Сергій Іванович Світославський (1857 – 1931) – з цим іменем зв’язане зародження і утвердження в українському образотворчому мистецтві соціального пейзажу. Учень і послідовник видатного російського художника-пейзажиста О.К.Саврасова, С.І.Світославський обирав для своїх картин, як правило, до краю прості, буденні мотиви. Внутрішній вигляд селянського двору, глуха вулиця провінціального містечка, тихий закуток передмістя – такими були сюжети багатьох живописних полотен цього майстра. З його картин перед нами постає не Україна взагалі, а Україна саме дореволюційна з її злиднями і провінціальною відсталістю. І разом з тим твори С.І.Світославського сповнені чаруючої поезії глибокого ліризму. Привільні простори українського степу з поодинокими орачами на ниві, весняні розливи повноводих рік, потопаючі в зелені будиночки київських передмість – все це знайшло в картинах С.І.Світославського глибоке естетичне осмислення.
Народився С.І.Світославський у Києві в родині бідного чиновника. Художню освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури під керівництвом В.Г.Перова та О.К.Саврасова, звідки виніс велику любов до мистецтва, глибоке розуміння його важливої суспільної ролі, а також тверді переконання художника-реаліста. У 1891 році він став дійсним членом Товариства пересувних художніх виставок.
Першим значним твором С.І.Світославського на українську тематику була картина «Дніпровські пороги» (1885). Уже цей ранній твір художника засвідчив, що його талант був не стільки епічним, скільки ліричним. Замість епічного, монументального вирішення цього живописного мотиву, як того слід було чекати, ми зустрічаємося в творі з ліричним його розв’язанням. Зображені пороги не викликають відчуття грізної стихії, якою були в дійсності. Деякий відтінок епічності надають творові лише прибережні скелі й валуни та передгрозове, покрите важкими хмарами небо.
Справжній успіх чекав С.І.Світославського на шляху розроблення скромних буденних мотивів, що їх художник брав з оточуючої його рідної природи. Звернувшись до відтворення прози життя, він зумів з великою художньою силою оспівати рідну природу, торкнутись найпотаємніших струн людської душі. Природа стала для художника приводом для глибоких роздумів над смислом життя, над оточуючою його реальною дійсністю, а не лише об’єктом естетичного замилування.
У 1887 році С.І.Світославський написав одну з кращих своїх картин «Подвір’я весною», яка для його творчості є особливо показовою. В основу сюжету картини покладено простий, на перший погляд нічим не примітний пейзажний мотив. Поблизу старенького зліва стоїть селянський віз, до якого прив’язана худа конячина. Гріється на сонці собака, воркують голуби на крівлі хліва у смітнику порпаються кури. Прийшла весна, і ожило селянське подвір’я, сповнюючи трудові будні селянина новими турботами. Ми не бачимо на картині господаря цього убого подвір’я, однак присутність його відчувається у цілому ряді промовистих деталей: це саме він своїми натрудженими руками відчинив двері зліва, кинув на віз оберемок сіна, проклав доріжку з цеглин від хати до стайні.
«Подвір’я весною», 1887
Звичайна буденна сцена, а скільки прихованої поезії побачив у ній художник, з якою майстерністю зумів він передати і посірілий сніг, що почав уже танути, і кришталево чисте весняне повітря завдяки контрасту теплих коричневих і холодних голубих тонів, а головне – сповнити картину відповідним настроєм, без якого взагалі немислиме існування справжнього мистецького твору.
Схожий мотив лежить і в основі картини «На весну» (1877), яка зберігається в Третьяковській картинній галереї. І в цьому творі перед нами звичайний сільський краєвид з невисоким пагорбком, хатиною, що тускло світить маленькими віконцями, рябими коровами на вигоні, які не стільки пасуться, скільки гріються під ласкавим промінням весняного сонця. Як бачимо, теж простий, буденний мотив, але піднесений до рівня глибокого поетичного образу. В картині майстерно передано стан весняного пробудження природи, яке відчувається і в особливій голубизні неба, і в перших паростках зеленої трави, що пробивається з землі на відталених місцях ґрунту.
Пробудження природи від довгої зимової сплячки є також лейтмотивом картини «Заїжджий двір у Москві». В картині зображено внутрішній вигляд заїжджого двору з конюшнями, повітками для возів, пташиною зграєю на передньому плані, яка злетілася, щоб підживитися розсипаним по дворі зерном. Художник майстерно й любовно зобразив потемнілий рихлий сніг, набухлі бруньки на деревах. Картина вирішена в спокійній сріблясто-сірій кольоровій гамі тоновими відтінками, яка і об’єднує все зображене в цілісний художній образ.
«Заїжджий двір у Москві», 1892
Чим далі, тим пейзажі С.І.Світославського набувають все відчутнішого соціального звучання, про що свідчать, зокрема, картини «Вулиця повітового міста» та «Миргород». В картині «Вулиця повітового міста» (1895) зображено вулицю невеликого провінціального містечка в годину зимових вечірніх сутінок. Власне, її навіть важко назвати вулицею, оскільки вся вона зрита баюрами, наполовину занесеними снігом. Над рядом непоказних будинків підноситься двоповерхова будівля трактиру з відповідною вивіскою. Біля трактиру – силует одинокої корови і верстовий стовп. Сутеніє, поодинокі віконця освітлені тьмяним світлом, навколо тихо й пустинно. Картина набуває характеру своєрідного символу – це постійні сутінки, які розпростерли своє крила над усією дореволюційною Україною.
Співзвучна з щойно розглянутим твором і картина «Миргород» (1902). На передньому плані картини - одноповерховий будиночок з обдертими стінами, перекошеними віконними рамами, до якого примикає старий, багато разів латаний дерев’яний паркан. Більшу частину полотна займає зображення майдану, зарослого вигорілою на сонці травою, за яким у дрімотній тиші застигли непоказні будиночки міста, так добре знайомого нам з описів М.В.Гоголя. І знову характерна деталь – символ: верстовий стовп посеред майдану як натяк на те, що не один такий Миргород можна було зустріти на широких просторах тогочасної України.
Одним з найбільш улюблених мотивів С.І.Світославського було зображення київських передмість, який він майстерно розробив, зокрема, у картинах «Зима. Околиця Києва» та «Околиця Києва. Літо». У центрі першої з них зображено стару похилену хатину з пристроєним до неї хлівом. І хата, й хлів немов би вросли в землю, притулившись до пагорбка. Однак незважаючи на те, що перед нами справжні нетрі, а не нормальне людське житло, картина не викликає гнітючого почуття. Наш зір зупиняється, милуючись, на стовбурі могутнього дерева, яке своєю засніженою кроною прикриває хатину, немов би захищаючи її від негоди, на приємній матовій білизні снігового покрову. Пейзаж олюднений: від хати крутою стежкою спускається старенький дідусь, спираючись на ціпок, а перед ним на низькорослих кущах червоніють невеличкі яскраві цятки снігурів.
На другій із згаданих картин художник зобразив той же краєвид, але влітку. Навколо все потопає в зелені, крислате дерево майже повністю прикрило своїм віттям злиденну хатину, від чого вона стала значно привітнішою. Пагорбок, що взимку був занесений снігом, заріс кущами та травою. Східцями, з відрами в руках, спускається молода жінка. Барвистий одяг жінки (зелена блузка, яскрава червона спідниця) добре гармонують з розквітлою навколишньою природою, підкреслюючи її нестримне буяння.
Любив С.І.Світославський зображувати степ і ріки. Зображуючи їх у різні пори року, художник створює пейзажі, сповнені глибокого ліризму й гострого відчуття краси. Особливого ефекту в зображенні степу він досяг у картинах «Воли на ниві» та «Вечір у степу».
Картина «Воли на ниві» за своїм мотивом близька до відомих творів М.П.Клодта («На оранці в Малоросії») та М.Є.Маковського («На оранці. Україна»). Тут ми теж бачимо упряжку волів у плузі, однак за настроєм це твір дещо інший. Якщо картини М.П.Клодта і М.Є.Маковського за своїм характером епічні, то С.І.Світославський сповнив свій твір глибоким ліризмом. Освітлені яскравим промінням вечірнього сонця, відпочивають стомлені оранкою воли, м’якими оксамитовими відтінками переливається на сонці трава, непомітно зливається з далеким обрієм ніжна голубінь неба.
Важко сказати, що більше приваблює нас у цьому творі – бездоганно написаний художником ліричний пейзаж чи не менш майстерно зображені дві пари волів, кожен з яких – це своєрідний «портрет» степового трудяги, на якому протягом багатьох віків трималося сільське господарство на Україні. С.І.Світославський виявив себе в картині віртуозним майстром-анімалістом. У волів різна масть, різні пози, різний норов. Однак зараз їх об’єднує одне – велика втома від цілоденного напруження. Дослідними творчості С.І.Світославського відносять картину «Воли на ниві» до пейзажних творів митця, однак вона з таким же успіхом може кваліфікуватися і як твір анімалістичного жанру.
Справжньою пристрастю С.І.Світославського було зображення весняних розливів рік (картини «Повінь», «Повідь», «Розлив Дніпра на Оболоні» та ін.). За мотивами і настроєм ці твори близькі до відомого пейзажу І.І.Левітана «Весна – велика вода», однак у них різний локальний колорит: І.І.Левітан опоетизував у своєму творі природу середньої смуги Росії, а С.І.Світославський – природу України.
