"Філософія процесу" а. Уайтхеда

Ідеям Тейяра де Шардена співзвучні погляди А. Уайтхеда в тих аспектах, які відобразили собою принципове визначення його концепції як "філософії процесу" та "філософії організму".

А

А. Уайтхед: процес є субстан-цією світу

льфред Уайтхед створює еволюціоністську космологію, яка виходить з принципу примату становлення над буттям. Становлення фундаментальніше, ніж буття – воно є дійсністю буття. Усе, що класична традиція пов'язувала з буттям, має бути виведене зі становлення: матерія як самодостатня субстанція та простір–час як нерухомий субстрат фізичних змін мають бути зведені до взаємодії подій, що перебувають у процесі становлення. У спінозівське "causa sui" Уайтхед на місце субстанції ставить процес: у нього процес і є субстанція світу. Тому одним із вихідних принципів його онтології є "принцип процесу": "Кожне дійсне існування можна описати лише як органічний процес. Цей процес у мікрокосмі повторює те, чим Усесвіт є в макрокосмі"¹⁷.

Таким чином, Уайтхед відроджує традиції діалектики і його можна вважати найпослідовнішм прихильником діалектичного мислення в немарксистській філософії XX ст. Як і в Тейяра де Шардена, діалектика в Уайтхеда є законом формування Всесвіту, реальною структурою дійсності. Усе, що існує, – відбувається, триває, тому "дійсні існування" – це "дійсні події".

Органічно пов'язаний з "принципом процесу" центральний філософський принцип Уайтхеда – "онтологічний принцип". Його сенс – радикальне протиставлення сутності та існування, категорична відмова від тотожності мислення та буття: "Дійсні існування, також названі дійсними подіями, є межові (тобто далі неподільні) реальні речі, з яких створений світ. Немає нічого більш реального, ніж вони... Хоча і є градація значущості та різноманітності функцій, але в принципі всі дійсні існування перебувають на одному й тому самому рівні". Як бачимо, Уайтхед виділяє розряд "дійсного", що передбачає також наявність "недійсного" існування. Недійсне – це існування в думці, ідеї, свідомості.

Сама термінологія підкреслює примат дійсного існування, через яке лише й може існувати оте назване "недійсним". Дійсність множинна, вона складається з окремих існувань. Множинне і єдине взаємно покладають одне одного. Буття – це єдність багатоманітного, але не як статична характеристика світобудови, а жива, постійно відновлювана єдність у процесі виникнення все нових і нових "дійсних подій". Енергія самопородження "дійсних подій" виражена в Уайтхеда в понятті "впочатковане" – це не що інше, як "креативність"(від англ. – creativity) – творча сила конструювання, яку філософ ототожнює з "межовою основою буття". Дійсність завжди перебуває в безперервному процесі самопородження. Усе нерухоме й вічне – ілюзорне, недійсне. Тому абстракція не може бути дійсністю – адже вона позбавлена саморуху. Отже, дійсність завжди конкретна, процес її самопородження – це рух від абстрактного до конкретного, який Уайтхед позначає спеціальним терміном "concresence". Його можна перекласти як "зрощування", маючи на увазі зрощування "множинного" в "єдине".

В

“Клітинна теорія дійсності”: атоми – живі організми

одночас Уайтхед багатократно підкреслює, що дійсність укладена з окремих реальностей: атомізм є остаточною метафізичною (філософською) істиною, безперервність стосується потенційності, тоді як дійсність "невиліковно атомістична". Онтологію Уайтхеда, що розуміє буття воднораз як множинне і як цілісне, дослідники характеризують словами "органічний атомізм" та "атомістичний організм". Філософ прагне об'єднати підходи, які традиційно протистояли одне одному в історії філософської думки. Уайтхед намагається так переформулювати атомізм, щоб він утратив будь–який зв'язок з механістичною інтерпретацією реальності. З іншого боку, трактування природи як живого організму він переосмислює в термінології атомізму. В результаті виходить "клітинна теорія дійсності”, яка розглядає атоми як живі організми. "Дійсна подія" править за становлення організму, а космічний процес є тим, що А. Берґсон назвав творчою еволюцією. Уайтхед переосмислює в дусі відкриттів теорії відносності та квантових уявлень традиційні поняття фізики: енергія, атомізм. При такому підході у них виявляється суттєва схожість з біологічними поняттями організму, середовища, еволюції.

Описані Декартом первинні якості фізичних тіл насправді є формами внутрішніх відношень між дійсними подіями та в самих дійсних подіях. "Ця зміна позиції є не що інше, як перехід від матеріалізму до органіцизму як основної фізичної ідеї науки. Мовою фізики, перехід від матеріалізму до “органічного реалізму", як можна ще позначити новий погляд, є заміна поняття статичної речовини поняттям плинної енергії. Ця енергія має певну структуру дії і пливкість, поза якою її неможливо зрозуміти. Вона також зумовлена "квантовими" вимогами... Математична фізика сприймає також атомістичне вчення Демокріта. Вона перекладає його у вислів: будь–який потік енергії улягає квантовим умовам".

З

“Спільноти” як принцип світобудови

погляду філософії органіцизму, атоми – це організми, які народжуються і помирають, перетворюючись у будівельний матеріал для нових організмів. Однак ці атоми – "події" – щось елементарніше, ніж фізичні атоми. Атоми в традиційному розумінні мають уже значно вищу атомістичну структуру – вони постають як "спільноти". Це не означає, що фізична реальність ототожнена з суспільним буттям людей. Але в бутті суспільства Уайтхед шукає ключ до осмислення універсального принципу світобудови: Всесвіт складається зі "спільнот", сама фізична реальність покладає певну "солідарність" її складових. Соціальне об'єднання людей ще має знайти своє місце в "ієрархії" Всесвіту.

У цьому безперервному потоці конкретних фактичних подій Уайтхед прагне віднайти втілення вічних та незмінних форм. Це спрямовує його дослідницький інтерес у коло протилежності, можли­вості та дійсності. "Речі, які часово плинні, виникають завдяки речам, які вічні". Дійсність формується на базі можливості. Становлення є якісний скок не з небуття в буття, а з можливості в дійсність. Природа буття така, що містить у собі потенцію для кожного випадку становлення. За такого підходу, буття і дійсність чітко розмежовані: буття є широчезна сфера можливого, а дійсність – терен реалізованих можливостей.

Можливість Уайтхед називає "вічними об'єктами", маючи на увазі, що це є повторювані та самототожні елементи багатьох різноманітних ситуацій. Цим можливість автоматично виключена зі "світу цього", – адже дійсний світ – це арена оновлення та загибелі.

Ц

“Реформова–ний суб’єктивіст-ський принцип”: суб’єктивність стає онтологічною характерис–тикою світу

ентральне питання такого підходу – питання про спосіб входження чистих можливостей – "вічних об'єктів" у "дійсні події". За Уайтхедом, це "рух від об'єктивності до суб'єктивності, від об'єктивності, завдяки якій зовнішній світ є даність, до суб'єктивності, через яку виникає єдиний індивідуальний досвід"¹⁸. Однак, щоб стати "даністю", об'єктивність повинна постати "для" певного суб'єкта. Це відображає "реформований суб'єктивістський принцип", який Уайтхед висуває замість картезіанського "суб'єктивістського". Тут має місце певний перегляд та синтез класичних традицій. В античності та в середні віки людину сприймали як своєрідне повторення Всесвіту, вона "вбудована" в загальну архітектуру буття – звідси принцип тотожності мікрокосму та макрокосму. Декарт вивів людину та її самосвідомість поза межі світобудови і зробив її найвищим гарантом істини. Уайтхед прагнув повернути людину в Космос, поширюючи картезіанський принцип на цілий Всесвіт. Космічний процес постає як нескінченна множина "пульсацій суб'єктивності": становлення "дійсного існування" або "зрощування багатоманітності в єдине" є структурними ознаками виникнення суб'єктивності. Суб'єктивність стає онтологічною характеристикою світу. Як така вона не може цілковито збігатися з людською суб'єктивністю – вона є лише частковою формою суб'єктивності. Вище втілення суб'єктивності, за Уайтхедом, – Бог.

Суб'єктивістський та онтологічний принципи передбачають існування божистої сили як необхідного учасника творчого процесу Всесвіту. Бог не творець світу, але Першопочаток, зріднений із "креативністю". "Вічні об'єкти", як було наголошено, не можуть існувати самі зі себе, має бути так само вічне "дійсне існування", у досвіді якого (згідно із "суб'єктивістським принципом") ці "вічні об'єкти" мають бути репрезентовані. Це "первісна природа" Бога. Однак у силу відносності всіх речей "світ діє і на Бога" – у цьому виявна його "похідна природа". Він не створює світ, але рятує його завдяки "всепереможній раціональності своєї концептуальної гармонізації". "Він – поет світу, який із ніжною дбайливістю спрямовує світ у бік істини, краси та добра".

Нижчі за людину рівні буття, які класична традиція розглядала лише як об'єкт, мають бути переосмислені з позицій "суб'єкти­вістсь­кого принципу".

Подібно до цього переосмислення Уайтхед розрізняє чотири класи "дійсних подій": дійсні події в "порожньому просторі; дійсні події, з яких складається історія життя неживих об'єктів; дійсні події в складі життєвої історія живих об'єктів; дійсні події, які входять в історію життя об'єктів із усвідомлюваним знанням. Суб'єктивність має бути визначена так, щоб пояснити сутність усіх "дійсних подій".

О

“Прегнезія” – включення об’єкта в певну суб’єктивну єдність

соблива складність такого пояснення випливає з того, що філософська рефлексія має справу з кінцевим результатом поступеневого розгортання названих чотирьох форм буття, тоді як їхня генеза зали­шається недосяжною для безстороннього досягнення. Світ, який є пред­ме­том рефлексії, містить у собі готову свідомість. Вона затьмарює собою ті прості, ледь окреслені передумови, які в ході еволюції призвели до відомих і точно зафіксованих ознак людської свідомості. Ми "не впізнаємо" в цих передумовах власне суб'єктивне і тому приходимо до позиції психофізичного паралелізму, "біфуркації", тобто роздвоєння самої суті людської істоти на психічне й фізичне. Щоб осягнути сутність "дійсної події", а не той специфічний вигляд, якого вона набуває в ситуації людського сприйняття, тобто в присутності свідомості, треба з процесу сприйняття "відняти" свідомість. Тоді від цілої ситуації залишається лише чистий акт прийняття, включення об'єкта в певну суб'єктивну єдність (на рівні людини цю єдність називають "Я"). Оцей акт включення об'єктивного в суб'єктивне Уайтхед позначає специфічним терміном "prehnesion", який можна перекласти як "схоплення", однак краще (щоб уникнути звуження змісту) зберегти латинську тран­скрипцію слова – "прегнезія", закріпивши за ним описаний вище зміст.

У природі "прегнезії" закладена біполярність фізичного та концептуального, тобто духовного. "Фізична прегнезія" вбирає в себе ті чи інші елементи дійсного світу, "дійсні події". "Концептуальна прегнезія" схоплює "вічні об'єкти", завдяки цьому відбувається включення цих об'єктів у події. "У кожній дійсності, – стверджує Уайтхед, – є два зрощених полюси реалізації: "насолода" і "прагнення", тобто "фізичне" та "концептуальне". Органічна взаємодія протилежностей пояснює виникнення кожного атома дійсності. Кожне дійсне існування перебуває в часі, коли йдеться про його тілесний, фізичний полюс, і поза часом, якщо мати на увазі концептуальний, тобто душевний полюс. Це єдність двох світів: доконечності і свободи, багатоманітності та єдності, недосконалості й досконалості. "Усі протилежності входять як елементи в природу речей і назавжди зали­шаються там"¹⁹.