Поняття про волю як детермінанту поведінки людини зародилося ще в древній Греції і вперше було сформульовано Аристотелем.

Аристотель пов’язував волю з розумом. Він ввів поняття „воля”, щоб відрізнити вчинки, які здійснюються на основі розумного рішення людини (тому, що так потрібно), від вчинків, що викликані бажаннями людини.

Подібний дуалізм зберігся і в наш час. погляди психологів розходяться. Одні заперечують наявність волі як самостійного психологічного явища, ставлять під сумнів цінність поняття ”воля”, інші – відстоюють самостійність волі, але бачать лише одну сторону – здатність переборювати труднощі і перешкоди. Часто мимовільна регуляція проходить окремо від волі.

Початок рефлекторному підходу заклав Декарт, що відмічав машиноподібний характер поведінки людини і тварин. Проте машиноподібність відносив до неусвідомлених тілесних функцій, куди також відносив ряд психічних функцій (відчуття, сприймання, уяву, пам’ять, афекти). Власне психічним, Декарт вважав те, що пронизане розумом і усідомлюється думкою. Наявність двох субстанцій – духовної і тілесної зумовило появу двох незалежних механізмів, що вступають у взаємодію. Місцем зустрічі Декарт вважав вилочкову залозу- орган думаючої субстанції.

В поведінці і діяльності людини Декарт виділив три рівні:

● безумовно-рефлекторні акти

● пристрасть душі;

● мислення і волю, з якими поєднано здійснення довільних актів

Г.І. Челпанов виділяв в вольовому акті три елементи: бажання, наміри і зусилля. Він пов’язував вольову дію з боротьбою мотивів, наділяючи волю функцією вибору.

С.Л. Рубін штейн вважав, що зачатки волі приховані в потребах людини, як у вихідних стимулах до дії. Проте, будучи пов’язана з потребами, вольова дія ніколи не витікає з них, вольова дія завжди опосередкована роботою свідомості – усвідомленням стимулів до дії як мотивів, і результату дії – як мети.

Д.Н. Узнадзе вважав, що джерелом діяльності чи поведінки не є імпульс актуальної потреби, а наявність установки – наміру на дію. Ця установка виникає в момент прийняття рішення і лежить в основі вольової поведінки. За вольовими установками приховані потреби людини, які є в даний момент, але лежать в основі прийняття рішення про дію, причому у виробленні такого рішення беруть участь процеси уяви і мислення.

Зв’язок мотивації з волею виділяє три напрями розгляду цього питання:

☺ напрям, що утотожнює мотивацію і волю, тим самим заперечуючи її (американські психологи, які вважають, що коли у людини є мотив, то не потрібно додаткового психологічного механізму для здійснення мети; само бажання організує цю активність;

☺ другий напрям не утотожнює мотивацію і волю, хоча визнає наявність тісного зв’язку між ними (Л.С. Виготський, Л. Божович, П. Іванов – вольові дії, на відміну від мимовільних здійснюються за мотивами. Проте воля –механізм здійснення мотивації);

☺ третій напрям ставить під сумнів зв’язок волі і мотивації (Ш.Н. Чхартишвіллі, Д.Н. Узнадзе – вольова поведінка не пов’язана з задоволенням потреби. Воля – збуджуючий механізм поведінки, що задовольняє зовнішні вимоги, які прийнятні для людини. Звідси, воля не є частиною мотиваційного процесу, а особливий психічний утвір чи здібність особистості.

І.М. Сєченов вважав, що зовнішня активність людини, включаючи і вищу, довільну, що пов’язана з мотивами обов’язку і любові до Батьківщини, розглядалась як рефлекси, які починаються з чуттєвого збудження, а не з „веління” абстрактної волі. Це означає, що причинність поведінки людини є матеріальною, цілком об’єктивною, оскільки сигнали, що викликаю збудження чуттєве також матеріальні. Перший вчений – який ввів розуміння волі, як особливої форми психічної регуляції.

М.Я. Басов розглядав волю, як психічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції, перебудовуючи їх в відповідності з завданням. Влада особистості над своїм станом можлива за наявності регулятивного фактору. Такий фактор людина має завжди, і назва його – воля.

В.К. Калінін ввів поняття індивідуальний стиль вольової регуляції спосіб організації вольових дій, що забезпечує можливість спів ставити функціонування психіки з вимогами діяльності.

В свідомості більшості людей, що не є психологами, воля поєднується із здатністю людини переборювати труднощі. Проте, психологи розуміють волю як психологічний механізм, що сприяє переборенню перешкод.

П.В. Сімонов розглядав волю – як потребу переборювати перешкоди. Яскраве підтвердження цьому – спорт, адже мета спортивного змагання – перемога.

Проте, далеко не на кожну перешкоду слід реагувати як Олександр Матросов – кидаючись на амбразуру, і намагаючись побороти перешкоду. Роль розуму в переборенні перешкод важливіша, ніж значення сили волі. Адже є прислів’я «Розумний вгору не піде, розумний гору обійде”. Але, є люди – для яких переборення перешкод – хобі. Проте для цього потрібно володіти певними рисами особистості: підвищеним самолюбством і рівнем домагань.

Спонукальна функція волі – забезпечується активністю людини. Активність породжує дію і регулює її перебіг через особливості психічних станів людини, які виникають у момент дії. Спонукання до дій створюють систему мотивів – пов’язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція волі – ситуативне стримування небажаних проявів емоцій, дій. Вчинків, які не відповідають світогляду і моральним переконанням особистості.

Вольова діяльність також передбачає:

Оцінку ситуації;

Вибір мети і шляхів її досягнення;

Прийняття рішення і т.п.

В основі методів вивчення вольової активності – поняття того, що необхідно виміряти – вольові якості чи вольове зусилля. Це різні речі.

Вольове зусилля є лише складовою в структурі вольових якостей (проявів), хоча і необхідною складовою.

Наявність вольових якостей визначається:

• тривалістю мотиваційних установок для досягнення успіху;

• моральними принципами особистості;

• нейродинамічними особливостями особистості;

• емоціями;

• енергетичним потенціалом;

• особистісними особливостями.

Складність вимірювання рівня розвитку вольових якостей в нейтралізації ситуативних і виявленні постійних факторів, що зумовлюють стабільний рівень прояву вольової якості..

Труднощі у вивченні вольових якостей:

▲ невідповідність ступеня вольової напруги її ефективності;

▲ ставлення досліджуваних до діяльності в момент дослідження;

▲ оскільки емоції і воля тісно пов’язані між собою, необхідні методики, які дозволили відрізнити прояв вольових якостей і емоцій;

▲ для діагностики вольових якостей використовують критерії, що отримані під час опитування, спостереження. Використання самооцінки, лабораторне дослідження. Використання окремого критерію – недостатнє.

Використання цих методів в сукупності робить можливим взначити особливості вольової активності.

В основі екстенсивних методів – спостереження за поведінкою в природних умовах, аналіз дій і вчинків особистості, їх оцінка, бесіди, інтерв’ю, анкетування, опитування, самооцінка. Найдоступнішими є метод узагальнення незалежних характеристик і метод взаємних оцінок.