Гумористичне осмислення подій, пов’язаних з походами Наполеона
На початку XIX от. в Україні з'явився ряд творів, дуже схожих за своєю формою на «Пісню князю Куракіну» Котляревського, яка, маючи елементи бурлескності, все ж сприймалася не тільки як жартівливе послання. Такими, зокрема, були вірші, написані у зв'язку з виходом на історичну арену Наполеона Бонапарта. Генетичне ці українські твори пов'язані з тією невисокої художньої вартості урапатріотичною поезією, яка в перших десятиріччях XIX ст. заповнювала сторінки російських журналів. Там було багато славослів'я на честь «побед русского оружия» і прокльонів на адресу французів. Особливо діставалося Наполеонові, образ якого всіляко знижувався, подавався в карикатурному вигляді, завжди супроводжувався епітетами й оцінками типу «змій горинич», «кровопивця», «тиран», «новий Атілла», «розбійник», «брехун», «хвалько». Автори цих сатир з метою дискредитації «безбожного» француза, який «похитил власть из рук царей», вдавалися до нарочито приземлених мікрообразів, що створювали нагромадження натуралістичних надмірностей і вульгаризмів.
У такому ж плані написані й українські твори. Так, у вірші запорізького козака Твердовського «Ага! Чи вже ти нахопився, катюжний сину, Бонапарт» (1807) чути відгомін перемоги російської армії над французами у грудні 1806 року. Тут дії Наполеона трактуються в аспекті карикатурного зображення. Вдаючись до вульгаризмів типу «невмивака», «чванько», «бурлака», «розбійник», порівнянь Наполеона з псом, автор погрожує корсиканському «волоцюзі» помстою, пропонує йому поклонитмся російському цареві, бо інакше йому судитиметься лиха доля.
Григорій Кошиць-Квітницький в «Оді, написаній малоросійським наріччям з нагоди тимчасового ополчення» (1807) також характеризує Наполеона як підлого пройдисвіта, що зумів обдурити французів, захопити владу і тепер заради честолюбства жене «дурних баранів» на смерть. Цей твір написаний у формі звертання до французів, тому в ньому природно звучать розмовні інтонації, заклики схаменутися. Тропи основуються на просторічних словосполученнях: так, іронічно передаючи простакуватість французів, які повірили райдужним запевненням «ницого» Бонапарта, автор говорить, що ті «всі роти пороззівали і всі кланялися йому». Наполеон порівнюється з вовком.
Ода Пузини „Малоросійський селянин”
Серед творів, написаних у цей період, знаходимо й такі, де присутні досить глибокі реалістичні узагальнення, простежуються відповідні соціальні тенденції. Прикладом може бути ода Констянтина Пузини «Малоросійський селянин», написана приблизно у 1809-1814рр.
К.Пузина (1790-1850) - один із літераторів, хто зробив внесок у розвиток нового українського письменства. Виходець з Полтавщини, після закінчення Полтавської семінарії він навчався у Петербурзьській духовній академії. На початок XIX ст. припадають його українські вірші «Від малороса до малороса», «Ода в день ангела Т.Ф.Нікольського 1811р.», «Поздоровлення з старшинством Г. А. Левицькому», «Малоросійська ода на смерть світлі йшого князя Кутузова-Смоленського» та інші.
Пузина належав до тих передових людей свого часу, котрі вважали народну мову основною, на якій мала зводитися будівля нового українського письменства. Про це свідчить, зокрема приписка Пузини до оди на смерть Кутузова, де він просить вибачення у своїх земляків, що цей твір написаний «не чисто малоросійським слогом».
Сатирична ода «Малоросійський селянин» цікава своєю темою: чи не вперше у нашому письменстві, твір «високого» жанру було присвячено безправному кріпакові, причому образ селянина оповитий щирою авторською симпатією.
Важливо, що поет вустами поневоленого селянина порушує низку соціальних питань. Герой, від імені якого ведеться оповідь, хоче зрозуміти, в чому ж причина суспільної нерівності людей, кричущої несправедливості. У риторичних запитаннях і вигуках досить сміливо, з просвітительських позицій, розкриваються суперечності гнобительської системи, вказується на привабливе єство пана, що глумиться з селянина. Героєві боляче, що кріпосник цінує собаку вище за людину, що селянинові-небораку доводиться стояти перед панськими дверима, «зігнувшись цілі сутки», тоді, як у панській постелі ніжаться миршаві собаки.
Поет по-громадянському мужньо викриває болячки кріпосницької дійсності, проте його критицизм (і це теж характерна особливість літератури просвітительського реалізму) приглушується релігійним моралізаторством, закликом жити, «як браття, між собою», оскільки, мовляв, «світ цей є та хата, де люд комедії сякі пуска», а «граєм в хаті ми комедію одній», і все може змінитися.