Специфіка філософського осмислення історичного процесу

1.4.1. Специфіка філософсько-світоглядного осягнення історії

Філософський світогляд є третім (останнім за часом виникнення) серед основних історичних типів світогляду. Дуже довгий відтинок часу філософські світоглядні ідеї виникають, розвиваються та функціонують у сфері "інобуття", тобто у формах не автентичних, а перетворених, властивих не філософському, а іншим історичним типам світогляду — міфологічному та релігійному. Лише на дуже пізніх стадіях існування тих чи інших макроіндивідів історії філософський світогляд конституюється у життєвому світі певного історичного макроіндивіда як відносно виокремлена світоглядна форма, набуваючи поступово статусу однієї з основних таких форм.

1.4.1.1. Філософсько-світоглядне осмислення історичної дійсності: загальна характеристика.

Наймолодшим за своїм віком є філософський історичний світогляд, оскільки формування та утвердження філософського осягнення історичної дійсності в ролі пріоритетного відбувається пізніше, ніж міфологічного та релігійного. Як і міфологічне та релігійне, філософське осмислення історичного процесу теж має світоглядний характер, тобто спрямоване на розв'язання смисложиттєвих проблем історичного, людського буття. Тому воно може і має бути (з деякими застереженнями) охарактеризоване як філософський тип історичного світогляду, один з найважливіших подібно до міфологічного та релігійного.

Центральною проблемою філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його смисловим ядром теж є відношення "людина—світ історії", але у філософському світогляді питання про місце, покликання й діапазон ролей особи у перебігу та розумінні історичного процесу постає й вирішується зовсім інакше, ніж у історичних світоглядах попередніх типів. У міфологічному (та й значною мірою у релігійному) світогляді питання про взаємозв'язок людини а історичним довкіллям осягається й вирішується стихійно, "поза спиною свідомості" (вираз Гегеля) учасників історичної драми. На відміну від міфологічного світобачення історії , яке є принципово нерефлексивним, несамосвідомим, і релігійного, в якому загалом стихійна компонента переважає свідому, філософське історичне світорозуміння характеризується домінуванням свідомої складової, виступає у значенні самосвідомості історичних суб'єктів. Це, звісно, аж ніяк не означає відсутності у філософському світоспогляданні історичного процесу стихійного начала і не є жодною підставою для його недооцінки.

Іншою, не менш важливою, відмітною рисою філософського осягнення історії є те, що в ньому, по суті, вперше, на противагу осмисленню міфологічному й релігійному, рівняння "людина—історія" розглядається в його, так би мовити, чистому вигляді і в чіткій, зрілій, добре виявленій, а не в латентній, прихованій або ж перетвореній формі.

1.4.1.2. Єдність філогенезу та онтогенезу у філософському осмисленні історичного процесу

Для формування сучасного, передусім філософського, як історично найпізнішого світогляду у процесі становлення особистості характерною закономірністю є збіг онтогенезу та філогенезу. Кожний людський індивід в ході своєї соціалізації, перетворення з біологічної особини роду гомо сапієнс, якою є немовля, на сформовану, культурну, біосоціальну істоту — особистість і включення в творчу, тобто авангардну, здійснювану на рубежі новітніх досягнень пізнавальну й перетворюючу діяльність, оволодіває всім, що створено людством раніше. Духовно оволодіваючи надбаннями людської культури, людина у своєму індивідуальному розвитку відтворює у "знятому" вигляді основні історичні ступені перетворення й пізнання світу суспільством. За часів ідеологічного панування "радянського марксизму" вважалася взірцем характеристика цієї особливості Ф. Енгельсом. "Бо, подібно до того, — писав він, — як історія розвитку людського зародку в утробі матері являє собою тільки скорочене повторення історії фізичного розвитку наших тваринних предків, починаючи з черв'яка, історії, що розгорталася протягом мільйонів років, так само і духовний розвиток дитини являє собою тільки ще більш скорочене повторення розумового розвитку тих самих предків, — принаймні, пізніших"72.

Насправді ж ця характеристика Ф.Енгельса є лише дещо стислішим формулюванням ідеї про збіг онтогенезу та філогенезу порівняно з тими, які пропонувалися раніше. Сам же цей збіг було зафіксовано вже досить давно. Наприклад, ще Джамбаттіста Віко розглядав (щоправда у дещо містифікованій формі) етапи духовного освоєння історичної дійсності у процесі становлення особистості як стисле повторення стадій такого освоєння суспільством — у процесі загальнолюдського поступу. Розглядаючи себе як засновника нової науки, яка "описує Вічну Ідеальну Історію, у відповідності з якою здійснюють перебіг у часі Історії всіх Націй у їх виникненні, русі вперед, стані, занепаді й завершенні"73, Віко, як він сам пише, наважується навіть твердити, що той, хто продумує означену Науку, розповідає самому собі цю Вічну Ідеальну Історію, оскільки він за допомогою доведення: "так мало бути раніше, так має бути тепер, так має бути попереду" — творить її сам для себе"74.

Геніальним німецьким поетом і мислителем Й.В. Гете фактично ця сама ідея сформульована вже "прозоріше" й чіткіше: "Якщо людство в цілому і йде вперед, молодь, однак, мусить знову і знову все розпочинати спочатку, і в якості індивідуума має пройти через усі епохи світової культури"75.

Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.).

В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і

одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності

людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад,

формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина

у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію

не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і

має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи

свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого

місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний

узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання:

хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до

сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму

часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад,

зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про

свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній

формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.