IV. Органічними передумовами формування цкп є:

• своєчасне визначення переліку проблем, по яких слід створювати програму;

• формування колективу розробників з виділенням головної організації;

• вироблення і затвердження вихідних матеріалів на програму, які б чітко формували ціль;

• попередня орієнтація по ресурсах;

• визначення основних методичних принципів формування програми.

Незалежно від виду ЦКП організація її розробки включає види діяльності:

• аналіз тенденцій економічного розвитку в сфері програмної діяльності;

• їх прогнозування і визначення необхідного коригування цих тенденцій;

• дослідження, розробка набору альтернативних варіантів програми;

• оцінка і вибір найефективніших варіантів програми;

• формування розгорнутого проекту програми;

• ресурсне обґрунтування програми;

• формування єдиної стратегії спільного розв’язання проблеми.

Робота по формуванню цільових програм включає такі етапи:

• оцінка і вибір проблем для програмного вирішення;

• формування комплексу цілей програми;

• розробка попереднього проекту програми;

• вироблення організаційно-економічного механізму;

• управління реалізацією програми.

Тема 5 . Макроекономічне планування в системі державного регулювання економіки

1. План як інструмент ДРЕ.

2. Принципи, методи та форми макроекономічного планування.

3. Сутність, принципи, методологія та основні ланки індикативного планування.

4. Організація розробки й реалізація планів.

І. Планування – це система упорядкованих знань про суть, методологію, методику, організацію планування.

Предметом планування є дослідження механізму дії об’єктивних природних і економічних законів та їх використання в процесі економічного, правового та адміністративного регулювання соціально-економічного розвитку.

План є системою взаємоузгоджених обґрунтувань, поєднаних спільною метою, визначених строками, методами і послідовністю досягнення мети, виконанням програм, робіт і рішень. План формується урядом з метою реалізації економічної політики держави.

Завдання урядового економічного плану.

1. Аналіз проблем економіки і формування стратегії їх розв’язання.

2. Формування основних напрямів економічної політики уряду на майбутній період.

3. Формування економічних орієнтирів та економічних і правових важелів для приватного і державного секторів економіки.

4. Координація інтересів різних соціальних груп і територій.

Для розв’язання цих завдань на державному рівні слід застосувати такі складові частини системи управління, як економічна кон’юнктура, економічна політика і ДРЕ.

Економічна кон’юнктура – це рівень активності економічних суб’єктів та його зміни, сукупність сприятливих та несприятливих умов і обставин, що впливають на зміни економічних процесів у суспільстві.

Економічна політика – це діяльність державних органів законодавчої влади і управління, спрямованих на визначення відповідних цілей, завдань, пріоритетів та методів і засобів досягнення.

ІІ. Макроекономічне планування – це:

• свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;

• розробка моделі досягнення бажаного і очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів; засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів.

Об’єкти макроекономічного планування – економічні, соціальні і науково-технічні народногосподарські процеси.

Сфера – державно-корпоративний сектор економіки.

Суб’єкти:

• держава як виразник загальнодержавних інтересів і координатор господарської діяльності;

• великі акціонерні товариства (корпорації);

• недержавні органи і організації.

Стратегічна мета планування розвитку національної економіки – забезпечення економічного зростання відповідно до критеріїв конкурентноздатності і стабільності розвитку.

Принципи макроекономічного планування:

1. Оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки.

2. Правильне визначення пріоритетів.

3. Збалансованість.

4. Поєднання різних видів планування.

5. Реалістичність.

6. Орієнтація на світові стандарти.

7. Адаптація.

Методи макроекономічного планування:

1. Метод системного аналізу.

2. Балансовий метод.

3. Нормативний метод.

4. Методи оптимізації планових рішень.

5. Програмно-цільовий метод.

Основні форми державного планування.

Виділяють чотири форми державного планування: два основних – директивне та індикативне і два проміжних – індирективне і регулятивне.

Директивне планування – спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції і послуг.

Індирективне планування має багато рис директивного планування але, на відміну від нього, використовує не тільки адміністративні, а й економічні важелі: ціни, процентні ставки, податки, валютні курси тощо. Він не передбачає адміністративних покарань за невиконання плану.

Регулятивне планування схоже на індикативне планування. Йому відповідає змішана економіка, ґрунтується на активному використанні економічних методів.

Головна функція плану – координація діяльності суб’єктів економіки: управління державним сектором і активний вплив на роботу приватних підприємств.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.

ІІІ. Центральне місце в системі планування економіки займає індикативне планування.

Індикативний план – комплексний документ, що відображає у вигляді конкретних показників: цілі соціально-економічного розвитку, засоби та заходи їх реалізації, необхідні матеріальні та фінансові ресурси.

Особливості індикативного плану:

1. Рекомендаційний характер

2. Варіантність при розробці

Методологія індикативного планування в загальних рисах є сукупністю логіки, підходів, принципів і методів, з урахуванням у них дії об’єктивних законів у процесі науково обґрунтованої розробки перспектив розвитку і засобів досягнення поставлених цілей.