2.3 Друга територіальна зона поширення маґдебурзького права

Як стає зрозуміло з численних польських документів вже з першої третини XIII ст. на території польських земель відбувається запозичення німецького права. Загалом даний процес кваліфікується польськими науковцями як безсумнівний позитивний крок, адже німецьке право в більшій мірі відповідало потребам вільного товарообороту та грошового обігу, сприяло розвитку місцевих ринків, чіткіше визначало права і обов’язки місцевих жителів, а також сприяло розвитку вищих форм суспільної організації. ²

У Центральній Польщі, Мазовії та Малій Польщі маґдебурзьке право спочатку було винятково колоніальним правом - тобто стосувалося тільки колоній німецьких поселенців, які осідали в польських містах і селах. Однак на цих територіях потік німецького населення був значно слабшим, ніж у Сілезії, а відтак невдовзі німецька правова система поступово почала розповсюджуватися на ненімецьке польське населення. ³

Маґдебурзьке право вперше з’явилося на західних польських землях у Силезії. У літературі міста Силезії зараховують до німецьких, польських та чеських міст, оскільки вони в різні роки належали Польській, Німецькій і Чеській та Австрійській державам. У 1211 р. маґдебурзьке право надано м. Злоторії. Процес локацій цього міста закінчився лише 1253 р. Другим польським містом, яке 1217 р. отримало маґдебурзьке право став Львовек. Локаційні документи цього міста не збереглися. Львовек був зразковим для інших міст Силезії, котрі отримали маґдебурзьке право. Це стосується, зокрема Освіцидана (1285), Любомирова (1291), Новогродна (1233). Від XIII ст. розпочався процесс локації Вроцлава, де 1214 р. вже існувала посада солтиса. За зразком Вроцлава відбулася локація інших міст Силезії та Польщі. Наприклад, 1253 р. Маґдебурзьке право було надано місту Бохні, 1257 р. – Кракову. Маґдебурзько-бреславське (вроцлавське) право отримали 65 міст. Серед інших великих міст на заході Польщі у 1264 р. маґдебурзьке право одержала Легниця. Крім надання містам Силезії маґдебурзького права, відомі випадки отримання фламандського і франконського прав. Упродовж 1200–1350 рр. маґдебурзьке право одержали кілька десятків міст і близько 1200 сіл. Спочатку його надавали німецьким колоністам, а з кінця ХІІІ і на початку ХIV ст. – містам і селам з польським населенням. Зі 103 силезьких міст, що отримали маґдебурзьке право, 84 належали князю, 9 – шляхті, 10 – католицькій церкві. Водночас 4 міста (Бжег, Свидниця, Градів, Пожильце Опольські) володіли новомарктським (шредським) правом. Після Силезії маґдебурзьке право на території Польщі почало поширюватися на Куявію та землю Добжанську. Впродовж 1237–1238 рр. маґдебурзьке право запроваджено з м. Іновроцлава. Локація Іновроцлава відбулася за зразком Вроцлава. У другій половині ХІІІ ст. маґдебурзьке право одержало м. Брест Куявський. У 1267–1271 рр. вроцлавський князь Зімомисл надав маґдебурзьке право м. Глівкову та кільком селам. У 1325 р. куявський князь Пшемисл дозволив Томашеві з Якдіс провести локацію на основі маґдебурзького права м. Салеца Куявського. Також у Добжанській землі 1262 р. маґдебурзьке право надано селам, що входили до Вроцлавського єпископства.¹ Значне поширення маґдебурзького права відбулось у Великопольщі, на торговельному шляху з Німеччини до України та до країн Сходу. Міста і села Великопольщі, що разом з Малопольщею стала основою для утворення Польської держави, отримували маґдебурзьке право на зразок міст Силезії та німецьких міст. Німці у містах і селах Великопольщі почали масово селитися з 1212 р. Першим маґдебурзьке право одержало у 1238–1239 рр. м. Ґнезно. На зразок Ґнезно 1243 р. відбулася локація міст Повідзе, Вронека, Костжуня та ін. Надання Познані маґдебурзького права пов’язане з існуванням у місті однієї з найбільших німецьких колоній на території Польщі. Німецька громада, яку очолював солтис, одержала це право від князя Владислава Одоніка 1231 р., і це стало початком заснування міста. Повторна локація Познані відбулася 1253 р. Водночас проведено локацію міст Рогожна, Оборника, Ксуні, Міни та ін. У 1257 р. Князь Пшемислав І надав монастирю бернардинів у Любліні привілей на локацію с. Кживіл і переведення його у статус міста. На зразок Вроцлава маґдебурзьке право князь Генріх Глоговський надав м. Поніцу. Князь Владислав Локеток 1314 р. надав локаційний документ для Лобженіци. ¹

За правління Казимира Великого (1333-1370 pp.) маґдебурзьке право отримало офіційне визнання в польському королівстві. У Вісліцькому (Мало-польському) статуті, укладеному в 1350-х pp. Казимиром Великим з метою кодифікації польського права та уніфікації правової системи королівства, зафіксував необхідність вживати всіма поселеннями королівства «німецького права». ² Також велику увагу короля привертали питання судочинства на «німецькому праві». Річ в тім, що тривалий час у Польщі не існувало судової інстанції, до якої можна було звертатися з апеляціями на рішення міських війтівсько-лавочних (або лавочних, де війтів не було) і сільських солтисько-лавочних судів та й не завжди ці суди могли виносити рішення з певних питань. Тому зацікавлені особи зверталися з оскарженнями, а згадані суди - за роз'ясненнями і порадами до лавочних судів Маґдебурга, Сроди Шльонської, Галле та деяких інших міст. Відповіді на зазначені звернення мали силу вироків. Подібна практика була надзвичайно витратною для польських міст і сіл, а головне, знижувала авторитет польського королівства. Виходячи з інтересів своєї держави Казимир Великий у 1356 році створив вищий суд німецького права, до якого дозволив звертатися з апеляціями та за роз'ясненнями. Суд почав діяти в Краківському замку і складався із двох інстанцій. До нижньої інстанції входили війти і сім лавників, обраних з-посеред війтів і солтисів, причому посада війта була ротаційною - кожен лавник почергово ставав війтом. У цьому суді судили війтів і солтисів, виробляли судові норми і приймали апеляції на вироки зі справ меншого значення. Вища інстанція була фактично окремим судом, складалася з війта і 12 райців шести міст - Кракова, Казімєжа, Нового Сонча, Бохні, Вєлічки, Олькуша. Це був орган винятково апеляційного суду. ¹ Окрім зазначених міст, маґдебурзьке право на теренах Великопольщі в ХІІІ–ХІV ст. одержали: Хложе, Мідзужем, Тжіцель, Серніни (1298), Кемблево (1327), Вжесне (1357), Лабічин (близько 1369), Лекно і Осєчна (1370) та ін. ²

Типовим можна назвати розвиток німецького права у польських регіонах Сілезії, Великій і Малій Польщі, а також в інших регіонах Польщі та Литви. Вже в Локаторському привілеї 1253 р. для Познані наявні назви Jus Theutonicum і Jus Magdeburgense, причому маґдебурзьке право загалом було вже відомим для німецьких міщан, а загальне поняття Jus Theutonicum використовувалося німецькими переселенцями з навколишніх сіл. В інших регіонах поряд з загальним Jus Theutonicum у документах та грамотах використовувалися також додатково посилання на Jus Franconicum або Jus Flamingicum. В кінцевому результаті, по тій причині, що з ХІV ст. Jus Theutonicum почало ідентифікуватися з Jus Magdeburgense, в містах та навколишніх селах утвердилося маґдебурзьке право. Після цього Jus Theutonicum зазвичай почали називати маґдебурзьким правом, що за своєю суттю було помилковим, оскільки воно є лише одним з багатьох, які, як вже зазначалося, були об’єднані під одним загальним поняттям – німецьке право. До того часу в такому широкому значенні німецьке право на східноєвропейських землях ніде не застосовувалося. Під Jus Theutonicum розуміли певну групу привілеїв, що по відношенню до маґдебурзького права, могло б означати натяк на зменшення характерних для нього переваг або ж натяк на те, що маґдебурзьке право має необхідні переваги лише щодо міст. З термінологічного, а особливо з політико-правового погляду доцільним є не перекладати термін Jus Theutonicum, як загальне позначення правових привілеїв для німецьких переселенців на території Східної Європи, а вживати його в латинській формі і звернути увагу на те, щоб у процесі подальшого вживання та історичного розвитку воно зберегло свій історико-правовий зміст.

Jus Theutonicum, яке бере свій початок з маґдебурзького права або з права маґдебурзької правової групи, куди також належать ноймаркське, кульмське, бреславське та краківське право, діяло за розпорядженням польських князів на рівних правах з різноманітними правовими нормами польського земського права (Jus terrestre), церковним, міським та сільським правом. Діяло також право різних професійних груп – гірниче право, право мельників, пастуше право, а також право національних груп – волохів, вірмен, євреїв. Однак в контексті взаємовідносин з правом окремих національних груп постійно виникали нові питання. По-перше, існував сумнів, чи застосовувати до них Jus Theutonicum, чи більш спеціалізоване Jus Magdeburgense, а по-друге, потрібно було вияснити чому право національних груп не було включене до джерел, і чи варто, а якщо варто, то в якій мірі, відштовхуватися у цій ситуації від принципу персональності права . ¹ Володарі, що були зацікавлені у переселенні на свої землі іноземців, або ж з політичних мотивів хотіли надати підкореним народам певний автономний статус, надавали їм через привілеї можливість не тільки застосовувати їхнє власне право, але також і чинити власне правосуддя. Для переселенців, котрі зазвичай привозили з собою не робітничий потенціал, професійний досвід чи засоби праці, а дух підприємливості, надання привілейованих прав сприймалося вагомим стимулом для важкої праці у корчуванні дерев та освоєнні цілинних земель. Крім того, як правило, їм надавався правовий режим, який був кращим, порівняно з правовим режимом, який діяв у їхній батьківщині. Отож, право Jus Theutonicum може розглядатися не лише як загальне позначення окремих середньовічних місцевих правових норм та норм міського права Східної Європи, але також мати значення наданих місцевим сюзереном прав переселенцям. Воно мусило знаходитися поза персональністю права, оскільки переселенці отримували вигідніше право ніж те, яким вони користувалися в себе на батьківщині. Отож загальне право переселенців поступово за основними ознаками наближалося до професійного права, яке тоді почало зароджуватися. На слов’янських територіях, які знаходилися на схід від лінії Ельба–Сааль, і які спочатку перебували під німецьким пануванням, а згодом перейшли у володіння слов’янських князів, саксонсько-маґдебурзьке право, котре згодом отримало назву Jus Theutonicum, відіграло для переселенців надзвичайно важливу роль. Jus Theutonicum мусило мати цілком очевидні переваги порівняно з місцевими польськими правовими нормами, якщо навіть польські селяни виступали за його використання, як більш зручнішого і вигіднішого для них. Очевидним є той факт, що протягом свого розвитку чимало міст і сіл під польським пануванням отримали саксонсько-маґдебурзьке право, маючи при цьому серед своїх жителів лише невелику кількість переселенців, або ж взагалі не маючи їх. Це трансформує і змінює початкове уявлення про Jus Theutonicum, як право спочатку виключно мешканців німецьких земель, а згодом – право переселенців незалежно від їхнього походження. З часом це право стало загальновживаним, так що аж до самого XVIII ст. воно застосовувалося і було необхідним як для селян, так і для землевласників. Незважаючи на це, все ще існує складність у дослідженні та розумінні змісту переселенського права. Так, складність існує навіть у виясненні того факту, чи є відповідність між так званим правом Jus Magdeburgense, яке застосовувалося в судовій практиці на польських землях і, власне, маґдебурзьким правом. Лише можна стверджувати, що спочатку Jus Magdeburgense утвердило себе як найкраще право в середовищі німецьких переселенців. Беручи свої початки в Сілезії сильно перемішане право Jus Theutonicum на своєму шляху на східні терени Польщі дедалі більше перетворювалося на саксонсько-маґдебурзьке право, залишаючись при цьому доволі гнучким і запозичуючи окремі норми франкського і фламандського прав. Саксонсько-маґдебурзьке право є досить обширним та загальним поняттям, застосовуваним для позначення двох нових на той час видів права – міського та земського, що розвинулися у тісній взаємодії між собою на основі занепадаючого тоді давньонімецького права (Stammesrecht) в умовах економічних змін і спричинене цими змінами переселень народів. Як саксонське земське право, котре в “Саксонському зерцалі” називають просто як земське право, так і міське право міста Маґдебурга, мали значний вплив на переміщення людей та розвиток поселень у ХІІ і ХІІІ ст. За своєю суттю обидва види права володіли рядом спільних ознак, а також ставали основою для утворення окремих правових округів (Rechtskreisen). Це виражалося в тому, що місто і переселенські поселення відділялися від загального судоустрою, утворюючи власний судовий округ. Міські жителі і переселенці були вільними, могли вільно володіти земельними наділами та правом вільного успадкування, звільнялися від формальностей місцевого права (Prozesformalismen) і могли запроваджувати для своєї общини статут про право на самоуправління (Willkür). Такі особливості в земському праві «Саксонського зерцала» були передбачені і для сільських общин, котрі могли застосовувати ті ж правові норми, що використовувалися в містах. ¹

У ХІІІ ст. маґдебурзьке право отримали 38 міст, упродовж XIV ст. – 60. Серед них лише 15% були новоутвореними. Значну кількість населення міст Великопольщі становили німці: у Познані, Калішу вони були більшістю міської еліти й основною частиною міського населення. У містах Оборниках, Копіні, Слепцах, Коштині, Побезідні німці також становили більшість населення. В інших містах здебільшого мешкали поляки. Локація міст Великопольщі відбулася на зразок Силезії та німецьких міст. Із 43 міст, яким до 1370 р. було надано маґдебурзьке право, 20 належало князеві та королю, 9 – католицькій церкві й 13 – шляхті. До 1500 р. у Великій Польщі маґдебурзьке право мали 153 міста.¹ Найважливішими були перша польська столиця Гнезно та Познань, на зразок яких це право одержали й інші польські міста. Надання маґдебурзького права містам Малопольщі відбувалося пізніше. Більшість польських дослідників пов’язують це з віддаленістю Малопольщі від німецьких земель. Колонізацію цих територій розпочав 1227 р. князь Лешко Білий на зразок міст Силезії. Першим одержало маґдебурзьке право м. Бохня. У 1253 р. відбулася його локація на підставі привілею князя Болеслава Встидливого (на зразок Вроцлава).

У 1257 р. видано привілей про надання маґдебурзького права столиці Малопольщі – Кракову. Локацію Кракова мали проводити троє силезьких міщан німецького походження: Гедко Штіле, Дітлер Фолек – вроцлавські лавники та Якуб – суддя з Ніси. Локація Кракова відбулася також на зразок Вроцлава. У 1306 р. Князь Владислав Локеток підтвердив маґдебурзьке право Кракову. До середини XIV ст. більшість міського патриціату Кракова (до 80%) становили німці. У XIV ст. Краків став зразковим для інших міст Малопольщі, котрі володіли маґдебурзьким правом. Одним із перших у Малопольщі маґдебурзьке право 1294 р. отримав Новий Сонч. Андрій Яковлів називає його першим містом на українських етнічних землях, де впроваджено маґдебурзьке право. ² Локацію Нового Сонча на основі привілею Вацлава ІІ проводили сини війта Турмана зі Старого Сонча – Бертольд і Арнольд. Маґдебурзьке право надали на зразок Кракова. Привілей 1292 р. підтвердив 1330 р. князь Владислав Локеток. За правління Казимира Великого маґдебурзьке право 1335 р. надано м. Казимиржу, 1339 р. – Клобуку, 1340 р. – Грибоку. ¹ Із 34 міст, яким надано маґдебурзьке право у Краківській землі, 29 перебувало у власності короля, інші належали церкві. Крім того, низку міст переведено з новомарктського (шредського) права на маґдебурзьке. У сандомирській землі, що також перебувала у складі Малопольщі, надання містам і селам маґдебурзького права розпочалося локацією Сандомира. У 1257 р. князь Болеслав Встидливий надав локаційний привілей місту Завихосту. Впродовж 1264–1292 рр. Болеслав Встидливий видав низку привілеїв, згідно з якими маґдебурзьке право одержало нове місто Корчин, 1265 – Пасанєв, 1271 – Опатув. Багатьом містам надав маґдебурзьке право король Казимир Великий, зокрема м. Фалькову (1340), Ропчицям (1362), Віслоку (1366) на землях Кобуле за зразком Кракова. У 1364 р. маґдебурзьке право одержало м. Радом. У Сандомирській землі на маґдебурзьке право перейшли 20 міст, із них 12 належало державі, 5 – церкві, 3 – шляхті. Одним із перших маґдебурзьке право або його різновид – хелмінське, а також любекське – стали отримувати міста й села на узбережжі Балтійського моря. Більшість населених пунктів Гданського Помор’я використовували кульменське (хелмiнське) та любекське право. Єдиним містом, що володіло маґдебурзьким правом від 1280 р., був Гожензей. У 1312 р. його зайняли тевтонські лицарі, які надали місту хелмінське право. Міста західного Помор’я – в глибині території – перейшли на маґдебурзьке право за князювання Борміна І, після смерті якого відбулася заміна маґдебурзького права на любекське. Першим маґдебурзьке право одержав 1235 р. Пшескув, 1243 р. – Щецин (за іншими даними – 1237 року), що стали зразковими для інших містами західного Помор’я з маґдебурзьким і любекським правом. У 1249 р. маґдебурзьке право отримало м. Гордоне, а 1253 – Штаргард, яке 1292 р. перевели на любекське. Разом із Щецином 1254 р. маґдебурзьке право надали м. Грифіно, замінивши його 1271 р. на любекське. Згодом, 1263 р. – Пуржимиру, 1268 р. – Коленюву. Ці міста 1314 р. переведено на любекське право. Міста Реч у 1254–1256 рр. і Барлінек 1278 р. були локовані бранденбурзькими маркграфами.¹ Упродовж 1253–1370 рр. на західному Помор’ї локовано на магдебурзькому праві 19 міст, з них 16 – були власністю князя, 3 належали католицькій церкві. Два з них були новоствореними, а локація інших відбувалася на місці існуючих міст або сіл, переведених у статус міст. Локація населених пунктів любекської землі, розташованої на західному березі р. Одер, розпочалася на початку ХІІІ ст. Ці землі були об’єктами постійних суперечок польських князів і брандебурзьких маркграфів. Маґдебурзьке право найчастіше надавали вже створеним населеним пунктам. У 1235 р. маркграф Генріх Достойний провів локацію на маґдебурзькому праві м. Губину, близько 1253 р. – Любусгу. На зразок Губина 1283 р. маґдебурзьке право одержало м. Любуско. Міста Добігнєво й Осєчна перейшли на маґдебурзьке право за привілеєм князя Пшемисла І, який надав право кляшторові з Овінска провести локацію вказаних міст. Упродовж 1272–1286 рр. локовано Стшельце, 1329 р. – підтверджено маґдебурзьке право для Рзеніся та ін. Серед 9 міст любуської землі 5 належало князю, а 4 – церкві. До 1370 р., що пов’язано зі смертю Казимира Великого та припиненням діяльності династії П’ястів, на польських землях маґдебурзьке право діяло в 256 містах, з них 185 перебувало у власності короля та князя, інші належали католицькій церкві та шляхті. Маґдебурзьке право надавали головно існуючим містам, новостворені становили незначну кількість. Найбільша частка міст, яким надано маґдебурзьке право, належала Силезії, Великопольщі та Малопольщі.² Окрім Прусії, Силезії та Польщі, маґдебурзьке право поширювалося і на території Чехії, Словаччини та Угорщини. Якщо в Чехії і Силезії в містах переважно мешкало ненімецьке населення, то у Судетах німці становили більшість мешканців.

На чеських землях маґдебурзьке право почало поширюватися ще на початку XIII ст. У 1223 р. його надали новоутвореному м. Мораві. Згодом маґдебурзьке право отримали міста Ольмутц (Омолоуц), Троппау, Браунсберг, Колін, Канітратц, Ацезіґ та ін. Спочатку міста Моравії зверталися з апеляцією до суду маґдебурзьких шиффенів, а з 1352 р. – до суду м. Ольмутца. На інших чеських землях з 1378 р. подати апеляцію можна було до суду м. Ляйтмерітца. Судом найвищої інстанції для чеських міст залишався суд Маґдебурга. На цих землях поряд із маґдебурзьким правом і його різновидами діяли інші німецькі міські права. Наприклад у Празі вже у XI ст. проживала німецька купецька громада, яка 1173 р. затвердила власний статут. Міське право Праги було споріднене з правом м. Нюрберга і широко використовувалося на чеських землях. У 1579 р. міське право Праги перекладено чеською мовою, а з 1610 р., за рішенням парламенту, воно набуло офіційного статусу. ¹

Разом із німецькими колоністами маґдебурзьке право почало поширюватися на словацькі землі, що входили до складу Угорського Королівства. Перші німецькі колоністи з’явились у Верхній Угорщині (теперішня Словаччина) у XII–XIII ст. Вони заснували міста Кремніту (Кремніцу) та Шемнітцу (Банску Славніцу). Великі німецькі колонії, де проживали купці та ремісники, з’явились у містах Прешау (Пряшові), Бартфельді (Бардійові), Кашау (Кошіце). Значно збільшилася кількість німецьких колоністів на словацьких землях після нападу на Угорщину монголо-татар 1241 р. і знищення угорських міст. Великі німецькі колонії з’явились у містах Пресбурзі (Братиславі), Шемнітці, Нойзолі (Банскій Бистріці), Зіллейні (Жіліні), Лейтшау (Левоці), Касмарку (Кезмероку), Бертфельді (Бардійові), Прешау (Прешові) та Кашау (Кошіце).² Основна масса німецьких колоністів прибувала з Саксонії, Баварії, Тюрінгії та Силезії. Вони мали значні пільги на основі Золотої булли 1244 р. короля Белли IV (1235–1270). У своїй діяльності німецькі громади використовували маґдебурзьке право та Саксонське Зерцало. На території Словаччини було створено низку книг маґдебурзького права, зокрема «Жілінську міську книгу», яку впродовж 1373–1429 рр. вели німецькою мовою, а згодом (до 1561) – латинською та словацькою. Під час її написання застосовували маґдебурзьке право, Саксонське Зерцало, судову практику зілінського міського суду тощо. Серед джерел маґдебурзького права використовували маґдебурзько-бреславське право, маґдебурзько-гьорліцьке право, Саксонський Вейхбільд, Мейсенську правову книгу. Після запровадження 1313 р. у м. Жіліні міського права його почали використовувати інші німецькі громади на території Словаччини й Угорщини. Так, 1369 р. його надано Карпфену (Крупіні) й іншим містам, що увійшли до правової сім’ї маґдебурзького права.¹ До відомих сьогодні книг маґдебурзького права на території Словаччини й Угорщини належить «Ціпсер вількер», створення якої розпочато приблизно 1370 р. у м. Ціпсері, що розташоване в районі Великих Татр. Ця книга охоплює 14 різних рукописів, написаних упродовж XVI–XVIII ст. Найдавніші рукописи вважають втраченими. «Ціпсер вількер» містив норми сімейного, спадкового, торговельного права, судоустрою, судочинства тощо. Книгу м. Ціпсера затвердив угорський король Людвіг Великий (1342–1382). Відтоді вона набула офіційного статусу. В 1505, 1516, 1599 і 1666 р. її доповнено окремими статтями, а структурно вона налічувала 93 статті. Серед джерел використовували Саксонське зерцало, книгу м. Іглавцера, фламандське право та ін. На території Словаччини відомими були також праці польського правознавця Бартоломія Ґроїцького.² У 1344 р. німецькі міста Словаччини, що використовували маґдебурзьке право, створили об’єднання, до складу якого увійшли 24 міста – Ціпсер ойдорф(словацькою мовою Спішська Нова Вес), Кірхдрауф (Спішська Подграді), Фелко, Матудорф (Матейовце), Мольбах (Млиніца), Дірн (Одорін), Ейсдорф (Жаковце) та ін. Окрім того, джерела маґдебурзького права на території Словаччини застосовували у населених пунктах, де більшість населення становили словаки.¹ Крім словацьких територій, німецькі колоністи заселили етнічні угорські землі, що сприяло поширенню там маґдебурзького права. Одна з найбільших німецьких колоній була в Офені (Буді). Тут створено правову книгу, яка отримала назву «Міська книга міста Офена». У ній, поряд із угорськими джерелами, використано Саксонське зерцало, маґдебурзьке право та Швабське зерцало. З відомих досі рукописів міської книги м. Офена два зберігаються у Будапешті, а один – у Братиславі. Автор книги – міський суддя Йоганес Зібенлінднер (1352–1438). Вона складалася зі вступу та 445 статей, першу частину яких написано між 1403 і 1433 р. Це 64 статті, які регулювали діяльність органів міського самоврядування та їх відношення до королівської влади. Інші статті містили норми кримінального і цивільного права. На території Угорщини також використовувалося маґдебурзько - бреславське і маґдебурзько-гьорліцьке право, Віденське право, Золота булла Белли ІV, Швабське Зерцало, привілеї короля Владислава IV і Сиґізмунда (1387–1437) тощо. Офенську міську книгу застосовували суди таверника під час здійснення судочинства у 7 королівських вільних містах угорського королівства Офена, Кашау (Кошіцях), Пресбурга (Братислави), Оденбурґа, Тирна (Трнави), Бартфельда (Бардійова), Прешау (Пряшова). Згодом до них долучилося місто Пешт. Надання маґдебурзького права українським містам Закарпаття (Хусту, Тячеву, Вишкову, Мукачеву та ін.), не підтверджено у жодній із праць угорських, німецьких, польських, словацьких науковців. У відомих сьогодні привілеях цих міст не згадується про маґдебурзьке право (Jus Theutonicum, Jus Magdeburgense), а лише про органи міського самоврядування та пільги для міст і населення. Найімовірніше, тут діяло нюрнберзьке право, що було різновидом німецького міського права.¹