Тема 1

Етика – філософська теорія моральності

План

1. Етика – теорія моралі

2. Мораль як форма суспільної свідомості. Мораль і право. Мораль і звичай

3. Структура та функції моралі

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ethos» (звичай), яке ще в гомерівську добу мало значення спільного житла, місцеперебування. Згодом, у грецькій натурфілософії (Геракліт, Піфагор, Емпедокл, Демокріт) поняття етосу використовувалося для означення первинних елементів світобудови і атрибутивних якостей самої людини. В цьому сенсі етос був тотожний поняттю сутності. Спираючись на поняття етос (у значенні характер), Аристотель утворив прикметник «етичний» та йменник «етика». Поняття «етичний» Аристотель вживав для позначення чеснот людської вдачи (мужності, справедливості, доброчинності тощо). В протилежність етичним, Аристотель розглядає так звані діаноетичні (інтелектуальні) чесноти , до яких відносить пам’ять, а також афекти – гнів, радість, страх тощо. Наука, що вивчає етичні чесноти отримала назву – етика. Саме Аристотель вважається засновником етики як науки.

В давньоримській філософській традиції Марк Туллій Цицерон запровадив термін «moralis» (від «mos», «mores» - звичай, стиль поведінки, норов, мода). Згодом, в ІУ ст. н.е., виник термін «moralitas» - мораль. Незважаючи на те, що терміни мораль та етика використовуються у повсякденному житті як синоніми, вони не тотожні. Етика розглядається як теорія моралі, а мораль як предмет етики.

В історичному контексті зміст предмету етики обумовлюється низкою чинників:

• загально філософськими презумпціями (залежність від певних філософських систем та поглядів);

• конкретними соціально-культурними умовами розвитку суспільства (залежність від світоглядної парадигми – картини світу, соціального замовлення суспільства, його окремих верств, держави та інш.).

Етика – теорія моралі, яка вбачає свою мету в обгрунтуванні моделі гідного життя. В практичному сенсі етика повязана з обгрунтуванням конкретних моральних систем, що презентується інтерпретацією універсалій культури в залежності від конкретних соціально-історичних умов. Іноді відбувається ототожнення практичної та теоретичної складової етики, що призводить до конституювання етики як одночасно теорії моральної свідомості та самої моральної свідомості. Таке бачення етики існувало до Нового часу, що призводило до ототожнення етики з антропологією і було обумовлено ії завданнями: етика мала на меті навчити людину правильному життю, виходячи з його власної природи. Отже, етика презентувала теорію буття людини, вивчала пристрасті та афекти психіки і одночасно вказувала на шляхи досягнення кращого життя. Таким чином, етика виходила з тези про єдність належного та сущого. На противагу такої точки зору І.Кант заперечував поєднання натуралістичного та морального аспектів і вважав етику наукою лише про належне. Згодом це виступає як предмет вивчення нормативної етики, основним завданням якої вважається формування моральних імперативів (моральні вимоги незалежні від конкретних соціально-історичних умов).

Пізніше філософи фіксують необхідність співвідношення нормативної системи належного та індивідуальної прерогативи морального вибору.

Отже, ми можемо виокремити наступні підходи до розуміння предмету етики, а саме:

• ототожнення належного та сущого ( конфуціанство, Сократ. Епікур, Спіноза, Дідро та інш.);

• конституювання етики як науки про належне (І.Кант);

• співвідношення належного та сущого (теїстична етика, етика діалогу, екзистенциалістська етика, феноменологічна етика та інші).

Некласична філософська традиція взагалі заперечує статус етики як універсальної теорії моралі (від Ф.Ніцше до постмодерністської філософії), стверджуючи необхідність лише реконструкції її історичних трансформацій у вигляді генеалогії моралі. Отже, предметом етики можна вважати її історію, яка презентується на декількох рівнях:

• як метаетика (філософська теорія моралі, що на противагу нормативної етики вивчає об’єктивні підстави існування моральних і етичних систем );

• як теорія моралі в контексті загально філософського знання;

• як моральна свідомість (вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись);

• як історія етичної думки;

• як моральна настанова (професійна етика, етичні кодекси, етикет).

Отже, етику можна розглядати як теорію моралі, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

2. Мораль – специфічний тип регуляції відношень людей, спрямований на їх гуманізацію; сукупність загальноприйнятих норм поведінки, спілкування та взаємовідносин. В.Малахов розглядає мораль як «такий імперативно-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла». На нашу думку це визначення найбільш ґрунтовне та повне, тому що:

• по-перше, мораль висуває перед людиною певні вимоги (імперативи);

• по-друге, мораль передбачає фактор оцінювання, пов’язаний з функціонуванням людини у соціумі;

• по-третє, моральні вимоги у зв’язку з активізацією впливу людини на оточуючий світ мають вже не антропоцентричний, а космоцентричний характер;

• по-четверте, оціночний характер імперативи мають лише в абсолютному протистоянні добра та зла, зорієнтованому на ідеал істини.

Таким чином, через моральні відносини, людина олюднює як свою власну природу, так і оточуючий її світ.

Намагання з’ясувати природу моралі презентовано декількома підходами у вирішенні проблеми, а саме:

• натуралістичний ( обґрунтування моралі, як похідної з вічної та незмінної природи людини );

• соціально-історичний (мораль визначається як соціальний феномен, що зумовлений соціально-історичним процесом);

• креаціоністській (джерелом моралі визначається надприродне начало).

Яка з точок зору є найбільш наближеною до істинної допомагає вирішити питання щодо проблеми походження моралі. Загалом можна виділити два основних підходи до проблеми походження моралі:

• як такої , що існувала завжди в формі надприродної сутності імперативу, що задавався або Абсолютом (наприклад: 10 заповідей божих ), або власне природою самої людини, обумовленою генетичними чинниками;

• та як такої, що виникла внаслідок соціально-історичного розвитку суспільства.

Релігійні концепції походження моралі виходять з ідеї про недосконалу природу людини, що обумовлює необхідність звертання до абсолютних моральних авторитетів. Розуміння добра в його абсолютному вимірі надається лише надприродному началу, яке в свою чергу і презентує певні моральні норми. Ці норми не прив’язані до конкретних умов існування людини, вони уникають певною мірою утилітаризму та суб’єктивізму в поведінці людей і водночас скеровують її на очікування кращого життя, що може бути реалізованим лише потойбіч. Моральний закон, наданий богом, унеможливлює раціональне, критичне до нього ставлення, а потребує беззастережного підкорення його вимогам. Будь-яка спроба відійти від цих вимог карається вищими силами (пекельні муки, карма, покарання роду тощо ), а моральна поведінка нагороджується (райське життя, нірвана, процвітання роду тощо). Позірність простоти цих вимог перетинається зі складною проблемою щодо співвідношення добра та зла (якщо надприродне начало є абсолютним добром, то як можливе зло). В зв’язку з необхідністю вирішення цього питання виникає ідея теодицеї (виправдання бога).

Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона була необхідною для виживання виду в боротьбі за існування. Ці концепції були сформульовані у працях Ч.Дарвіна, Г.Спенсера, П.Кропоткина. За словами П.Кропоткина, «Дарвін дійшов…висновку, що суспільний інстинкт становить собою загальне джерело, з якого розвивались усі моральні начала». Вчені - біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм (пригнічення власного егоїзму, безкорисливе служіння іншим), який сприяє збереженню й розвитку виду загалом. К.-Г. Юнг зазначав, що мораль є інстинктивним регулюючим началом діяння, началом, «яке впорядковує також спільне життя тваринного стада».

До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі.

Гедонізм – спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети – одержання насолод та запобігання страждання. Згодом принцип гедонізму знайшов своє найбільш повне втілення в утилітаризмі (Бентам, Дж.Мілль), що базується на принципі користі, практицизму.

Евдемонізм – спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків. Особливе значення принцип евдемонізму набуває в етиці французьких матеріалістів. Щастя людини розглядається як кінцева мета будь-якого суспільства і будь-якої корисної діяльності людини. Прагнення щастя трактувалось як таке, що належить людині від природи, а досягнення щастя - як здійснення істинного призначення людини.

Соціально – історичні концепції походження моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах (Ж.-Ж.Руссо, Е.Дюркгейм, М.Вебер, марксизм). Згідно марксистської концепції колективна праця створила людину і є джерелом усього суспільного в людині.

Загалом можна стверджувати, що природними передумовами моралі були колективні інстинкти, а соціальними – ускладнення суспільного життя, виникнення нетрадиційних конфліктів і неможливість розв’язати їх звичними засобами. У сучасній науці раціональне ототожнюється з сутнісним у проявах людини, а емоційно-чуттєве начало біологізується або тлумачиться як асоціальне. Мораль розглядається як специфічна форма регуляції людської поведінки поряд з правом, звичаєм та інш. Але ця регуляція не є інституціональною (так як і звичай, мистецтво) на противагу правової регуляції.

По-перше, для права є типовим, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, а моральні норми та правила поведінки народжуються здебільшого спонтанно, в самій практиці людських стосунків.

По-друге, примусовість правових норм випливає із сили й авторитету держави, а обов’язковість моральних імперативів має джерела в людському сумлінні, в моральній свідомості людини.

По-третє, право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченої множини.

По-четверте, погляд права на людину – це завжди погляд ззовні, з позицій певного соціального інституту, що ж до моралі – це погляд з позицій совісті.

По-п’яте, існує різниця між правом та мораллю у контролі за виконанням правових (суд, прокуратура) та моральних (людина, людська спільнота) норм.

По-шосте, покарання за порушення правових норм повинно мати об’єктивний характер, в галузі моралі, навпаки, вирішальну роль мають суб’єктивні чинники.

Щодо права, то є деяка певна межа його можливого втручання в приватне життя особистості. За цією межею починається «простір безкарності» (Е.Ю.Соловйов). Існує парадокс: право має залишати людині можливість бути аморальною.

Незважаючи на відмінності між мораллю та правом, наявність у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для розвитку моралі кращі умови. Крім того, почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводяться у відповідність із вимогами моралі. Чим гармонійніше узгоджуються зі своїм змістом моральні й правові норми, чим більше спільного закладено в їх основі, чим більше здатні вони доповнювати й конкретизувати одні одних – тим краще для суспільства, для кожної свідомої особистості.

Як у відношенні моралі, так і у відношенні права ми маємо єдине джерело виникнення – звичай. Звичаї є найбільш глибокою і масовою формою регуляції життя. Мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим та належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Сила звичаю – могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. А мораль може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні – мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю.

3. З’ясування сутності моралі не може проходити поза виявлення специфіки понять, які часто використовуються як синоніми по відношенню до моралі. Одним з таких понять є поняття моральності (рос. нравственность). Наприклад у Г.-В.-Ф.Гегеля мораль і моральність постають як послідовні ступені розвитку об’єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом. Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Моральність розуміють як утілення даних принципів, правил та норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

Осмислення сутності моралі передбачає з’ясування її основних компонентів. В моралі як цілісному структурному утворенні вичленовуються такі три основні елементи (за О.Г.Дробницьким): моральна свідомість, моральна діяльність і моральні відносини. Жоден людський вчинок, жоден акт комунікації між людьми не міг би отримати морального виміру, якби не передбачалося, що людина здатна усвідомлювати їх внутрішню проблематику, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, з голосом власного сумління.

Моральна свідомість – це ідеальне відображення і впорядкування моральної практики і моральних відносин. Залежно від її носія моральну свідомість поділяють на суспільну й індивідуальну. Основними елементами суспільної моральної свідомості є моральні вимоги та моральні цінності. Складовими індивідуальної моральної свідомості (самосвідомості) вважають моральні вимоги і моральні цінності, що презентуються в моральних мотивах та ціннісних орієнтаціях особистості, почуттях сумління, честі, гідності тощо.

Крім моральної свідомості в структурі моралі обов’язково присутня характеристика певних людських учинків, поведінки, людської активності загалом.

Моральна діяльність – особлива сфера діяльності, яка розкривається як спосіб конкретного існування людського, суспільного індивіда адекватно його людській сутності, спосіб її безпосереднього вираження в існуванні конкретного індивіда. Стаючи носіями моральної свідомості, реалізуючі тенденції в її розвитку, індивіди підносяться до моральної діяльності відповідно до вираженої в нормах міри людяності, яка існує для них у формі категоричного імперативу, регламентована моральними цінностями й принципами моральної свідомості. Будучи виразниками моральної свідомості, індивіди розвивають її відповідно до збагаченої тепер моральної діяльності, реалізуючі в такий спосіб її тенденції до рівня їх загального освоєння. Такий хід розвитку, збагачення норм, моральних цінностей, принципів – не одномоментний акт, а процес, у якому здійснюється становлення людини. Моральна діяльність охоплює вчинки, які мають власну структуру, синтезують у собі зовнішні, матеріально-речові, і внутрішні, духовно-особистісні, компоненти.

Мораль безперечно, виникає й існує лише в контексті тих або інших людських відносин. Це можуть бути не тільки стосунки між людьми, а й відносини людини з природою, ставлення до культури та її цінностей тощо. В кожному разі, однак, ми маємо справу з відносинами, коли людина саме відноситься, відносить себе до чогось як принаймні рівного собі. Поза відносинами не має моралі. Структура морального відношення виражає існування людської сутності, її предметне буття в специфічно людській формі – у ставленні людини до іншого як до людини. Якими б різноманітними не були моральні відносини за змістом, тобто які б обов’язки вони не накладали на людину, в яких би вчинках не реалізовувались, - їх внутрішнім вістрям є ставлення особистості до суспільства. Істотною ознакою морального ставлення особистості до суспільства є її ставлення до суспільного блага як вищої, приоритетної цілі, найважливішої для неї цінності. Адже навіть інтимні душевні стосунки між близькими людьми передбачають орієнтацію на суспільно корисні цінності – вірність, відданість, безкорисливе бажання добра один одному. Однак при такому відношенні є обов’язковим фундаментальне ставлення суспільства до особистості як мети свого існування і розвитку. Не людина є засобом усіх суспільних перетворень, знаряддям суспільних законів та історичної необхідності, а суспільство є продуктом взаємодії людей, умовою саморозвитку і самореалізації людини. Ставлення до людини як до мети суспільного розвитку визначає гуманістичний характер суспільного блага і всіх відносин, які вибудовуються на його основі.

Згідно структури моралі визначається і коло проблем, що презентується - моральною свідомістю (основні норми й принципи моралі, ціннісні орієнтації, категорії – добро і зло, обов’язок, відповідальність, справедливість, сенс життя, щастя, честь, гідність, совість і сором);

моральною діяльністю (свобода дії, вибору, свобода волі, вчинок, співвідношення мети й засобів діяльності, мотиву й результатів моральної дії);

моральними відносинами ( відкритість і замкненість у спілкуванні, повага, співчуття, любов, етикет і культура спілкування).

Кінцевою метою функціонування суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвинутої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль, яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю. Функціональний аналіз моралі дає змогу розкрити деякі її грані. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються.

Регулятивна функція моралі вважається головною, виходячи з того, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини відносять:

• вияв у моралі свободи, самостійності особистості;

• універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину;

• поширеність на всі сфери життя людини;

• протиставлення належного сущому;

• орієнтація на ідеал;

• опора на громадську думку і внутрішнє переконання людини;

• позаінституційність.

Оцінно-імперативна функція моралі полягає в тому, що мораль осмислює дійсність такою, якою вона повинна бути, тобто як ідеальну модель належного. Наслідком такого осмислення є відповідні повеління.

Комунікативна функція моралі. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка за належних умов виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні.

Пізнавальна функція моралі. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред’являє йому суспільство. Моральні проблеми постійно оволодівають свідомістю, переживаються, осмислюються. Результати такого осмислення відображаються на моральних почуттях.

Виховна функція моралі. Завдяки моралі здійснюється трансляція досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність і честь, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства.

Орієнтуюча функція моралі полягає в тому, що мораль орієнтує людину не тільки в повсякденному житті. Адже від рівня моральної культури залежить і те, чи буде людина прагнути орієнтуватися «на добро», обираючи життєвий шлях та розв’язуючи різноманітні особистісні проблеми.

Тема 2

Історія етичних вчень

1 Основні течії античної етики

2 Етика середньовіччя та доби Відродження

3 Етичні концепції 17-19 століть

4 Сучасна етична думка: основні тенденції

1 Античність увійшла в історію етики як початок її становлення. Наскрізною проблемою, що становила предмет етичних розміркувань протягом усього етапу античності, була проблема нормативності людського існування, котра розглядалася як обґрунтування специфіки людського способу життя. В античні часи виникло чимало етичних вчень і шкіл. Найбільш впливовими серед них були вчення софістів, кініків (циніків), стоїків, скептиків, неоплатоніків. Важливу персональну роль у розробці етичних ідей відіграли Сократ, Платон, Аристотель, Антісфен, Сенека, Марк Аврелій, Епікур, Піррон, Секст Емпірик, Цицерон, Плотін. Перші етичні повчання містяться в міфах і творах Гомера, Гесіода, Есхіла, Софокла, Еврипіда.

У V ст. до н. є. вперше ставиться питання про роль суб’єкта в процесі пізнання дійсності (софісти). Вони абсолютизували момент релятивізму (відносності) у пізнанні й оцінюванні. Творчим початком світу софісти вважали людину.

Моральні цінності у софістів не існують від природи, а вини­кають на основі домовленостей. Вони залежать від інтересів і користі людини і є відносними. В такий спосіб софісти обґрунтовували надпри­родну сутність моралі і етики.

З критикою етичних поглядів софістів, їх релятивізму і абсолютиза­ції особливого виступив Сократ. Він вважається зас­новником автономної етики. В центрі його етичного вчення стоїть питан­ня про благо (агатон) і чесноти (аретє). На думку Сократа, причиною існування зла в світі є незнання того, що є добром. Відтак той, хто знає - добрий. Однак переважна більшість людей перебуває у стані омани. Розум повинен управляти волею і пристрастями. Моральність тотожна розумності і мудрості. Вона визначається ступенем піднесення особистості над даним їй від народження природним началом. Сократу належить думка про те, що всі приватні цілі, інтереси і вчинки людей, які живуть у суспільстві, повинні підкорятися загальній і вищій меті, що і є найвищим благом. Сенс моральної філософії Сократа визначається як етичний раціоналізм.

Сократівську лінію у розвитку філософії продовжив його учень Платон. Морально-етичний аспект філософії Платона пов’язаний з розрізненням трьох частин душі: афективної, вольової і розсудливої, чому відповідають фундаментальні чесноти - стриманість, мужність і мудрість. На думку філософа, кожна людина мусить вести такий спосіб життя і займатися тією діяльністю, які відповідають природі її душі. За цієї умови земне життя людей у суспільстві буде наближатися до порядку, який існує у світі ідей. Рівновагу між основними чеснотами покликана забезпечити справедливість. Ця рівновага робить життя лю­дини корисним і свідомим. Порушення справедливості приводить до порушення процесу реалізації реального блага в житті людини і держави.

Людська душа за Платоном відображає протиборство духовного і матеріального начал Всесвіту. Оскільки душі притаманна одвічна передзаданість властивостей (або духовних, або матеріальних), то з цього випливає неминучість її відхилень від істинної моральної гармонії. Запорукою її збереження може бути тільки соціально організоване управління моральним життям.

Впливовим напрямом у царині античної етики був кінізм, або цинізм (Антісфен, Діоген Сінопський). Кініки поєднували філософування і спосіб життя. Кініки ідеалізували первісну «природну» людину, висунувши гасло «Назад до природи!». Кініки з песимізмом ставилися до історичного поступу. Вони розглядали його як відхід від блаженного стану „золотого віку», який вони відносили до прадавніх часів. Ідея відмови від соціальної адаптації знаходить вираз у гаслі кінізму «Без громади, без домівки, без вітчизни», яке закликало до свідомого вибору асоціального маргінального статусу. Саме у кінізмі народилася ідея космополітизму і набуло етичного змісту поняття — громадянина світу.

Кініки відверто знущалися із загальновизнаних моральних норм і заперечували їх. Вони пропагували розумний егоїзм і внутрішню свободу, які здобуваються, насамперед, боротьбою із самим собою.

Розглянуті вище філософсько-етичні школи хоч і досліджували мо­ральні проблеми, але не розмежовували їх з іншими філософськими пи­таннями і не застосовували для їх означення поняття етики. Аристотель першим назвав етикою вчення, яке досліджує сферу людських стосунків. Він також визначив її місце в системі філософського знання. До етичного Корпусу Аристотеля відносять такі праці: «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика», «Політика» і «Афінська політія».

Етика за Аристотелем є наука про благо, що є цільовою причиною людської діяльності. Кінцевою метою етики як практичної науки є набуття доброчесності. Доброчесність як результат підкорення потягів розумові є мірою панування людини над самим собою. Більше того, вона не дається людині від природи, а є її прижиттєвим надбанням. Аристотель докладно розглядає моральні чесноти. На його думку, вони наділені внутрішньою моральною досконалістю і виявляються, перш за все, через вміння вірно вибирати між надмірністю і нестачею. При цьому «золота середина» не може бути знайдена в межах поганого; вибору підлягає тільки краще з доброго. Отже, людина повинна у житті дотримуватись золотої середини, яку розсудливість робить етичною нормою життєдіяльності. Через людину як громадянина і доброчесність особистості як оптимальний стан з точки зору громадянських цілей Аристотель поєднує етику з політикою. Метою ж останньої постає завдання сприяти щастю громадян шляхом створення істинної основи (доброчесності громадян) гармонії поліса.

Чимдалі соціально орієнтовані етичні системи Платона й Аристотеля змінюються етичними концепціями стоїків, епікурейців, скептиків. Одна з впливових етичних теорій доби еллінізму розроблена стоїка­ми. Фундатором цієї школи був Зенон Кітіонський.

Основний пафос етики стоїцизму ґрунтується на ідеї самодостатності доброчесності як найвищого блага. Для стоїків щастя – це лише нагорода за доброчесність. Згідно їх уявлення про світ, тут панує однозначна й невблаганна необхідність. Із жорстокого, наперед визначеного ходу подій не можна вирватися ні за яких обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна усвідомити всю невідворотність долі, здобуває свободу в цілковитому прийнятті й підкоренні існуючій необхідності. Розумне осягнення закону природи як долі, фатуму (необхідності сущого), так і водночас логосу (життєвого завдання людини) – засіб стоїчного спротиву ударам долі та випадку. Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї доброчесності, забезпечують досягнення тієї незворушності, рівноваги й несхитності духу, апатії (від грец. безпристрасність), які і є щастям, блаженством.

Епікур головним завданням у своєму етичному вченні проголошує обґрунтування свободи індивіда як незалежності від усього зовнішнього. Центральна ідея філософсько-етичної концепції епікуреїзму – самоцінність людського індивіда. В незалежності його від будь-чого зовнішнього, тотожній внутрішньому спокоєві, безтурботності, атараксії (від. грец. незворушність), криється справжнє щастя людини. Засобом його досягнення є «відхилення» від світу, незалежність від природи та суспільства, своєрідна негативна свобода. Помірність, розумність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя. Етика Епікура ґрунтується на гедонізмі (від грец. насолода), що розуміється як відсутність болю і страху. В епікуреїзмі доброчесність і щастя невіддільні одне від одного. Та якщо щастя – мета, то доброчесність – тільки засіб досягнення особистого щастя.

Скептики (Піррон з Еліди, Секст Емпірик) вважали, що благо, зло та інші етичні категорії не існують об’єктивно, а є поняттями, сконструйованими суб’єктивною людською уявою. У вченні скептиків релятивізм і агностицизм досягли абсолютного виразу, руйнуючи будь-яку визначеність етичного знання.

2 Середньовіччя за стандартним датуванням хронологічно охоплює У-ХУ ст. Для духовної культури Європи цей період позначений станов­ленням, поширенням і ствердженням християнства, а для Сходу - ви­никненням і розповсюдженням нової світової релігії - ісламу. Ці два фактори визначили особливості розвитку етичної думки протягом май­же тисячоліття.

В центрі християнського світобачення замість безособового космосу античності постав сам творець усього сущого – Бог. Ним створений і керований світ. Бог уособлює добро й благо, а земне благо – лише видимість, ілюзія. Усі чесноти сконцентровані у щонайвищий любові до Бога як носія моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі чесноти в ній знищуються. Зло є відпадання людини від Бога. Гріховність – єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть – момент розплати за гріхопадіння . Як свобода волі, так і смерть являють собою моральні феномени, пов’язані з головним моральним джерелом – Богом.

Теоцентризм християнської картини світу вимагав віри, а не розумової доказовості, як вихідного засновку для орієнтації людини у світі. Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Моральність як об’єкт розгляду тлумачиться як об’єктивно-божествений, надіндивідуальний феномен, не теоретично пізнаванний, а релігійно осяжний.

Найбільш видатним представником класичної патристики був Августин Блаженний. Він систематизував моральні ідеї християнства у цілісну етичну доктрину. Учення Августина абсолютно теоцентричне. Всяке буття самим фактом свого божественного походження є благо. Зла як окремої сутності, в субстанціональному розумінні взагалі немає. Все є добром, оскільки все – від Бога. За Августином, зло являє собою лише відсутність добра, відхилення від нього. За існуюче в світі зло відповідальна людина, її вільна самохіть. І саме любов до Бога є моральним завданням людини, остаточна доля якої наперед визначена незалежно від її моральних якостей і діянь. Згідно з Августином, те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог та й то зі своєї волі. До ХШ ст. августиніанство було пануючою доктри­ною в західноєвропейській етичній думці, потім його витіснили орієнто­вані на аристотелізм доктрини, зокрема томізм.

Видатною постаттю періоду високої схоластики був Фома Аквінський. Він був удостоєний почесного звання «Ангельського док­тора», а в 1323 р. оголошений святим Римо-католицької церкви. В 1879 р. його вчення — томізм — було проголошене офіційною релігійно-філософською доктриною Ватикану. В наші дні модернізований томізм {неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної і філософської думки в світі.

Головним джерелом соціально-філософських поглядів Аквінського стали твори Аристотеля. Слідом за Аристотелем він розрізняв розум теоретичний і практичний, який знаходить вираз у вольових вчинках. Розум людини має пріоритет лише в доступних йому межах. Для доброчесного, гідного способу життя людині потрібна божественна допомога. Благодать підключає до розуму віру як передумову і зміст моральної діяльності, доповнює слабкість людського розуму. За Ф.Аквінським воля - головний фактор морально-практичних дій людини, вона дає змогу робити вибір між: добром і злом, а наявність у людини свобідної волі обумовлює її відповідальність за свої вчинки.

Особливий етап в історії західноєвропейської етичної думки становить гуманістична етика Відродження. Хронологічно доба Відродження охоплює ХІУ-ХУІ ст. Мислителі цієї епохи творчо переробили античну спадщину і започаткували ряд оригінальних науково-теоретичних і культурних напрямів, серед яких чільне місце посідає гуманістична (від лат. - людяність) етика, яка виразно протиставлялася середньовічному теоцентризму.

На засадах гуманістичної моралі з її потужним антропоцентричним акцентом була розроблена принципово нова світоглядна парадигма, в якій людина вперше посіла центральне місце у Всесвіті. Заперечуючи феодальну станову ієрархію, гуманісти стверджували новий тип обраності і елітарності. На їх думку, справжня шляхетність своєю підвалиною має вченість. Специфічним критерієм шляхетності стає ступінь оволодіння культурними цінностями. До основних положень гуманістичної моралі можна віднести:

• заперечення авторитету моральних ідей і норм надприродного походження;

• антропоцентризм та необмежена свобода людської волі (волюнтаризм);

• секуляризація (звільнення від церковного впливу )моралі;

• індивідуалізм та елітаризм (духовний аристократизм); тотожність людяності і вченості;

• віра в безмежність творчих можливостей людини;

Гуманістична ідеологія від самого початку містила в собі суперечності, які згодом стали джерелом її саморуйнування. В добу Ренесансу вперше за всю європейську історію з моменту утвердження християнства було відкинуте уявлення про Бога як особу, що посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина залишилася одна в універсумі. Сенсом її життя стало не служіння Бого­ві, а самоствердження. Людина почала духовно згасати в матері­альності. Погляд людини на природу поступово змінюється від орто­доксально християнського до окультного, а згодом — до механістичного. Позбавивши природу творця, людина почала ставитись до неї як спожи­вач.

Гуманісти Відродження відкинули християнську ідею первородного гріха і відродили античне розуміння людини як доброї, прекрасної і розумної істоти. По суті, в добу Ренесансу етичні регулятори було замі­нено на естетичні принципи світобачення. Гуманізм підмінює духов­ність естетикою, мистецтвом, культурою.

Початок XVI ст. у Європі - велична доба радикального перелому в європейській культурі, коли відбувається становлення нової парадигми її розвитку на століття вперед. На цей час при­падає найвище піднесення реформаційних рухів. Один з ідеологів Реформації М.Лютер у формі теологічних міркувань обґрун­тував свободу совісті як первинний всезагальний принцип моральної і правової свідомості. Лютер стверджував ідею, що вище за індивідуальну совість віруючого стоїть лише Святе Письмо. У випадку, коли совість не суперечить Святому Письму, думка християнина не повинна переслідуватися та зазнавати утиску. Вона може бути помилковою, проте за інакодумство не можна переслідувати.

Вони підпорядковані вимогам соціальної доцільності або природним правовим нормам. В такий спосіб реформатор відокремив мирські мораль і право від релігійних. У світському порядку не повинно бути поділу на шляхетні і низькі стани. Релігійно-етичною основою цієї формальної рівності є визнання протестантами хрещення більш цінним за народження і пов’язаними з ним соціальними відмінностями. Отже, хоч люди в дійсності і не рівні, але вони рівнодостойні. До головних установок протестантської етики відносяться:

• Критика всіх інстанцій церковного авторитету;

• Розуміння свободи совісті як невід’ємного особистого права;

• Визнання моральної самостійності державно-правових відносин;

• Захист ідеї рівної гідності людей на підставі хрещення;

• Обстоювання морального значення праці і професіоналізму;

• Релігійно-моральне освячення підприємницької діяльності

3.У другій половині XVI ст. зароджується нове мислення, яке ґрунтується, насамперед, на результатах, здобутих експериментальною наукою, а не філософією і теологією. Епоха релігійних війн, фрагмен­тами якої стали і перші буржуазні революції у Нідерландах і Англії, привела до глибокої секуляризації(від лат. світський, мирський) моральної свідомості. У XVII ст. релігія поступово перетворюється з уні­версального чинника організації соціального космосу на, з одного бо­ку, індивідуальну віру, оформлену в певній конфесії, а з іншого - на раціоналізований доктринально-догматичний комплекс ідей, який вико­нує ідеологічні функції. Процес секуляризації супроводжувався народженням і зміцненням нової ціннісно-нормативної системи, головними властивостями якої є емпіризм і раціоналізм.

Етичні ідеї на початку Нового часу набувають натурфілософського змісту. Ф. Бекон вважав, що благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини. Зло філософ відносив до вроджених властивостей людини, а добру приписував божественне походження. Виявом високоморальної налаштованості людини є діяльний альтруїзм.

Етика у Т.Гоббса виступає з’єднувальною лан­кою між філософією і соціально-політичним вченням. Він розвивав положення Ф.Бекона про вроджений егоїзм, підкреслював незмінність людської природи і визначив користь як головний принцип моралі. Взаємне обмеження егоїзму на основі природного закону самозбе­реження зумовлює появу моральної регуляції. Громадянські обов’язки за своїм змістом співпадають з моральним обов’язком. Джерелом моралі цивільного суспільства є право, а критерієм визначення мораль­ності — закон. Держава перетворює природну ворожнечу між людьми на конкурентну боротьбу і змагання. Чесноти сприяють перемозі в цій боротьбі, пороки спричиняють поразку, оскільки перші є свідченням сили, а другі - слабкості індивіда. Перемагає той, хто вміє користуватися як своїми чеснотами, так і чужими пороками. Мир у суспільстві досягається укладанням громадської згоди (суспільного договору).

Базуючись на раціоналізмі, Р.Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духа і вгамовує пристрасті, примхи і свавілля.

Представники епохи Просвітництва (XVIII ст.) Монтеск ‘є, Мель ‘є, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Кондільяк, Ламетрі, Руссо поєднали пізнання природних, інтелектуальних, вольових потенцій людини з критичним аналізом суспільних відносин. Мораль осмислюється як суспільно замовлена поведінка, яка залежить від соціального середовища.

Синтетичною доктриною моралі новоєвропейського етапу стало етичне вчення фундатора німецької класичної філософії І. Канта. І.Кант перший розмежував сфери дослідження етики і психології, проголосив особистість самоціллю і обґрунтував загальнолюдський характер моралі. Мораль, за Кантом, це те, що людина мусить досягнути в результаті подолання своєї природної чуттєво-егоїстичної спонуки. Людина як розумна, вільна істота – завжди тільки мета. Мораль нерозривно пов’язана з індивідуальною свободою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному визначенні в системі категоричних імперативів.

Формування етичних поглядів Г.-В.-Ф. Гегеля . відбувалося під впливом гностичної течії протестантизму і пієтизму. Розгляд етичних питань мислитель проводить у філософії права. Вище відзначалося, що Гегель одним із перших розмежував понят­тя моралі і моральності. До аналізу моральних явищ Гегель застосував діалектичний метод. Мораль однобічна своєю суб’єктивністю. Вбачаючи в самій собі істину, притому істину абсолютну, вона зостається при цьому всього тільки суб’єктивним переконанням і волею, не позбавленими випадковості й особистого свавілля. Тому мораль знімається моральністю, де розв’язуються суперечності суб’єктивного та об’єктивного, особистого й суспільного. Моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільних та індивідуальних звичок. У кінцевому підсумку все це постає як розумність суспільно-державного устрою життя.

Оригінальну концепцію антропологічної етики розробив учень Гегеля Л.-А.Фейєрбах. Його вчення завершує період класичної німецької філософії. Людина трактується мислителем як єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії, внаслідок чого філософія перетворюється на антропологію (вчення про людину). Підвалиною моралі є егоїзм, який визначається як відповідність поведінки людини при­роді і розуму. Добром є те, що задовольняє індивідуальні потреби людей і забезпечує щастя. Зло - це різні перешкоди на шляху до щастя. Для повноти щастя потрібні контакти, засновані на взаємній любові з іншою людиною. Фейєрбах трактує евдемонізм як бажання щастя іншому, що істотно збага­чує зміст евдемонічного принципу в етиці. Щоб надати моралі дієвості, слід перетворити моральні принципи на різновид релігійних догматів. Етичний антропологізм Фейєрбаха став одним із джерел марксизму, а також впли­нув на розвиток філософської антропології.

К. Маркс і Ф. Енгельс - осново­положники матеріалістичної концепції етики, яка базувалася на заса­дах історичного матеріалізму. Марксистська етика претендувала на подолання обмеженості як ідеалістичних, так і натуралістичних підходів до розуміння моралі і моральності. Мораль є продуктом панівного способу виробництва і залежить від нього як явище ідеологічної надбудови. Мораль є формою суспільної свідомості, має класовий характер (розрізняється мораль пануючих і пригноблених класів), загальнолюдська мораль тотожна пролетарській моралі.

Ще на початку XIX ст. розпочалося становлення якісно нового історичного етапу в розвитку європейської філософської думки, який отримав у істориків філософії назву некласичної філософії. В її межах склалася некласична парадигма етики.

Фундатором некласичної парадигми у філософії і, зокрема, в етиці вважається німецький філософ Артур Шопенгауер. Світова воля, за Шопенгауером, яка нерозумно керує світом і творить зло, може бути приборкана за допомогою певних етичних практик, що заперечують утилітарний підхід до оточуючого. До цих практик Шопенгауер відносить аскетизм (відмова від бажань), альтруїзм (любов до людства), відмова від егоїзму (любов до себе). Людина має скеровувати свою діяльність на підставі співчуття до інших.

Погляди Шопенгауера справили великий вплив на формування філосо­фії життя видатного німецького мислителя Фрідріха Ніцше. Ідеї Ніцше визначили проблематику більшості напрямків некласичної філософії. Свою доктрину моралі філософ епатажно назвав іммораліз­мом (те саме, що аморалізм). Він проголосив переоцінку всіх цінностей. Старі цінності втратили силу, а нові, орієнтовані на принцип волі до влади, у майбутньому визначатимуться цією волею. Ф. Ніцше прагне за буденними уявленнями культурної свідомості, за «цінностями» цивілізації і культури - релігії, моралі, науки, осяг­нути справжню сутність буття - інстинктивне поривання життя до само­ствердження. Він сприймає життя як безладне розгортання внутрішньо притаманної буттю енергії хаосу. Хаотичний потік енергії, позбавлений причини і мети, «розливається «по той бік добра і зла». Проте свідомість, розсудливість прагнуть впорядкувати вітальну енергію буття, оформити і скерувати життєвий потік у визначене русло і підкорити його розумному началу, що призводить до послаблення життєдайних сил і є кризовим явищем культури, яке Ніцше позначає терміном «декаданс».

4 ХХ століття презентує нові тенденції в розвитку етики. Для цього періоду характерна різноманітність підходів та напрямів, що унеможливлюють наслідування певної етичної парадигми. До найбільш відомих напрямів розвитку сучасної етики відносять: екзистенціальний, інтуітивістський, феноменологічний, емотивистський, неопозитивістський, екологічний, прагматичний, постмодерністський.

Однією з найбільш впливових течій в сучасній етиці є екзистенціалізм (від лат. існування). Він являє різновид етичного ірраціоналізму і наслідує ідеї філософії Ф. Ніцше. Великий вплив на формування екзистенціалізму здійснили М. В. Гоголь, Ф. М. Достоєвський, С. Кьєркегор. Екзистенціалізм не становить єдиної школи і об’єднує різні напрями і течії. Розрізняють два основні відгалуження екзистенціалізму - релігійне (М. Бубер, Г.-О. Марсель, К. Ясперс та ін.) і атеїстичне (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.).

Етичні засади екзистенціалізму виходять з ідеї особистісного вибору. Ситуація вибору пов’язана з переживанням людиною абсурдності свого буття у світі, що презентується такими факторами як страх, непокій, тривога, відчай, турбота та інш. Вибір завжди пов’язується з вирішенням питання співвідношення свободи та відповідальності. Екзистенціалізм ототожнює свободу і екзистенцію. Але свобода морального вибору не реалізується в межах добра й зла, а стосується відповідальності особистості перед собою і власною совістю.

До ірраціональних напрямів відноситься фрейдизм і неофрейдизм (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм). З.Фрейд вважав джерелом людських вчинків діяльність індивідуального несвідомого. Мораль виступає як запобіжник проявів несвідомого через систему табу (заборон). Чим більш розвинена система моральних табу, тим більше деформується психіка людини. К.Юнг вважав, що несвідоме містить в собі не тільки індивідуальний психічний зміст, але й колективні форми реагування людини на зовнішній світ (архетипи – початкові образи ). Сучасна цивілізація пригнічує колективне несвідоме, що в свою чергу спричинює вибухи асоціальності. Е.Фромм звертає увагу на здатність людини до любові, що є умовою повернення гуманістичної складової сучасного суспільства. Любов відтворює справжній сенс життя людини і єднає її зі світом. Саме через любов змінюється характер людини і його система цінностей. Домінантою в поведінці особистості є не егоїзм, а альтруїзм.

Інтуїтивістська школа в етиці виникає на початку ХХ століття в Англії(Дж.Мур, Г.Причард, Ч.Брод). Інтуїтивісти вважають, що етика має вивчати не поведінку людей, а моральні поняття. Зміст інтуітивістської етичної теорії поділяється на дві складові - аксіологію (теорія моральних цінностей) та деонтологію (вчення про моральний обов’язок). Представники аксіологічного напрямку стверджують, що добро є основним поняттям етики, а всі інші поняття (в тому числі й обов’язок) є похідними від нього. В деонтологічному напрямку вважається, що виконання обов’язку і є добро.

Феноменологічна етика (М.Шелер,) Етика за Шелером покликана досліджувати смислове й ціннісне значення феноменів свідомості. Предмет її осягається не інтелектуальною, а емоційною інтуїцією. Цінності розглядаються як об’єктивні «матеріальні» якості, що існують в самому універсамі. При цьому через моральну діяльність людина має можливість реалізувати ці цінності.

Неопозитивістська етика зосереджує свою увагу на вивченні моральної мови. Свою формалістичну теорію неопозитивісти називають метаетикою. З їх точки зору теорія моралі щоб бути науковою не повинна бути нормативною етикою, тобто має стримуватися від рішення будь-яких моральних проблем.

Однією з течій неопозитивізму є емотивізм (А.Айер, Б.Рассел). Емотивісти стверджують, що моральні судження не можна перевірити шляхом досвіду (не веріфікуються), вони не є істинними чи хибними. Моральні судження презентують лише емоції того, хто говорить і є наказом для того, хто слухає. Емотивісти вбачають в моральних судженнях тільки засіб переконання людей і тому навіть ототожнюють мораль та політику.

Прагматизм (від. грец. дія, практика) – напрямок в філософії моралі, представники якого (Джемс, Дьюї, Мід) стверджують, що добро є тим, що відповідає певним потребам; кожна моральна ситуація неповторна і тому потребує кожного разу іншого рішення. Прагматисти заперечують значення загальних моральних принципів і наполягають на тому, що усі моральні проблеми людина має вирішувати власноруч, виходячи з потреб конкретної ситуації.

Утилітаризм (від. лат. користь) – етична теорія, яка продовжує традиції гедонізму та евдемонізму в етиці. Представники цього напрямку (Бентам, Мілль) вважають, що джерелом моралі є «природа людини як такої» в її природному прагненні до насолоди та намаганні позбавитися від страждань. Бентам та його послідовники стверджують, що моральний вибір треба реалізовувати з урахуванням співвідношення користі та втрати.

Предметом екологічної етики є розробка та обґрунтування етичних принципів і норм, що регулюють відносини природи та людини. На цьому шляху екологічна етика призвана вирішити декілька завдань, а саме:

• формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі;

• виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання йог унікальності;

• спонука на саморегулювання (моральна відповідальність за долю планети)

Біоетика як нова галузь екологічного знання складається у 70-ті роки ХХ ст. Біоетика в широкому значенні включає в коло своїх проблем етичні норми ставлення до феномена життя. Біоетика пов’язана з медичною етикою, деонтологією (що визначає ставлення лікаря до пацієнта) та медичним правом. Одною з актуальних проблем біоетики є визначення смерті, евтаназія.

Постмодернізм як філософська течія абсолютизував пріоритет прав індивіда над суспільними інтересами, стверджував відносний характер істини і проголошував принцип толерантності (від. лат. терпіння, категорія етики, яка характеризує ставлення людини до інтересів, переконань, вірувань, звичаїв і поведінки інших людей) як головну етичну чесноту.

Історія етичних вчень і концепцій переконливо засвідчує, що спільним для всіх шкіл, доктрин і парадигм є розуміння моралі як надбіологічного духовного феномену. І моральна, і аморальна поведінка людини завжди соціально опосередкована як її індивідуальним життєвим досвідом, певними психологічними властивостями, так і особливостями функціонування і поступу суспільства на конкретно-історичному етапі розвитку.

Розглянуті філософсько-етичні вчення і парадигми не вичерпують всіх аспектів історичного розвитку етики. Однак вони дають уявлення про основні етапи становлення етики, її головні напрямки і зміст етичної проблематики.

Тема 3