Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

• Радянсько-британські відносини

Початок 70-х років у відносинах СРСР і Ве­ликобританії позначився взаємною відчуже­ністю та практичною відсутністю будь-якого конструктивного діалогу як у політичній, так і в усіх інших сферах. Напруженість у відносинах двох країн досягла свого апогею восени 1971 p., коли з Лондона було видво­рено цілу низку співробітників радянських диплома­тичних та деяких інших установ за звинуваченням у шпигунській діяльності Після цієї події (на яку, до речі, МЗС СРСР відреагувало доволі невиразною заявою) роз­виток радянсько-британських відносин застопорився, вони опинилися у певного роду вакуумі.

Деякі зрушення у позитивний бік намітилися лише наприкінці 1973 р. У грудні відбувся перший за кілька років візит міністра закордонних справ Великобританії А. Даглас-Х'юма до Москви. Жодного документа підпи­сано не було, проте А. Даглас-Х'юм та його радянський візаві А. Громико виступили із заявою, в якій наголосили на намірі сторін підписати згодом довгострокову угоду про розвиток економічного, науково-технічного та про­мислового співробітництва.

Реальні ж зрушення у рздянсько-британських відно­синах почалися після зміни політичного керівництва Великобританії. В 1974 р. в результаті дострокових парла­ментських виборів консервативний уряд Е, Хіта засту­пили лейбористи на чолі з Г. Втьсоном. У лютому 1975 р. У Москві відбулася радянсько-британська зустріч на найвищому рівні, під час якої у відносинах двох держав намітився безсумнівний прорив. Так, було підписано радянсько-британський протокол про консультації, який створював конкретну базу для подальшого конструк­тивного співробітництва сторін, дві довгострокові прог­рами ■—розвитку економічного й промислового співробіт­ництва і спшьної діяльності в галузі науки і техніки,

Крім того, Радянський Союз і Великобританія під­писали Спільну декларацію про нерозповсюдокення ядерної

199

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

зброї, де висловилися за суворе дотримання ДНЯЗ та яко-] мога ширше приєднання до нього нових держав.

У березні 1976 р. радянський міністр закордонних! справ А. Громико відвідав Великобританію. Під час його! візиту сторони відзначили певний прогрес у радянсько-! британських відносинах, позитивні зрушення в напрямі| реалізації московських домовленостей.

Наступництво зовнішньополітичного курсу Велико-1 британії щодо СРСР і країн Східної та Центральної! Європи збереглося й після того, як на чолі лейбористів щ відповідно, британського уряду) у квітні 1976 р. став! Д. Коллаген. У ході візиту міністра закордонних справі Великобританії Д. Оуена до Москви в лютому 1975 р;| було підписано двосторонню Угоду про запобігання випад-^ новому виникненню ядерної війни. Сторони відзначили та-кож активізацію торговельно-економічного співробітниц­тва — товарооборот між Радянським Союзом і Велико-1 британією за період з 1974 по 1976 р. виріс майже в| 1,5 раза.

Проте відлига, яка спостерігалася в радянсько-бри-1 ■ганських відносинах у середині 70-х років, об'єктивно не| могла тривати довго. Великобританія, яка завокди нерозривно пов'язаною зі Сполученими Штатами «особливого партнерства», жодним чином не могла наважитися на проведення цілком незалежної зовнішньої політики. Зміна американських зовнішньополітичних на­станов у напрямі ужорсточення діалогу зі Сходом,-відбулася з приходом до влади Д. Картера, луною від­билася на позиціях британського уряду. Фактично ж ста­лося те, що врешті-решт мало статися, адже насправді Радянського Союзу й Великобританії було набагато би ше відмінного, ніж спільного у всіх життєвих включаючи й економіку. Перемога на загальних вибор 1979 р. консерваторів, очолюваних М. Тетчер, їх перекощ ливе повернення до влади після п'ятирічної перерви ос точно поклали край сходженню паростків «політики структивних компромісів» у радянсько-британських єминах.

200

• Проблема скорочення звичайних озброєнь у Центральній Європі

Позитивні зрушення, які почалися в 70-ті роки у відносинах між Сходом і Заходом, насамперед потепління політичного клімату на європейсь­кому континенті, підписання СРСР, Польщею, НДР, Чехо-словаччиною договорів з ФРН, чотиристороння угода про Західний Берлін, нормалізація радянсько-американських від­носин, нарешті успішний хід Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі—все це створювало реальні переду­мови для переговорів про скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі.

Важливий крок на шляху до таких переговорів було зроблено на радянсько-американському саміті в Москві (травень 1972 p.). Радянсько-американське комюніке від 31 травня 1972 р. зафіксувало, що будь-яка угода з цього питання не повинна завдавати шкоди інтересам безпеки жодної із сторін. Було досягнуто домовленості щодо про­ведення відповідних переговорів «на спеціальному фо­румі», поза межами загальноєвропейської Наради.

Згодом СРСР і СІЛА дійшли згоди щодо здійснення підготовчих консультацій з організації переговорів про скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Єв­ропі, які й пройшли у Відні в 1973 р.

У серпні 1973 р. країни НАТО оприлюднили свою узгоджену на переговорах позицію, яка передбачала ско­рочення на 14 % радянських та американських військ у Центральній Європі, на 7 % — збройних сил Великобри­танії, Бельгії, Нідерландів та Канади, що перебували на території ФРН, а також на 7 % — національних збройних сил країн Центральної Європи (ФРН, Бельгії, Нідерлан­дів, НДР, Польщі та Чехословаччини).

Переговори про взаємне скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі розпочалися у Відні ЗО оковтня 1973 р. У них взяли участь 19 держав, 11 з яких — Ра­дянський Союз, Польща, НДР, Чехословаччина, СІЛА, Великобританія, Канада, ФРН, Бельгія, Нідерланди та Люксембург — могли стати прямими учасниками укла-

201

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

дення кінцевої угоди або угод. Франція, посилаючись на неучасть у військовій організації НАТО, не ввійшла до складу учасників переговорів.

Ще під час підготовчих консультацій було вирішено, що район скорочення збройних сил та озброєнь має охоплювати території ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люк­сембургу, НДР, Польщі та Чехословаччини. Причому скорочення мало стосуватися як контингенту військ цих держав, так і збройних сил СРСР, США, Великобританії та Канади, які розміщувалися в названих країнах. Зга­даним 11 державам надавалося право прийняття рішень із суттєвих питань (на основі правила консенсусу); інші 8 — Болгарія, Угорщина, Греція, Данія, Італія, Норвегія, Румунія та Туреччина, на які не поширювалися майбутні угоди, мали змогу лише брати участь в обговоренні питань порядку денного.

Проте, коли настав час вирішувати конкретні проб­леми, безпосередньо пов'язані з предметом переговорів, останні майже одразу почали пробуксовувати. Це спри­чинювалося насамперед істотними розбіжностями в підході сторін до самих принципів скорочення озброєнь у Центральній Європі. Так, західні країни наполягали на концепції «асиметричного скорочення», яку вони підкріп­лювали двома аргументами, втім небезперечними. Пер­ший з них полягав у начебто існуючій диспропорції в чисельності особового складу сухопутних сил обох угру­повань у Центральній Європі. Це відповідало дійсності частково. Коли 10 червня 1976 р. ОВД надала офіційні дані щодо чисельності своїх військ безпосередньо в ра­йоні майбутнього скорочення (а не по всьому централь­ноєвропейському регіону), суттєвих диспропорцій вияв­лено не було. Інший аргумент базувався на необхідності врахування «географічного фактору», суть якого зводилася до того, що СІЛА віддалені від районів скорочення на більш ніж 6 тис. км, в той час як Радянський Союз знаходиться в безпосередній близькості до них. Однак необхідно було усвідомлювати, що географічний фактор виник не з початком віденських переговорів; його особливості завжди враховувалися Заходом у системі військового планування й компенсувалися наявністю військових баз СІЛА поблизу радянських кордонів.

202