза біосферою і над нею"¹².

Н

Ноосфера

а щаблі ноосфери життя не може тривати інакше, як невпинно ускладнюючи свою структуру. Це ускладнення переводить буття на новий рівень. У майбутньому, стверджує мислитель, нас чекає не лише продовження життя, але "наджиття".

Сутність наджиття філософ убачає в гігантській психобіо­логічній операції оновлення Землі – творенні "надлюдства". Людство – це не абстрактна сутність або умовна назва, його можна визначити як результат мегасинтезу людських думок – дух. Майбутній стан людства він визначає як "органічну суперагрегацію душ". Під агрегацією в цьому разі слід мати на увазі біологічне явище з'єднання (у традиційному біологічному розумінні – злипання клітин у багатоклітинний утвір). Філософ припускає, що тканина універсуму, ставши мислячою, не завершила ще свій цикл. Подальший зміст еволюції – це витворення з одиничних людських свідомостей, "зерняток думки", гармонізованої спільноти свідомостей, яка еквівалентна надсвідомості. Унаслідок цього процесу Земля "огортається цілісною мислячою оболонкою, яка утворює функціонально величезне зерно думки в космічному масштабі"¹³. Відбувається "планетизація" людства, тобто його масове згуртування. Перед людством відкривається нова перспектива "психологічної експансії" – внутрішня тоталізація світу, витворення Духу Землі.

Те, що тоталізуючі тенденції в сучасному суспільстві ведуть не до гармонізації, а до самовідчуження буття людини (і що екзистенціалізм сприймає як загальний закон буття), Тейяр де Шарден вважає тимчасовими і природними труднощами величного планетарного руху – "знаком і ціною прогресу". Щоб стати повністю людиною, вона має незчисленно примножитися. Перш ніж організуватися, будь-яка множина стає жертвою примхливого випадку та ймовірності. Тому кожен із нас – раб хаотичного збурення людської маси. Одуховлене у своїх елементах, будь–яке поєднання свідомостей, поки воно не гармонізувалося, автоматично огортається покровом "неоматерії". "Велична машина людства створена, щоб діяти, і вона повинна діяти, продукуючи наддостаток духу. Якщо вона не функціонує або, точніше, якщо вона породжує лише матерію, то, отже, вона працює в зворотному режимі". Однак, вважає філософ, попри свою потворність, сучасний тоталітаризм деформує і приховує щось дуже важливе і прекрасне за своєю суттю, що реально існує в нашому світі.

Надсвідомість, до якої ведуть описані тенденції розвитку, є водночас шляхом до надперсоналізації. У русі "Еgo" до колективу та Універсуму тоталітарне мислення вбачає знецінення і втрату особистості: "Особистість – в’язниця, з якої треба прагнути втекти"¹⁴. Філософ вважає такий підхід обмеженим. На його думку, протиставлення цілого та частини зноситься в структурі ноосфери. Щоб осмислити будову Універсуму, треба дивитися "за межі наших душ, а не в зво­ротному напрямку". У цій перспективі "час і простір справді олюднюються, а швидше – надолюднюються, зовсім не виключаючи одне одного. Універсум та особисте.... зростають у одному й тому ж напрямку і досягають кульмінації одне в одному одночасно". Мислитель робить висновок, що неправильно було б шукати продовження буття людини та ноосфери в безособовому. Майбутній універсум може бути лише над особистістю. Вирішальну роль тут відіграє точка Омега, вона постає як "першорушій, що попереду", майбутній стан, до якого прагне еволюція ноосфери. До цієї точки тяжіє, у ній підсумовується і збирається в усій своїй досконалості та цілісності велика кількість свідомості, яку на Землі виділяє ноогенеза. "Зернята свідомості" при цьому не втрачають своєї індивідуальності, навпаки – вони підкреслюють глибину та невимовність свого Еgo. Кінцевий стан світу постає як система, єдність якої збігається з найвищим щаблем гармонізованої складності. Тому структуру Омеги філософ уявляє як "виразистий центр, який сяє в центрі системи центрів" (тобто системи особистостей). Такий підхід передбачає специфічне розуміння особистості: вершина нашої оригінальності – не наша індивідуальність, а наша особистість, а її ми віднаходимо лише в тому, що об'єднує людей, ми здобуваємо особистість, коли універсалізуємося. Перспективи синтезу цієї духовної спільноти дають новий вирішальний порив нашому почуванню світу, почуванню Землі і почуванню людини. Однак цей порив, якщо він не приведе нас до когось, у кінцевому підсумку знову занурить людство в те, що філософ називає надматерією, тобто скерує духовну енергію людства на предметно-речові форми його буття – "від моди та валютних курсів до політичних і соціальних революцій"¹⁵.

Рушійною силою, що, за Тейяром де Шарденом, має піднести людство на новий щабель буття – до наджиття – є любов. На противагу механічному об'єднанню через матеріальні форми – захист матеріального доброботу, створення нових галузей виробництва, поліпшення умов для класів і націй, що перебувають у несприятливому становищі, – любов поєднує людські істоти в самій їх суті, доводить їх до завершеності. Для цього наша здатність любити повинна розвинутися до охоплення всіх людей та всієї Землі, стати всеосяжною.

О

Точка Омега: “якась душа витворюєть–ся на вершині світу”

днак любов зникає під час контакту з безособовим та анонімним, колектив, спільнота – поза любов'ю. Щоб стати об'єктом любові, Універсум має здобути обличчя і серце, персоніфікуватися для нас, стати зосередженням особистих сил і особистих тяжінь. Тейяр де Шарден робить висновок: “Якась душа витворюється на вершині світу”, у точці Омега, яку тепер, після цих логічних ходів філософ називає вже персоніфіковано – Він, Омега. Його космічна місія полягає в тому, щоб покласти початок одностайності мислячих частинок світу та підтри­мувати її своїм впливом. Однак Омега може здійснювати таку дію лише в тому разі, коли той, хто любить і кого люблять, якимось чином існує вже тепер – щоб бути найвищою мірою жаданим, Омега має бути і є найвищою мірою наявним. Тобто Омега водночас і виникає в процесі піднесення свідомостей – і вже виник, існує як передумова цього процесу. Отож, щоб об'єднати в одній точці всі лінії простору та часу, Омега повинен "вислизати" від простору і часу, в якомусь розумінні бути поза ними – останнім членом ряду і водночас поза рядом. Тому, вважає мислитель, Омега за своєю суттю є трансцендентним. Еволюція світу відбувається від інфраелементарного, розсіяного в матерії, до ультрасинтетичного – трансцендентного, "великого стійкого", божистого "вогнища Духу".

Завдяки цьому прориву в трансцендентне "щось у світі вислизає від ентропії, вислизає все більше". "У тварини радіальне зі смертю поглинається тангенціальним". При певному спрощенні це твер­дження можна розуміти так: у тварини в момент смерті енергія, що несла в собі зародки духовного, поглинається матеріальним. У людини радіальне (енергія, що спрямовує свідомість до Омеги) вислизає і вивільнюється, у такий спосіб відбувається втеча від ентропії.

"Таким чином, починаючи із зернят думки, що складають справжні і незнищенні атоми його тканини, Універсум... підноситься над нашими головами в напрямку, зворотному до зникаючої матерії, як Універсум, що збирає та зберігає не механічну енергію, як ми вважали, а особистостей. Одна за одною, як безперервне випаровування, вивільнюються навколо нас "душі", несучи вгору свою невимовну ношу свідомості". У результаті цього процесу ноосфера, не залишаючи Землі і не виходячи за її межі, виокремлюється і залишається не в просторовому, а в психічному вимірі. Людство залишає свою "органо–планетарну опору" й "ексцентрується до трансцендентного центру своєї зростаючої концентрації. Це є "кінець світу – внутрішнє повернення до себе цілковито всієї ноосфери..., відділення свідомості.... від своєї матеріальної матриці, щоб віднині мати можливість усією своєю силою спочивати в Богові–Омезі"¹⁶.