Країло Марія Іванівна 1921 року народження

Навесні йшли на городи і викопували картоплю і буряки, які залишилися в грунті з осені. їли кропиву, лободу, щавель. За щавлем збиралися діти і йшли у сусіднє село Сугаки. В нас забрали абсолютно всю їжу. Ми намагалися зберегти картоплю, закопавши в землю на городі, але заготовчі бригади йшли і палицями діставали її, незважаючи на плачі і крики дітей і жінок. Взимку їли кукурудзяні качани, перемелеш на жорнах. Люди, які йшли на роботу в колгосп більш-менш ще могли вижити, а решта чекали на свою смерть. Мати померла, коли мені було 2 місяці, і я залишилася на виховання бабці і батькові. У 1933р. батько Грицюк Іван і баба Країло Мотря опухли і померли з голоду. У сусідстві з голоду померли Країло Карпо і Країло Ганна. Після смерті батька пішла до материного брата, який і дав мені своє прізвище Країло. Навесні 33-го у віці 12 років в колгоспі пасла свині за шматок хліба, який навіть не втамовував відчуття голоду. Влітку із своєю сестрою пішли до школи. Свої скромні шкільні пайки приносили додому, щоб поділитися з дядьком та тіткою. Дома тітка додавали до них щавлю і виходила своєрідна страва. Люди з села їхали в Молдову та Румунію, щоб виміняти свої речі на зерно та хоч яку-небудь їжу. Нерідко таких людей затримували по дорозі додому і забирали всі продукти, які вдалося добути. Зиму 1933 року пережила за рахунок того, що забрали в патронат, де давали хоч щось їсти. Випадків людоїдства в селі не було. Людей хоронили з дотриманням всіх необхідних обрядів. Був лише один випадок, коли в одній могилі поховали трьох чоловік. Ці роки назавжди закарбувалися в моїй пам'яті, і я не побажаю навіть своєму ворогові пережити те, що пережила я.

Іваник Василь Павлович 1921 року народження та його дружина Іваник Ольга Іванівна 1925 року народження згадують:

«Люди, опухлі з голоду, лежали просто біля дороги. По селі їхала підвода, яка забирала і мертвих, і тих, що ще дихали, щоб було менше на другий раз. Ховали на кладовищі по двоє-троє в одній могилі, часто ще живими. Ями копали чоловіки, яким за це давали по 400 г хліба.

У жінки, що жила по сусідству, померла з голоду дитина, яка ще навіть не вміла ходити. Вона, ледве жива з голоду, взяла дитину, загорнула в пелену, сама пішла на кладовище, з останніх сил викопала яму і власноруч поховала дитину, бо не хотіла, щоб її ховали бригади на підводах, як тварину.

їли все, що бачили: кропиву, лободу, щавель, цвіт з акації. їли навіть тирсу, перемішуючи її з гнилою картоплею, і випікаючи з цієї суміші млинці.

Люди говорили, що Параска, яка жила на другому кінці села зїла свою дитину, але чи це правда чи ні невідомо.

Баланюк Григорій Петрович,:

Саме в голодовку у 1933 році залишився сиротою . В той час в селі для дітей сиріт був організований так званий патронат, в якому він виріс. В патронаті нараховувалось 36 дітей . В ті важкі роки саме там діти могли вижити.Дітям виділяли в день кусочок хліба розміром в сірникову коробку та миску баланди ( юшки ). Це врятувало їх від голодної смерті.

Снігур Параска Костянтинівна:

Можна дізнатись .про страшні речі, вона була очевидцем випадку, коли батьки не змігши перебороти голод,зарізали власну дитину, порізавши її, склали частинами її в діжку, варили і їли .

Доказом того, що люди поїдали людей, було знаходження на горищах пустих хат людських кісток.

А малим дітям, в ті часи батьки не дозволяли ходити по вулицях самим.

Спогад Твердохліб Фросини Інфантіївни 1918року народження:

Пам'ятаю добре ті страшні роки. Мені тоді було 15 років .

Ходили по селі свої люди - активісти і забирали все до зернини . Були деякі озброєні з пістолетами . Приходили і вдень і вночі по 4 - 5 раз в сутки .

Люди закривалися в хатах, але змушені були відкривати і віддавати все що було. А хто далеко заховав, чи просто не було що в них забирати, то визивали в штаб,який знаходився в одній із сільських хат. Там дуже били людей і доводили до відчаю.

Практично щось їстівне неможна було заховати ніде . Мама моя в скрині заховала стручки квасолі замотавши їх в клоча , то і там знайшли. Приходили по 5-6 чоловік у двір. Забирали усе що попадало під руки -зерно, одяг, худобу виводили.

Почали люди голодувати, хворіти. їли листя з вишні, подорожнику, калачиків . З лободи або щавію варили суп -баланду. Хто мав якусь одежину, хустину - то міняли на продукти пшоно,сім'я,сіль. їхали товарними поїздами в Бар, Одесу...

Влітку почали помирати з голоду. Були такі хати що вимерли всі . Вулицями їхала підвода , збирала померлих і вивозили на цвинтар, а там скидали у велику яму і засипали землею.

Був такий випадок, наш односельчанин Івончик Максим лежав вдома напівмертвий, і їздові викинули його на воза до мертвих, щоб на наступнийvБаланюк Григорій Петрович,:

Саме в голодовку у 1933 році залишився сиротою . В той час в селі для дітей сиріт був організований так званий патронат, в якому він виріс. В патронаті нараховувалось 36 дітей . В ті важкі роки саме там діти могли вижити.Дітям виділяли в день кусочок хліба розміром в сірникову коробку та миску баланди ( юшки ). Це врятувало їх від голодної смерті.

Снігур Параска Костянтинівна:

Можна дізнатись про страшні речі, вона була очевидцем випадку, коли батьки не змігши перебороти голод,зарізали власну дитину, порізавши її, склали частинами її в діжку, варили і їли .

Доказом того, що люди поїдали людей, було знаходження на горищах пустих хат людських кісток.

А малим дітям, в ті часи батьки не дозволяли ходити по вулицях самим.

Спогади Твердохліб Фросини Інфантіївни 1918року народження

Пам'ятаю добре ті страшні роки. Мені тоді було 15 років .

Ходили по селі свої люди - активісти і забирали все до зернини . Були деякі озброєні з пістолетами . Приходили і вдень і вночі по 4 - 5 раз в сутки .

Люди закривалися в хатах, але змушені були відкривати і віддавати все що було. А хто далеко заховав, чи просто не було що в них забирати, то визивали в штаб,який знаходився в одній із сільських хат. Там дуже били людей і доводили до відчаю.

Практично щось їстівне неможна було заховати ніде . Мама моя в скрині заховала стручки квасолі замотавши їх в клоча , то і там знайшли. Приходили по 5-6 чоловік у двір. Забирали усе що попадало під руки -зерно, одяг, худобу виводили.

Почали люди голодувати, хворіти. їли листя з вишні, подорожнику, калачиків . З лободи або щавію варили суп -баланду. Хто мав якусь одежину, хустину - то міняли на продукти пшоно,сім'я,сіль. їхали товарними поїздами в Бар, Одесу...

Влітку почали помирати з голоду. Були такі хати що вимерли всі . Вулицями їхала підвода , збирала померлих і вивозили на цвинтар, а там скидали у велику яму і засипали землею.

Був такий випадок, наш односельчанин Івончик Максим лежав вдома напівмертвий, і їздові викинули його на воза до мертвих, щоб на наступнийдень не їхати знову, і кинули його в яму разом з мертвими. Але Максим Івончик вибрався з ями і поповз по цвинтарі . Знайшовши бур'ян калачики,поїв їх,підкріпився і поповз до села. А в селі йому ще дали кусочок малая, води. Так він помалу добрався до свого дому. Пройшов Велику Вітчизняну війну,був поранений. Після війни працював в колгоспі, дожив до старості.

Подібні факти були в кожному селі району.

Список людей, які померли в 1932-1933роках

1. Гриновецький Володимир Віталійович

2. Паламарук Микита

3. Будковська Сандя

4. Мельник Катерина

5. Мельник Марія

6. Ремінна Галина

7. Баран Петро

8. Баран Ольга

9. Петрович Василь

I О.Петрович Михайло

II .Мельник Микола 12.Федишен Фтодь

1. Сокол Петро

2. Сокол Горпина

3. Матієк Максим Олексійович

4. Матієк Григорій Васильович

5. Матієк Марія Василівна

6. Матієк Дмитро

7. Пушкар Петор Іванович

8. Країло Марія Онуфріївна

9. Грицюк Параска

Ю.Грицюк Фрацина Олександрівна 11 .Грицюк Олександр Мойсейович 12.Грицюк Надія Олександрівна 13.Грицюк Ольга Олександрівна 14.Матієк Ольга 15 .Матієк Дмитро Іб.Грицюк Олександра Григорівнадень не їхати знову, і кинули його в яму разом з мертвими. Але Максим Івончик вибрався з ями і поповз по цвинтарі . Знайшовши бур'ян калачики,поїв їх,підкріпився і поповз до села. А в селі йому ще дали кусочок малая, води. Так він помалу добрався до свого дому. Пройшов Велику Вітчизняну війну,був поранений. Після війни працював в колгоспі, дожив до старості.

Подібні факти були в кожному селі району.

Список людей, які померли в 1932-1933роках

1. Гриновецький Володимир Віталійович

2. Паламарук Микита

3. Будковська Сандя

4. Мельник Катерина

5. Мельник Марія

6. Ремінна Галина

7. Баран Петро

8. Баран Ольга

9. Петрович Василь

I О.Петрович Михайло

II .Мельник Микола 12.Федишен Фтодь

1. Сокол Петро

2. Сокол Горпина

3. Матієк Максим Олексійович

4. Матієк Григорій Васильович

5. Матієк Марія Василівна

6. Матієк Дмитро

7. Пушкар Петор Іванович

8. Країло Марія Онуфріївна

9. Грицюк Параска

Ю.Грицюк Фрацина Олександрівна 11 .Грицюк Олександр Мойсейович 12.Грицюк Надія Олександрівна 13.Грицюк Ольга Олександрівна 14.Матієк Ольга 15 .Матієк Дмитро Іб.Грицюк Олександра Григорівна8.Країло Марія Онуфріївна 9.Грицюк Параска 10.Грицюк Фрацина Олександрівна 11 .Грицюк Олександр Мойсейович 12.Грицюк Надія Олександрівна 13.Грицюк Ольга Олександрівна 14.Матієк Ольга 15 .Матієк Дмитро Іб.Грицюк Олександра Григорівна 17.Грицюк Юстина Григорівна 18.Матієк Петро Дмитрович 19.Матієк Ольга Дмитрівна 20.Хмелина Олександра Аксентіївна 21 .Хмелина Марія Михайлівна 22.Грицюк Онуфрій 23.Країло Лікера 24.країло Антін 2 5. Стах Степанида 26.Стах Фтодь 27.Стах Василь Фтодьовович 28.Пушкар Микола 29.Хмелина Сергій ЗО.Хмелина Микола 31 .Кривоніс Оляна 32.Якимлюк Григорій.

Страшні цифри голодомору в районі:

Померло протягом 1932-1933 року:

Михайлівні - 536 чол., Галайківці - 550 чол., Курашівці - 985 чол., Посухів - 482 чол., Наддністрянське - 700 чол., Кривохижинці - 9 чол., Снітків - 346 чол., Вербовець - даних немає, Виноградне - 206 чол., Лучинець - 700 чол., Муровані Курилівці - біля 300 чол.

Запалим свічку.

Пам 'ять хай струмує.

Складем долоні.

Молимось, брати.

За убієнних голодом сумуєм...

Земля їм пухом...

Господи прости...

У той рік заніміли зозулі Накувавши знедолений вік, Наші ноги розпухлі узули В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину Клала є яму копнувши під бік. Без труни, загорнувши в ряднину. А на ранок помер чоловік.

І невтому трудягу старого,

Без хреста повели в той бік ...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік

У той рік і гілля і коріння все трощив буревій навкруги... І стоїть ще й тепер Україна Як скорбота німа край могил.

23 листопада 2008 року виповнюється 76 років національної трагедії українського народу - голодомору 1932-33 років. Трагедії, яка забрала з собою страшною голодною смертю життя кількох мільйонів мешканців однієї з найбагатших сільськогосподарських житниць колишнього Радянського Союзу. Трагедії, яка змусила населення України у першій половині XX століття до непоодиноких випадків канібалізму та дітоїдства. Трагедії, яка була створена штучно, жорстокою політикою сталінського терору та прагненням до "великого перелому".

Форсована індустріалізація та насильницька колективізація сільського господарства призвели до глибокої економічної кризи на межі першої та другої п'ятирічок, яка могла перерости в політичну кризу. Яскравими проявами, цієї кризи були занепад сільськогосподарського виробництва, провал надзвичайно завищених планів і державних хлібозаготівель, неефективність системи централізованого постачання населення продовольством. Масовий голод, який охопив основні зернові райони СРСР: Україну, Північний Кавказ, Нижню Волгу, Західний Сибір, Центральну Чорноземну область, а також Казахстан, став трагічним наслідком політики попередніх років. Відносно поганий врожай 1930 року третина якого була втрачена під час жнив призвів до гострої нестачі продовольства в країні. На 1 січня 1931 р. у основних фондах СРСР було зосереджено стільки продовольства, яке б могло про годувати хлібом до майбутнього врожаю 12-13 млн.

В 1941 році влітку землі села були окуповані німецькими військами, а в березні 1944 р. були визволені. Після визволення району 9 тисяч наших земляків пішли на фронти війни. Кожен третій з них не повернувся до рідної домівки. Імена усіх полеглих у Великій Вітчизняній війні занесені до Книги пам'яті України. Тисячі наших земляків відзначились своєю хоробрістю в роки війни. Подвиги багатьох воїнів, вихідців з району ввійшли яскравими сторінками в літопис війни. Серед них уродженець Лучинця Бондар Георгій Герасимович, командир взводу мінометної роти, якому за форсування Дніпра у 1943 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багато воїнів було нагороджено орденами і медалями. Війна завдала величезних втрат району. Майже в кожній сім'ї не дочекались когось із своїх рідних. Чимало учасників війни повернулись додому інвалідами.

Село Лучинець було визволено військами 133 Смоленської стрілецької дивізії 40-ї армії 2-го Українського фронту. Люди чекали свого визволення з нетерпінням, вірили в перемогу. Слухали таємні повідомлення. І ось настав довгожданий час. Напередодні в селі з'явилось 5 розвідників. Через кілька днів в селі появились радянські солдати, село було визволено без бою. Для людей настав такий довгожданий час визволення. Всіх чоловіків призовного віку було забрано до війська. Село Лучинець зазнало у війні великих і матеріальних, і людських втрат. З війни не повернулося 210 воїнів. Всі турботи по відбудові господарства взяли на себе підлітки, жінки і пенсіонери. В післявоєнний період село електрифікувалося, будувалися дороги, тваринницькі ферми, школи. В 1950 році всі колгоспи села були злиті в один колгосп імені Леніна, головою був Швахман Б. Н. Після нього керував колгоспом Країло М. О. За працю в сільському господарстві орденом трудового Червоного прапора були нагороджені: Білик А. П., Григулець П. В., Вавшко П. В., Коваль П. С.; орденом Трудової Слави ІІІ ст. – Ремінний П. І., Обертенюк Н. М.; орденом Знак пошани – Торішняк І. М., Мельник В. Я.. В селі побудували лікарню, в 1976 році побудовано нову поліклініку. Колишній директор школи Гандельман Ю. А. за допомогою голови колгоспу Країло М. О. в 1978 році побудували школу. В гарні рядки історії влилося більш як 20-річне головування місцевим колгоспом Країло М. О. І в нинішні дні достойно несуть справу своїх батьків їх нащадки. Це директор Лучинецької школи Країло Н. М., головний лікар Бойко А. М., секретар сільської ради Кифорук Г. О., водій товариства Хмеляр В. М., механізатори Даревич А. А., Сторожук В. Г. та ряд інших.

В Лучинці працювало відділення сільгосптехніки, середня школа, два клуби, бібліотека. На центральній площі села споруджено пам'ятник Леніну і Монумент слави. В селі було 37 трактористів, 12 токарів, 50 шоферів, 18 комбайнерів, 36 вчителів, 4 лікарі і 14 медпрацівників.