3.5.

Завершення

воєнної

Кампанії

1651 р.

Після поразки під Берестечком гетьман, скон­центрувавши всю свою волю, із притаманною йому енергією взявся за організацію оборони України. Не виключено, що вже 16 липня він провів раду стар­шини. На ній було ухвалено рішення розпочати мобілізацію армії. Виходячи з цього, Хмельницький розіслав універсали з розпорядженням полкам зби­ратися до Маслового Ставу (поблизу сучасної Ма­слі вки па р. Росаві). Саме в цей час було отримано листа від Іслям-Гірея, з якому він виправдовував свій учинок, а також висловлював готовність при­бути на допомогу, якщо виникне загроза «від ляхів». З його змістом гетьман негайно ознайомив усіх присутніх. Однак надія на татарську допомогу згасла вже наступного дня, бо від хана надійшов новий лист, у якому він, розгніваний козацькими погромами

-144-

кількох татарських загонів, висловив глибоке обурення й поставив під сумнів подальше існування українсько-татарського союзу.

Сам гетьман вирішив перебратися до Корсуня й там розпочати збір війська. Напевно, вже ранком 17 липня 1651 р. він вирушив у дорогу й цього ж дня видав наказ білоцерківському, вінницькому, брацлавському, уманському й гіаволоцькому полковникам негайно, «не відкладаючи ні на тиждень, ані на два», прибувати до Білої Церкви. Одразу ж покинувши місто, він, попри свої попередні наміри, вирушив не до Корсуня, а до Києва. Чим була спричинена така зміна намірів, відповісти важко. Імовірно, потрапивши в надзвичайно скрутне стано­вище, Б. Хмельницький хотів заручитися підтримкою вищого духовен­ства. Водночас, враховуючи реальність загрози наступу Я. Радзивілла на місто, він розпорядився зміцнювати укріплення. Можна припустити, що при цьому віддав наказ київському полковникові А. Ждановичу організувати його оборону. Нарешті, в джерелах знаходимо згадку, що тут відбулася старшинська рада, яка вирішила просити царський уряд встановити протекторат над Лівобережною Україною. Однак треба гадати, що в цьому разі, якщо таке рішення справді приймалося, йшло­ся про всю територію Української держави.

Близько 21 липня Хмельницький залишив Київ і поспішив до Кор­суня. Тут на середину місяця він мав у своєму розпорядженні майже 4 тис. козаків, а також кілька тисяч татар, котрі кочували поблизу. 23 липня до нього з'явилися з Москви піддячий Г. Богданов і наза- ретський митрополит Гавриїл. Наступного дня під час прийому митрополит повідомив, що передав цареві чолобитну Війська Запо­розького, й водночас проінформував гетьмана про позицію російського уряду щодо українсько-польських відносин, зокрема, про відмову Росії піти назустріч домаганням посольства Речі Посполитої. У відповідь Б. Хмельницький заявив, що прийняття козацькою Україною царсь­кої протекції має відбутися на певних умовах договору: «всею Ма­лою Русью, духовного чину и светцкого всяких чинов люди, мещане и казаки, дадим на себя договорное письмо за руками з большим утверженьем...». Очевидно, український уряд на цей час уже розробив його умови.

Гавриїл вітав намір Хмельницького прийняти протекторат Росії, але осудив його «братство» з татарами. Митрополит намагався пере­конати правителя України у великій підступності кримців, радив порвати з ханом. У відповідь гетьман зауважив, що знає про це, але коли він розірве відносини із Кримом, то хан, «об'єднавшись з поль­ським королем, почне з ними воювати і їм де цим кримський цар страшний».

У Корсуні Хмельницький розгорнув велику політичну й організа­ційну діяльність. Добре розуміючи, що після поразки українського

-145-

війська під Берестечком годі сподізатися на воєнну акцію угорців, що могла б полегшити становище України, він першорядного значення надавав мобілізації козацьких полків. Водночас розсилалися універсали до мешканців міст із закликом не здаватися ворожим корогвам, а чинити опір. Не виключено, що на козацькій території України серед населення вівся збір грошей для платні татарським загонам, котрі погодяться прибути на допомогу.

Особливо загрозливим у цей час був розвиток подій на півночі Київського та Чернігівського воєводств у зв'язку з наступом литовсь­кого війська. На Овруччині успішно діяли підрозділи В. Гонсевського, які в жорстоких боях розгромили козацькі загони Натальчиця, Са- сименка, Лащівця та Сагайдачного. Полковники Гаркуша і Жданович діяли пасивно, хоч і мали чисельну перевагу. Можливо, вони не знали реальних сил противника й побоювалися появи тут самого Я. Радзи­вілла. Однак є підстави стверджувати, що основною причиною їхньої бездіяльності все ж була позиція верхівки православного духовенства. Зокрема, Косов і Тризна звернулися до Ждановича з настійним про­ханням не вступати в бої з литовськими військами, бо їх просування йому все одно не спинити, а якщо литовці будуть змушені з боєм займати Київ, то, оволодівши ним, почнуть винищувати міщан і руй­нувати церкви. За домаганням митрополита київський полковник залишив оборонні рубежі й відступив під стіни Києва. Гонсевський, який почав переслідувати козаків, зупинився неподалік Вишгорода, очікуючи на підхід Я. Радзивілла. Представники київської міської верхівки зробили спробу порозумітися з литовським стольником, але без відома свого гетьмана він не наважився прийняти якесь певне рішення.

Жданович повідомив Хмельницького, що залишив свої позиції, чим викликав його гнів. Гетьман пригрозив полковникові старшинським судом за те, «что он Киев покинул без ево гетманского росказанья...», й наказав негайно повертатися «на заставу в прежние места» й не допускати ворога до міста. На допомогу Ждановичу були відправлені Уманський і Білоцерківський полки. Водночас Б. Хмельницький листом попередив Косова, аби той більше не втручався не в свої справи, а молився, щоб «православная християнская вера от еретических рук была свободна».

Однак ужиті Хмельницьким заходи врятувати ситуацію вже не змогли. Радзивілл, залишивши залогу в Любечі, 16 липня на чолі

17-тисячного війська виступив у похід на Київ, успішно пере­правився через Дніпро і 2 серпня під Вишгородом об'єднався з Гон- севським. Ранком наступного дня він оглянув захисні позиції коза­ків й уточнив деталі штурму Києва. Тоді ж розпочалися сутички з ко­заками, жовніри захопили й пограбували Межигірський монастир

-146-

у Вишгороді. В самому ж Києві виникла паніка, мнцани поспішно залишали його, причому чимало з них, як засвідчує Самовидець, «уступили суднами вниз Дніпра ку Переяславлю, Черкасом и к иним містам коло Дніпра...».

За планом литовського командування, наступ на місто розпочався вночі — одразу з трьох сторін. Жовніри зуміли подолати міський вал і вийти в тил Ждановичу, однак сильний опір окремих козацьких підрозділів затримав їх просування, і Я. Радзивілл розпочав підготов­ку до вирішальної атаки. Проте необхідність у ній відпала сама собою, бо Жданович і Гаркуша дали наказ козакам залишити Київ і поспішно відступити. Косов негайно повідомив про це Радзивілла й запросив до міста, благаючи не чинити спустошень. Однак усупереч сподіванням Косова, Тризни та міської верхівки, литовські жовніри, вступивши до міста, почали грабувати не лише міщан, а й церкви та монастирі.

Зайняття Києва литовським військом стало найкритичнішим мо­ментом на цьому етапі революції. Здавалося, ще кілька тижнів — і Українська держава під ударами польсько-литовської армії припи­нить своє існування. Врятувати справу могло лише масове піднесення визвольної боротьби поспільства. Добре розуміючи це, Хмельницький розсилав універсали й заклики до населення братися за зброю. Це зна­ходило розуміння серед селян, міщан і козаків Київщини та Поділля. За словами українського літописця І. Єрлича, «наче до меду, рушили на свавілля старі й молоді, не дбаючи про те, що розпочалися косовиця й жнива». Піднімаючись на боротьбу, чимало з них, однак, не прихо­вували своєї недовіри до старшин та гетьмана, яких уважали ви­нуватцями катастрофи під Берестечком. Повстанці Подністров'я заяв­ляли шляхті: «Якщо Хмель програв, ми можемо виграти й мати тепер іншого гетьмана». Серед частини козаків поширювалася думка про доцільність скликання на Масловому Ставі «чорної» ради, щоб виріши­ти на ній, чи варто залишати й далі булаву в Хмельницького. Однак послідовні й рішучі заходи Хмельницького, спрямовані на мобілізацію сил для подальшого опору, згодом розвіяли недовіру до нього серед основної частини козаків, повсталих селян і міщан, які знову почали вбачати в ньому свого вождя в боротьбі проти Польщі.

Тим часом польська армія чисельністю понад 50 тис. після від'їзду короля повільно просувалася через південь Волині в напрямі Білої Церкви. Надзвичайно сильно дошкуляв голод, особливо підрозділам іноземної піхоти й рейтарів. Ширилося дезертирство. За даними коронного геть­мана М. Потоцького, з 18 по 22 липня чисельність іноземних жовнірів зменшилася на 1,5 тис. А. Московський засвідчував: «Повсюди жахливе безлюддя й спустошення... хліба жодними зусиллями не можна діста­ти, немає ні людей, ні .млинів». Щоб швидше подолати обезлюднений

-147-

край, Потецький розділив військо на дві частини, призначивши місцем їхнього збору Любартів (Любар). При собі залишив підрозділи інозем­ної піхоти, артилерію та кілька полків кінноти. Попереду пішли полки під проводом М. Калиновського. Обіч коронного гетьмана рухався А. Конецпольський. Уже 26 липня військо дійшло до Сморжівки й десь після Ямполя жовніри нарешті побачили кілька «обширних полів хорошого хліба», який заходилися жати. Зібране зерно підсмажували і вживали у їжу. Однак це не могло їх урятувати, чимало жовнірів повмирало з голоду. Важко переносили жовніри також холодну дощо­ву погоду, ніде було ані обсушитися, ані відігрітися, бо «від Кременця до Любартова навколо немає нічого, де раніше були села й містечка».

Звичайно, населення спустошеного півдня Волині не могло органі­зувати серйозного опору польським корогвам, й іноді мешканці міст відчиняли перед ними брами. Однак немало селян і міщан залиши­ли свої домівки, пішли в ліси й почали партизанську боротьбу. І. Вишневецький 28 липня констатував: «По лісах і хащах часто наших необережних ловлять, інших стріляють із самопалів». Уперше підрозділаїМ коронного війська довелося зустрітися з відкритим опо­ром у Аюбартові. В районі Паволочі велику активність у формуванні козацького полку розгорнув полковник І. Кучевич-Миньківський. Та міська верхівка не підтримала заходи полковника й відправила до влас­ника міста ^— калуського старости —делегацію з проханням надіслати залогу. Тому Кучевич-Миньківський змушений був зі своїми однодум­цями відступити до Хмельницького, а частина козаків полку розпо­чала на околицях міста бій із ворогом, проте зазнала поразки й також відійшла.

По-іншому розгорталися події на Поділлі, де селяни, міщани й козаки, довідавшись про поразку під Берестечком, узялися за зброю, аби лиш не допустити відновлення попередніх порядків. На чолі повстанців у західному регіоні Брацлавщини стали полковники Недостежа та Іванчул, які закликали мешканців міст і сіл, розташо­ваних між Дністром і Південним Бугом, збиратися до табору під Деребчином. Досить швидко сюди прибуло кілька тисяч повстанців. Багато селян, особливо з Подільського воєводства, змолотивши хліб, залишили домівки й переселялися в східні райони Брацлавщини («на Україну»), За словами П. Потоцького, який на чолі кількох корогв з'явизся до Бара, жителі Летичівського повіту «ніде ляхів за панів мати не хочуть». Полум'я повстання охопило й східний район Брацлавщини, де активну діяльність розгорнув І. Богун: він не лише формував полк, а й проводив збір коштів і продовольства для утри­мання татар.

Занепокоєна брацлавська шляхта звернулася по допомогу до М. По­тоцького. Коронний гетьман мусив скликати 7 серпня військову нараду

-148-

для обговорення питання, як «запобігти хлопським заколотам». Ви­рішили послати на допомогу кам'янецькому старості шість корогв, з якими той мав негайно вирушити до Вінниці. Наростання визвольної боротьби почало викликати серйозне занепокоєння у найдалекоглядні- ших шляхтичів, котрі перебували у війську. Московський 4 серпня повідомляв віденському стольникові: «Війна, війна і, як бачу, важка для нас буде до зими, хіба взимку їх (повстанців. — Абт.), за ласкою божою, доконаємо...».

Польська армія 4 серпня залишила Любартів і через Трошу та Янушпіль попрямувала до Махнівки. 10 серпня вона зупинилася в околицях міста. Звідси М. Потоцький вирушив до Паволочі, й на­ступного дня його полки вступили в районі містечка Білилівки на терени козацької України. Тим часом Хмельницький повністю опа­нував ситуацією, зумів запобігти скликанню «чорної» ради й при­ступив до формування нової армії. За даними грека Дмитра Іванова, на кінець першої декади липня при гетьмані вже перебувало сім пол­ковників і велике військо, яке налічувало 15 тис. козаків, 2 тис. татар, а на озброєнні мало близько 1 5 гармат. По кілька козацьких полків перебувало також у Животові, Білій Церкві та Вінниці. Щоб заохо­тити татар, гетьман розпорядився платити мурзам по 200, а рядо­вим — по 20 талерів на місяць. Д. Іванов зазначав, гцо до українсько­го табору постійно прибували 'козаки, селяни й міщани. Надходили до нього й козацькі полки з Лівобережної України.

Наприкінці першої декади серпня гетьман розпочав активні дії проти окремих підрозділів противника, щоб затримати його просу­вання й зірвати плани М. Потоцького. Першого удару було завдано, ймовірно, 11 серпня п'яти корогвам в околицях Фастова. Довідавшись про це 12 серпня й добре знаючи про надзвичайну воєнну винахід­ливість українського полководця, його здатність улаштовувати пастки, коронний гетьман насторожився. Він негайно вніс корективи до свого задуму: вирішив не обминати Паволочі, а зібрати тут усе військо. Його побоювання посилилися наступного дня, коли 2 тис. козаків і 500 татар на чолі з І. Виговським та полковником А. Хмелецьким Дощенту розгромили під Таборівкою сім добірних польських корогв, захопили понад тисячу возів із продовольством і гнали жовнірів аж До околиць Паволочі. М. Потоцький знову скликав військову раду Для обговорення подальших дій. Думки її учасників розійшлися. Вислухавши всіх, М. Потоцький прийняв, мабуть, наймудріше рішен­ня: дати військові перепочити після тяжкого переходу, дочекатися артилерії й піхоти, а тоді, залежно від обставин, або піти на з'єднання з литовською армією, або розпочати наступ на Білу Церкву. Увечері явилися посланці з листом від Я. Радзивілла, який намагався схилити Коронного гетьмана до негайного об'єднання, пропонуючи відправити

-149-

кінноту через Обухів, Копачів, Мотовилівку до Василькова, бо, на йо­го думку, Хмельницький намагатиметься ізолювати їхні армії одну від одної. Однак без підходу артилерії й піхоти М. Потоцький не на­важився виступити назустріч литовцям і 16 серпня став табором поблизу Паволочі. Наступного дня до нього з'явився з 2 тис. вершни­ків кам'янецький староста, який вважав за краще відступити з По­ділля.

На цей час унаслідок розгортання визвольної боротьби на Брац- лавщині, Київщині та Чернігівщині помітно ускладнюється станови­ще польсько-литовських військ. Московський в одному з листів заува­жував: «Тепер ми оточені ворогом звідусіль ^— спереду, з боків і ззаду. Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: "Якщо б ви і хотіли втекти, то не втечете"». За даними щоденника С. Освенці- ма, «найупертіші заворушення й бунти свавільних хлопів відбувалися за звичаєм на Брацлавщині внаслідок підбурювання Богуна; тут, на берегах Дністра, натовпи свавільних опришків не дозволяли нікому з наших повернутися». Швидко погіршувалося становище литовського війська в Києві завдяки успішним діям С. Пободайла на Чернігівщині, котрий наприкінці серпня захопив Любеч і блокував залогу в замку, а також партизанських загонів, які відрізали місто від Білорусії та Литви. Крім цього, не виключено, що саме грабіжницькі дії жов­нірів зумовили пожежу, що спалахнула в Києві 16 серпня й набрала катастрофічних масштабів наступного дня. В місті згоріло близько 2 тис. будинків і п'ять церков.

Занепокоєння Я. Радзивілла можливістю ізоляції Хмельницьким польської й литовської армій, як засвідчили наступні події, було не­безпідставним. Справді, гетьман прагнув не допустити об'єднання сил противника. За Його розпорядженням спішно зміцнювалися укріплен­ня у Фастові, Трилісах і Білій Церкві. Також він вирішив завдати ком­бінованого удару по Києву. З цією метою послав під місто кілька тисяч козаків і татар на чолі зі Ждановичем. Однак київський полковник не виявив належної обачливості. Зі свого обозу, розташованого в лісі, він вислав до Києва роз'їзд, який недалеко від Золотих Воріт був виявлений і атакований противником. Козаки почали відступати до обозу. Вони встигли успішно переправитися через р. Либідь і зникли в лісових нетрях. Але від тих, кого вдалося захопити в полон, Радзивілл довідався про намір Хмельницького, тому в листі до М. Потоцького просив негай­но надіслати кінноту до Василькова.

Після провалу задуму раптового наступу на Київ український гетьман вносить корективи до своїх стратегічних планів. Не відмов­ляючись від наміру блокувати й розгромити литовське військо, він вирішив розпочати переговори з М. Потоцьким, запропонувавши мир із Польщею на умовах Зборівського договору. Не виключено, що цим

-150-

Хмельницький прагнув виграти час, необхідний для зміцнення армії та підходу можливої допомоги від хана. Для цього він перевів свої полки поближче до Білої Церкви — в Узин і 22 серпня, у вівторок, надіслав Потоцькому листа з пропозицією припинити кровопролиття й виступити посередником у переговорах козаків із королем. Однак при цьому недвозначно заявлялося про готовність народу захищати свої вольності: «Якщо в[аша] м[илість], м[остивий] п[ане], не виявиш милосердя, кожний готовий вмерти при своїх злиднях і голову склас­ти, бо кожна пташка охороняє, як може, своє гніздо». З подібною пропозицією гетьман наступного дня звертається також до А. Кисіля, схиляючи його взяти на себе функції посередника в переговорах із коронним гетьманом.

Близько 24—25 серпня Хмельницький відрядив до Москви полков­ників С. Савича, А. Мозирю та І. Нечипоренка (імовірно, Золотаренка), щоб поставити питання про прийняття України під московську про­текцію. Водночас гетьман продовжував розсилати універсали до насе­лення України, закликаючи його вирушати до козацького табору під Білою Церквою. З прибуттям туди полків Богуна та І. Александренка чисельність війська зросла до 40 тис. Зміцнювалися також переправи через Дніпро, щоб не допустити прориву окремих підрозділів поль­ської чи литовської армій. Тому навпроти Києва, на Лівобережжі, зосередилися полки Лободи та Булавки з 4 тис. козаків. До них при­єдналося чимало простолюду. Селянам і міщанам було дозволено переселятися в Лівобережну Україну. Водночас частина козаків по­кидала військо й переселялася разом із сім'ями на російську тери­торію.

23 серпня військо коронного гетьмана вирушило в напрямі Білої Церкви. Авангард зупинився на триліських фільварках, і жовніри почали грабувати козацькі хутори. В самому містечку закрилося близько півтисячі козаків і міщан під проводом сотника Богдана: вони відмовилися скласти зброю й вирішили захищатися. Припускаємо, Що козаки покладали певні надії на допомогу із Фастова. Дочекавшись підходу піхоти, М. Потоцький заходився штурмувати Триліси. На світанку 24 серпня польські гармати обстріляли дерев'яні укріплення и незабаром зробили в них проломи. Сюди ринули колони піхотинців драгунів, очолюваних польним писарем. Козаки й міщани мужньо захищалися, нарівні з чоловіками билися жінки, але не могли стри­мати противника й відступили до замку. Тут вони протрималися до третьої години пополудні. Незважаючи на великі втрати, жовніри Прорвалися в замок, винищуючи жінок і дітей. Урятуватися від різ- ^Ні вдалося тим, кого вивели за містечко іноземні жовніри, вражені нелюдською розправою. Триліси були дощенту зруйновані, замок,

-151-

церкви й хутори спалені, священики порубані, поранені жінки з дітьми згоріли у полум'ї...

За годину після здобуття Трилісів М. Потоцькому принесли листа від Хмельницького, однак сп'янілий від успіху коронний гетьман від­мовився відповісти, демонструючи своє невизнання українського уря­ду. За його розпорядженням 25 серпня козакам відписав А. Кисіль, який переконував їх «поклонитися королю», оскільки той розпоря­дився «карати мечем, поки не принесуть каяття». Цього ж дня поль­ська армія вирушила до Фастова й 26 серпня зупинилася в його околицях, де жовніри пограбували й спалили всі хутори. З їх набли­женням мешканці міста й навколишніх сіл, захопивши з собою май­но та худобу, залишили свої домівки й відступили до Білої Церкви. Коли жовніри вступили до Фастова, то не застали там жодної живої душі й за своїм звичаєм кинулися грабувати залишене майно, палити будинки. Щоб уберегти від спалення місто — власність одного з маг­натів, М. Калиновський наказав угамувати свавілля.

Щоб узгодити свої дії з Я. Радзивіллом, М. Потоцький на певний час затримав рух армії й відправив до литовського гетьмана посланців, які мали з'ясувати час і місце об'єднання військ. У розв'язанні цього питання виникли труднощі, оскільки Радзивілл, потрапивши в скрутне становище, вирішив залишити в Києві сильну залогу й повернутися до Литви. Він попросив Потоцького надіслати до Києва частину війська чи прибути самому. Звісно, коронний гетьман не міг погодитися з таким планом і наполіг на об'єднанні сил. Тоді Радзивілл запропо­нував, щоб польська армія почала облогу Білої Церкви, а сам він уда­рить на Трипілля, аби добитися контролю над обома берегами Дніпра. Потоцький відхилив і цей план.

Дочекавшись підходу кількох тисяч татар на чолі з Карач-беєм, Хмельницький (імовірно, 31 серпня) послав із листами до М. По­тоцького та А. Кисіля своїх послів. У розмові з ними 2 вересня не­подалік Фастова київський воєвода від імені Потоцького поставив козакам ультиматум: або видати Хмельницького й «повністю віддати­ся» на ласку короля, або знищити татар і видати мурз. Наступного дня українських послів прийняв Потоцький, який повторив, що вступить із козаками в переговори за умови виконання ними у три­денний строк однієї з вимог, поставлених А. Кисілем, інакше «від­разу ж перейде у наступ з литовським військом і мусить пролити­ся кров».

Довідавшись про захоплення польською армією Трилісів і Фастова, український воєначальник робить ще одну спробу не допустити її об'єднання з литовською — посилає 5 тис. козаків на чолі, мабуть, із Василем Золотаренком під Київ. їм належало об'єднатися з 3 тис. ко­заків полковника Філона Гаркуші, які мали спуститися сюди за течією

-152-

Дніпра човнами. Проте Радзивілл довідався про наступ козаків на місто й повідомив про це Потоцького. Той діяв рішуче: 4 вересня послав ту­ди Калиновського на чолі чотирьох полків кінноти й 1 тис. піхоти. Наступного дня жовніри атакували розташований у лісі, між болотами, табір козаків і після тригодинного бою змусили їх відступити. Не зна­ючи про поразку Золотаренка, Гаркуша б вересня з'явився під стінами Києва, й козаки почали обстрілювати литовські човни, на яких жовні­ри відвозили з міста награбоване. Водночас спалахнули бої й на суші. Наступного дня козаки відбили шість байдаків. Щоб полегшити від­ступ із Києва литовським полкам, М. Потоцький послав їм на до­помогу понад 10 корогв кінноти. 9 вересня польська армія залиши­ла Васильків і подалася до Гермаківки назустріч литовському війську, з яким об'єдналася там 13 вересня. Таким чином, б~7-тисячна поль­сько-литовська армія була готовою перейти в наступ на Білу Церкву. План Хмельницького не допустити з'єднання сил противника зазнав невдачі.

Однак намір Потоцького внести розкол у козацькі лави, добитися видачі Хмельницького й капітуляції Війська Запорозького провалився. Прийнявши близько 5 вересня Нагорецького, український гетьман на якийсь час затримав його, очікуючи звістки про хід подій під Києвом. Довідавшись про невдачу, він відправляє 7 вересня з листами до По­тоцького та деяких сенаторів Р. Каторжного (Валечного) та Андрія Кульку, пропонує розпочати переговори й роз'єднати війська. Не виключено, що Хмельницький також послав гінців під Київ і Любеч із повідомленням про початок переговорів і розпорядженням коза­кам припинити воєнні дії (такий тактичний крок цілком можливий). Сам же із полками знову залишає Маслів Став (куди повернувся було з Узина) й рушає до Білої Церкви. Разом із тим він уживав заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу польської армії, посилав роз'їзди для захоплення міст, намагаючись блокувати про­тивника.

8 вересня українські посли прибули до польського табору, й сена­тори ознайомилися з листами Хмельницького, в яких пропонувалося прислати «розумного чоловіка» для переговорів з Виговським про пе­ремир'я. Наступного дня коронний гетьман скликав нараду. Враховую­чи складне становище армії, прийняли рішення послати на переговори С. Маховського. Він одержав завдання розколоти союз козаків із тата­рами й схилити старшину до прийняття пропозицій М. Потоцького та Комісарів. Отже, коронному гетьманові довелося відмовитися від ульти­матумів і фактично визнати провід Хмельницького над Військом За­порозьким. Піти на ці поступки його змусило те, що становище армії ³ кожним днем погіршувалося. Полякам дошкуляли дії невеликих Козацьких і партизанських загонів. За словами С. Освенціма, вони

-153-

«захопили всі дороги й шляхи сполучення, перервали всі зв'язки, тур­бували наших частими сутичками та викликали у війську нестерпний голод, не пропускаючи до табору підводи з продовольством». Шляхтич Геркевич в одному з листів скаржився, що селяни перехоплюють і вбивяюгь гінців, намагаючись «не випустити жодних звісток про те, що відбувається в королівському таборі». Близько 7—8 вересня козаки оволоділи Паволоччю, а 9 вересня зайняли Фастів, відрізавши таким чином польську армію від західних районів України. Анонімний автор щоденника визнав: «Ми опинилися оточеними ворогами з усіх сторін».

11 вересня український гетьман прийняв Маховського. Останній наполегливо домагався розриву союзу козаків із татарами, на що геть­ман відповів відмовою. Хмельницький рішуче відхилив також домаган­ня, щоб він разом із Виговським приїхав до польського обозу для ведення переговорів, після чого Виговський запропонував провести переговори в Білій Церкві, з чим Маховський змушений був пого­дитися.

Оскільки переговори закінчилися пізньої години, гетьман послав листа Потоцькому з повідоліленням, що відпустить посла «з доброю справою» наступного дня. Разом із ним відправив і своїх послів Кульку та Одинця. Увечері 13 вересня вони дісталися до обозу польсько- литовського війська під Гермаківкою, а 14 вересня коронний гетьман зібрав раду для обговорення подальших зносин із Хмельницьким. Після гострих дискусій вирішили послати до гетьмана комісарів на чолі з А. Кисілем, які мали досягти домовленості з 22 пунктів майбутнього договору, про що відразу ж повідомили Хмельницького. Після приїзду до Білої Церкви комісарів розпочалися переговори, центральними в яких стали чотири основних пункти: скорочення козацького реєстру до 6—12 тис.; залишення козаками шляхетських маєтків; розрив союзу з татарами; розташування підрозділів коронного війська на козацькій території. Після дискусій 16 вересня Виговський загалом прийняв основні вимоги польських комісарів, у тому числі й зменшення реєстру до 12 тис. козаків.

Здавалося, ось-ось усе вирішиться й угоду буде підписано. Однак трапилося те, чого побоювався Хмельницький. Серед козаків, а також селян і міщан, які перебували в таборі, почали поширюватися чутки про замирення з коронним гетьманом. Натовпи люду разом з окре­мими татарськими загонами Карач-бея, який прибув сюди, почали зосереджуватися в околицях замку. Вважаючи, що там перебуває Хмельницький, вони вигукували, що він хоче зрадити і їх, і татар та віддати «в руки ляхам». Лунали погрози «знищити комісарів і старши­ну». Тоді було вирішено припинити переговори й під захистом пол­ку провести комісарів до їхнього табору. Однак після того, як вони

-154-

залишили замок, їх атакували повстанці й татари. В сутичці загинула частина козаків з охорони, драгунів і слуг комісарів. Стало ясно, що пробитися крізь живу стіну повсталих не вдасться, тож, залишивши вози, комісари та їхня охорона поспішно відступили до замку. Білоцерківський полковник Михайло Громика надіслав козацькій зало­зі в замку три сотні козаків, кулі та порох. І зробив це вчасно, бо повстанці незабаром оточили замок і почали готуватися до штурму. їх чисельність постійно зростала і ввечері досягла 10 тис. Вони обстрілю­вали замок і кілька разів протягом ночі намагалися захопити його. Реєстрові козаки й старшина відчайдушно захищалися. Ранком 17 вересня з'явився Б. Хмельницький, которий придушив повстання й наказав стратити 15 «призвідців заколоту». 19 вересня гетьман роз­порядився, щоб Виговський провів комісарів через обоз козацького війська, вибачившись перед ними за неприємний інцидент. Водночас відмовився прийняти укладені під час переговорів умови домовлено­сті, передавши через комісарів і українських послів свої вимоги, на­полягаючи на тому, що чисельність Війська Запорозького має стано­вити 20 тис. осіб, а підрозділи польського війська не повинні займати полкові міста.

17 вересня частина польського війська вирушила до Білої Церкви, переправилася через Вільшанку й зупинилася обозом. Сюди надійшов лист від комісарів з інформацією про їхнє тяжке становище внаслідок повстання «плебсу». Довідавшись про це, коронний гетьман негайно направив до них 130 корогв на чолі з Калиновським. Останній зупи­нився в одній із долин, відправивши під замок полк Яна Сапіги. Не дочекавшись комісарів, 18 вересня Сапіга повернувся до табору Кали- новського. Наступного дня опівдні один із жовнірів приніс радісну звістку, що комісари повертаються.

Ознайомившися з вимогами Хмельницького, Потоцький через кілька годин повідомив М. Гладкому та С. Литвиненку, що може дозволити лише 15-тисячний реєстр, звільнити від жовнірських по- стоїв Канів, Чигирин, Корсунь, Переяслав і Черкаси. Він вимагав також від Хмельницького розправитися з татарами та покарати учасників заколоту 16 вересня. Польсько-литовське військо табором, У бойовому порядку, вийшло з Гермаківки; ранком 21 вересня воно зупинилося неподалік Білої Церкви. Ми не знаємо, яку позицію зайняв Хмельницький щодо нових вимог М. Потоцького, проте на­ближення армії супротивника стурбувало його. Щоб уникнути гене­ральної битви, він надіслав листа коронному гетьману, висловлюючи здивування його несподіваним маневром. Пропонував наступного дня прислати комісарів для присяги на укладеному договорі. Потоцький пого­дився піти назустріч цим проханням. Однак становище Хмельницького залишалося і далі складним. Придушення повстання не зняло гостроти

-155-

суперечностей у війську, більшість якого виступала проти великих поступок Польщі й наполягала на збереженні умов Зборівського договору. Цього ж прагнув і сам гетьман. Тому він пішов на відчай­душний крок, дозволивши рядовому козацтву послати на зустріч із комісарами своїх представників, щоб ті домагалися збереження досягнутих у Зборові домовленостей. З одного боку, це зміцнювало довіру до нього серед поспільства, що влилося до війська, а з іншо­го — давало змогу продемонструвати Потоцькому рішучість Вій­ська Запорозького добиватися для себе значніших поступок. Пе­редбачаючи можливість початку противником воєнних дій, Б. Хмель­ницький розпорядився, щоб військо належним чином підготувалося до відсічі.

22 вересня Потоцький послав для прийняття присяги в козаків 12 своїх представників у супроводі трьох гусарських корогв. До намету, де мала відбутися процедура присяги, з'явилося 12 козаків (серед яких тільки Одинець належав до старшини). Від імені гетьмана та Війська Запорозького вони заявили, що вимагають улагодження трьох справ: повного збереження умов Зборівського договору; відходу звідси польсько-литовського війська; визнання союзу козаків із татарами. На спроби переконати своїх опонентів, що під час переговорів у Білій Церкві було досягнуто зовсім іншої домовленості, прозвучала відповідь: «Ми не знаємо, що було між вами, але тепер із цим Військо нас при­слало».

Вражений непередбаченим розвитком подій, М. Потоцький уже вечірньої пори скликав нараду для вироблення плану дій. Туманного наступного ранку польсько-литовське військо почало шикуватися до бою. На правому фланзі, з боку заболоченої місцевості, звідки можна було сподіватися раптового удару козаків, розташувалися литовські полки Я. Радзивілла; в центрі, де стояла й артилерія, польськими під­розділами командував Потоцький, а на лівому фланзі ~ Калиновський. Готуючись до атаки українських позицій, коронний гетьман виходив із того, що після поразки під Берестечком козаки не наважаться вийти назустріч жовнірам і захищатимуться під прикриттям табору, віддав­ши таким чином йому ініціативу. Опівдні польсько-литовське військо «берестецьким строєм» розпочало наступ.

Готувався до бою й Хмельницький, який не сумнівався в тому, що коронний гетьман намагатиметься змусити Військо Запорозьке капіту­лювати. Він вирішив удатися до активної оборони: спираючись на систему укріплень, створених навколо табору, нав'язати противникові тактику маневрової боротьби, уникаючи генерального бою. Тому, без­помилково передбачивши напрямок наступу польсько-литовського вій­ська, відправив йому назустріч сильний козацько-татарський роз'їзд, який повинен був вчасно повідомити про його наближення. Отримавши

-156-

необхідну інформацію, Богдан вивів «у поле» частину козацьких полків і татарську кінноту. Такий план виявився для польсько-литовського командування цілковитою несподіванкою. Воно не могло не бачити й не розуміти того, що залучені до бою українські й татарські сили замалі для відкритої битви, але завдяки своїй мобільності вони були спроможні, уникаючи удару «в лоб», активними діями скувати фланги польсько-литовської армії й таким чином зірвати її наступ. Тому, хоч окремі корогви з лівого флангу й розпочали сутички з татарами та козаками, коронний гетьман не поспішав наступати з основними сила­ми. Щоправда, Радзивілл діяв значно рішучіше. Його гіолки, перейшов­ши у наступ, змусили козаків і татар відійти в район болот, але ані Потоцький, ані Калиновський, добре знаючи Хмельницького, не нада­вали відступові противника особливого значення, не без підстав підо­зрюючи, що це може виявитися тактичною хитрістю, прагненням заманити їх у пастку. Тому жоден із них не кинувся допомагати Радзивіллові в переслідуванні козаків.

Хмельницький міг бути задоволений наслідками першого дня боїв — наступ противника було зірвано. Зазнавши невдачі й реально оціню­ючи співвідношення сил, Потоцький доручив А. Кисілю відписати гетьманові України про своє бажання «встановити мир» і пропону­вав через годину-дві відрядити послів. Проте Хмельницький, спосте- рігши податливість Потоцького, не поспішав, аби домогтися від нього більших поступок. Опівдні за його розпорядженням українські й та­тарські підрозділи вийшли в поле. Одні з'явилися перед польсько- литовським військом, другі почали наближатися до обозу, татари зайшли йому в тил. Проти козацько-татарських загонів були послані корогви жовнірів, і в багатьох місцях спалахнули бої. Спроби поляків відріза­ти українців, котрі з'явилися в хащах біля їхнього обозу, виявилися невдалими, бо ті вчасно помітили небезпеку й глибоким ровом від­ступили до підготовлених шанців, розташованих недалеко від свого табору, після чого заговорила українська артилерія, а з ближніх око­пів і чагарників почали виходити щільні лави козаків, займаючи пози­ції для бою. В цей же час із тилу татарський підрозділ Мехмет-мурзи вдаріив на польський обоз, завдавши йому відчутної шкоди. А коли уже вночі Потоцький почав відводити військо до обозу, українська й татарська кіннота раптово атакувала його ар'єргард, поцілюючи жовнірів пострілами з «яничарок». Щоб зупинити наступ, було зали­шено сандомирського хорунжого з драгунами, але він змушений був згодом попросити у коронного гетьмана допомоги. На поміч йому Рушили два полки під проводом П. Потоцького, після короткочасно­го бою з якими козаки й татари відійшли до табору. Таким чином, і другий день не приніс успіхів польсько-литовському війську. Навпа­ки, ініціативу перехопила українська сторона

-157-

Уночі Хмельницький відправив до коронного гетьмана листа, в яко­му знову наполягав на доцільності переговорів. Очевидно, він пообіцяв також відрядити 25 вересня посольство. Однак із цим не поспішав, добре знаючи про тяжке становище противника. Рухливі загони коза­ків і татар фактично блокували його табір, не дозволяючи обозній службі постачати вкрай необхідний фураж і продовольство. Сам М. Потоцький згодом змушений був визнати, що на 26 вересня не лише люди, а й коні «стали сильно голодними, ані пасовища, ні хліба не було, військо Хмельницького все потравило». Деякі жовніри почали перебігати до українського табору.

Хід боїв 23—25 вересня переконав керівництво польсько-литов­ського війська, що здобути український табір приступом — справа безнадійна. Ситуація ускладнювалася тим, що жовніри, яким кінчалася платня, заявили про намір залишити військо і повернутися назад. Чимдалі більше нервував Я. Радзивілл, який не приховував, що з огляду на складну ситуацію на своєму кордоні не зможе тривалий час допо­магати полякам. Посилилися незгоди серед керівництва об'єднаної армії: одні радили відійти до Вільшанки й звідтіля наступати «вглиб України шаблею і вогнем», інші не без підстав оцінювали подібний крок як легковажність, оскільки було дуже небезпечно залишати в тилу сильного противника. Непокоїли і відомості про можливий найближ­чим часом підхід до українського табору Іслам-Гірея з ордою.

У такій складній і напруженій обстановці надвечір 26 вересня, коли припинився дощ, козаки й татари зробили спробу вийти в тил обозу противника. М. Потоцький вивів військо в поле й, коли вже почало сутеніти, послав проти українських і татарських кіннотників спочатку драгунів на чолі із сандомирським хорунжим, а згодом — два полки під проводом М. Калиновського та П. Потоцького. Поблизу табо­ру Хмельницького їх атакували українці й після бою відігнали назад. Тактика Хмельницького цілком виправдала себе. Перед керівництвом польсько-литовського війська стояла дилема: або, залишаючись на місці, приректи себе на неминучу поразку, або відступити.

Становище української армії було помітно кращим, однак геть­ман не міг не знати про наростання суперечностей у його війську між низами та старшиною. Не зважати на них було вкрай небезпеч­но. Окрім цього, затримувався підхід татарської орди. Пам'ятаючи вчинок Іслам-Гірея під Берестечком, Б. Хмельницький мав підстави не довіряти йому. Не можна було нехтувати й невдоволенням значної частини козацтва через пограбування їхніх домівок як жовнірами, так і татарами. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання з переговорами й піти на укладення нового договору

26 вересня гетьман через своє посольство сповістив М. Потоцькому свої вимоги. Обговоривши їх, комісари змушені були піти на більші

-158-

поступки, ніж було домовлено в Білій Церкві. З огляду на критичне становище свого війська, польська сторона погодилася на встановлення козацького реєстру в 20 тис., однак рішуче наполягала на забороні козакам проживати на території Брацлавського та Чернігівського воє­водств. Тоді 27 вересня гетьман зажадав, аби М. Потоцький до Різдва (кінець 1651 р.) не розташовував польські й литовські корогви на постій у цих двох воєводствах, а також віддав у розпорядження Війська Запорозького Боровицю та Черкаси. Комісари погодилися на першу вимогу. 28 вересня укладається відомий Білоцерківський договір. Для присяги на його умовах до табору було запрошено Хмельницького та старшину.

Прибувши до намету коронного гетьмана, Хмельницький вичитав текст договору, після чого знову почав домагатися від комісарів відстроч­ки терміну завершення складання реєстру та виконання інших вимог. Польська сторона погодилася на те, щоб реєстр було укладено до кінця 1651 р., але віддати міста М. Потоцький «не міг і не хотів...».

Польсько-литовські підрозділи почали залишати обоз. 30 вересня й український гетьман відпустив татар, а наступного дня — козацькі полки.