3. Роман "Люборацькі" як перший в українській літературі со­ціально-психологічний роман

Таким чином, Свидницький прийшов до створення соціального ро­ману «Люборацькі» як першого зразка такого жанру в українській прозі, так чи інакше враховуючи досвід своїх попередників. Написаний У 1861—1862 рр. і тоді ж надісланий до «Основи» роман, на жаль, не побачив світу і, отже, не став явищем літературного процесу свого часу. Лише через чверть століття рукопис твору потрапив до І. Франка і був опублікований у журналі «Зоря» за 1886 р. Правда, і журнальний варіант, і львівське видання 1887 р. були надруковані із значними про­пусками і довільними переробками окремих розділів, бо редакції, яка лежала від клерикально-консервативних кіл галицького суспільства, були неприйнятними реалістичні картини з життя духівництва. Тільки 1901 р. в Києві роман з'явився за списком, який зробили на початку 60-х років у Миргороді учні Свидницького.

Письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіцького духовенства». Справді, тут на широкому суспільному фоні життя Поділля 40—50-х років XIX ст. розгортається трагічна історія сім'ї сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з'ясовуються со­ціальні і психологічні причини її розкладу і загибелі, порушуються злободенні соціальні проблеми, пов'язані з вихованням молодого поко­ління.

Ясна річ, запізнення у друкуванні роману обернулося втратою для літературного процесу, втратою в проекції на конкретну соціально-куль­турну ситуацію. Якби твір Свидницького побачив світ на початку 60-х років, якби він став літературним фактом свого часу, то й проблемати­кою, ідейно-художнім спрямуванням, новаторськими пошуками спра­вив би позитивний вплив не тільки на дальший розвиток української прози, на вироблення нових естетичних смаків і запитів читача, але — і це, може, найголовніше — включився б у сферу боротьби навколо актуаль­них соціальних питань, сприяв би дальшому піднесенню громадсько-по­літичної думки, а отже, й демократичному оновленню суспільства.

Свидницький невипадково звернувся до нової теми. Необхідність глибокого художнього дослідження побуту нижчого духівництва була зумовлена вимогами життя.

Важливим є і той факт, що своєю проблематикою, ідейно-тематич­ним спрямуванням твір Свидницького примикав до тієї реалістичної прози, яка вже з перших десятиріч XIX ст. стала бурхливо розвивати­ся в російській і західноєвропейських літературах. Метод критичного реалізму вносить кардинальні зміни в художню творчість. Вони насам­перед виявилися в новій концепції людини, в посиленій увазі до неза­йманих досі шарів суспільного життя. За спостереженням І. Франка, у творах письменників-реалістів тепер постали «люди пересічні, звичайні, яких ми щоденно зустрічаємо в житті з їхніми буденними пригодами».

Безперечно, Свидницький, працюючи над романом, ішов передусім від особистих спостережень життя старосвітського подільського духів­ництва, умов життя і навчання в духовних школах. Його батько, мати, сестра, сам він належали до цього стану, і враження від життя в сім'ї, від навчання у бурсі та семінарії назавжди закарбувалися в пам'яті.

Все ж при певній автобіографічності образів і сюжетної канви роману письменник вдається до широких соціальних узагальнень. Відібравши найхарактерніше з життя рідних і близьких людей, узагальнивши ти­пові риси побуту навколишнього попівства, навчання в духовних шко­лах і приватних пансіонах, Свидницький піднісся до вершин реалістич­ної типізації відомих йому суспільних явищ, створив високохудожній реалістичний роман,

На першому плані твору — сім'я Люборацьких двох поколінь, їхні родинні і суспільні стосунки.

Отець Гервасій — типовий старосвітський священик. Недалекий, обмежений, лінивий, цей духовний пастир у своєму домашньому побуті мало чим відрізнявся від селян, а за те, що не пишався, що цікавився життям парафіян, громаді подобався. На відміну від зарозумілих ви­хованців семінарій, які всією поведінкою намагалися підкреслити свою вищість над селянами, Гервасій дотримувався патріархальних звичаїв. Промовиста авторська характеристика панотця, що «високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив», вже на перших сторінках твору доповнюється описом зовнішності попа, який біжить по двору «в довгополій одежині, в косах, в бороді», частує дрючком свиню і кричить на неї: «А щоб тебе піп із'їв!» Зображуючи Гервасія в гумористично-добродушному тоні, автор не приховує своїх симпатій до нього, акцентує на його щирості і простоті.

Саме такий підхід до зображення людини властивий Свидницькому. Економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнен­ня не втратити мізерної допомоги від нього, що часто скидається на подачку, власна безпорадність і темнота штовхають сільського попа на необдумані кроки у вихованні своїх дітей. Наслухавшись улесливих порад і обіцянок пана, Гервасій віддав до приватного пансіону дочку Масю, чим об'єктивно допоміг скалічити її душу. Соціальна психологія Гервасія визначила також долю сина Антося. Відповідно до тодішніх порядків, які узаконювали станову замкнутість, синам духовних осіб був наперед визначений єдиний шлях у житті — через бурсу і семінарію в попи. І Антосьо потрапляє в кошмарний світ духовного училища, яке скаламутило його добру, здорову натуру, підірвало здоров'я, вирвало з активного громадського життя. Власне, з тих пір, як віддали старших Дітей в науку, і починається розпад патріархальної родини Любораць­ких, загострюється конфлікт між батьками і дітьми.

Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою пер­линою української прози XIX ст. Справді, Свидницький вніс багато нового в художню практику українського реалізму. На широкому ма­теріалі, взятому з дійсності середини минулого віку, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дій­сності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в ху­дожній реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє психологічне розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж при­микають до соціально-психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та І.Франка.

В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки не­великих оповідань і нарисів російською мовою, що побачили світ у 1868—1870 рр. на шпальтах одеської і київської газет.

Досить різноманітна тематика творів Свидницького малої форми. Одні з них за проблематикою примикають до «Люборацьких», подаючи картини з життя сільського духівництва на Поділлі («Прошлый быт пра­вославного духовенства», «На похоронах», «Арендарь», «Гаврусь й Катруся») чи навчання в духовних школах («Два упрямых»). Інші розпо­відають про дрібних чиновників, їхню щоденну боротьбу за шматок хліба («Попался впросак», «Хоч з мосту та в воду»). Окрему групу становлять оповідання і нариси про людей, викинутих на дно життя («Жебраки»), а також твори до певної міри пригодницького характеру, в яких знайшли відбиття такі явища, як розбої, грабунки, контра­банда, фальшування грошей, хижацьке збагачення («Пачковозы», «Конокрады», «Железнью сундук»). Оповідання «Неразгаданный преступник» цікаве тим, що, показуючи розбій шляхтича Рахальського, Свид­ницький відмежовує його дії від бунтарства Кармелюка, котрий помстився не за особисті кривди, а заступався за обездолене селянство. В оповіданні «За год до холери» порушено тему народження бунту в надрах кріпосницького укладу; йдеться тут про збагачення Гершка Смаркача (згодом Гершула Шмаркенштейна), котрий не гребує ніякими засобами в досягненні поставленої мети. Свидницький одним з перших створив реалістичний образ чумазого, який згодом дістав всебічне окрес­лення в прозі І. Франка та комедіях І.Карпенка-Карого і М.Кропивницького.

Щодо жанрової форми, то окремі з названих творів е майстерно викінченими зразками соціального оповідання. Такі оповідання, як «Два упрямых», «Попался впросак», «За год до холеры», відзначаються вмі­лим компонуванням матеріалу, чіткістю сюжетних ліній, переконливим з'ясуванням життєвих доль персонажів. У деяких творах чимало уваги приділяється змалюванню звичаїв і обрядів, авторським розміркову­ванням про суть зображених подій («Пачковозы», «Жебраки»). Ще інша група творів є звичайними жанрово-етнографічними нарисами («Прошлый быт православного духовенства»), автобіографічними («Хоч з мосту та в воду») чи подорожніми («Из путевых записок по Подольской губернии», «Туда й обратно») замальовками.