Філософія Стародавньої Греції: досократівський період

План.

1. Соціально-культурні передумови виникнення філософії у Стародавній Греції

2. Мілетська школа стародавньої грецької філософії.

3. Філософія Піфагорійського Союзу.

4. Елейська школа філософії.

5. Філософія атомістів.

1.В сер. I тис. до н.е. одночасно в трьох місцях: в Індії, в Китаї і в Греції виникла філософія. До цього в суспільстві панувала міфологія як історично перша форма суспільної свідомості. В міфологічній свідомості не відчувається межа між образом та предметом цього образу; не відчувається різниця між пеальним і нереальним.

Міфологічна свідомість – це форма родової, а не індивідуальної свідомості. У той час людина ще не виділяє себе з колективу (роду), а людство ще не відокремлює себе від природи. Це проявилось, зокрема, в існуванні тотемізму. Людина переносить на природу свої якості.

Міфологія в зародку містила в собі і всі інші форми суспільної свідомості, в тому числі й філософію.

Основною функцією міфу виступає регуляція життя первісного колективу. До певного часу міфологія ефективно виконувала всі свої функції. Лише коли міфологія перестає задовольняти людей, тоді виникають інші форми суспільної свідомості. Міфологія перемагає і підкорює сили природи в уяві і за допомогою уяви. Коли виникає потреба дійсного підкорення сил природи, тоді зникає міф.

Існують міфогенна і гносіогенна концепції виникнення філософії. Міфогенна наголошує, що філософія виникла з міфології, причому філософія у її ранніх формах – це міфологія, перекладена на мову понять.

Гносіогенна концепція базується на думці, що філософія виникла в результаті узагальнення наукових знань, які нагромадились у надрах міфологічної свідомості.

Філософія виникає в період рабовласництва, коли з’явився розподіл праці на розумову і фізичну.

В сер. I тис. до н.е. у Греції відбулась криза рабовласництва, пов’язана із застосуванням бронзових знарядь праці, які порівняно з кам’яними, були набагато продуктивнішими. Непотрібними виявились великі маси рабів. Основною продуктивною силою стає вільне грецьке населення.

Ніякої заміни міфу філософією не було; відбулось лише відокремлення філософії від міфології, а сфера дії міфології значно звузилась.

Спочатку виникає передфілософія. Вона була не сиситемою уявлень (на зразок міфології), а уявленнями систематизованими та глибоко проаналізованими.

У Стародавній Греції міф уже був впорядкованим, проаналізованим і літературно оформленим. Міфологічний образ починає сприйматись як щось нереальне. Міф приходить до своєї межі. Проте на зміну йому не міг прийти науковий світогляд, бо знання були фрагментарними. Потрібна була така система, яка замінила б міфологію. Такою системою стала філософія.

Перші філософи відмовились від міфології, вони намагались пояснити світ, виходячи з нього самого. Їх погляди здебільшого були наївними, тому що не спирались на наукові знання. Але в багатьох випадках філософська думка випереджувала наукові відкриття і стимулювала розвиток науки.

2. Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. До н. Е.

Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 рр. до н. е.).Вперше про нього як філософа згадує Арістотель, доходячи висновку, що Фалес є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Фалес наївно стверджує, що Земля плаває на воді.Фалес був одним із перших, хто почав критично осмислювати міфологію. Антиміфологічність вчення Фалеса полягає в тому, що на місце головного бога грецької міфології Зевса він поставив людський розум.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611-546 рр. до н. е.). Він першим серед філософів Стародавньої Греції створив прозову філософську працю “Про природу”. Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами (від лат. natura – природа ).

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення начала, тобто того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав “апейроном”. Анейрон, за Анаксімандром, - це щось нескінченне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висунув ідею еволюційного походження людини. Він вважав, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585-524 рр. до н. е.) першоосновою всього сущого вважав повітря. Апейрон виступає у Анаксімена лише як характеристика повітря – воно безмежне, нескінченне. Повітря має таку здатність, як всепроникнення. Тому, на думку Анаксімена, речі є немовби згустками повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі.Загальновідомо, що Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душу він розглядав як особливий “тонкий” різновид повітря – ефір.

Основні філософські принципи мілетців розвинув Геракліт Ефеський (540-480 рр. до н. е.). В творчості Геракліта вперше проявились елементи діалектики. Першоосновою всіх речей він вважав вогонь, який в його філософії виступає у двох виглядах: а) як відчутна речовина – повітря; б) як логос, загальний закон буття, основа світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – це пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості – це здатність погодитися із твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього всього існуючого, але й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає.

Логос у Геракліта – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове – “все тече”. Геракліту належить знаменитий вислів: “Неможливо двічі увійти в одну ріку”.

Геракліт наголошував, що розвиток світу здійснюється в результаті зіткнення внутрішніх суперечностей, притаманних усьому, які в ході своєї постійної боротьби переходять одна в одну, зберігаючи тим самим свою єдність і гармонію космосу.

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону – Логосу.

3. Наступним кроком у становленні античної філософії (після іонійської філософії – філософії мілетської школи та її послідовників) була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Близько 532 р. до н. е. в м.Кротон (на узбережжі Аппенінського півострова, в так званій Великій Греції) виникає впливова релігійно-філософська група – Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (приблизно 584-500 рр. до н. е.).

Джерелом і першоосновою світу для Піфагора виступає не та чи інша матеріальна першоречовина, а кількісне співвідношенн – число. За свідченням Аристотеля, піфагорійці, посилено зайнявшись математикою, почали вважати її основи началами всього сущого. Піфагорійці часто ототожнювали числа з певними явищами, напр., певна властивість чисел є справедливістю, інша – удачею тощо. Оскільки піфагорійці бачили, що властивості і співвідношення природи можна виразити числом, то вони прийшли до висновку, що число є першоосновою всього.

Взагалі піфагорійці не заперечували проти фундаментального характеру таких природних стихій, як вода, вогонь, повітря, тощо, і в цьому зазнали впливу мілетської філософії. Разом з тим піфагорійці вважали, що виникнення світу і його перетворення спричинені не якостями першоречовини, а її кількісними (геометричними) характеристиками.За піфагорійцями, Земля складається з частинок кубічної форми, вогонь – з чотиригранних пірамід, повітря – з восьмигранників, ефір – з дванадцятигранників.

У піфагорійському вченні серйозні математичні дослідження поєднувались з міфологічними і навіть містичними сюжетами. Одним з принципових моментів вчення Піфагора була віра в переселення душ після смерті тіла з одного тіла в інше (метемпсихоз, або реінкарнація). Переказують, що сам Піфагор пам’ятав свої попередні втілення – як “мандрувала його душа, в яких тваринах і рослинах вона перебувала”.

Як конструктор нових понять, Піфагор вважається першим, хто вживає поняття “філософ”, “філософія”.

Вся відома про Піфагора інформація дає змогу зробити такий висновок: це була особистість суперечлива, бо, з одного боку, Піфагор стояв на межі філософії і магії, а з іншого боку – біля джерела філософії і науки. Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.