2 Липня 1993 р. Верховна Рада схвалила постанову «Про основні напря­ми зовнішньої політики України» - базовий документ незалежної держави, на якому ґрунтується її міжнародна діяльність.

Цей документ ще раз підкреслив миролюбний характер міжнародної ді­яльності Української держави, дотримання нею норм міжнародного права, невтручання у внутрішні справи інших держав.

Серед завдань зовнішньої політики України основними визначалися такі:

- забезпечення зовнішньополітичних умов утвердження і розвитку України як незалежної демократичної держави;

- збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів;

- забезпечення стабільності міжнародного становища України;

- включення національного господарства у світову економічну систему.

У свою чергу, вирішення цих завдань насамперед передбачало:

- розвиток двосторонніх міждержавних відносин, особливо із сусідами і стратегічними партнерами;

- участь у європейському співробітництві (загальноєвропейському про­цесі) і, відповідно, налагодження відносин із західними країнами, членами Європейського Союзу і НАТО; співробітництво в рамках СНД;

- членство в ООН та інших міжнародних організаціях.

2. Україна і загальноєвропейський процес

Як одна з великих держав Європи, Україна з перших днів незалежності взяла участь у загальноєвропейському процесі, чітко заявила про свій євро­пейський вибір. В умовах, коли відійшли у минуле «холодна війна», воєнно- політична та ідеологічна конфронтація між «світом соціалізму» та «світом капіталізму», між СРСР та США, головним змістом загальноєвропейського процесу стала економічна інтеграція на принципах ринкового господар­ства, демократичних цінностей, відмови від безвідповідальних закликів до перегляду існуючих кордонів, недопущення локальних та етнічних воєн тощо. Стратегічною метою загальноєвропейського процесу є єдина Європа при збереженні особливостей і специфіки кожної її країни.

Головними документами, що визначали шляхи співпраці європейських держав, були: Заключний акт Гельсінської Наради з безпеки та співробітниц­тва в Європі (НБСЄ, 1975), Паризька хартія для нової Європи (1980), декла­рація «Виклик часові змін», ухвалена у липні 1992 р. в Парижі на зустрічі країн - учасниць Гельсінського процесу («Гельсінського клубу», або НБСЄ).

Участь в загальноєвропейському процесі Україна почала вже з перших ро­ків незалежності. На початковому етапі нагальною необхідністю української зовнішньої політики було набуття членства у провідних європейських органі­заціях.

У 1992 р., у ході візиту до Гельсінкі, Президент України Л. Кравчук під­писав Гельсінський Заключний акт. А це означало, що європейська спільнота визнала нашу державу, а Україна заявила про свою готовність дотримуватись визначених у Європі зовнішньополітичних правил, дала згоду на активну участь у міждержавній співпраці як повноправний член НБСЄ (тепер - Організація безпеки та співробітництва в Європі: ОБСЄ).

На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів країн - учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Будапешті лідери чотирьох держав - України, США, Великої Британії та Росії - підписали Меморан­дум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

10 березня 1992 р. Україна приєдналася до Ради північноатлантичної співпраці - РПАС (тепер - Рада євроатлантичного партнерства - РЄАП). Ця організація була створена НАТО і об'єднувала його членів, а також колишніх членів Організації Варшавського договору (ОВД) та нових неза­лежних держав, що виникли після розпаду СРСР. Її метою були регулярні консультації членів НАТО і країн-партнерів з питань безпеки, конверсії військового виробництва, військових бюджетів, миротворчих операцій тощо.

Погодившись на участь в загальноєвропейському процесі, українське керівництво тим самим визнавало європейські демократичні цінності, серед яких конституційний устрій, ринкова економіка, забезпечення прав людини, приведення вітчизняного законодавства у відповідність з нормами міжна­родного права.

Важливим кроком на цьому шляху міг стати вступ України до Ради Європи. Ця європейська міжнародна організація, створена 1949 p., проголосила своєю метою побудову єдиної Європи, яка базується на принципах свободи, демокра­тії, захисту прав людини і верховенства закону. На початку 90-х років Рада Єв­ропи розглядала питання про вступ до неї нашої країни. Але, не дивлячись на заяву про прихильне ставлення керівництва цієї впливової європейської структури, її симпатії до молодої незалежної держави, вступ України в Раду Європи перенесли на майбутнє. Україна до цього вступу була ще не готова.

Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності республіки посідають проблеми співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) - впливовою орга­нізацією інтеграції розвинених європейських країн. ЄС був утворений 1993 р. Він став подовженням ЄЕС - Європейського економічного співтовариства (європейського «Спільного ринку») і працював на його принципах, що про­демонстрували свою ефективність у 50-80-ті роки. У рамках «Спільного ринку» західноєвропейські країни забезпечили прорив у постіндустріальне суспільство, продемонструвавши разючі переваги ринкової економіки над радянською командною. Це було добре відомо в Україні, яка потерпала від глибокої економічної кризи, і саме ця обставина привернула до ЄЕС увагу керівництва України. У вересні 1992 р. відбувся візит Президента України Л. Кравчука в Брюссель, де пройшла його зустріч з головою Європейської Комісії (по суті, урядом) ЄЕС Жаком Делором. У ході зустрічі були вироблені умови співробітництва в галузі енергетики, науки і техніки, сільського господарства. Саме тоді в Західній Європі відбувалися останні приготування до створення ЄС. Але про вступ України до цієї організації в Брюсселі не говорили: для цього Україна не мала відповідних передумов, головною з яких є конкурентоздатне ринкове господарство і демократична політична система. Інтеграція України до Європейського Союзу залишилася одним із стратегічних зовнішньополітичних завдань нашої держави.

Великі надії Україна покладала на Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) і Міжнародний валютний фонд, членом яких вона стала 1992 р. Вважалося, що співробітництво з цими міжнародними структурами має сприяти залученню інвестицій в економіку України. Проте на початку 90-х років розміри західних інвестицій в економіку України були мізерни­ми. Головними причинами цього стала економічна нестабільність України, повільні темпи її ринкових перетворень, невпевненість західних країн у ретельному дотриманні підписаних угод.