Міністерство культуры України
Харківська державна академія культури
Кафедра майстерності актора
Курсова робота з теми: «Шевченкова поезія, як один із складників духовного єстства українського театру»
Виконав:
Студент 4 курсу
ф-та ТМ,
гр. 1 – ТА
Бородавка. О.О.
Перевірив:
Старший педагог
Кучін П. З.
Харків 2011
Зміст
Вступ...................................................................................................................3
Шевченко і театр...............................................................................................6
Інсценізації за творами Т. Г. Шевченка…………………………………...13
Лесь Курбас «Гайдамаки»……………………………………….14
Гнат Юра «Назар Стодоля»……………………………………..18
Висновок……………………………………………………………………..20
Список використаної літератури…………………………………………...21
ВСТУП
Наша країна пам’ятає і шанує вірного свого сина, великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Твори його люблять усі, усім він близький, усім зрозумілий, бо його твори сповнені великої правди про життя і долю народу, про боротьбу пригноблених за своє визволення, про незламний дух людини, її гідність і велич.
Українських людей – спадкоємців великого поета – хвилюють не тільки неперевершені поезії, а й прекрасні прозаїчні і драматичні твори, картини і малюнки, влучні глибокі рецензії на гру акторів та критичні зауваження щодо тих і інших явищ мистецького життя того часу. Так, великий полум’яний борець за щастя гнобленого народу був поетом, прозаїком, драматургом, художником і прекрасним знавцем театрального мистецтва. Він належав до тих людей, які, розуміючи прекрасні мистецькі творіння, вважали, що досягаються вони «тільки глибоким розумінням краси, безконечності, симетрії і гармонії в природі» [1].
Шевченко не залишив окремої спеціальної роботи, в якій були б зібрані його висловлювання і погляди на театр. Але глибокі оцінки найвидатніших драматичних творів того часу, гри акторів, репертуару окремих театрів тощо, які ми знаходимо в щоденнику, листах, прозаїчних творах Тараса Григоровича, яскраво свідчать, що театр в житті поета відігравав далеко не випадкову роль і що Шевченко і тут виступав як справжній непримиримий ворог фальші.
Формування естетичних поглядів Шевченка проходило під безпосереднім благотворним впливом російських діячів 19-го століття – Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Герцена. Ось чому так багато спільного є у висловлюваннях Шевченка про мистецтво з твердженнями тих, хто боровся за реалізм і народність у театрі і в драматургії.
У своїй праці «естетичні відношення мистецтва до дійсності» М. Г. Чернишевський проголошує, що прекрасне є життя, перша мета мистецтва – відображення дійсності. До таких самих висновків приходить і Шевченко, стверджуючи, що «вільний художник в такій самій мірі обмежений навколишньою природою, як природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А коли цей вільний творець пробує хоч би на волосинку відступити від вічної красуні природи, він стає боговідступником, моральним виродком… Я не кажу про дагеротипне (фотографічне – Л. Б.) наслідування природи. Тоді б не було мистецтва, не було б творчості, не було б справжніх художників»[2].
Не фотографувати дійсність, а знаходити в ній типове, узагальнювати його – ось до чого закликає митців Шевченко. І ці твердження були основою його естетичних поглядів.
Актуальність теми: Ця тема актуальна у сучасному українському мистецтві тим, що багато митців знаходяться у пошуку нового і забувають про своє, рідне і близьке до серця. Зараз мало хто зацікавлений у втіленні на сцені тієї тонкої, особливої поетики життя українців, про яку писав Тарас Григорович Шевченко.
Мета і завдання дослідження: Дослідити поетику Т. Г. Шевченка, його становлення, як драматурга, і втілення його творів на сценах українських театрів. Що говорив про свої твори поет, як він ставився до драматургії і театру, хто одним із перших вдало втілив його твори на сцені – ось наші основні завдання дослідження.
Об’єкт дослідження: Драматичні твори поета, і їх перші спроби втілення на сценах українських театрів.
Предмет дослідження: Перші інсценізації в радянській країні Т. Г. Шевченка Г. Юрою і Л. Курбасом
Матеріал та джерела дослідження: Т. Г. Шевченко, «Твори», т. 3, Держлітвидав, 1955, стор. 448.; Борщаговський О., Йосипенко М. «Шевченко і театр». – Х.: Мистецтво, 1941.-172 стр. іл.
Методологія і методи дослідження: Аналітичний і порівняльний.
Структура роботи: Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, 2 розділи, 2 підрозділи, висновок і списик використаних джерел із 11 найменувань.
Шевченко і театр
Ще юнаком познайомився Шевченко з театром. І знайомство це було саме з російською театральною культурою. Воно мало для Шевченка особливе значення, бо це були перші зустрічі з професіональним театром. Тим більше що 30 - 40-і роки 19-го століття в історії російського театру були періодом бурхливого становлення народності та реалізму. Це був той час, коли на сценах російських театрів йшли комедії «Горе от ума» Грибоєдова і «Ревізор» Гоголя, коли великий реформатор сцени Щепкін ламав устої старого і стверджував нові погляди на сценічне мистецтво.
Грати ці правдиві, написані простою мовою п’єси треба було по-іншому. Замість того, щоб декламувати, говорити не своїм голосом, ставати в красиві пози (як це робив актор класицистичного театру), треба було на сцені жити, щиро говорити з партнером, а не з публікою. Це і почав робити Щепкін. Він перший, говорив Герцен, створив правду на російській сцені. Він перший почав показувати на сцені живу людину з її пристрастями, горем, радістю, з великою сатиричною силою викривати пороки дійсності. І в цьому реалізм, який продовжували його нащадки, реалізм, прибічником якого зразу став Шевченко.
Ще працюючи у художника Ширяєва, Шевченко потрапляє до петербурзького театру як маляр і, звичайно, після закінчення ремонту приміщення 1836 року молодий художник вперше дивиться театральні вистави, які захоплюють його, залишають багато вражень.
У своїй автобіографічній повісті «Художник» Тарас Григорович розповідає, як він, учень ширяєвської артілі, економить полтинник, щоб піти в театр. Ходить він на всі спектаклі, без вибору, і безпосередньо сприймає все, що показується на сцені.
Глибокі думки і оцінки спектаклів з’являються у Шевченка тоді, коли він зближується з К. П. Брюлловим.
Видатний російський художник стає першим вчителем Тараса Григоровича. Він перший оцінює малюнки кріпака, влаштовує до Академії художеств, знайомить з літературою, мистецтвом, прищеплює хороші смаки і бере активну участь у викупі Шевченка з неволі. Суворий щодо оцінок творів мистецтва, Брюллов допомагає своєму учневі виробляти критичне ставлення до деяких явищ театрального життя. І будучи вже в академії, Шевченко сам помічає, що він виріс і вміє розібратися в тому, погана чи хороша п’єса, варто чи не варто дивитися її. «Я вже… йду дивитись не аби що, а намагаюсь попасти чи на бенефіс, чи на повторення бенефісу, або хоч і старе що-небудь, але завжди з вибором»[3]
У Петербурзі він із захопленням слухає опери Глінки «Руслан и Людмила», «Иван Сусанин», про останню пише через кілька років: «Геніальний твір. Безсмертний Глінка».
На Шевченка, як на великого правдолюбця, глибоке враження справляє «Ревизор», якого він бачить у 1836 році у Петербурзі. «Перед Гоголем треба благоговіти, - пише Тарас Григорович через кілька років із заслання, - Гоголь відатель душі людської. Наймудріший філософ! І найвеличніший поет мусить благоговіти перед ним, як перед чоловіколюбцем». Шевченко мріє особисто познайомитись з Гоголем, але йому так і не пощастить це здійснити. «Особисте знайомство з подібною людиною неоціниме», - пише Тарас Григорович. І треба сказати, що вплив Гоголя на Шевченка був значний. Сатира великого письменника допомагає Шевченку ще краще осягнути всю гнилість тогочасного суспільства, де панували гніт і несправедливість, а також зрозуміти, яку велику роль у вихованні народу відіграє театр. Шевченкові були близькі погляди Гоголя, який вважав, що театр – це велика школа, кафедра, з якої читається цілому натовпу живий урок, кафедра, з якої можна багато сказати цілому світу доброго.
За театр для народу, театр-школу передового мистецтва боровся і другий великий драматург Островський, глибоко соціальні і правдиві твори якого, так само як і гоголівські, Шевченко вважав неперевершеними.
На засланні, де Тарасові Григоровичу було заборонено писати і малювати, він задумує випустити в майбутньому серію малюнків під назвою «Притча про блудного сина». Зразком йому служили твори великих реалістів – Гоголя, Островського і художника Федотова. Островський особливо був близьким Шевченкові під час роботи над цією серією малюнків, ідея якої, за словами художника, була «пристосована до сучасних звичаїв купецтва».
Спільність поглядів на роль значення сатири зближувала обох великих діячів культури. «Потрібна дотепна, влучна, вірна, а головне – не карикатурна сатира, скоріше драматичній сарказм, ніж насмішка… А середній клас – це величезна і, на біду, напівписьменна маса, це половина народу, це серце нашої національності, от йому і потрібна тепер не суздальська лубочна притча про блудного сина, а благородна, тонка і влучна сатира», - пише Т. Шевченко.
Любив і високо цінив Тарас Григорович драматичні твори Островського. Коли на засланні до рук Шевченка потрапила п’єса великого драматурга «Свои люди – сочтемся», він захоплено читає її і вирішує поставити в аматорському гуртку, організованому у 1857 році в Новопетровському укріпленні. Мало того, Тарас Григорович навіть пробував свої сили тут як актор: у цьому спектаклі він виконував роль приказного Рисположенського. Крім цього, Тарас Григорович за допомогою солдатів-теслярів і малярів за своїми ескізами виготовляв, розписував декорації. Хоч всі ролі в п’єсі, навіть жіночі, виконували офіцери, спектакль пройшов з великим успіхом.
Робота над постановкою п’єси Островського викликала у Шевченка бажання писати для сцени. Про це він згадує у своєму щоденнику.
Понад десять років перебував Шевченко на засланні в жорстоких умовах миколаївської солдатчини. Тільки завдяки наполегливим клопотанням друзів, нарешті, у 1857 році поета було звільнено. Всією душею він рветься до Петербурга, до друзів. Але вже через деякий час Тарас Григорович з сумом записує в свій щоденник:»Ось тобі і Москва, ось тобі і Петербург, театр», коли його після заслання царський уряд, боючись можливих політичних неприємностей, не пускає до столиці і затримує у Нижньому Новгороді.
У цьому старовинному місті Шевченко знайомиться з акторами, з репертуаром і життям одного із найстаріших в Росії театрів. Тарас Григорович стає не тільки постійним глядачем, а й вимогливим критиком та рецензентом.
Поет висловлював правильні, цінні твердження про мистецтво актора.
Шевченко критично ставився до акторів, мистецтво яких полягало в «голосовій декламації». Тарас Григорович вимагав правдивого зображення дійсності, був ворогом одноманітності і поверхової розробки ролі в рамках амплуа і вважав, що талант зобов’язує актора більше працювати і вдумуватися в ролі. Він вважав, що в основі акторської творчості лежить праця, без якої нема справжнього мистецтва.
Театральний критик і рецензент Шевченко не був голослівним. Дбаючи про долю вітчизняної театральної культури, про її розвиток, про театр для народу, великий Кобзар починає працювати над створенням драматичних творів, розрахованих на поповнення і поновлення досить обмеженого на той час репертуару українського театру.
Він розуміє, що потрібні п’єси, які б відбивали життя народу, його історичне минуле, щоб перед глядачем поставали такі самі повнокровні образи, як в п’єсах Островського і Гоголя, драматургів, які для Шевченка були зразками. Ще в 1841 – 1842 роках під враженням бачених комедій Гоголя Шевченко пише російською мовою драматичні твори «Невеста», «Данила Рева», «Слепая красавица», «Никита Гайдай». Та, на жаль, не всі названі п’єси дійшли до нас і не всі були завершені поетом. Так, про п’єсу «Невеста» лише відомо, що події, відтворені в ній, відносяться до періоду боротьби українського народу за незалежність після смерті Богдана Хмельницького, що в п’єсі були чудові народні характери. Збереглася з цієї п’єси тільки «Песня караульного тюрьмы», вперше опублікована у 1939 році.
В листі до свого друга письменника Я. Кухаренка Шевченко писав 10 вересня 1842 року: «Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зветься «Данило Рева»». Проте п’єса ця теж не дійшла до нас і ми не знаємо про її долю. Про драму «Никитиа Гайдай», написану російською мовою, в цілому нічого невідомо, але уривок з 3-ї дії, який зберігся, дає можливість судити про ідею п’єси. Твір присвячений темі боротьби українського народу проти польської шляхти.
Поістині величним як драматург виступає Тарас Григорович у своїй п’єсі «Назар Стодоля», написаній у 1843 році. У цьому творі, як і у ранніх свої драматичних спробах, поет використовує матеріал про далеке минуле України (дія відбувається в 17 столітті).
Шевченко реалістично показав ворожнечу між експлуататорською козацькою верхівкою (Хома Кичатий) і бідняцькими верствами козацтва (Назар, Гнат). Викрити Хому з його лицемірством, користолюбством, ненажерливістю, показати боротьбу з несправедливістю сміливого і щирого у своїх почуттях Назара – ось те основне, чому було підпорядковане в п’єсі все: любовна інтрига Хоми і Стехи, дружба Назара і Гната та інші, здавалось би другорядні сюжетні лінії.
Повнокровні, живі образи створив у цій Тарас Григорович. Причому характери героїв, їх вчинки обумовлені соціальним становищем. Для багатого, жорстокого, навіть до своєї дочки, Хоми Кичатого основне – нажива, от чому він хоче віддати Галю за багатого полковника і не визнає бідного Назара. Зовсім інші Гнат і Назар – прості козаки, які борються за моральну свободу, за справжню любов, що перемагає розрахунок. Чесний, правдивий Гнат – щирий патріот, він готовий віддати життя за батьківщину, готовий допомогти другові.
Волелюбним показує Шевченко головного героя п’єси Назара, який сміливо бореться проти несправедливості і мріє той край, полковників і таких ненажер, як Хома, буде тільки «одна воля та щастя». Кохана Назара – Галя, мрійлива, трохи романтична дівчина, але і в неї вистачає сили вступити у боротьбу за своє щастя. Хома в кінці п’єси з жорстокого властолюбця перетворюється на жалюгідну нікчему, що навколішках благає Назара пощадити його.
П’єса у першому варіанті закінчувалась убивством Хоми Кичатого Гнатом. Пізніше Тарас Григорович переробив фінал і п’єса закінчувалася сценою каяття Хоми. Так п’єса була надрукована в журналі «Основа» після смерті поета. Високі художні якості, реалізм, глибока соціальна суть п’єси «Назар Стодоля» сприяли тому, що цей відігравав величезну роль у розвитку української драматургії і театральної культури в цілому. Поява його на сцені внесла багато нового в режисуру українського театру. Він сприяв розвитку і ствердженню реалістичного мистецтва акторів другої половини 19-го століття.
Рідкісна поетичність, чудова мова, простота – ось що приваблювало в цій п’єсі критиків того часу. Вони вказували, що п’єса і читається, і слухається легко, що в ній немає довжелезних сцен, які не в’яжуться з цілим, немає величезних монологів, усе струнко, усе на своєму місці.
Гаряче люблячи театр і розуміючи його специфіку, Шевченко мріяв побачити свою п’єсу на сцені. У листі до Кухаренка в 1843 році він зазначає: «Скомпонував ще я маленьку поему «Гамалія», друкують у Варшаві. Як надрукують, то пришлю. І «Назара Стодолю» драму в трьох актах. По – московському. Буде на театрі після великодня». Та сподівання поета за його життя не здійснилися.
Царський уряд, переслідуючи поета революціонера, всіляко намагався не тільки ізолювати його, а і не давати можливості народу ознайомитися з його творами. Крім гонінь з соціально – класових мотивів, на шляху шевченківських творів до сцени стояло реакційне заперечення права неруських народів на свою національну культуру. Царські укази забороняли ставити п’єси, співати пісні і друкувати книги українською мовою. «В перший період утисків, до 1872 року, було заборонено цілком у Росії наше слово: ми вимушені були співати у концертах народні пісні на французькій мові», - з болем писав, у одному з листів до І. Франка видатний діяч українського театру, М. Старицький.
У 60 – 70-х роках, коли особливо були відчутні адміністративно-цензурні утиски царського уряду, видатні діячі народно-реалістичного театру Старицький і Кропивницький добиваються дозволу на окремі постановки п’єси Шевченка. Ці вистави, здійснені аматорами, відбувалися у приватних домах. Передова інтелігенція Києва, Єлисаветграда, Харкова і Одеси із захопленням дивилася твір великого Тараса. У своїх мемуарах «По шляху життя» Саксаганський згадує, що в 70-х роках «Назара Стодолю», як і «Наталку Полтавку» та «Москаля – Чарівника», часто грали гуртківці в громадських будинках та училищах.
Так, у 1845 році у місті Єлисаветграді гурток аматорів ремісничого і реального училищ поставив «Назара Стодолю» з музикою і повним текстом «Вечорниць» відомого вже тоді композитора і керівника хору П. Ніщинського. Розповідаючи про свою службу в Бобринці М. Л. Кропивницький згадує і той факт, як він у 1869 році ходив до Єлисаветграда ставити «Назара Стодолю» і як за цю самовільну відлучку його звільнили з роботи.