28 Лютого 1871 р. Письменник звернувся до завідувача Київського центрального архіву з проханням про допомогу, через 4,5 місяці – 18 липня 1871 р. На 37 році життя помер.

„Ще по смерті його дружина переїхала до брата чоловіка, Якова, у с. Ташлик, Гайсинського повіту. Але вона не змогла прижитись і знову повернулася до Києва”.

Далі Бучинський подає цікаві останні звістки – про дітей С.: „...Була така чутка, що одну з дочок А. взяла до себе за свою якась поміщиця не то з Криму, не то з Катеринославщини. Імені цієї дочки не пам’ятаю. У 90-х роках я якось зустрів другу дочку – Юлію (найстаршу). Вона виросла теж поміж люди, без шкільної освіти, робила вона враження „приживалки” в панських хатах. Вона розказувала те саме про сестру (Катерину), що якась поміщиця має її за свою; від неї я почув, що брат їх (Василь) служив на симферопольській залізниці. Це була перша й остання зустріч моя з дочкою А.” (небіж письменника О.Бучинський). молодший Іван (1870 р. народження) певне жив разом з матір’ю на Чернігівщині.

Літературну діяльність Свидницький розпочав ще під час навчання в університеті. Наділений від природи гарним голосом, добре знаючи на­родні пісні, особливо подільські, він не тільки любив їх співати з това­ришами на студентських вечірках, а й під їх безпосереднім впливом почав складати власні поетичні твори виразно пісенного характеру. Сам автор і не думав про те, що ці вірші колись будуть надруковані, адже ж писав їх для своїх приятелів. Можливість вільно висловлювати дум­ки, можливість писати для себе, для своїх ідейних однодумців зробила пісні Свидницького «пам'ятками дуже інтересного часу (років 1861—1863) і дуже інтересного настрою серед одної часті української громади».

Окремі поезії Свидницького, до яких, можливо, сам автор підібрав мелодію, не тільки були відомі в списках, а й поширилися як пісні. Якщо зважити на те, що й своїм ідейним змістом ці вірші-пісні стояли на рівні передових суспільних вимог часу, то дебют Свидницького-літератора був загалом вдалим. Справді, такі поезії, як «Україно, мати наша...», «В полі доля стояла...», «Росте долом березина...», «Коли хо­чеш нам добра...», були злободенним відгуком інтелігента-різночинця на соціальні запити дня.

Породжені наростанням боротьби проти кріпосництва вірші Свид­ницького входили в річище тієї демократичної літератури і публіци­стики, яка в умовах другої половини 50-х років стала передовою суспільною трибуною. На окремих творах молодого автора помітний безперечний вплив Шевченкової поезії. Так, персоніфікований образ рід­ної землі, що стогнала під соціальним і національним гнітом, виник у Свидницького за аналогією з образом України, створеним геніальним пое­том. Та й ритмічні ходи вірша «Україно, мати наша...», його інтонаційність, характер тропів указують на засвоєння шевченківських традицій.

На образності вірша відчутна також залежність від народної пісні. Україна постає в метафоричному образі жінки-страдниці, в якої «хати­ночка сяка-така», «свитина подерта», «дармо тіло збите». Змалювання страждань поневолених мас органічно виливається в промовистий ви­сновок про революційний вихід з такого становища, у висновок, в якому не випадково називається ім'я прославленого ватажка Коліївщини — Залізняка.

Прагнення молодого поета йти за Т. Шевченком, використання його образів — процес закономірний і природний. Шевченківські мотиви й образи відчутні в творах усіх українських поетів цього часу. І це не див­но, бо життя і творчість великого поета мали надзвичайну притягальну силу для всіх, хто брався за перо. «Найвищі ідеї, найрадикальніші думки його доби зливаються в Шевченковій поезії нероздільно з народ­ним змістом. Він є немов великий факел з українського воску, що сві­титься найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, Що освітлює цілий новітній розвиток української літератури».

Широкої популярності набула поезія «В полі доля стояла...», яка дійшла до нас у кількох списках. Сьогодні важко з певністю відновити авторський текст, але можна безпомилково уяснити його провідний мо­тив. Вірш Свидницького у первісному варіанті був перейнятий не тільки антикріпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян не чекати волі з чиїхось рук, а визволя­тися самим. У варіанті пісні, записаному Панасом Мирним, в яскра­вому образі народної долі з гострою шаблею в руках втілена ідея брати «ножі па царів», саме ті «ножі точені», що вже не раз були «в панській крові мочені».

Цікавим фактом української поезії початку 60-х років є вірш «Росте долом березина...», в якому чітко виявлено ставлення Свидницького до кріпосницького характеру «дарованої» царем «волі». Не «своя нива— море», а гіркий смуток обдурених — така доля селянина; тому й «озва­лася неволенька, що з волі не рада». Пісня передає настрій обуреної, розгніваної маси, готової змочити кров'ю землю, але здобути людські права. Символіка вірша напрочуд прозора: пани обчухрали березину на різки, якими запроваджують «волю» для непокірних селян. Мотив поезії надзвичайно актуальний і життєвий. Пізніше ця тема знайшла втілення в прозі Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

2. Діяльність А.Свидницького в галузі етнографії і фольклорис­тики. Фольклорно-етнографічні нариси: "Злий дух", "Відьми, чарі­вниці й опирі", "Великдень у подолян". Пісенні ремінісценції, на­родно-поетична лексика, ліричні й публіцистичні відступи. Авто­біографічний елемент

І все ж справжнім покликанням Свидницького була не лірика, а проза. Як відомо, українська проза протягом 30 — 50-х років пройшла етап свого становлення, причому цей процес відбувався на живлющо­му ґрунті усної народної творчості. Як і в інших народів, на Україні однією з характерних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Вже в творчості першого українського проза­їка відбулася природна еволюція від олітературений фольклорних жанрів, від написаної цілком у дусі народної творчості «побрехеньки» до фольклорне етнографічного та побутового оповідання, а далі й до проб­лемно-сатиричної та психологічної повісті з виразним соціальним спря­муванням. Фольклорна основа легко вгадується не тільки в творах П. Куліша, О. Стороженка, Ганни Барвінок, які часто обмежувалися літературним опрацюванням народного сюжету, айв прозі Марка Вовчка, яка, наслідуючи дух усної поезії, порушувала «свої» соціальні і психологічні проблеми.

Через фольклорну школу пройшов і Свидницький. У творчих шукан­нях автора «Люборацьких» важливе місце належить його діяльності в га­лузі етнографії і фольклористики, яка сприяла переходу молодого авто­ра від спроб у жанрі ліричного вірша до епічних форм. У фольклорно-етнографічних нарисах Свидницького відчутна рука белетриста, який тонко і влучно володіє художнім словом.

Фольклористична праця «Злий дух», надіслана в 1860 р. до журна­лу «Основа», була однією з перших наукових розвідок Свидницького. Тут були зібрані народні вірування про диявола — злого духа, який, за народним переконанням, хоч і брав разом з богом участь у створен­ні світу й людей, проте був ворожим людині і штовхав її на негідні вчин­ки. Приземлення біблійних персонажів, яскраво виявлений дуалізм, критицизм у ставленні до офіційної релігії, церкви та її служителів — ці характерні риси зібраних дослідником матеріалів засвідчують також і ставлення його самого до сутності народної демонології. Свидни­цький, як і його земляк С. Руданський, вважав, що вільне трактування селянином питань створення світу, походження людини є однією з особ­ливостей української міфології.

Нарис «Відьми, чарівниці й опирі...» є не тільки описом забобонних вірувань неписьменних селян про різні фантастичні істоти, не тільки свідченням віри у чудодійну силу ворожбитів, чарівників, знахарів, а й осудженням забобонних звичаїв, висміюванням їх носіїв. Такий аспект розвідки ще раз засвідчує матеріалістичну сутність світоглядних пози­цій дослідника. Звертає увагу майстерність Свидницького в белетри­стичному оформленні легендарних історій: окремі з них є своєрідними побутовими етюдами, в яких розгортається цікавий сюжет, постають чітко окреслені образи, звучить напружений діалог, всіма барвами сяє дотепне народне слово.

Під час учителювання в Миргороді Свидницьким було написане до­слідження «Великдень у подолян». Імпульсом до створення цієї розвід­ки був вихід у світ невеличкої книжечки молодого фольклориста К. Шейковського «Быт подолян» (1859). Все ж праця Свидницького стала не рецензією у звичайному розумінні цього слова (хоч у ній дає­ться загальна оцінка брошури, критикуються окремі положення її автора), а ґрунтовним самостійним дослідженням. У центрі уваги Свид­ницького — опис народної обрядовості, пов'язаної з весняним христи­янським святом. Праця, написана на основі дитячих і юнацьких вра­жень, відзначається багатством і яскравістю фактичного матеріалу, тон­кістю і глибиною спостережень автора.

З розвідки постає образ подільського селянина середини XIX ст., щоденне життя якого було органічно пов'язане з найрізноманітнішими віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи. Чимало оповідань, переказів, легенд, навіть молитов, які побутували в селянському середовищі, характеризувалися вільністю в трактуванні релігійних догм, несли в собі виразний відбиток стихійного матеріалі­стичного світосприймання селянина, а окремі з них, по суті, мали анти­релігійну спрямованість. Тут також впадає в око художнє опрацюван­ня фольклорно-етнографічного матеріалу, белетристичний виклад бага­тьох характерних епізодів з життя подільських селян. Хоч розвідка написана російською мовою, в ній часто і природно звучить українська мова, наснажена прислів'ями, приказками, фразеологічними виразами. Автор широко використовує діалог, наводить пісенні ремінісценції, Вдається до ліричних і публіцистичних відступів.

Такий підхід до опрацювання фольклорних матеріалів природно підвів Свидницького до створення на основі народних сюжетів оповідань «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана» та «Іван Доробало». В основі оповідання «Недоколисана» лежить українська побутова казка-новела на відому в багатьох народів тему приборкання непокірної жінки, причому Свидницький збагатив світовий сюжет соціальним мотивом про взаємини гнобителів і пригноб­лених, наголосивши на необхідності перевиховання норовистої поміщи­ці. Народне прислів'я «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», обране автором як назва іншого твору, якнайкраще передає ту істину, що панську натуру не переробиш. Така ідея, звичайно, випли­вала з конкретних фактів реального життя, що дає можливість відді­лити казковий мотив першого твору від соціальної основи другого опо­відання. Фольклорний мотив про вперту жінку ліг в основу й оповідан­ня «Іван Доробало». Темою і способом опрацювання ці твори близькі до оповідань О. Стороженка «Вчи лінивого не молотом, а голодом». Однак на відміну від асоціальних обробок народних сюжетів, власти­вих О.Стороженкові, Свидницький акцентує на життєвості змальованих випадків, висвітлює їх з позицій передової демократичної інтелігенції, яка намагалася використати всі засоби для поширення в народі воле­любних ідей, для прискорення давно очікуваного визволення закріпаченого селянства.

Отже, перші художньо-творчі спроби Свидницького в епічних жан­рах малої форми ще раз переконують у тому, що на межі 50 — 60-х ро­ків українська проза продовжувала розвиватися під могутнім впливом фольклору, що письменники вдавалися, зокрема, до літературної оброб­ки уснопоетичних творів. Окремі з письменників (О.Стороженко, М.Номис) так і не вийшли з полону фольклорної стихії. Марко Вовчок, Ю.Федькович, О.Кониський, органічно засвоївши фольклорну образ­ність, активно працюють над виробленням і вдосконаленням суто літера­турних прийомів художнього зображення. Згадані вище оповідання Свидницького засвідчують, що практика олітературення народних сю­жетів була ще живою, хоч водночас помітні і перші, правда, дуже несміливі, спроби вирватися з обіймів уснопоетичної традиції.

Зрозуміло, звернення Свидницького, як і інших його сучасників, до фольклористичних студій, а потім опрацювання уснопоетичних сюжетів відбувалося не без впливу романтичної традиції в літературі. З одного боку, молоді ентузіасти через заглиблення у фольклор прагнули краще зрозуміти свій народ, усвідомити роль і місце трудящих у суспільно-історичному процесі. А з другого, усна народна поезія була прекрасною літературною школою: саме через засвоєння ідейно-художніх принципів фольклору, використання його мотивів і образів, через орієнтацію на його віками відшліфовану мову відбувався процес становлення нового українського письменства.