Робота

учасника ІІ Всеукраїнського

історико-географічної експедиції

«Історія міст і сіл України»

учня 7 класу

середньої загально-освітньої школи

І–ІІІ ступенів

с. Лучинець

Беглого Олександра Михайловича

вчитель: Басістий Ігор Васильович

2010 рік

АНКЕТА

Беглий Олександр Михайлович

Село Лучинець

Мурованокуриловецький район

Вінницька область

Середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів с. Лучинець

7 клас

Гурток «Юний історик»

2-33-07

Активний учасник гуртка «Юний історик». Цікавиться історією рідного краю, збирає матеріали видатних людей села. На основі зібраних ним матеріалів створює мультимедійні проекти. В минулому році став переможцем районного конкурсу «Мультимедійних презентацій».

В історичних документах Лучинець вперше згадується у XVI столітті. Село розкинулось по обох берегах річки Немії, за ЗО км від райцентру Муровані -Курилівці та за 7 км від залізничної станції Немерче. Спадкоємцями Лучинця спочатку були Язловецькі і Дзарковські, а потім Чуриловські. В 1661р. як посаг Анни Дзерковської, дочки Адама і Єлизавети Чуриловни, котра була заміжня за Михайлом Флоріаном Жевуським, цей маєток на довгий час перейшов до Жевуських. В 1792р. від Казимира Жевуського Лучинецький ключ, який на той час складався з самого Лучинця, а також з сіл: Плоске, Сугаки, Млинівка, Горай, Лучинчик -придбав Томаш Уруський, (котрий помер в 1792р.) після котрого цей маєток успадкував його рідний брат Лука (котрий помер в 1817 році), був одружений з Юзефою Уруською - дочкою Матвія і Антоніни Беної. З приводу того, що не було хлопця-спадкоємця, після смерті Луки Уруського половину територій включаючи Лучинець успадкувала його молодша дочка Меланія (народилась у Відні 1813 року - померла в Одесі в 1887 році), з 1832 року була заміжня за Александром Сабанським (1794-1861 р.) - офіцером Польського Війська (з 1831р.), котрий пізніше емігрував в Швейцарію де й помер. Після Меланії Сабанської, ще раз впродовж її життя власниками Лучинця стали два її сини Олександр (1835 -1873), жонатий з Іполітою Собанською, а також Узифор (нар. В 1835 р.) одружений з Марією Хлебінською. Через те, що родина Собанських брала участь в народному повстанні, царська влада змусила їх продати Лучинець в 1868році разом з усіма прилеглими до нього землями, які становили 10616 десятин, за дуже низьку на той час ціну 132500 рублів православному чоловікові, котрий був власником цього маєтку ще до революції в 1917 р. З усіх наступних власників запам'ятався Лука Уруський, маршал Могилівського повіту відомий і шанований господар. Він вклав свої грошів в будівлю броварні, в котрому переробляли власно вирощений хміль, також побудував млин безліч будинків, а також розводив корів голландської породи.

На межі XVIII і XIX століть Лука Уруський побудував в Лучинці великий будинок, нажаль знаний лише на літографічному малюнку Н.Орди. Цей малюнок був виконаний з великої відстані, представляє резиденцію Уруських, сховану в гущавині парку на фоні широкого краєвиду. Загальна брила будинку підказує, що можливо в якомусь ступені, що побудували його на взірець палацу Потоцьких, що розташований в Савінцях. Можливо верхні поверхи були побудовані пізніше і тому торуючи над цілою побудовою псували давнішню гармонію. Двір у Лучинці був побудований на пагорбі, що лагідно спадав до річки Немії. З боку нижче головного будинку де мешкала родина, була розташована двоповерхова офіцинна. П'ять високих порте-фенерів, розміщених в одній з бічних елевацій «того будинку вздовж цілої її ширини означає, що там був бальний або театральний зал». Поза межами парку, виднівся невеличкий мурований костел, побудований за кошти Уруських в 1764 році Меланією Собанською в стилі неготичному. Ця святиня замкнена після революції - після II світової війни була знову відчинена. Двір в Лучинці був знищений під кінець першої світової війни, або в міжвоєнному часі.

Всі землі Лучинця, Горая, Плоского і других навколишніх сіл разом з їх населенням належали магнатам-князям Любомирським, які потім дісталися Лукашеві Урурському. У 60-х рр. XIX ст. ці землі було конфісковано і продано з аукціону Ляшкевичам. Ці магнати правили аж до Жовтневої революції, яка відбулася у 1917 році. Поміщик Ляшкевич зосередив у своїх руках величезні багатства, йому належало більше 2000 га найкращих земель, 350 га лісу, 50 га саду, крім цього він мав винокурний завод у Громівці, цегельний завод по виробництву труб, п'ять млинів, 2000 волів і стільки ж коней. Майже 2/3 селянських дворів були безплужними. Наділи таких селян не перевищували 0,5-1 га польової землі, з якої не могли прогодувати свою сім'ю і сплатити великі податки. Серед селян було багато таких, які крім убогої хатини більше нічого не мали, це були батраки. Відгомін революції 1905 року докотився до Лучинця, саме в розпал жнив, в липні, і на початку серпня 1905 року в селі почався страйк батраків. Організаторами цього страйку були селяни-бідняки і батраки: Семонюк А. А., Семонюк Я. Ю., Бабійчук Т. М, Мурга В. С, Бабійчук П. М., Кривоніс Л., Якімцев П. Г. Страйк тривав майже місяць. До революції в селі лише два будинки було крито жестю та 4 черепицею, а то все соломою. На все село був один велосипед, у сина священика. До революції вперше школа грамоти в Громівці була відкрита в 1893 році. А в 1896 році перейменовано в церковно-приходську школу. В Лучинці школа грамоти була створена в 1898 році. Крім цього було однокласне училище. Всього тоді навчалось 50 дітей. Звістку про перемогу Жовтневої революції в Лучинець принесли солдати, які повернулись з фронту, серед них матрос Павлюк М. І., солдати Бурей М. Р., Сердюк Т. І. та інші. Вони заарештували поміщика Ренгарта і відправили у Могилів-Подільський. Водяний Калина з перших днів революції був начальником міліції Лучинецької волості. Був створений волосний земельний комітет, який займався розподілом поміщицької землі між селянами. Землю почали ділити восени 1917 року і завершили у 1918 році. На кожну особу наділяли по 0,5 га панської землі. З поміщицької комори було роздано зерно біднякам і робочу худобу. Поміщицьку землю та майно розподіляли Павляк Д. І., Медвідь П. І., Гресько П. К. Радянська влада встановилася в селі Лучинець, оскільки він був волосним центром. Разом із сільськими органами радянської влади створювався волосний революційний комітет. Першим головою Лучинецької сільської ради було обрано в 1919 році селянина-бідняка Мельника С. В. У 1922 році головою було обрано Якімцева. . Головою комітету незалежних селян був Сердюк Т. І. На цей час Лучинець був районним центром. В 1929-1930 роках головою райвиконкому був Шатковський (під час його роботи Лучинецький район було

розформовано, а Лучинець ввійшов до складу Копайгородського району). У 1925-1926 роках секретарем райкому партії працював Нагірняк, а в 1926-1927роках - Бутовченко. Перша комсомольська організація в Лучинці була створена в 1923 році, першим секретарем був Шпак Петро, першими комсомольцями були Гураш Й. В., Палатнік Й. Д., Семенюк М. М., Сагач, Клапчук Й. П., Заярнюк Г. І. та інші. Комсомольці ліквідовували неписьменність. На той час навчалося 380 чоловік. Місцеву парторганізацію було створено в 1921 році. Першими комуністами були Вавшко А. Ф., Мельник І. А., Вержук М. Н. У 1925 році на Вітранці було засновано перші ТСОЗ. У перший ТСОЗ входило 16 бідняцьких господарств. Ініціатором і засновником та першим головою ТСОЗ був Грабський М. Н. У цьому році в Лучинці також було організовано колгосп під назвою «Дер-Узершер-Поєр», куди входило 10 сімейств. Першим головою був Шварцур Н. Д. У 1927 році ТСОЗ перетворено в першу сільськогосподарську артіль. Це був інтернаціональний колгосп, який перейменували в «Труд об’єднання». В 1929 році в Лучинці було утворено 4 колгоспи: на Вітрянці колгосп «Червоний селянин», в Лучинці «Степ Ілліча», у Громівці «Червона рілля», а в Йосипівці «Визволення». В 1930 році в Лучинці створено МТС. Першим механізатором був Морозюк П. В.

Але не все було так добре. Колективізація потребувала жертв. Трагедія колективізації вимірювалась мільйонами людських доль, яких змусили під загрозою розстрілу, після тривалого пішого маршу "шукати свою Україну" на берегах Північного Льодовитого океану.

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, які залишились на рідній землі під радянською владою. З грудня 1932 р. було введено "внутрішній паспорт", що перетворило селян у безпаспортних кріпаків, не даючи можливості без спеціальної виписки від сільської ради залишати межі села. Це рішення офіційної влади прив'язало селянина до землі, характерно, що саме в той час в народі абревіатуру ВКП(б) почали розшифровувати як "второе крепостное право большевиков", а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР "воєнно-феодальною".

Такі обставини змушували селянина вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70 % селянських господарств України та 80 % посівних площ республіки за привабливим на перший погляд фасадом колгоспного ладу на по­чатку 30-х років визрівала трагедія - спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Керівництво СРСР, в цей час починало широко застосовувати різноманітні методи адміністративного впливу: створення областей, які стали переміжною ланкою між республіканською та районною формою правління для посилення впливу на місцях (до речі в цей період було створено і Вінницьку область). Це сталося 27 лютого 1932 року. До її складу ввійшли 69 районів сучасних Вінницької, Хмельницької і частково Житомирської областей. На чолі цих новоутворених адміністративних одиниць ставились переважно члени та кандидати в члени українського політбюро. На них відразу було покладено персональнувідповідальність за виконання планів хлібозаготівель. Організаційні заходи з боку керівників новоутворених адміністративних формувань не заставили себе довго чекати: з 1 листопада 1931 р. по 10 лютого 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель було знято з посад понад 30 секретарів райкомів партії.

Голод 1932-1933 рр. надовго залишиться в пам'яті народній. Для Сталіна це був злочинний експеримент з придушення селянського бунтарського руху, спрямованого не лише проти колективізації, а й проти всієї адміністративно-командної системи, яка глибоко пустила коріння в суспільний лад. Сталін все більше переконувався, що саме голод найкраще руйнує свідомість людини, робить її слухняною і покірною, відбиває у ній бажання брати участь в громадському і полі­тичному житті, руйнує основи селянської громади.

На жаль, досі не відома загальна кількість жертв катастрофи 1932-1933 рр. в Україні, історики лише наближаються до реальної статистики смертності. Одні з них, зокрема В.Цаплін, стверджують, що лише у 1933 р. в Україні померло 2,9 млн. осіб. Серед них також немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України від голодомору. Але якщо усереднити їхні дані, то виходить цифра від 3,5 до 5 млн. осіб.

Помирало щодня — 25 тис людей. Щогодини -1000 чоловік. Щохвилини -17 чолЗокрема, у Вінницькій області, яка на той час налічувала 71 район, кількість населення протягом 1931-1934 рр. скоротилась на1669564 чоловік та 290 сільських рад. З них 65 % становили працездатні чоловіки. За спеціальними офіційними даними Вінницького обкому партії, під строгим грифом "таємно", тільки за літо 1933 р. було зареєстровано 71 випадок людоїдства і 9 випадків трупоідства. Найпершими жертвами канібалізму ставали діти, яких заманювали до себе їжею людоїди і безжалісно вбивали. В ряді районів зменшення кількості населення була просто вражаючою.

В Мурованокуриловецькому районі населення зменшилося на 9493 чол. стосовно випадків людоїдства за період з 30.04.33 р. по 15.05.33 р. в 11 селах лише Липовецького району було зафіксовано 16 випадків.

В Мурованокуриловецькому районі в 1933 році було зафіксовано 6 випадків канібалізму.

В той же час з Москви до Харкова (тодішньої столиці України) йшли суворі директиви про необхідність покращити хід державної хлібозаготівлі. По селах вночі шастали загони "червоних мітел", які за доносами або просто за вказівкою голови сільської ради вривались на подвір'я селян, вигрібаючи звідти всі запаси продуктів - не тільки збіжжя, а й картоплю, городину, не залишаючи людям ніяких засобів для існування. До речі, тому, хто робив донос, давали 15 % від конфіскованого майна.

Від голоду потерпав не лише селянин. Робітники та ремісники потерпали від лиха не менше. Відомі сотні випадків, коли знесилених від голоду, опухлих ро­бітників, які отримували мізерну (від 30 до 90 крб.) зарплату скорочували, переводили на інвалідність, залишаючи напризволяще перед голодною смертю.

В сучасних ЗМІ часто задається риторичне питання: чому в ті жахливі роки не було великих збройних повстань проти кровожерливої політики радянської влади, яка змусила на жахливу, самотню безглузду смерть від голоду мільйони працелюбних і волелюбних селян-українців? Чому цілий народ змушений був довгими роками голодувати, збирати падаль, їсти солому? Невже ніхто не міг цього припинити?

Остаточної і вичерпної відповіді на це немає і досі. Але хіба можуть голодні, морально зломлені, ошукані колективізацією та залякані "червоним терором" люди без зброї в руках чинити опір ситим, озброєним та добре екіпірованим представникам влади?

Крім того, так звана колективізація відібрала у селян кращих, розумніших та винахідливих, тих, яким було що втрачати.

Але були й винятки. Лише на одній Вінниччині протягом 1932-33 років відбувалось понад 200 виступів селян, які вимагали хліба, розрахунків за трудодні, повернення реманенту забраного та безжалісно знищеного в колгоспах. Точна статистика тоді була під великою таємницею. А повстання ці були стихійними, люди беззбройними та знесиленими.

Багатостраждальний український народ, що має героїчну і водночас трагічну історію заслуговує шани і поваги. Відповідальність, за ті злочини, які творились над ними в ті криваві і жахливо голодні роки повністю ляжуть на тих, хто свої­ми руками видавав та здійснював нелюдські директиви: починаючи від "вождя всіх народів" і закінчуючи "приводними пасами" і "червоними мітлами", яких гірким словом згадують ще й тепер у всіх українських селах.

Спогади очевидців

Кравчук Наталії Мефодівни

В 1933році моєму татові нарахували велику оплатку, бо він не хотів іти в колгосп. В нього було 4 десятини поля, коні, корови, вулики. Він тої оплатки не дав, то приїхали, все забрали до ниточки. З студоли забрали хліб, не молочений в снопах, в колгоспі молотили молотаркою, бо в людей були молотарки, олійні, все в людей розтягнули. Людей повиганяли і вони подихали з голоду разом з дітьми. На цвинтарі не встигали копати ями, хто міг, щоб прикопати мерців. 1933-го року люди помало ходили в колгосп робити, там давали пайок - кусочок хліба (100 г), супу. Стах Василь був головою колгоспу. Восени 33-го року стало людям трохи легше, хто ходив на роботу - получив хліб, зароблений на трудодень, вродили на городі гарбузи, картопля, люди мали що їсти.

1931 року восени прислали якусь чужу бригаду, і свої активісти почали ходити по хатах трусити хліб, все що було в хаті і господарстві забирали, нічого не залишали. Навіть як хтось, так і моя мама сховали в печі в ріщі трішечки в горщечку, також все забрали. Так як у нас все забрали ще у 1931 році і нас з хати вигнали надвір. Тато, мама, я і маленький брат Василь стикалися по селі доки вони всі з голоду не повмирали, а я була опухла з голоду і думала, що не виживу. Навіть залізними палицями ходили по городах і перевіряли, чи нічого не заховали. Валили коменки, груби, кагли, скрізь шукали зерно. Після нового року люди почали масово пухнути і вмирати. В 1933 році вимирали масово, сім'ями, жах було дивитися. Люди ходили, хто міг, на поле повесні 1933 року, де були посаджені картоплі, шукали гнилі картоплі. Щавію на левадах не вистачало, хто раніше прийде той і нарве. Люди пекли на блясі гнилі картоплі і їли. Навіть хріну не було, бо все з'їдали. їли листя з липи, лободу, все що траплялося їли.

Матієк Євдокія Іванівниа 1922року народження, с.Млинівка

Я, Матієк Євдокія Іванівна, 1922 року народження пам'ятаю голод у нашому селі. Я і наша сім'я збереглися від голоду завдяки моїй матері -Матієк Марії Миколаївні. А у сусідів, Грицюка Олександра Мойсейовича, було 3 дочки, 2 з них померли -Ольга та Надія. На моїх очах їх вивезли на цвинтар і вивернули поміж гробами, аж восени пішла їх мати на цвинтар і впізнала своїх доньок по волоссю та вишитим сорочкам. Тоді зробили коробку, зібрали коси та кістки і прикопали на цвинтарі. А старша їх дочка - Фрацина пропала безвісти, ніхто не бачив де вона поділася. Але старші люди говорили, що її мама зарізала і з'їли її. Тата цих дітей забрали за не здачу заготівки у тюрму, звідки він не повернувся. Мати цих дітей лишила в хаті іІ щоб ніколи такого жаху більше не повторилось, слід пам'ятати про пережите, шанувати рідну землю і всіх, хто дає їй раду, працею і мудрістю зміцнюючи нашу незалежну Україну.

Ольга Іванівна згадує, що в 1933 році померли її дід Тодосій Нешик, бабка Палагна Нешик та тітка Ганна Нешик.

У Василя Павловича з голоду помер брат Кухарський Іван Васильович. За спогадами очевидців, людей з села не випускали нікуди.

Деренько Ганна Микитівна 1922 року народження згадує: У 1932 році батькові запропонували записатися в колгосп, але мати відмовила його. За це призначили штраф у 300 рублів. Змоги погасити штраф у нас не було, тому колгоспники прийшли і забрали дві корови та коня. Розібрали стодолу, хлів та мур, а каміння та дошки забрали на потреби колгоспу. Згодом опух та помер з голоду батько Бацега Микита. Ті ж колгоспники згодом спалили хату, і мати та четверо дітей залишилися під відкритим небом. Нас прихистили тітка та дядько, але в їхній хаті і так було шестеро членів сім'ї, тому згодом нас вигнали. Незабаром помирає мати Бацега Ольга. Залишається чотири сироти: я, Деренько Ганна Микитівна, брат Бацега Олекса Микитович та дві сестри - Бацега Сандя Микитівна та Бацега Марія Микитівна. Нам на деякий час дали хату сусіди, бо вони десь поїхали на роботу. Зиму 1932-1933рр. перезимувала в патронаті для сиріт зі старшою сестрою. Нам давали невеличку паляницю на два дні, а суп, який ми отримували по вечорах, приносили додому, переливали в більшу посудину, додавали щавлю і такою стравою годували менших сестру та брата і їли самі. Навесні 1933 року я пішла в найми: няньчила дітей у Вендичанах та Немерчах. За рахунок цього і вижила.

Гнатюк Мотря Андріївна :

Моїх батьків виселили на Донбас,тому що не хотіли вступати в колгосп . Залишилось нас двоє, мені 21 рік, а брату 8 років.

В той час,щоб отримати пайок, необхідно щоденно іти на роботу в колгосп. За це в кінці дня видавали миску юшки і маленьку скибку хліба. А на мене вдома чекав голодний брат, то я тайком ділила той пайок ще й для брата. Одного разу, той хто роздавав пайок підмітив , що я розділяю пайок вихопив горнятко з юшкою і розбив. Але мені все ж вдалось спасти свого брата від голодної смерті

Козицький Іван Олександрович 1922року народження:

Була створена бригада розкулачників. Заставляли іти в колгосп .Якщо не йдеш - забирали все до зернини, плуги, борони ,худобу. Були й донощики. До людей застосовували покарання. Люди були вимушені іти в колгосп бо іншого виходу не було. А платнею за роботу була скибка хліба і баланда ( юшка ) з лободи чи щавію. А скибку хліба треба було ще переділити і для тих хто вдома. Почали трошки виписувати з колгоспу продуктів для виживання. Винними в голодоморі 1932-1933 років на мою думку були зрадники Батьківщини. так вони повмирали з голоду, а сама пішла по селі, щоб спасти свою душу, за дітей нічого не думала, це - Грицюк Параска Юхимівна, яка прожила ті голодні роки і жила до самої старості.

І ще про одну сім'ю я пам'ятаю - це Матієк Василь Олексійович, в якого також було 3-є дітей. Тата і маму вислали в Сибір, а дітей вигнали із хати. Два хлопчики, Петро і Гріша, ходили по вулиці, ночували коло хати і під окопом повмирали з голоду. А сестра цих хлопчиків, Матієк Марія Василівна - 1914 року народження, пішла збирати колоски і її спіймали активісти, засудили на 10 років. Вона знайшла свою долю в тюрмі - вийшла заміж за міліціонера і таким чином вижила. У Матієка Дмитра Омеляновича було двоє маленьких дітей, Петя і Оля, які також повмирали з голоду.

І ще в одного сусіда - Грицюка Григорія, діти Сандя і Юстина так плакали, що хотять їсти, і так померли з голоду.