Об'єднання Японії

У першій половині 16 століття на Японському архіпелазі не вщухали міжусобиці самурайських родів. Коли роздробленість країни стала нормою суспільно-політичного життя, з'явилися сили які спробували відновити колишню єдність. Їх очолив Ода Нобунаґа, невеликий але заможний володар провінції Оварі. Використовуючи сьоґуна, він захопив у 1570 році столицю Кіото і за три роки ліквідував безсилий сьоґунат Муроматі. Завдяки протекції християнства і масовому використанню вогнепальої зброї, Нобунаґа за 10 років зумів підкорити столичний регіон Кінкі та всю Центральну Японію. Він поступово реалізовував план об'єднання «Піднебесної»: нещадно придушував світські і буддистські децентралізаторськи сили, сприяв відновленню авторитету Імператорського дому й піднімав зруйновану війнами економіку[9].

1582 року Нобунаґа загинув від руки свого генерала, так і не змігши втілити свої задуми. Проте об'єднавчий курс продовжив один із його талановитих підлеглих — Тойотомі Хідейосі. Він переміг опозицію старійшин покійного сюзерена і ліквідував незалежні родові держави провінційних володарів. 1590 року Японія остаточно була об'єднана силами Хідейосі, який став одноосібно керувати країною. За його вказівками був складений всеяпонський земельний кадастр, який ліквідував систему приватних маєтків і визначав рівень продуктивності земель. Земля передавалася селянам, які мусили сплачувати уряду данину відповідно до цього рівня. Хідейосі також провів соціальну реформу, поділивши населення на військових адміністраторів та цивільних піддданих, шляхом конфіскації зброї у останніх. На схилі життя Хідейосі розпочав гоніння на християн і війну з Кореєю, які коштували влади його нащадкам.

Культура Момояма

Японську культуру другої половини 16 — початку 17 століття прийнято називати культурою Момояма, за назвою однієї з резидецій Тойотомі Хідейосі. Ця культура базувалась на ідеях пишноти, багатства і влади. Найбільш характерними зразками їхнього втілення стали японські замки з величними головними баштами у Адзуті, Осаці, Момоямі, Хімедзі та інших містах. Ззовні ці споруди прикрашалися позолотою, а всередині — картинами тогочасних першокласних художників Кано Ейтоку, Кано Санраку, Хасеґави Тохаку та інших. Замки мали театральні сцени для вистав но, куди запрошувалися відомі актори труп Кандзе і Компару, і кімнати для чайних церемоній, які відвідували майстри, такі як Сен но Рікю.

Серед простого люду, особливо у великих містах, поширилися гедоністичні настрої та мода на все яскраве і нове. Саме у народному середовищі зародився «дивакуватий» танець кабукі, який згодом розвинувся у окремий вид театрального мистецтва. Водночас з'явився новий жанр римованої прози дзьорурі, який виконувався під награш новітнього для того часу музичного інструменту сямісен.

Однією з головних рис культури Момояма була її відкритість до європейських впливів. Завдяки єзуїтам до Японії потрапили нові знання в галузі астрономії, медицини, друкарства, морської навігації і живопису. Японці настільки захоплювались іноземним, що часто стали носити європейський одяг і навіть робили «південних варварів» темами своїх картин і оповідань. Японська мова також збагатилась рядом португальских та іспанських слів.

«Мирна держава» періоду Едо

Третій сьоґунат і політика «ізоляції»

Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв Токуґава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секіґахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьоґуна і відкрив новий сьоґунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603—1867).

В добу панування сьоґунату Японія була федерацією. Одна четверта частина усіх земель країни належала роду сьоґунів Токуґава, а решта — трьом сотням регіональних володарів даймьо. Останні поділялися на групи «родичів», «давніх васалів» і «нових васалів», залежно від рівня залежності від сьоґуна. Всі володарі мали власні автономні уділи хани, розмір яких визначав центральний уряд. Для профілактики повстань він обмежував політичні права підлеглих «Законами для військових домів», а також виснажував фінанси їхніх автономій обов'язковими відрядженнями до урядової резиденції в Едо. Сьоґунат також конфіскував усі земельні володіння Імператорського двору, зобов'язавшись утримувати його власним коштом.

На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Прагнучи розширити міжнародну торгівлю і зосередити у своїх руках левову частку прибутку від неї, сьоґунат впровадив у 1604 році ліцензування японських кораблів, які вирушали закордон, переважно у країни Південно-Східно Азії. Проте протистояння в Японії протестантських Англії та Голландії з одного боку та католицьких Іспанії і Португалії з іншого, загрожувало втягнути японський уряд у конфлікт цих держав. У зв'язку з цим Японія повела курс на обмеження контактів з Європою та її колоніями, що згодом отримав назву сакоку.

1614 року сьоґунат заборонив християнство, вбачаючи у ньому інструмент іноземного політичного впливу. Десятки тисяч японських християн були репресовані, а виїзд японців закордон, де вони потенційно могли прийняти хрещення, став неможливим. Через це 1637 року частина селян і самураїв острова Кюсю, які сповідували заборонену релігію, підняли антиурядове повстання у Сімабарі. Сьоґунат придушив його за рік і 1639 року, аби остаточно винищити християнство, заборонив усім європейським і американським судам прибувати до Японії. Виняток з цього правила становила Голландія. Її кораблі, які надали допомогу у розправі з повстанцями, отримали монопольне право торгувати на штучному острові-резервації Дедзіма у Наґасакі.

Протягом 17 — середини 19 століття, незважаючи на розрив із Заходом, Японія продовжувала підтримувати дипломатичні і торговельні зв'язки зі своїми традиційними партнерами: Китаєм, Кореєю, Рюкю і айнами. Уряд торгував з ними на Дедзімі, Цусімі, Сацумі та півдні Хоккайдо.